До програми курсу за вибором



Сторінка2/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Олесь Гончар

Хід уроку


I. Повідомлення теми і мети уроку

II. Сприйняття й засвоєння учнями нового матеріалу.

1. Проблемне запитання уроку

“Роман “Людина і зброя” О.Гончара важливий і цікавий для минулого, теперішнього чи майбутнього?” Аргументуйте свою думку.

2. Презентація диску «Життя і творчість Олеся Гончара» (домашня робота групи учнів-дослідників)

3. Літературознавча робота

*За жанром твір «Людина і зброя» – автобіографічний роман.

Що називаємо автобіографічним твором? Довести, що «Людина і зброя» – автобіографічний твір (група учнів-дослідників)

*«Людина і зброя» – роман. Довести це твердження (група учнів-дослідників).

4. Бесіда з елементами дискусії

– Як автор спочатку назвав свій роман? («Чорне літо»)

– Чому митець, на вашу думку, змінив назву твору?

– Що означає назва «Людина і зброя»? Висловіть ваші думки.

(У назві – парадокс: людина виготовляє зброю, щоб убивати собі подібних. Зброя призводить до смерті, заперечується саме життя – найцінніше, що є на нашій планеті. Людина і зброя протиставляються. Слово «людина» стоїть у назві першим, отже, це головний герой твору. Саме задля людини, її творчої праці, мирного духовного життя написаний цей роман. Головне в нашому бутті – милосердя, доброта, взаєморозуміння. І так має бути завжди. Отже, зміна назви роману логічно обумовлена).

5. Інформація до роздумів. У якому році присуджено Олесеві Гончару Шевченківську премію за роман «Людина і зброя»? (У 1962 році). Чому письменник отримав таку високу нагороду?

Щоб дати відповідь на це питання, потрібно зрозуміти, заради чого написаний цей твір, тобто визначити ідею роману. Виконайте дане завдання.

(Ідея роману – уславлення безмежної відданості українського народу Батьківщині, мужності, героїзму звичайних людей, їхнє прагнення будь-що захистити рідну землю, мирну творчу працю, заклик зберегти у душах людяність, доброту, милосердя, незважаючи на смерть і каліцтва, втрати і гіркоту поразок; засудження війни як протиприродного явища, боягузства, бездарності, бездушності деяких командирів.



6. Групова робота. Дослідницька робота: прослідкувати, як втілював О.Гончар ідею роману, описуючи перші місяці Великої Вітчизняної війни, вповні розкриваючи внутрішній світ героїв твору.

Клас був поділений на 3 групи, кожна виконувала поставлене перед нею завдання.

1 група. Мирне довоєнне життя, формування студбату.

*До чого готуються студенти історичного факультету Харківського університету?

*Які почуття єднають Богдана Колосовського і Таню Криворучко, Славка Лагутіна і Мар’яну Кравець? Чому страждають Андрій Степура та Ольга-гречанка?

*Чим відрізняється Спартак Павлущенко від своїх однокурсників?

*В чому криється причина недовіри Б.Колосовському з боку Павлущенка? (Навести приклади).

*Як ви оцінюєте фізичні й моральні якості Мирона Духновича? Можливо, такі солдати не потрібні на фронті? (Виявіть знання тексту).

*Оцініть досвідченого бравого старшину Гладуна. Які почуття й думки він викликає?

*Символом чого виступає така далека в часі від 20 ст. Ольвія? Чи можна вважати цей образ головним не тільки для українців, а й для всього людства?

2 група. Студентський батальйон на фронті.

*Перші враження юнаків від війни: перші втрати, перші бої, перший вбитий ворог.

*Інтерв’ю, взяте у Б.Колосовського на передовій для фронтової газети «Патріотизм – риса справжньої людини».

Чому син репресованого виявив чудеса героїзму й мужності в боях із фашистами? (Наведіть приклади).

*В чому виявилася висока духовність фізично кволого М.Духновича на фронті? Що допомогла розкрити йому в собі зустріч з артилеристом Решетняком?

*Чи можна назвати стосунки А.Степури та С. Лагутіна прикладом благородства й альтруїзму? (Користуйтесь текстом).

*Що символізує поховання Лагутіна біля Тарасової гори, смерть Степури біля Дніпрогесу?

*Які зміни відбулися у характері С.Павлущенка і чому? Зачитати його слова про війну (39 розділ).

*Яка причина того, що накази героя фінської війни Дев’ятого виявились такими бездарними й жорстокими? (Відповідаючи, користуйтесь текстом).



*Причиною чого є дезертирство боягузів старшини Гладуна і солдата Храпка? Поясніть відсутність цієї огидної риси в інших солдатів.

*Міні-дискусія. Суд над Гладуном – закономірність чи несправедливість, адже людині притаманне почуття самозбереження?

3 група. Тил – опора й допомога фронту.

*На якій «популярній» під час війни роботі опинилися студентки та їхні викладачі? Чому саме тут знову виникає образ Ольвії?

*Про що мріють люди в тилу, на що плекають надію? (Підтвердьте цитатами з тексту).

*Який висновок можна зробити, дізнавшись про суперечку Мар’яни та Ольги-гречанки щодо Степури?

*Міні-дискусія. Смерть Лагутіна – це статистика (гинули під час війни мільйони) чи величезне лихо і для Мар’яни, і для всього українського народу? (Відповідь аргументуйте).

*Що символізує ненароджена дитина Мар’яни і Славка?

*Чому відступає непротивлення злу насиллям у діда Луки? Яку силу таїть у собі наш народ? (Під час відповіді користуйтесь текстом).

*Чим був Дніпрогес для тітки Полі, Івана Артемовича, Ліди-практикантки, мільйонів українців?

*Коли Таня Криворучко й Ольга-гречанка стають берегинями роду людського?

7. Пошуково-дослідницька робота.

Художньо відтворюючи життя, О.Гончар виокремлює в ньому два протилежні полюси: прекрасне й потворне.

Дамо визначення цим категоріям.

Прекрасне –

найвища цінність життя, вияв вселенської гармонії, дає людині відчуття естетичної насолоди.

Потворне –

це ті явища, що порушують наші уявлення про прекрасне, про красу стосунків між людьми, явища, які дисгармонізують світ.

Визначимо у романі зразки обох категорій і складемо схему-дзеркало “Прекрасне – потворне”

Прекрасне:

Потворне:

Людина;

любов до Батьківщини;

любов Тані і Богдана,

Мар’яни і Славка,

Наталки і Спартака;

ненароджена дитина Мар’яни;

дружба між студентами;

героїзм, мужність солдатів у боях за Батьківщину;

прагнення допомогти людині у складній ситуації;

людяність, милосердя;

довір’я у стосунках;

мирна творча праця;

Ольвія

Зброя;

недовіра, підозріливість;

репресії;

голодомор;

бездарність, бездушність наказів Дев’ятого;
боягузтво, дезертирство Гладуна і Храпка;


смерть і страждання людей;

загибель молодих талановитих людей;

злодіяння фашизму;

війна

Які із зразків даних категорій не є сучасними? Зробіть висновок.



III. Підсумок уроку.

1. Дайте відповідь на проблемне запитання уроку.

Технологія “Мікрофон”: “Чим збагатив мене сьогоднішній урок?”

“Мій улюблений герой – ..., тому що...”

2. Події роману відбувалися 70 років тому, твір написаний у 1960 році. Чому він і донині

хвилює серця і душі читачів? Чи по праву удостоєний Шевченківської премії?



IV. Домашнє завдання. Написати репортаж про мужність і героїзм студбатівців на фронті.

Скринник О. М., учитель української

мови та літератури Черкаської ЗОШ № 19
ЛЕГЕНДИ БУВАЮТЬ ПРАВДИВІШІ ЗА ІСТОРІЮ

ЗА РОМАНОМ ПАВЛА ЗАГРЕБЕЛЬНОГО «ПЕРВОМІСТ»
I. Вступне слово вчителя:

Тривалий час про Павла Архиповича Загребельного говорили «живий класик». Патріархом нашої літератури, найбільш інтелектуальним українським письменником називали його у пресі. Здавалося, так триватиме завжди. Але 03.02.2009 року усі газети і телеканали повідомили сумну новину – помер на 85 році життя видатний український письменник… Люди здивувалися: він і досі був живий? Адже кілька поколінь українських школярів вивчали романи Загребельного – «Роксолану» і «Диво» - у школі, у видавництві «Фоліо» активно перевидавалися його твори величезними накладами, а це, погодьтесь, автоматично переводить письменника в розряд легендарних особистостей. До того ж, останні кілька років Павло Архипович важко хворів, не з’являвся на публіці, не давав інтерв’ю. І ось у довгій творчій біографії поставлено крапку. Та чи поставлено?

У своїй статті про Загребельного О.Сизоненко написав: «Ми всі приречені на забуття: забудуться наші лиця й імена, піском часу завіються сліди наші на землі, яку ми топтали в горі чи щасті. Що ж залишиться після нас? Пустеля? Ні! Залишиться те, що ми доброго чи злого зробили за свій вік.»

У одній зі своїх лекцій Загребельний сказав: «Завдання літератури – зберегти національну ідентичність. Відповідно, завдання письменника – боротися за збереження нації, мови та інших культурних цінностей». Сам письменник дотримувався цього принципу неухильно, повертаючи українцям не тільки інтерес до минулого, неупереджений погляд на свого сучасника, а й залучаючи до української книги все більше зацікавлених читачів.

II. Коротке повідомлення учня про письменника (Додаток 1)

III. Літературознавче дослідження «Історична проза письменника»

Для читачів 60-70-х Загребельний – автор гостросоціальних романів, які відображають актуальну для них дійсність («Дума про невмирущого», «Розгін», «З погляду вічності»), проникаючи у психологічні механізми буття людини радянської.

Та всіма без винятку Павло Архипович знаний як автор історичних романів. Для багатьох пересічних читачів саме історичні романи Загребельного стали найцікавішим, а відтак – чи не єдиним джерелом знань про українську історію. Можна говорити, що Павло Загребельний не тільки відтворив історію культури України, але й вплинув на її творення. Науковці XXI століття досліджують творчість Загребельного із сучасних методологічних засад – як зразок однієї з двох основних (друга – Валерія Шевчука) наративних моделей української історичної прози кінця XX століття.

Був період, коли історична тема в українській літературі була майже заборонена. Це був час після арештів 1972, коли цькували «Меч Арея» Івана Білика і багато інших історичних книжок. А Павло Загребельний подає українську версію княжої історії. Відданість Загребельного темі історії, історії Київської Русі була важливою для літератури в цілому, тому що він таким чином тримав планку, тримав увагу письменників і читачів до даної теми. «Я починав писати романи про Київську Русь тоді, коли їх ніхто не писав. А життя наше було таке – безвірницьке, атеїстичне, страшне і дуже тяжке», – згадував письменник.

Чому ж історична проза Загребельного здобула популярність, яка з плином часу не меншає? (один із популярних українських інтернет-порталів провів анкетування серед читачів, і на запитання про книги Загребельного, які будуть читатися і через десятиліття, більшість відвідувачів відповіла однозначно – історичні романи).

По-перше, український народ, якого штучно на цілі десятиліття було позбавлено правдивої історії, постійно противився цьому, спрагло тягнувся до глибшого пізнання минулого.

По-друге, історичний роман 30-60-х р.р. був тематично і стильово обмежений, позначений однобокою класовою оцінкою зображуваного, за деяким винятком «Людолови» З.Тулуб, «Святослав», «Володимир» С.Скляренка, «Мальви», «Черлені щити», «Манускрипт з вулиці Руської» Р.Іваничука, «Меч Арея» І.Білика), українська історична романістика того часу була в цілому неправдивою, стилістично одноманітною, пристосовницьки-агітаційною.

Отже, саме Павлу Загребельному завдяки його дослідницькій допитливості, творчій активності судилося вирвати український роман із глибокого занепаду, надати йому «людської подоби».

Лауреат Шевченківської премії 2005 року Марія Матіос сказала: «Павлу Загребельному вдалося наблизити історію до сучасної людини, виписати історичні події такими, що примушують аналізувати світ навколо. Його твори з історії України перевернули уявлення про минуле, змусили робити проекцію на сьогоднішнє і повернули відчуття причетності до творення історії сьогоднішньої .»

До історичної прози письменника належать «Диво», «Первоміст», «Смерть у Києві», «Євпраксія», «Роксолана», «Я, Богдан». І хоч найбільшої популярності у читача набули два останніх романи, сьогодні мова піде про «Первоміст».

IV. Робота з текстом роману

Сам письменник про свій задум писав: «Авторові хотілося, виходячи, ясна річ, з його скромних сил, здійснити своєрідні художні дослідження народних доль, кожна з яких не втратила свого значення сьогодні. Отож «Диво» – це доля таланту, «Смерть у Києві» – доля державної ідеї, «Первоміст» – доля народної споруди, «Євпраксія» – доля людини».

Ідейний зміст і основна сюжетна лінія

1. Проблемне запитання: «Первоміст» називають найнеісторичнішим романом, з історичних подій тут – один рядок з Іпатіївського літопису про будівництво за князя Володимира Мономаха мосту через Дніпро. Як і в чому тут виражається історія?

Очікувані відповіді учнів: докладні описи Мостища, Козельська, нападу ординців, будівництва мосту за Володимира, князівських чвар, історії папства, детальна і правдоподібна картина побуту, воєнних дій і т. ін.

2. Уже з перших сторінок роману читач занурюється у глибокий, насичений метафорами, художніми паралелями, натяками і контрастами світ історії Загребельного. Головним героєм твору відразу окреслюється єдина, унікальна в своєму роді споруда – МІСТ через Дніпро.

Дослідіть пропонований уривок тексту (Додаток 2), з’ясуйте, якими засобами автор користується, щоб підкреслити значущість мосту у долі народу і держави.

3. Роман можна вважати історією існування цього унікального творіння рук людських, бо ж починається оповідь із задуму князя про спорудження мосту, а закінчується загибеллю його у вогні пожежі. Та насправді уже на початку твору письменник ставить основне запитання: «Хто були ті люди, які взялися за роботу, великістю своєю нову для землі русичів? І звідки вони були?» Літописи не зберегли імен будівничих, і долі їхні та їхніх нащадків – мостищан – домислює автор, розгортаючи інтригу роману. Зосереджується Загребельний не на показі історичних осіб, а на звичайних людях, будівничих і охоронцях мосту, який став сенсом їхнього існування, осередком почуттів, тривог і сподівань, не тільки ареною подій, а й їх безпосереднім учасником. «Людина живе для того, щоб піднестися на щонайвищу вершину натхнення у своєму ділі, звідати захват від величі духу. Кожен буває великим бодай раз за життя. Тільки неоднакова та велич, і вартісність її теж неоднакова – від найбільшої користі і аж до злочинства», – попереджає нас автор перед остаточним зануренням у вир сюжету.

Отож міст виступає у романі не тільки як символ величі людського духу, пам’ятник умінню людських рук, а і як втілення основної ідеї твору – ідеї єдності народу, держави, землі: «…князь Володимир Мономах керувався не приховано високими призначеннями цієї споруди, а передусім дбав про потреби значливо-великі, важливі з погляду щоденності. Міст мав з’єднати шляхом надійним і постійно-тривалим Київ із землями поблизькими… Він уявлявся Мономахові не просто твердим шляхом через Дніпро до земель по той бік ріки, він мав би стати наче зв’язком поміж землями, поєднавчою спорудою – подібно собору, який слугує поєднанню людських душ в єдиній вірі». Та навіть чудеса будівельної думки безсилі перед безглуздою жадобою влади а чи то багатства. Міст не може порятувати Русь від розпаду, бо роздирають її своїми чварами князі, у гонитві за столом Київським не зупиняються навіть перед лицем страшної ординської навали. (Додаток 3)

Вчувається нам у рядках Загребельного гірка правда «Слова про Ігорів похід»: «Князі мовби забули про смертельну загрозу для всієї землі Руської, забули про руйновища на місці славних городів, спалені села, витоптані поля, порубаних воїнів, про вдів, сиріт і стогін повсюдний і далі колотилися, розводили чвари між собою, не дбаючи про єдність». Коло саморуйнації держави замикається, коли Мостовик (безіменний Воєвода, що служив тільки собі) намагається продати монголам міст за право залишатися на своїй посаді. Якщо великому князю київському не до порятунку свого міста і свого народу, то чом же мав би цим пектися Мостовик? Цинічні міркування Воєводи, що виправдовує своє злочинство перед собою: «Коли вже сам папа римський не вважав за зле просити миру в Батия і пропонувати йому свою віру, обіцяючи всіляке покровительство, то чому б він, Мостовик, не міг поклонитися ханові найдорожчим, що мав, - мостом, аби тільки зберегти і сам міст, і себе, головне ж – і далі стояти на чолі цього мосту». Загребельний розмірковує і про глибоке коріння патріотичних почуттів, властивих передусім простолюду (смердам), а так само і про витоки бездуховного утилітаризму і прагматизму (Мостовик, Стрижак, Шморгайлик).

4. Автор торкається важливих тогочасних (спроектованих і на тоталітарне суспільство, і на суспільство сьогочасне!) суспільних і морально-етичних проблем. Митець ніби навмисне створює безвихідну ситуацію, коли зло перемагає, а порятунок здається неможливим. Під нищівними хвилями безжальної орди падає місто за містом, князі рятуються втечею або гинуть під п’ятою хана, і немає людині ніде в цьому страшному пеклі порятунку. І тільки внутрішня сила, гідність людська і милосердя, себто доброчинство, відроджують надію. Першими стають до оборони козельчани.

Робота в групах: Знайдіть у запропонованому уривку (Додаток 4) ознаки, що споріднюють його з фольклорними та літописними описами битв, визначте пафос цього епізоду, його значення для розкриття ідеї роману.

Очікувані відповіді: Опис оборони Козельська, що тривала сім тижнів, Загребельний подає в дусі народних героїчних дум, коли «кров по уділлях текла, мов ріка, стук і шум стояв страшний до самого неба, мов грім,…там навіть мертві мовби вставали знову до бою». Загибель усього міста, з якого дивом порятувався лише Маркерій, подвиг отих безіменних невідомих русичів зрівняти можна хіба що з легендарним подвигом трьохсот спартанців при Фермопілах. Та й що спартанці – триста відібраних воїнів – проти міщан, жінок, старих і дітей, які вистояли перед багатотисячною навалою війська Батиєвого?

5. Палає світ, до якого звикли мостищани, руйнуються звичаї і правила, бездіяльний в очікуванні послів від Батия Мостовик. І тут з’являється в селищі людина, здатна не тільки опиратися долі (бо ж тричі уникав видимої смерті), а й спроможна повести за собою, підняти людей на бунт проти насилля, струсити одвічну покору й байдужу зневіру з людських душ – Маркерій. Життя в постійному остраху гніву Воєводиного, своєрідна, роками відпрацьована селекція «людського матеріалу» зробили із мостищан покірних виконавців чужої волі, не здатних, здавалося б, до найменшого опору (відчуваються яскраво окреслені паралелі із нашим недавнім минулим). «Життя поміж Воєводою і мостом, або ж під ними обома, життя в пригніченості, слухняності й покірності. Бо й як же інакше?» Загребельний використовує образ-символ трави, що виросла під Митниковою коморою, «тендітна, нещасна, якась аж наче біла – трава смутку, трава неволі…навіть під водою не росло ніколи таке жалюгіддя, бо й для водоростей у воді була своя воля, а тут для сеї колишньої трави існувала тільки пригніченість – і ось поросло тут щось таке – немов біль, ніби стогін». Та, споглядаючи це страшне видиво, Маркерій усвідомлює, що людина, допоки жива, має владу змінити свою долю. Він пропонує мостищанам неймовірне – спалити міст, щоб не дістався легко Батиєві Київ. У перші миті ніхто не може погодитися на таке блюзнірство, і тільки згодом розуміють люди, що це їхній обов’язок перед рідною землею. Чудом вважає письменник появу в Мостищі людини, здатної на непокору, але не таким уже й неймовірним видається це нам, коли бачимо, як швидко знаходить юнак собі помічників і однодумців. Непросто викоренити в людях потяг до волі, здатність на вчинок і почуття власної гідності. Фінальна сцена роману виглядає апокаліптично, бо ж гине у вогні пожежі не тільки міст, гинуть люди, падає у прірву держава, неможливим стає повернення до звичного, виробленого віками трибу життя. Чому ж тоді не сприймається читачем така розв’язка як безвихідь, не віє на нього зі сторінок твору песимізмом і безнадією? (Додаток 5).

Справді, палає у вогні пожежі міст, а разом із ним згорають Воєвода, Німий і Воєводиха, бо без мосту немає у них сенсу життя. Натомість зникають у хащах лісових мостищани, рятуючись від чорної навали ординської. Бо там, де живий гордий дух волелюбний, боротьба, любов і вірність, народяться інші мости, а значить – життя триватиме: «Не все вмерло з ними, позостався по них незборимий дух, і нові покоління взяли його собі в дорогу, як вирушали на здобуття знадливого берега надій, і вже лиш вони перекинули міст через горе і біду, через лихоліття, вогонь, відчай і муки, але ніщо їх не злякало і не спинило, бо той берег мав бути вічною волею на своїй землі». Такими словами закінчує свою розповідь Павло Загребельний.

Особливості творення образів

Письменник намагався не просто найоб’єктивніше, найправдивіше передати історію людської душі на певному відрізку розвитку нації. Прикметною ознакою його індивідуального почерку є виключна увага до людини. Пізнати людину і крізь призму її душі пізнати світ, в якому вона живе, розкрити найпотаємніші грані її психології, підсвідомі та свідомі мотивації її дій, вчинків, помилок, втрат, злетів і піднесень, осяянь і духовного розкріпачення, чи, навпаки, закабалення – ці непрості завдання ставить перед собою Загребельний.

1. Робота в групах: Проаналізувати уривки, охарактеризувати вчинки, міркування героїв, зробити висновки про риси їх характеру (Додаток 6)

Улюблена колізія у Загребельного – «Моцарт і Сальєрі» (згадаймо Сивоока і Ярослава з роману «Диво») присутня і у романі «Первоміст»: Маркерій – Шморгайлик, Світляна – Вудзіганка… Герой у надзвичайних обставинах може перевершити себе, це людина яскрава і сильна, що не зупиняється перед перешкодами, здатна творити навколо себе гармонію – це моцартівський тип. Сальєрівський – тип войовничої агресивності. Такі персонажі змальовуються сатирично, гротескно (Воєвода Мостовик, Митник, Стрижак, Шморгайлик). Останній з перелічених – влізливий, нахабний, заздрісний, підлабузливий «мракоумний землеродець», «злоначинатель». Типовий представник чисельного племені вивідувачів і донощиків, без якого жоден владика не утримається при владі. Характеристика цього персонажа вичерпна і однозначна. У підлості своїй цей тип послідовний і, сказати б, однозначний – чи то в хтивих мріях про Воєводиху, чи у планах помститися Стрижаку за милість Мостовика, навіть у сцені загибелі від рук ординців Шморгайлик огидний. А от «попидло» Стрижак зі всім своїм словоблудством і хитроумієм не такий простий. Обжирадло і обпивадло, що використовує неграмотність Воєводи у власних інтересах і без вагань їде послом до Батия, інколи викликає у читача усмішку, а то й здивування, як то в останній сцені страти. Життєлюбний негідник, такий слабкий перед спокусами земними, виявляє неочікувану мужність перед лицем смерті. І тільки в прикінцевий момент свого безглуздого життя усвідомлює раптом він усю трагедію руської землі, що поляже під копитами ординських коней.

2. Одна із провідних проблем роману, як завжди у Загребельного, проблема любові. Герої Загребельного – люди, які прагнуть від життя дива, шукають його і знаходять, і – найголовніше – творять його в муках і любові. Вони ніби втілюють погляди самого автора, висловлені в одному з інтерв’ю: «Треба жити страстями.., які нас ведуть по життю. Які нам дають змогу милуватися цим життям, насолоджуватися ним. Світ прекрасний. І нам щастя дано – бути в цьому світі». Відцентрова сила історії, сила зла, війни, руйнації безсила перед головною силою, що творить гармонію, – перед Любов’ю. І, як зазвичай у Загребельного, у центрі світла – жінка. Для Маркерія це – Світляна «вся мовби несамовитий рух, мов стриманий на короткий час шалений розбіг, мов ріжуче світло, від якого мимоволі заплющуються, хоч і кортить знову і знову розплющити очі і без кінця милуватись на це чисте, летюче створіння». Дитяча дружба, що переростає в щире і чисте кохання, робить цих двох осередком наших сподівань, бо тільки такі можуть відродити потоптаний і сплюндрований чужинцями народ.

Нестримний, як неприборканий дикий звір, Німий теж шукає повноцінності, досконалості в коханні. Хоч важко назвати коханням той темний шал, що пориває його до жінок, та що ж тоді ота пристрасть до Лепеті – «м’якої, світлої, податливої жінки, що мала в собі доброту і милосердя до всього кривдженого», як не любов, яка робила його навіть кращим, ніж він був насправді?! Дійсно трагічно сприймаються сторінки, коли Німий ховає у власноруч вириту могилу свою Лепетю, намагаючись і мертву захистити її від холодного дощу.

Водночас душі темні, позбавлені світла любові, холодні і небезпечні, як чорториї на Дніпрі. Про Воєводу вже говорилося раніше, а його обікрадена в своїй жіночій сутності дружина-половчанка сприймається мостищанами як справжня відьма, та й вчинками своїми – призвідця до лих і нещасть. Небезпечна самою природою своєю (бо ж половчанка – уродженка дикого і завжди ворожого русичам степу), не вміє зігріти душі своєї світлом внутрішнім, тому намагається вкрасти його у Світляни і Маркерія, а коли не виходить – страшно і підступно мститься.

3. Пристрасті людські у Мостищі ніби до часу приховані під попелом, адже сам триб життя не сприяє вияву надмірних почуттів. Згадаймо тільки Воєводине: «Що вам дорожче: міст, чи ви самі, а чи ваші діти?». Єдино правильною відповіддю було:міст, адже саме так виховувались охоронці мосту (порівняймо із фанатичною вірою героя Хвильового у «загірню комуну», заради якої можна вбити матір). Та не змогла служба мосту, цієї єдиної унікальної споруди, остаточно витіснити у людях людське. Запам’ятовуються читачеві і безстрашність Первослави, і мудрість та людяність чередника Шьо, і лагідність та ніжність здорованя Положая.

«Коли мене сьогодні запитують, у що я маю вірити, відповідаю: тільки у свій народ. Спасіння тільки в цьому», – П.Загребельний.

Художні особливості

Складний, багатовимірний художній світ роману «Первоміст» захоплює читача з перших сторінок. Дбаючи про читаність своєї прози, письменник активно використовував пригодницько-детективний елемент («Диво», «Євпраксія», «Роксолана»), присутній він і тут – в історіях Маркерія, Німого, послів до Батия.

Численні авторські екскурси, звернення до різноманітних історичних джерел, «вплетення» їх у розповідь порушують стрункість композиції, на перший погляд, відводять вбік від основної сюжетної лінії. Та придивімося уважніше: чи зайвою є розповідь про історію отців-домініканців? (Додаток 7).

Підкреслюючи криваву історію ордену, який завжди переслідував вільнодумство і волелюбність, а тепер іде на угоду з кривавим ординським ханом, приносячи в жертву некатолицькі руські землі, Загребельний наголошує на позиції Європи у ті часи. Русь залишається сам-на-сам із ворогами, а папа простягає руку дружби Батию.

А ось кілька відступів про історію монголо-татар та їхні звичаї, що дають сучасному читачу багатий поживок для роздумів. (Додаток 8).

Яса, закон, даний монголам Чінгісханом, проголошував: «Тож не ждіть, поки хтось одніме у вас ваших баранів, ліпше відніміть баранів чужих. І хай ваші коні пасуться на чужих травах, і ліпше ви візьмете чужих жон у свої обійми, аніж потопчуть чужі кобилиці наші пасовиська, а чужі воїни зазнають розкоші з нашими жонами», тому і розсували вони обсяги своїх володінь, знищували загрозу неіснуючу, а загрозою був цілий світ. І далі продовжує письменник про ординців: «Ще в них був намір: порятувати світ. Завжди хтось хоче порятувати світ, проливаючи ріки і моря крові». Розповідь про звірства загарбників на руській землі, про сплюндровані села і міста, розрубаних навпіл немовлят і ворожіння на нутрощах вагітних жінок автор уводить в канву роману не через тяжіння до сцен насильства, а щоб нагадати сучасникам, якою була «культура» монголів, що запанувала у нас на кілька століть. У світлі сучасного міфу про Великого Монгола-Завойовника, що його (міф) щосили творить сьогодні кіноіндустрія (згадаймо нещодавно знятий блокбастер «Монгол») такі описи читаються по-особливому. Безумовно, у монголів свій погляд на історію, тільки ж чи варто ним заміняти наш власний?

До художніх особливостей роману віднесемо також і своєрідне символобачення Загребельного. Про образи-символи трави і про Міст сказано було вище. Тепер же зосередимо увагу читача на чотирикратній появі на сторінках твору дивного візниці-оратая на «чудернацькому візкові, запряженому карячконогою попелястою конячиною». Візок той виглядав як купа понищеного часом дерева із неоднаковими колесами, що їхало кожне у свій бік. (Додаток 9).

Цей убогий чоловічок – символ долі, фатуму, що кожному стрічається в житті. Саме через нього залишився в Мостищі Німий, завдяки його втручанню Маркерій опинився у ченців, а отці-домініканці не виконали місії, покладеної на них папою. І врешті саме поява візниці-оратая на мосту провістила пожежу цієї споруди. Небагатослівний, недорікуватий оратай (землероб, гречкосій!) – ніби втілення історичного шляху всього нашого народу. І сумно, і страшно спостерігати за його появою на сторінках роману, коли усвідомлюєш увесь випадково-невідворотний хід подій.

Уважний читач не забуде і ще про двох героїв роману, правда, небагатослівних, але важливих – Маркерієвих коней – білого і чорного – що не тільки рятують свого господаря з небезпеки, але й втілюють вічне поривання до волі, незнищенне прагнення до свободи і крилатості, притаманне живим істотам, але таке рідкісне в людях. (Додаток 10).

Не можна оминути увагою ще одну складову багатовимірного світу роману «Первоміст» - його мову. Неперевершений майстер слова, чарівник художнього образу, Загребельний величезну увагу приділяє філігранній роботі зі словом. Цікавим з цього погляду виявляється прийом контрастності у творенні образів, коли велемовний словоблудець Стрижак, з якого слова просто ллються потоком, порівнюється з Німим, що більше відчуває, ніж розуміє.

Сам же письменник дуже трепетно ставився до мови як націєтворчої сили: «Для нас – Шевченко і його Слово. Ми не римські «склавіни, склави-раби», і не російські «славяне», а саме «слов’яни». Так само, як іудеї називають себе народом Книги (Біблії), ми, слов’яни, – народи Слова». Та Мова творів Загребельного – тема окремого дослідження.

Отже, Загребельному належить першість в оновленні жанру історичного роману, нестандартного формотворчими елементами, у розширенні усталених меж поетики.

Етап рефлексії

  1. Над чим змусив вас задуматись письменник?

  2. Який епізод твору залишив у вас найсильніші враження?

  3. Чим збагатило вас знайомство із романом «Первоміст»?

Підсумки

«Україна. Сама назва свідчить про перебування на грані, на розломі двох світів, на краю. Але ніколи не доходити до краю. Чим утримуватися? Душі сповнені таємничого (від зазирання за край), між молотом і ковадлом, биті з усіх боків, не встигали крутитись в підозрах, ненависті, заздрощах і зітханнях. Гармонії не вистачає світові – це з особливою гостротою відчувають українці» (Павло Загребельний. «Думки нарозхристі).
Додаток 1. Біографічна довідка про письменника.

Про початок свого життєвого шляху Павло Загребельний в одному з інтерв’ю сказав: «До 20-ти років я пережив сирітство, голод, війну, фронт, фашистські концтабори, безліч умирань і воскресінь». Перипетії, що випали на долю цієї людини, могли б стати матеріалом для захоплюючого роману чи кінофільму, та це, либонь, іще попереду.

Народився майбутній письменник 25.08.1924 року в с.Солошине Кобиляцького району на Полтавщині. У 6 років втратив матір. Навчався у звичайній радянській школі. Дуже багато читав – Шевченка, Сервантеса, Чехова… «У мене був релігійний рід – у нас була Біблія, і коли мені виповнилося 10 років, почав читати її». Колективізація, голод 33-го, а все-таки сам письменник пізніше згадував: «Найдорожчі спогади, хоч скільки потім було подій, припадають на перші шістнадцять років життя. У всіх творах – моє село, навіть прізвища вибираю для своїх героїв наші, солошинські». Закінчення десятирічки збіглося з початком війни, і у неповних 17 років майбутній письменник записався добровольцем на фронт. Поранення, госпіталь, знову фронт, контузія і в серпні 1942 року – полон, концтабір, спроба втечі, на жаль, невдала. Впіймавши втікача, німці покалічили його – вибили одне око. З 1945-го працював у радянській воєнній місії у Західній Німеччині. 1946-1951 –навчання на філологічному факультеті Дніпропетровського університету. Працює в редакції газет, пізніше в журналах «Вітчизна», «Літературна газета». Починає друкуватися зі збірок оповідань, та справжня популярність приходить до Загребельного з виходом 1957-го «Думи про невмирущого». А далі один за одним виходять у світ великі епічні полотна, серед яких найвидатнішими вважаються «Європа-45» (1959), «Європа. Захід» (1960), «Спека» (1960), «Диво» (1968), «Первоміст» (1972), «Смерть у Києві» (1973), «Євпраксія» (1975), «Розгін» (1980), «Роксолана» (1980), «Я, Богдан» (1983), «Тисячолітній Миколай» (1994), «Левине серце» (1985) та інші. У часи стагнації та занепаду культури письменник створив кіносценарії «Лаври» (1974) та «Ярослав Мудрий» (1982) (усього за сценаріями Загребельного знято 7 фільмів). В уже цитованій статті О.Сизоненко підкреслював: «Життя людини – це історична мить. Однак саме з миттєвостей складається Вічність. Якщо вони, ці миттєвості, не розтрачені марно, на дрібниці, а використані сповна, на всю потужність таланту. Саме так прожив у нашій літературі Павло Загребельний, вічно зайнятий творчістю і невтомним пошуком досконалості. Навіть серед видатних майстрів Загребельний вирізнявся якоюсь несамовитістю в роботі. Буквально – до знемоги. І написав, здається, більше за всіх. Багатожанрово: в його спадщині – оповідання, повісті, 30 романів, кіносценарії, п’єси, блискуча публіцистика, ґрунтовні рецензії, що мали неабиякий вплив на літературний процес». До речі, щодо кількості написаних Павлом Архиповичем романів серед літературознавців немає єдиної думки. У різних джерелах зустрічаємо від 20 до 30 епічних творів. У 1998 році вийшла друком його публіцистична глибоко філософська праця «Думки нарозхрист», а останньою книгою стала «Стовпотворіння» (2004). Твори Загребельного перекладені 23-ма мовами світу.

За роман «Розгін» автор був нагороджений Державною премією СРСР (1980), за історичні полотна «Первоміст» та «Смерть у Києві» удостоєний 1974 року Шевченківської премії, а 2004 року вийшов Указ Президента про присвоєння Павлу Архиповичу Загребельному звання Героя України.

Справжнім рекордом прозаїка варто вважати височенну амплітуду створених ним художніх характерів. Павло Архипович писав про українців з IX до XX століття. Був ходячою енциклопедією. Знав історію, світову літературу, орієнтувався у різних галузях науки, мав справді феноменальну пам’ять.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка