До програми курсу за вибором



Сторінка4/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

Додаток 7

«Змінювалися імена пап, змінювалися цифри коло імен…Та не про це йдеться. Пахло не миром і ладаном – пахло кров’ю.

Та й благочестиві посли папи римського, що переміряли всю Європу, кваплячись навстріч нищителям всього живого – ординцям, не пахощі кадильного диму несли в складках своїх домініканських ряс, а млосні дими вогнищ, на яких спалено було люду не менше, ніж у ординських пожарищах.

Бо поки святі попередники папи Інокентія Третього посилали в хрестові походи юрмища християнських грабіжників і вбивць, поки руйнували багаті колись візантійські землі, поки послані самим же Інокентієм зарізяки палили і плюндрували Константинополь, під самим боком у папства тим часом, мов з неба впала, зродилася держава вільна, багата, прекрасна, мов земля, на якій вона стояла. Це був Лангедок з рожевим городом Тулузою на чолі…Вільність і рівність панували в Лангедоці, тут зневажалося насильство і всіляко підносили цінність людської особи. Мова Лангедоку стала мовою співців половини Європи. Мандрівні поети-трубадури виспівували хвалу високим людським почуттям, красі й доблесті.

Найдивніше ж, що ці люди …у вірі своїй були суворі аж до самозречення, католицизм приймали з великими обмеженнями, відкидаючи в ньому всі пізніші нашарування і беручи, власне, незатьмарену й просту віру перших християн. Називали вони себе катарами, тобто очищеними, або альбігойцями. Вважали, що в світі завжди діяли добро і зло, бо й світ наш – це витвір не бога, а демона. Битва сил добра і зла переноситься в душі людей, роздираючи кожного на дві половини: власне, бога і демона, або матерію і тіло. Бог так само терпить від зла, як і людина, він так само жде кінця світу, великої космічної пожежі, коли матерія знищиться без сліду, а душі нарешті повернуться до нього.

Цього вже католики не могли простити. У них зло було карою за гріхи земні, отже, воно слугувало відповідним знаряддям у руках божих, а на землі – в його намісника папи. Альбігойці ж не визнавали ні раю, ні пекла, вони мовби зрівнювали в стражданнях бога і людину, вони, отже, звеличували гріховну людину аж до недосяжного рівня божого.

Це було зухвальство, непокірливість,- і де? – коло самого папського престолу!

Єресь слід придушити, не даючи їй розростися. В Лангедок послано папського легата Петра де Кастельно, а на підмогу йому – проповідника Домініка, який всіма силами душі своєї прагнув до мучеництва і не так намагався переконати альбігойців у неправовірності, як жадав святої смерті з їхніх рук. «Благаю вас, - просив він щоразу, - аби не вбивали мене нагло, а виривали мені члени один за другим». Альбігойці сміялись на таку мову.

Суперечку мав вирішити меч. Папа Інокентій посилає хрестовий похід проти альбігойців.

Одна за одною розчиняли свої брами доведені до краю облогою кріпості альбігойців: Без’єр, Каркассон, Терме. Били дзвони над руйновищами і смертями. Коли папському легату Арноду Аморі сказано, що серед жертв можуть бути й католики, він відповів: «Убивайте всіх, а бог своїх розпізнає».

За хрестоносцями йшли монахи, послідовники Домініка, що помер своєю смертю, так і не діждавшись знищення альбігойської єресі. Домінік заповідав своїм учням не застосовувати меча. Меч може навіть змінити віру в народі, але до сумління кожного не сягне ніколи. Окрім того, не слід допускати навіть у своїх найзапекліших противників пошкодження членів і пролиття крові. Цього легко уникнути, коли згадати, що в руках слуг Христових є зброя могутня і досконала. Це – вогнище. Єретиків треба спалювати. Спалювати всіх: чоловіків, жінок, дітей. Чим молодшими єретиків спалювати, тим ліпше, бо що довше вони житимуть на землі, то більшому прокляттю підпадуть, а цього допускати не слід.

Так обезсмертив себе Домінік. Папа Григорій Дев’ятий віддав домініканцям владу над душами альбігойців, вперше пролунало слово «інквізиція», і вперше похмуро-врочисте вогнище для єретиків було запалене учнем Домініка Петром Селля… Скільки спалено було там безневинних людей?»



Додаток 8

«Головне для них було: дотримуватися власних законів, не дбаючи про чужі. А їхній головний закон стверджував, що найвище право кожного, хто прийшов на цей світ, - умерти, і право це забезпечить їхній хан. Раз вирушивши в похід, вони вже не мали ніде постійного пристановища і не знали, чи матимуть будь-коли і чи зупиняться де-небудь. Їхні хани були так само темні, як і всі воїни, бо таким був великий Чінгісхан…що ж до книг і знань, він просто не надавав їм ніякого значення, вірячи не в знання, а тільки в порядок і послух. Не надавати значення означало: відкидати будь-які знання як шкідливі, книги ж спалювати разом з людьми та їхніми оселями. Завойовники завжди палять книги, бо в них вихваляються попередники, а це зле для нового володаря.

Військо татаро-монгольське мало твердий порядок, усі воїни розбиті були на тьми, тисячі, сотні й десятки, усіх, хто тікав з поля битви, нещадно вбивано поставленими позаду визначеними для того людьми, отож смерть однаково чигала на воїнів і попереду, й позаду, вибору не було, тому билися вони завжди до кінця і майже завжди перемагали, бо жоден супротивник не був приготований так, як вони. А ще брали не кількістю, а хитрощами й підступністю. Стосували підкуп і брехливі обіцянки, мали таємничі бойові дими, від яких супротивники мліли і ставали нездатні до бою, запалювали городи, закидаючи пращами через стіни вмочене в смолу клоччя, а потім метали туди людський жир з убитих полонених, бо ніщо так не горить, як, страшно й сказати, ця пожива для вогню. Іноді кидали в оточений город глиняні горшки, повні отруйних змій, примушували бранців засипати вали, або ж викопувати нові рови й спрямовували на городи поблизькі ріки, топлячи захисників.

Ненажерливість їхня не знала меж. Вони були вічно голодні, бо харчувалися тільки самим кумисом від своїх кобилиць та ще тим, що вдавалося пограбувати а чи вбити.

Перш ніж завоювати ту чи іншу землю, вони висилали наперед вихідників, щоб довідалися вони, котра земля багатша. Може, через те, коли Субудай-багадур знищив велике царство Хорезм, вони не пішли на Персію і на Індію, а почали зготовлятися до походу на Русь, звідки вже прибули вивідники і співали перед ханським наметом захоплених пісень про той багатий і безмежний край.

Така земля вабила, але й відлякувала. Довго вагалися ординські хани, довго погрозливо товклися на пограниччі землі Руської і, вже вготовившись, однакова ще боялися, через що послали до багатьох князів своїх людей, які мали б намовити русичів зрити вали городів своїх і піддатися добровільно, не наражаючи себе на знищення й погибель.

Та князі, хоч які недружні були, відповіли дружно, бо то був і не їхній голос, а голос народу цілого: «Коли зірвете в коней своїх копита, тоді й зриємо вали городів наших».

І тоді покотилися розсваволені ординці на Руську землю і люто йшли по ній, не щадили ні юної краси, ні немочі старих, ні малих дітей, і якби був справді десь антихрист, яким лякано люд, то й він би заплакав од тих жахів.

Може, хотіли вони весь світ перетворити на пасовисько?

Великий Чінгісхан лишив монголам Ясу. Хто знає Ясу, той досягне всього. В Ясі сказано: «Найперше призначення мужчин – сокрушити опір ворога, перемогти його, вирвати з коренем і заволодіти його майном. Найперша насолода для мужчин – примусити гірко плакати жон ворогів, примусити ходити під собою коня, викоханого ворогом, примусити радуватись заплаканих жон ворогів, груди їхні зробити своєю подушкою, торкатися їхніх щік і пити солодощі з їхніх вуст рубінових.

І здавалося, що сама Руська земля плаче над синами своїми, над дітьми, над городами й оселями. Чутки й плачі ширилися, розросталися до неймовірності, люди розгублено металися то в городи і монастирі, сподіваючись на міцні вали, то розприскувалися по лісах та болотах, покладаючись більше на поодинчі сховки, ніхто не міг сказати, де були ординці вчора, куди вони кинулися сьогодні, де опиняться завтра. Смерть насувалася невблаганно на всіх, казали, що в Рязані, Суздалі та Володимирі загинуло десять тисяч осіб відомих по імені, не кажучи про бідняків, яким ніколи не ведуть ліку».
Додаток 9

«Але саме в цей час на мосту сталася пригода. Зближалися навстріч один одному два запряги. Купецький багатий повіз парокінний з одного боку, а з другого – убогий оратай на дерев’яному візку, який тягла хляла шкапа попелистої масті, черевата й карячконога, капроока, з вухами лопушасто опущеними, мов у пса-ледаща. Убогість оратаєва навіть не так била з конячини, як з його візка. То була безладна купа старого, понищеного вживанням дерева, поскручуваного де мотуззям, де ликом, а де й просто лозовими вервечками, колеса, мов четверо нерідних дітей, були всі неоднакового розміру, жодне з них не мало завершеної округлості, через що візок вигецував і заточувався в боки навіть на рівному, все в ньому мовби їхало врізнобіч, все рипіло, трусилося, загрожувало руйновищем щомиті, колеса витанцьовували кожне своєї, кожне в цілковитій неузгодженості з іншими, оратай, видно, знав химерну вдачу своїх коліс, тому обидві осі у візку були довгі-предовгі, вони вистромлювалися далеко в боки, щоб дати розгін і цілковиту волю колесам у їхньому п’яному заточуванні і хилитанні, конячина ніби й тягнула візок уперед, але водночас він собі їздив і впоперек, метлявся туди й сюди, правобіч і лівобіч, і коли б дивився на нього якийсь час, то подумав би, що оратай п’яний, як ніч, і конячина його впита, і візок теж наче п’яний».
Додаток 10

«Коней ігумен продав у першому ж селі, що трапилося на їхній путі. Довго торгувався з двома смердами, ляпали один одного по долонях, ігумен хрестився, розхвалюючи своїх коней, про яких, власне, й не відав нічого, кликав собі в свідки Маркерія, і хоч хлопець, якому жаль було розставатися з кіньми, мовчав, але смерди повірили ігумену й заплатили те, що він просив, а для Маркерія урвався останній зв’язок з Мостищем.

Але наступного дня сталося негадане. Після ночівлі кораблець посунув потиху далі, послушники, натираючи лямками плечі, тягли важку посудину, ігумен сидів у кораблеві, почухуючи під довгою сорочкою своє черево, Маркерій лежав у човні, бо пухирі на ногах полопалися, Кирик помастив йому опечини олією, від чого, здається, щеміло ще дужче, хоч стрибай у воду і топися!

І в цей час з лісу вискочило двоє коней, попереду білий, за ним вороний, і помчали просто до берега, мітячи просто до кораблеця, з розгону мало не влетіли у воду, спрожогу зупинилися, заіржали водночас радісно і лунко, мовби казали: «А ось і ми!»

Маркерій забув про біль, стрибнув у воду, добрів до берега, коні терлися об нього м’якими мордами, він гладив їхні гриви, підстрибуючи і поахкуючи, потім знову вплітав коней у човнове тягло, і вони, помахуючи головами, охоче пішли берегом, вдоволені своєю конячою долею, а ще більше, мабуть, своєю меткістю, завдяки якій утекли від своїх нових хазяїв і наздогнали Маркерія.

Ігумен так здивувався, що навіть перестав чухати своє черево. Він багато років уже мав справу з кіньми, всього набачився, але ніколи й не чувано, щоб кінь прибігав до старого хазяїна, мов пес!

Отак собі роздумуючи спроквола, ігумен діждався, поки їм на путі попалося якесь там селище, і тут об’явив, що знову хоче продати коней. Кирик занімів і весь отерп од такої мови. Зате Маркерій, видно вірячи в конячу вірність, сприйняв намір ігуменів без подиву, сам помагав торгуватися, піднімав конячі м’які губи, показуючи, які зуби в коней міцні і не постирані ще, збули вони коней ще вигідніше, ніж при першій продажі, пішли собі проти течії далі, а через два дні знову забачили позаду понад берегом: попереду біг кінь білий, за ним вороний, і ще здаля іржали, мовби закликали Маркерія, щоб почекав на них.

Так у них і пішло з того часу. Ігумен з Маркерієм продавали коней, а потім неквапом посувалися собі далі, ждучи своїх вірних утікачів. Залежно від пильності нових господарів коні прибгали то на другий, то на третій день, одного разу їх не було довго, а коли показалися, то вже попереду біг не білий, а вороний, але ж суть справи від того не змінилася!»
Присяжнюк В. П., учитель української

мови і літератури Черкаської гімназії № 31
КОЛОВОРОТ ЖИТТЄВОГО ВИРУ

ЗА РОМАНОМ ГРИГОРІЯ ТЮТЮННИКА “ВИР”
Мета: поглибити знання учнів про творчість Григорія Тютюнника; розвивати читацький хист і вміння аналізувати твір відповідно до жанрових ознак; допомогти учням зрозуміти складні процеси на селі в передвоєнні та воєнні роки; виховувати ідеали добра і справедливості.

Тип уроку: комбінований

Обладнання: портрет Г. Тютюнника, виставка книг, текст роману “Вир”, інсценізація
Чи вистачить сили вигребтися на

житейську хвилю?..

Чи замота в житейському морі, як мотає

не одного на цьому білому світі?..

Г. Тютюнник “Вир”

Хід уроку

І. Організаційний момент.

ІІ. Оголошення теми, мети й епіграфа до уроку.

ІІІ. Виклад основного матеріалу.

Вчитель: ”Ех, життя, життя… Скільки про тебе мовлено-перемовлено, аби збагнути твій утаємничений зміст… Бог ані на секунду не втомлюється малювати такий несподіваний дивовижний і жорстокий світ: малює через душу, малює через розум, малює через серце. І все це вміщається в одне сокровенне самоусвідомлення – живу”. (Олесь Воля)

Життя ставить багато знаків запитань. Яку відповідь дамо на них? А відповівши, якими станемо? Тому так по-сучасному звучить сьогодні роман Григорія Тютюнника “Вир”, хвилює читача, примушує мислити і відповідає нашій внутрішній потребі, потребі громадянській і естетичній. Перш ніж зануритися в бурхливий плин тривожних передвоєнних і воєнних років життя селян с. Троянівки, що на Полтавщині, з роману “Вир”, ми уявно пройдемося життєвими стежками його автора – Григорія Тютюнника.

Повідомлення учнів:

Бібліограф: Григорій Михайлович Тютюнник народився 23 квітня 1920 року у сім’ї селянина-бідняка в с. Шилівці Зіньківського району Полтавської області.

У 1935 році закінчив семирічну в рідному селі, а в 1938 – Зіньківську середню школу. У тому ж році вступив до Харківського державного університету на літературний факультет, але навчання перервала війна.

Восени 1941 року Г. Тютюнник іде добровольцем на фронт. Тяжкі бої, полон, концтабори, втеча з них, перебування в партизанському загоні “За Батьківщину”, тяжкі поранення – такі були воєнні роки письменника.

Повернувшись із фронту, Г. Тютюнник продовжує навчання в Харківському університеті, а по закінченні його (1946) переїжджає на Львівщину, де працює викладачем української мови та літератури. З 1956 року працює в журналі “Жовтень”.

Помер Григорій Тютюнник 29 серпня 1961 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.

Літературна спадщина

- поетична збірка “Журавлині ключі”;

- збірка новел “Зорані межі”;

- повість “Хмарка сонце не заступить”;

- романи “Буг шумить”, “Вир”.

Дослідник: (історія написання роману “Вир”) Вершиною творчості Г. Тютюнника став роман “Вир”. За цей твір письменникові у 1963 році присуджено Державну премію імені Т. Шевченка (посмертно).

Перша частина роману вийшла окремою книжкою в 1960 році, друга – в 1962-му. Дві частини “Виру” сприймаються як самостійний твір, із викінченою композицією, яскравими характерами героїв (понад 80 персонажів).

Виростав роман з дійсності, в його основі – рідне село письменника Шилівка. Віддзеркалилась у ньому шилівська річка Ташань, Беєва гора, вся Шилівка, що прибрала собі в романі назву Троянівки. Багато хто з односельців письменника став прототипами персонажів твору.

Теоретик: Роман – це великий і складний за будовою прозовий твір, в якому широко охоплено події і докладно розкрито життєві долі кількох, а іноді багатьох людей у зв’язку з їхніми суспільними відносинами та побутовими обставинами.

Особливості роману:

- зображення великого кола подій та явищ суспільного й побутового життя народу в певний

історичний період;

- тривалий час дії;

- основних дійових осіб до десяти (часом більше);

- відтворення складних шляхів розвитку характерів у їхніх багатоманітних зв’язках із суспільством;

- значна сюжетна розгалуженість (крім головної, нерідко три-чотири побічних сюжетних лінії схрещуються й переплітаються між собою);

- докладність розповіді про події та персонажів;

- прозова форма;

- великий обсяг.

На основі особливостей роману визначимо жанр “Виру”(роман, жива історія передвоєнних та воєнних років).

Складіть асоціативний ряд до слова вир.

Чи можна сказати, за даним уривком, що вир – це суд людських вчинків?

(виразне читання учнем уривка з роману “Вир” Г. Тютюнника):

“Там, де Ташань робить круте коліно, напроти садиби, вир. Рибалки об’їжджають його, бо він перекидає човни, троянчани не купаються навіть поблизу нього і всіляко обходять прокляте місце, про яке, відколи існує Троянівка, розповідаються легенди; одна страшніша за іншу. Говорять, що колись утопився у тому вирі якийсь п’яничка-чоботар, і люди присягаються, що бачили, як з тиждень чоботи його крутило у воді, бо вони були пошиті з краденого товару; от воно утопленика забрало, а чоботи викинуло та й крутить за гріхи новопреставленого раба Божого. Говорили також, що ніби якийсь парубок із-за ревнощів утопив там свою кохану, і баби ще й зараз чують, як в ніч на Івана Купала, особливо перед світанком, вона рве на собі коси і стогне, присягаючись, що ні в чому не винна; що ніби два розбійники, пограбувавши пана Городецького, ішли зимою через лід та й заходилися ділити награбоване золото. Золото поділили, а краденої сивої шапки не могли, стали за неї битися і провалилися у той вир. І ото зимою, якраз на Водохреща, коли лунко, як постріли, тріщить від морозу лід, старі люди кажуть, що то розбійники ділять шапку і стугонять головами об кригу, через те вона і тріщить”.

Вчитель: Ось які легенди розповідають люди про вир – найнебезпечніше місце на Ташані.

За тлумачним словником:

Вир

1. місце у річці, морі з круговим рухом води, що утворюється внаслідок дії протилежній течії;

2. (перен.) стрімкий, бурхливий рух, який захоплює, втягає за собою, чорторий, водокруг, вернивода, крутіж, круговерть.

Вчитель: Нестримний, глибокий вир життя захопив, втягнув у себе героїв роману, “щоб вийти чесним із цього виру, треба дивитися, пильно дивитися, що робиться навколо…”.

Назва роману Г. Тютюнника “Вир” найбільш образно розкриває суть змісту книги. В образі-символі виру ховається філософська проблематика.

Багатозначність і функції образу

ВИР




це глибінь народного життя

це пошуки нових доріг

це перевірка всіх

людських якостей


Робота в малих групах:

Учнівський коментар ситуацій, пов’язаних з образом виру, пояснення його багатозначності

Вир для:

Оксена Гамалії Валентина Дороша Тимка Вихора

Олени, Орисі, Уляни.
У чому полягає суть конфлікту у творі? (Боротьба між двома таборами – ось основний конфліктний вузол).



НОВІ СИЛИ ТАБІР ПЕРЕРОДЖЕНИХ
дід Інокентій Тадик Шамрай

Оксен Гамалія Северин, Андрій Джмелик

Валентин Дорош Тошка Мотовило

Орися Отто Штаубе
Робота у великих групах (психологічні, портретні характеристики персонажів, логіка поведінки героїв та їх внутрішнього світу).
Як гартується воля і характер героїв у вирі – суспільних подій (1 книга); подій Великої Вітчизняної війни (2 книга)?

Вчитель:

В образі Інокентія Гамалії автор показав духовний світ рядового колгоспника. Смерть Інокентія – це урочистий реквієм, де переплелися:

реальне романтичне
трагічне величне
смерть вічне життя.

Передсмертні слова Інокентія звучать наказом живим: “І повели Гамалію селом, і весь люд пішов за ним слідом. А декотрі низько кланялись йому з-за тинів, а жінки нишком витирали сльози, мерли серцем, бо не хотіли, щоб вмирав отакий геройський рід… Гамалія сам пішов до виру, а поліцаї відступили, бо далі був тонкий лід. В мертвотній тиші було чути, як ляпають по льоду його босі ноги. Потім він зупинився і крикнув:

- Син пішов через вогонь, а я через воду! Знайте за що, люди-и-и! – і кинувся у вир…”\

Чи можна назвати образ Інокентія – символом незламності Духа?

Прокоментуйте, як уривок розкриває проблему землі і людини у романі?

(інсценізація уривка – діалог Марка із землею)

– Я добра, – говорила земля.

– Я всіх народжую і всіх приймаю на вічний спочинок. А чому ви, люди, такі злі?

– Бо ніяк тебе не поділимо…

– Так я ж безмежна. Мене всюди вистачає і тут, і на небі. Навіщо ж мене ділити?

– Бо ти лукава, ти служиш усім – і ворогам, і друзям. Поглинь ворогів, тих, що йдуть на тебе, і ми знову будемо тебе орати і засівати і всі осколки витягнемо з твого тіла, щоб воно не боліло.

– Я вбивати не вмію. Я можу тільки приймати уже вбитих.

– Ну, ми тобі наробимо їх багато, тільки приймай. Бо ти – наша, і ми не хочемо, щоб ти стала чужою. Он як ти пахнеш хлібом печеним. Я орав тебе і засівав. Знаю… Тільки ти мені ось що скажи, бо ти найвищий суддя: обижав я тебе коли-небудь?

– Ні. Ти мене рукою гладив, лагідно дихав на мене, і все горе і радощі мені розказував. Ні, ти мене не обижав.

– Тоді за що ж мене обижають люди?

– Бо ти ще не знаєш, як за правдою йти. Підеш за правдою – ніхто тебе не обидить.

– А правда є на світі?

– Є.

– Де ж вона?

– В добрих серцях. У твоїх братів, у тих, що в зелених гімнастерках, що горнуться до тебе, як їх ударить куля, і спалюють мені серце передсмертним подихом. У них найвища правда. Повір мені, бо я чую всі народи.

– Скоро я піду до них. Спасибі тобі, земле.

Вчитель: Роман багатопроблемний, у ньому зачіпаються такі складні питання:

- колективізація і ведення колгоспного господарства;

- розкуркулювання та його наслідки;

- атмосфера взаємної недовіри і доносильства, яка панувала в країні (зокрема й у 30-х

роках минулого століття);

- місце людини у війні з гітлеризмом.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка