До програми курсу за вибором



Сторінка3/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Додаток 2.

«І зненацька – цей міст, який, хоч зроблений із дерева, став не скороминуще, а твердо й надовго показався цілому світові, проголосив свою тривалість, міст, який годилося б звати голосно, викричати в ньому кожен згук, щоб чутно стало повсюдно, щоб пролунало над цілою землею, прокотилося, загомоніло, розклекоталося, прогриміло:МІСТ! З багатьох причин можемо назвати його так: Первоміст.

На світі не може бути опису чогось, що не існує. Все повинне спершу існувати, а вже згодом про нього може йти мова. Князь наперед не вмів, мабуть, побачити всю вагу майбутнього мосту, для князя була лиш потреба переправи через Дніпро для швидкого зв’язку Києва з берегом протилежним, з берегом чернігівським, а найперше - переяславським, бо Переяслав був найлюбіший серцю Мономаха, який довго там князював…

І не знайдемо ми ніде імен людей, які прийшли на берег дніпровський, де, як це сказано дієписцем пізнішим і балакучішим, була «сильна лозина і вербье».

Хто були ті люди, які взялися за роботу, великістю своєю нову для землі русичів? І звідки вони були? На їхню долю випало найважче – витворити в уяві те, чого ще не було ніколи. Бо уява людська обходиться речами вже відомими, тільки відповідно їх зіставляючи, з чого й витворює нові сполуки і споруди.

Про силу уяви тих людей розповісти ніхто не зумів,бо не міг, навіть вони самі неспроможні були б сказати щось про це, бо ж висловилися досить вичерпно й досконало діянням своїм – мостом.

Роблено його з дерева щонайрозмаїтішого. Запрягами по кільканадцять волів тягли степом над Дніпром переяславські дуби, привозили з Карпатських гір деревину кам’яної міцності, в просонцених древлянських борах рубали золотаві сосни для верхнього настилу.

Не відав літописець, як у міцному дніпровському льоду пробивано ряди ополонок, встановлено коло них хитромудрі дерев’яні вежі з підвішеними на блоках важкими кам’яним бабами і потім уперто і невпинно бито в товстезні дубові палі, заганяючи їх у дніпровське дно.

Палі, в лікоть завтовшки, забивано попарно на відстані двох ліктів одна від одної і не прямовисно, а похило. Один ряд по течії річки, другий – за сорок ліктів од першого – супроти течії. Кожна пара паль угорі з’єднувалася встановленою міцною перекладиною. На ту перекладину між верхніми кінцями паль вміщувано колоду в два лікті завтовшки і понад сорок ліктів завдовжки. Для міцності зчеплені були обидва кінці паль двома дерев’яними ж (бо все в мості було дерев’яне) скобами в такий спосіб, що палі трималися тим міцніше, чим дужче напирала на них течія. Поверх поперечних колод клалися поперечні бруси, упоперек яких знов настилався кругляк, що зверху покривався теснинами.

Щоб надати мосту опорності, вбивано в дно ріки ще інші палі, нахилені проти течії так, що ними підпиралися основні мостові палі, а на деякій відстані нижче мосту поставлено ще ряд прямих паль, які мали б прочісувати ріку, оберігаючи міст від пошкоджень у тому випадку, якби хтось став пускати вниз за течією важкі стовбури дерев або йшла б пластами крига, хоч супроти криги будовано ще й льодорізи.

Може, все воно будувалося так, а може, й інак, але вже що дбано передусім про міцність і непохитність мосту, то це щира правда, ще відомо, ніби працювало там дві тисячі сімсот і ще сімдесят сім чоловік, бо викінчено той дивний первоміст за два роки по тому, як сів Мономах на київський стіл, відтинок часу дивовижно короткий навіть на ті часи, коли ставлено церкви за кілька місяців, а величезні кам’яні собори – за кілька літ.

Згодом же буде таке: міст стоятиме рік, і десять років, і двадцять, і п’ятдесят, і цілих сто літ, до нього призвичаїлися, літописці вже й не згадували про міст, а просто писали про всіх тих, хто наближався до Києва з наміром добрим чи лихим: «Перейшов Дніпр »
Додаток 3

«Почалося зненацька і безпричинно, як починалося завжди… Володимир, син Рюриків, сівши в Києві, не думав про якісь зміни довкола, нічим не захоплювався, успадкував від батька тільки войовничість духу, але якось і воювати йому не доводилось майже цілих десять літ, бо припали вони на той час, коли зміцнювалися Суздаль, Ростов, Володимир, коли заліські князі ділили вотчини між собою, прикрашали свої городи, мурували церкви, ходили походами то на німців під Юр’їв, то на литву, то на мордву, захищаючи від набігів землі власні.

Найстарший з Ольговичів, Михайло Чернігівський, князь чадолюбивий і марнославний, не почуваючись на силі стати на суперництво за Київ, запрагнув добути під свою руку Новгород, пішов супроти князя Ярослава Всеволодовича, посадив у Новгороді свого сина Ростислава, але новгородці прогнали небавом молодого князя, бо не зміг він нагодувати люду, неврожайне літо принесло страшний голод у всі землі, опріч Києва самого, князь же новгородський не зумів прикликати купців з хлібом, тому й сказано йому : «Іди од нас, а ми собі князя добудемо».

Так Ярослав Всеволодович знову сів у Новгороді…

Не було між князями ні миру, ні злагоди, брат ішов на брата, син виступав проти батька, усобиці роз’єднували, розривали землю, брат братові казав : «Се моє!», а той кричав : «Моє!», засліплені крамолами, не розрізняли, де справи суттєві, а де дрібні, мале називали великим і розпочинали заради нього не те що сварку, а й битви, навіть спільна загроза з боку ворогів не об’єднувала в ті часи князів, як то показав колись похід Ігорів проти половців або ж битва з татарами на Калці, якщо ж і змовлялися між собою кілька князів, то не для цілей високих, а в сподіванні великої і вельми показної здобичі; для загарбання вотчини сусідової або пограбування багатого города. Ну, а вже коли йшлося про Київ, який завжди вважався найласішим шматком для всіх, починаючи від синів Святославових та Володимирових, то тут панував навіть неписаний і який же лихий звичай: виступати супроти Києва безпричинно, зненацька і не поодинчо, а тільки змовившись купно.

Так і вийшло, що поки князі мали клопоти в своїх землях і сусідніх вотчинах, то до Києва якось руки ні в кого не діставали… аж поки стався вибух, поки полетіло все шкереберть. Почалося знову з Михайла Чернігівського, який після невдач у Новгороді не відступився від замірів прилаштувати десь свого молодшого сина Ростислава…

Після цього почалося таке, що вже ніхто не міг збагнути, який князь сидить у Києві сьогодні і хто сидітиме завтра.»
Додаток 4

«Козляни і в гадці не мали, що на них суне орда. З Маркерія сміялися неприховано, коли він розповідав, як утікав од нападників і як позоставляв їм коней своїх. Але ще до вечора того дня позбігалося до города безліч люду з околиці і в один голос усі кричали, що йдуть вороги.

Тоді мерщій замкнено браму і козляни зібралися на віче.

Мудрість мешканців не залежить од величини города. Бо хоч який маленький був Козельськ, але гаразд розуміли його люди, скільки горя зчиняється в землі від князівських чвар і усобиць. Князі гризлися між собою, як собаки, а потім гинули, як мухи, або ж від взаємних усобиць або – що частіше – від чужоплеменців, бо вороги не спали, пильно стежили за тим, що діється в Руській землі, помічали щонайменші послаблення, й одразу йшли на грабунок та плюндрування. Не було, здається, жодного спокійного літа. То половецькі хани, то посланці німецьких імператорів, а тепер ось орда.

У Козельську теж був свій князь, мав усього шість літ неповних. Його і звали ласкаво, як дитину: Василько, і жаль стало козлянам свого малолітнього князя. Беззахисність Василькова мовби згуртувала всіх козлян, бо ці люди мали добрі серця і всі стояли завжди на тому, що дітей треба захищати од лиха. А тут, бач, не просто дитина, а ще й князь. І, може, коли виросте, то пам’ятатиме, як клали за нього своє життя, і не буде схожий на інших князів?

– Покладемо життя своє на князя, – поклялися козляни, – а як вмремо, то приймемо славу на землі, а на небі – вінець безсмертя.

Ординці квапилися в сухі степи, до тепла, до густих трав, Козельськ просто трапився їм на путі, а не в їхнім звичаї було полишати город цілим, а людей в ньому живими, зважаючи ж на незначну величину Козельська, гадали вони, що не загаються тут більше як на день чи кілька, тому вдарили на город без приготувань, хотіли взяти його простим наскоком, не злазячи з коней, і тут уперше, може, в цій землі зустріли такий шалений опір, що вимушені були відкотитися і вже братись до справжньої облоги, навіть сам Батий вимушений був затриматися коло Козельська, щоб скарати цей злий город і знести його з накоренком.

Ось тоді і почалося те, що мало тривати сім тижнів, і дні злилися з ночами, і не було кінця битві, зступалися на городськім валу козляни і вороги, мов дві стіни лісу, зачіпали один одного гаками, хапалися за руки, кололися списами, рубалися сокирами, різалися ножами, кров по уділлях текла, мов ріка, стук і шум стояв страшний до самого неба, мов грім, від болю сама земля стогнала, і живі заздрили мертвим, і не було ні князя, ні воєводи, ні наставника, ні вибавника в тому городі, ні рятівника, і серця доблесних зрівнялися з серцями слабих і безсилих, а може, навпаки, – безсилі стали мужніми, бо нічого не могли вдіяти вороги з козлянами, там навіть мертві неначе ставали до бою, різалися, кусалися, щипалися з напасниками.

Маркерієві було легше, ніж іншим. Не мав тут ні хатини, ні родини, вмер би, то й умер, а живому зостатися – теж не зле. Тому, коли вороги встановили проти городських стін пороки і стали добивати Козельськ здалеку, він намовив мужів зібрати всіх коней, які були, вирватися з брами, доскакати до пороків ординських з сокирами і порубати їх дощенту! А тим часом вийдуть з города пішці та вдарять на знетямлених напасників так, щоб од них тільки бризки полетіли!

У цій намові була сама відчайдушність, але жменьці мужів козлянських нічого більше й не позосталося, окрім несамовитої одчайдушності, і вмить зголосилося з Маркерієм стільки козлян, скільки знайшлося коней, і полетіли ці відчаєні рубаки на ворожі пращі, і мчав попереду на своєму ще мостищанському вороному коні Маркерій, нічого не бачив, окрім ординських пороків. Навіть самих ворогів не помічав, кинувся рубати оту кляту знадобу, що метала каміння на беззахисний город, і вже не бачив, як усі козляни, хто міг тримати оружжя, виступили з города на останню битву, не бачив, як зсунулася стіною орда, щоб вирізати всіх оборонців, а вже за ними й тих, хто залишився в городі: старих, немічних, жінок і дітей, – не знатиме він, що й сам малий князь, заради якого вони клали життя своє, втонув у крові, нічого того не відатиме Маркерій, бо, поки рубатиме він пороки, наскочать на нього звідусіль ворожі вершники, і тільки вороний його вірний кінь, що не раз і не два виривався з неволі й прибігав до свого хазяїна, й цього разу зуміє виприснути з кільця неволі й смерті і винесе вмираючого, а може, й мертвого свого нерозважного господаря тої самої хвилі, коли в нього з рук упаде сокира, а сам він пригорнеться до кінської голови, облитий кров’ю чужою і своєю , маючи три рани рубані на голові, дві рани криваві на грудях, колоту рану на руці, та ще рану битую, синю на боку.

Мабуть, воно було так, бо ніхто більше не врятувався в Козельську, самої тільки людської сили для того виявилося не досить…»
Додаток 5

«А міст горів дужче і дужче, і ті, хто ще вчора вважався його господарем, власником, з’єднаним з ним і зрідненим, стояли на березі і спостерігали цей кінець страшний і болісний, але неухильний.

Ще бачили мостищани, як злетіла з воєводського пагорба чорна вершниця на чорнім коні і помчала на міст, просто в пожарище, в саме вогняне пекло, і так зринулася крізь полум’я вниз, палала сама, палав чорний кінь, палала, здавалося, й сама вода, приймаючи їх у свої глибини.

Уже коли допалювався й донищувався міст до кінця, явилося мостищанам небесне знамення. Ніби пролетів над ним по небу великий вогняний змій і впав десь далеко за пущами, і всі вони почули, як стукнула земля.

А тоді застогнала земля в степах, і в пущах, і по обох берегах ріки, бо в скрипінні тисяч возів, у ревінні верблюдів, в іржанні коней обступала Київ тяжка сила Батиєва.

Отак вони залишились на цьому березі, а на той бік не було вже ні мосту, ні вороття, бо все тепер було втрачене в по гнобленні: їхня весела колись зелена земля і їхні незглибимі пущі, їхні теплі ріки з найбільшою з-поміж них - Дніпром, і їхні багаті городи з найсвятішим над ними – Києвом, а цей міст, заради якого вони тут трималися та й взагалі жили, теж тепер не існував, і ось вони стали, як були в перший день своїх народин, - безсилі, нагі, їхні пальці ні за що не зачіпалися і нічого не ловили, їхні руки були порожні довіку, і цілий світ був для них суцільним здриганням, затуманеним крижаним попелищем, безмежним у своїй однаковості, безнадійним і безберегим; нікуди прагнути, ні до чого прямувати, ні за що зачепитися бодай маренням. І, німуючи в розпуці, сліпо, мало не навпомацки, відступили вони туди, звідки прийшли чи то вони, чи ще їхні пращури, і вглибилися в сутінь нерозплутаності лісів, утонули там і вмерли, але не все вмерло з ними, позостався по них незборимий дух, і нові покоління взяли його собі в дорогу, як вирушали на здобуття знадливого берега надій, і вже лиш вони перекинули міст через горе й біду, через лихоліття, вогонь, відчай і муки, але ніщо їх не спинило, бо той берег мав бути вічною волею на своїй землі. Найгарнішій і найсолодшій землі на світі.

І він був нею.

А Первоміст хоч і спалився у той віддалений і тяжкий день, але не міг зникнути в нашій пам’яті. Він став набутком часу, він увійшов у час, який не зникає, не має кінця, і все, чим заволодів час, живе в ньому так само, як у вічних льодах просвічуються вмерзлі в них уламки дерева, риб’ячі кістки, пташині пера а чи барвисті плями рідкісних морських створінь.

Отож, навіть спалений, Первоміст не міг вважатися знищеним остаточно, він існував і далі серед сотень і тисяч мостів майбутніх, які мали бути спалені, зруйновані, понищені а чи й уцілілі, але володів перевагою над ними, бо ж був Перший! »
Додаток 6

Картка 1

«Воєвода вмів належно поцінувати таємничість, він всіляко підтримував її, ховався за нею, в ній мав і свою владу, і свою неприступність, і свою несхитність, і свою вічну тривалість при мосту. Відкритий усім поглядам, стояв на схрещенні всіх шляхів і стежок, всіх переходів і мандрувань, і ніхто про нього нічого не знав, дійшло вже до того, що, здається, і сам Воєвода про себе не знав нічого, не тямив, чому саме він тут стоїть, а не інший, але що затятіше тримався на своєму становиську, то жорстокіше і вправніше придушував щонайменшу спробу опору або, не дай бог, замаху на його володарювання. Та й хто б там пробував!

За ним утвердилося неподільне право остаточного вирішення, кого пускати через міст, а кого ні. Отсього можна, а отсього не можна. Дошукуватися пояснень і причин – надаремне. Відмовка була завжди та сама: так звелено Воєводою Мостовиком. Оскаржувати Воєводині рішення не пробував ніхто й ніколи. Однаково нічого не дасть, хоч дійди до самого великого князя. Князь скаже про Воєводу: «Йому видніше». І нема ради. Бо князь теж залежний. Повинен мати в державі якусь там певну кількість людей, що на них повсякчас міг би опертися. Ну, а Воєвода Мостовик з-поміж цих людей – на чільному місці. Той, що пускає або не пускає.

І, може, саме через високу державність Мостовик ставився до мостищан безжально й немилосердно, карав людей за провини жорстоко, не лякаючись витяти в пень усіх мостищан, лагідних кар не відав і не визнавав, бо й не від нього вони йшли, а дісталися в спадок, існували тут мовби спервовіку.»
Картка 2

«Мостовик їхав понуро самотою, віддаля за ним тримався його лакиза Шморгайлик, на сивій кобилі, одягнений у нове корзно, видно, вислужився у Воєводи, щось уже визирив і доніс, когось продав. Шморгайлика у Мостищі ненавиділи всі. Чоловік найпідлішого ґатунку. Ніколи воно нічого не вміло, нічого не робило, тільки шморгало довгим носом та нашіптувало Воєводі про те й про се. Тому й прозвано його Шморгайликом, а як справді звався – значення не мало.

Часто Шморгайлик сидів і підслухував за своєю паскудною звичкою за дверима воєводської гридниці. Навіщо? Сам не знав. Якщо про всіх інших доносив Мостовику, то кому б же мав доносити на самого Воєводу? Але про всяк випадок підслуховував і простежував кожен крок Воєводи. А гляди – згодиться. Може, якийсь князь набреде та почне розпитувати – от і викладеш перед ним усе попризбируване по крихті. А може, так і до воєводства додряпаєшся? Бо хто ж знає, звідки і яким робом постають воєводи.

За непоправство своє Шморгайлик мстився у властивий для нього спосіб. Коли збирав після воєводської трапези золоті та срібні кубки й ковші, з дикою злістю вгризався в їхні закраїни, полишаючи на металі сліди зубів, робив на боках прим’ятини, псував чеканку й різьблення. Але шкодити він міг лише потаємно, так само, як ласувати воєводськими присмаками теж міг тільки крадькома.»



Картка 3

«До кінця своєї першої ночі в Мостищі мав просидіти Маркерій у Митниковій коморі, повній бочок з хутрами, прислухаючись до погуків сторожі та перестуків дерев’яних калатал. Він не звик до тупого сидіння, знічев’я прорубав топором своїм отвір у підлозі, ліг над тим прорубом, став вдивлятися вниз. Комора стояла на кількох сірих круглих каменях, під нею вільно гуляв вітер, там панував вічний затінок, у якому росла дивна трава, тендітна, нещасна, не зелена, як повсюди, а якась наче аж біла, – трава смутку, трава неволі. Маркерій довго вдивлявся в ті бліді пагінці, навіть під водою ніколи не росло таке жалюгіддя, бо й для водоростей у воді була своя воля, а тут для сеї колишньої трави існувала тільки пригніченість, – і ось поросло тут щось таке – немов біль, ніби стогін, неначе страждання земне. А хіба чоловік, укинутий у неволю, страждає менше і хіба не стає він отакою блідою травою страждання і муки?

Маркерій заплющив очі, полежав так, щоб прогнати страшне видиво блідої трави, тоді схопився, став бігати по коморі між бочками, повними хутер, набраних Митником на мосту, ненавидів тут усе, свербіли йому руки схопити топір, виметувати з бочок зв’язки хутер, рубати їх нещадно, закортіло вискочити з комори, викресати кресалом іскру й пустити димом і комору цю, і усю садибу Митникову, і все довкола.

Кожен сидить і жде нещастя, мов віл обуха. Він нидіє в коморі, поки прибіжать воєводські посіпаки і викурять його звідси, мостищани сидять коло мосту, поки доберуться сюди вороги і винищать усе живе. Як трава під коморою. Але ж у трави немає ніг, вона прикута навічно до того самого місця, а для чоловіка земля он яка велика, повинен охоплювати її всю, а не приневолювати себе, припнувши навіки до визначеного Воєводою обов’язку. Змалку всіх мостищан вчив Воєвода обов’язку щодо мосту, він винищував усе, що могли любити мостищани, полишаючи їм тільки міст – і для праці, і для любові, і для цілого життя. Але хіба ж не найвищий обов’язок їхній тепер знищити міст, щоб не дістався кровожерному ворогові?

Лише тапер збагнув він, яка сила веде його до Мостища, хоч і прихована до часу, вся його душа збунтувалась вмить, твердо вірив, що ніколи не стане він болісною травою вмирання, ні він, ні мостищани не можуть нею стати, а коли так, то й не сидіти йому більше в цій коморі, ховаючись лякливо!»
Картка 4

«На той час, коли Німий уперше вивів Світляну з воєводського двору й показав її Положаям, дівчинка вже все розуміла, все, здається, знала, що треба дитині, але була так само безмовна, як батько її.

Маркерій спостеріг це перший і перший був здивований і вражений. Він казав Світляні: «Ходи сюди». І вона йшла. Він давав їй якусь іграшку: «На». І вона брала. Все розуміла Світляна, але мова з неї не добувалась. «Чого мовчиш?» – допитувався Маркерій, звиклий, щоб все діялось без щонайменшої прогайки. Світляна мовчки всміхалася. Вона не вміла пояснити своєї мовчанки, але й заговорити теж не могла.

Цього Маркерій не міг збагнути. Він виростав під безнастанне лепетання своєї мами і вважав мову найвищим щастям. Як же можна відмовитися від такого дарунка?

Хлопцеві кортіло повернути Світляні втрачений нею світ радісних покликів, веселих вигуків, якими в устах людини розлунюється саме життя. Якби Світляна була звичайною, схожою на всіх інших дітей дівчинкою, Маркерій, може, не звернув би на неї уваги.., а тепер кидав усіх товаришів з легким серцем заради Світляни, бо намагання порятувати свого ближнього, зробити його схожим на себе в усьому притаманне нам уже змалку, і чим скоріше трапиться така нагода, тим більше ймовірності, що піде згодом чоловік путями праведними і високими.

Він робив для Світляни свистки з вербової кори, пищалки з широкого листя трави, дудки з старого очерету, з молодого огудиння, з цибків, навіть сопілки з калини, дівчинка бавилася то тим, то тим, легко й охоче видобувала звуки вербові, очеретяні, калинові, але хіба ж вітер не виграє так само або ще й дужче?

Він пробував розсмішити дівчинку…Тоді він пробував викликати у неї захват своєю відданістю.

Якби сказати йому, що помочі слід ждати од Стрижака, Маркерій розреготався б. А Стрижак наткнувся на Світляну й став згадувати, чи він бачив тут коли-небудь дитину, чи ні. Виходило так, що не бачив, і це його трохи здивувало.

– Стій, – вигукнув він. – Хто така і здрастуй, дщерь моя малолітня.

Дитина стала мовчки.

– Не питаю – чия, бо людська єси, але зовешся як?

Дівчинка мовчала. Дивилася просто в очі Стрижакові, сміливо, чисто якось, може, навіть з осудом за його дурне базікання.

- Мовчиш? – здивувався й зрадів водночас Стрижак. – Мовчиш, щоб зібрати ум свій і відповісти належно, а чи й зовсім мовчиш, щоб мовчати? Гарно безмовним бути, найпаче ж молодим. Бо як можеш зберегти серце, коли уста отверзті?. .А тепер іди мені з путі, дщерь моя, впертомовчальниця, гарномовчальниця, високомовчальниця, триблаженномовчальниця!

Світляна не витерпіла і ледь посміхнулася самими очима на такий вибух красномовства з цього химерного чоловіка. Вона побігла до мосту в надії знайти Маркерія. Заговорити до нього! Приголомшити хлопця своїм умінням, вразити й знетямити, як була знетямлена сама від велемовства Стрижакового! І зненацька з жахом відчула, що й сьогодні заговорити не зуміє. Вже не бігла, йшла, дедалі повільніше. Як заговорити, як? Вона йшла до Маркерія безмовна, як завжди, сповнювалася відчаєм, люттю, розпукою, ненавиділа себе за безпорадність, тому круто повернулася і пішла від хлопця.

- Світляно! – здивовано покликав її Маркерій.

Вона пішла швидше.

– Світляно, та що таке!

Він побіг за нею, дівчинка схопилася й собі.

Тоді Маркерій, видно, відчувши, що сьогодні діється щось винятково незвичайне, без роздумів підскочив до поручнів мосту й крикнув відчайно:

- Стрибну в Дніпро! Раз так – стрибну!

Вона ще бігла, не озираючись, але знаючи його шаленство, догадувалася, що перелазить він через поручні й зараз полетить униз, у темну, страшну, глибоку воду, стрибне без вагань, відчайно і люто, і ніяка сила його не втримає, і тоді всьому кінець, а вона не могла хотіти кінця, тому миттю обернулася і вперше в своєму житті, зривисто, дзвінко, з бринінням сліз у голосі крикнула:

– Не стрибай!

Тоді він перелетів назад на міст, підскочив до Світляни, розгублено, невміло поцілував її в засльозену щічку, а вона вдарила розпачливо в його груди кулачками, мстилася йому за свій страх і крізь плач і радість знову крикнула:

– Не стрибай!

Обоє були злякані, але водночас і щасливі, вимовлені Світляною слова з’єднали їх нерозлучно, й отам, на мосту. ще розгублені, не вміючи зазирнути в затаєний світ завтрашній, полишаючи без значення і сльози свої, і поцілунки, і потиск рук, вони все ж збагнули, що мають триматися тепер разом, завжди і всюди вкупі і що ніяка сила їх не розірве»
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка