До програми курсу за вибором



Сторінка5/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

На основі визначених проблем проаналізуйте картини пережитого

(метод “Прес”).

Що допомагає героям в складних життєвих ситуаціях залишатися Людиною?

Моделювання головної проблеми роману

Життєвий коловорот


ЖИТТЄВИЙ ВИР / ПРАВДА




колективізація




атмосфера взаємної недовіри




розкуркулювання




атмосфера героїчної боротьби




війна


Висновки: письменник-гуманіст у романі “Вир” показує багатогранність життя українського народу. Герої роману серед багатьох коловоротів життєвого виру вміють знайти найвищу правду, нею живуть. Адже тільки правда робить людину красивою, благородною.

Прокоментуйте філософські афоризми та ідеї в романі.

Ланцюжок думок

– “Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися”;

– “Ні, таки другий тепер вік. Ми по одних стежках ходили, а діти наші ходять по інших. Так воно, мабуть, долею призначено”.

– “Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай”.

– “Мабуть, воно так є на війні – усіх ждуть, та не всі вертаються. Звідкіля ж моя ниточка почнеться? І чи дійде вона до клубочка, чи, може, десь переруба її осколком і землею закидає?”

– “Могили… Скільки віків стоїте ви отут, серед степу, як німі свідки великих битв, кого хороните ви у своєму чорному затишку?”

– “Латаття осяде і річка очиститься, але чи очиститься людська совість від звірячого паскудства?”

Підсумок уроку:

Через важкі випробування пройшла Троянівка, ввібравши у свою долю долю всього українського народу. Соціальний розвиток села, тривожне воєнне лихоліття – усе це автор пов’язує зі спогадами дитинства і юності, що бережуть у своїй пам’яті герої.

- У чому секрет впливу роману “Вир” Григорія Тютюнника на читача?

(метод “Прес”).

Домашнє завдання:

Письмово обґрунтуйте епіграф до уроку. Як він співвідноситься з долями героїв твору?
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Кононенко П.П. Українська література. – К.: Вища школа, 1993.

2. Семенчук І. Григорій Тютюнник. – К.: Дніпро, 1971.

3. Дубина М.І. Григорій Тютюнник і його твори. – К., 1972.

4. Тютюнник Григорій. Вир. – К.: Дніпро, 1979.

Фурса Т. М., учитель української мови

і літератури Грищенецького НВК

Канівського району
«ХТО РОСЯНОГО РАНКУ ЗНАЙДЕ НЕЗАПЛАКАНУ КВІТКУ, ТОЙ БУДЕ

ДУЖЕ ЩАСЛИВИМ»

ЗА ТВОРЧІСТЮ ВАСИЛЯ СИМОНЕНКА
Мета уроку: ознайомити учнів із прозовою спадщиною Василя Симоненка, визначити основні мотиви новел, розкрити їх проблематику; розвивати вміння виразного читання, критичне мислення учнів, навички роботи в групах; сприяти формуванню в учнів високих моральних якостей; виховувати повагу до духовних криниць народної моралі.

Тип уроку: урок засвоєння нових знань.

Вид уроку: урок-роздум.

Методи роботи – робота в групах: біографи, літературні критики, читці.

Обладнання уроку: портрет Василя Симоненка, фото його родини, збірки творів різних років видання, запис на дошці.
На дошці:

Не відібрать в людини вже того,

Що їй даровано природою.

В. Шекспір

Хід уроку

І. Повідомлення теми і мети уроку.

ІІ. Мотивація навчальної діяльності.

ІІІ. Засвоєння нового матеріалу.

Учитель. На попередніх уроках ми мандрували світом поезії Василя Симоненка, відчули силу слова в філософській, громадянській та інтимній ліриці поета, дізналися, що поетичний доробок трьох його збірок: «Лебеді материнства», «У твоєму імені живу» та «Народ мій завжди буде» в 1995 році був удостоєний Державної премії України імені Тараса Шевченка, ознайомилися з громадянською позицією молодої людини, яка залишила нам у спадок п’ять своїх заповідей:

1. Знати мову, якою пишеш.

2. Стати освіченою людиною.

3. Не бути байдужим до людей.

4. Працювати до сьомого поту.

5. Мати те, що від Бога, – талант.

А талант він мав, і не обмежувався той талант тільки поезією, а дав поштовх до творчих спроб у публіцистиці, у поетичній казці-притчі, у прозі.

Це були перші проби пера, їх було небагато: лише два десятки. Чомусь за життя вони були неопублікованими: чи то не захотів сам автор, чи не встиг. Вже по смерті поета, в 1965 році, видавництво «Каменяр» видало тонесеньку книжечку в м’якій палітурці під назвою «Вино з троянд», куди й увійшли всі новели Василя Симоненка.

Саме прозовий доробок Василя Симоненка і доведеться нам з вами розкрити, мандруючи сторінками його прози:

1 сторінка – духовні витоки Симоненка (новела «Дума про діда»);

2 сторінка – «Є в коханні і будні, і свята…» (новели «Вино з троянд» і

«Кукурікали півні на рушниках»);

3 сторінка – духовна велич простої людини (новела «Весілля Опанаса

Крокви»).

Епіграфом взято слова відомого англійського драматурга Вільяма Шекспіра. Працюючи над творчістю Василя Симоненка, прослідкуйте, чи дійсно це так.

(Учні записують тему уроку, сторінки прозової творчості та заповіді поета)

Про що писав поет? Про те, що його турбувало: про людей, їхні болі і радощі, їхні перемоги і поразки; про філософську мудрість життя; про найпотаємніше, що возвеличує людину, підносить її до висот, облагороджує, – кохання.

Вивчення нового матеріалу.

Учитель. Пригадуєте? «У Івася немає тата…». Немає його і у Василька. І все чоловіче в житті хлопчика і родини лягає на близьку людину – діда Федора, якого в селі називали «дід Сурмило». Це його увічнив поет у своїй поезії «Дід умер» та новелі «Дума про діда».

(Учень-читець декламує напам’ять поезію «Дід умер»)

1-й критик. Іванко любить спостерігати, як вправно працює його дід: коса – кладе рівні покоси, а тінь лягає на кремезну дідову постать, змушує косаря на мить зупинитися, комарі ж вправно вершать свої справи, заважаючи дідові докосити останню ручку. Поет з ніжністю передає поєднання двох мелодій: мелодії праці та мелодії перших вечірніх сутінків.

Затишно внукові поруч із дідусем бути: і кисет принесе, і розпитає про все-все: як бігають зайці перелякані, чи дідусь їх наздожене. І назавжди вбере мудрість рідної людини: «не люблю дурне діло робити». І від дідусевої мови в серце хлопчика «вливається якась незрима сила, що на віки вічні прив’яже мене до цієї землі, до співучої тихої мови».

Дідусь для Іванка – і мудрий учитель, і терплячий вихователь, і найвірніший та найщиріший друг. Про все може повідати «безсмертячку своєму кирпатому» дідусь, бо він – це мудрість людська, це сама доброта, чесність і щирість.

Івась же незримими нитями зв’язаний зі своїм наставником, бо хлопчик – це його кров, нащадок його. Автор одним абзацом передає цей зв’язок.

Читець. …Чим густіша паморозь падала на дідову голову, тим більше він любив мене і щедріше розкривав свою душевну скарбницю. Він старів на моїх очах, і йому здавалося, що сила його і навіть саме життя його переливається в мене. бо не було в діда синів – покосили їх пошесті та кулі…

- Безсмертячко ти моє кирпате,- шепотів дід, коли я засинав під музику його слів.

То були дуже гарні слова, бо поганих дід не говорив мені.

2-й критик. Яка страшна думка обпікає хлопчикове серце, коли він бачить старенького, що простує до клуні, з налигачем у руці. Не може лихого трапитися! А дідусь просто готує мішанку для корови Лиски. І сльози хлопчика течуть по щоках, капають на «древній» дідів кожух. У тих сльозах усе: і велика любов малого хлоп’яти до старечої мудрості, і дитяча відданість щирій любові дорослої людини, і страх втрати. Але вона неминуча: того ж таки вечора дідусь попрохав матір не посилати в понеділок Івася до школи.

1-й читець. В понеділок діда вже не було. Суворий і прекрасний, він лежав у домовині на старезній дубовій лаві. А надворі світило сонце, скрипів сніг і кукурікали півні на відлигу.

2-й читець. Я нікого так не люблю, як дідів. Це жива мудрість, неписана історія нашого народу. На своїх зігнутих плечах несуть вони стільки краси і ніжності, що може позаздрити їм будь-хто.

І коли в автобусі я бачу сідоглавого предка мого з в’язанкою бубликів, я чомусь думаю: зараз прийде в хату, добуде свій нехитрий гостинець і скаже своєму Іванкові:

- А глянь, що я приніс від зайця…

Він посадить на коліна своє чорняве чи біляве безсмертячко, і воно, роззявивши ротика, слухатиме його простодушні оповіді, в яких переплететься дійсність і фантазія. І колись обов’язково проснеться в його душі дідова краса, і живитиме його дідова мудрість і дідова мова.

Критик. В ці слова автор вклав щиру любов і глибоку повагу не тільки до свого дідуся Федора, а й до всього прекрасного, мудрого й мужнього покоління, яке не розгубило себе по курних шляхах України, мерзлих дорогах Соловків та Сибіру, а зуміло зберегти духовну красу українського народу.

Учитель. У кожного з вас є дідусі й бабусі, ви є їхнім безсмертячком, бо понесете в світ не тільки плоть і кров їхню, а і їхні сподівання, бажання та думи. І нехай не обміліє душа ваша, щоб через все життя ви зуміли пронести той терпкий запах і солодкий смак «хліба від зайчика», що приносили вам ваші рідні люди.

Ось і перегорнули ми з вами першу сторінку прози поета.

Наступна сторінка поведе нас з вами таємничими стежками кохання. Симоненко-поет в поезії «Любов» говорить:

Мені здається, – може, я не знаю, –

Було і буде так у всі часи:

Любов, як сонце, світу відкриває

Безмежну велич людської краси.

І тому світ завжди благословляє

І сонце, що встає, і серце, що кохає.

Читаючи інтимну лірику поета та знайомлячись з біографією Василя Симоненка, ви, напевне, звернули увагу на місце кохання у його житті. Яким ви його побачили?

Біограф. Першим коханням Василя-восьмикласника була його тендітна однокласниця, кароока відмінниця з другої парти в середньому ряду. За нею він спостерігав з-за третьої парти першого ряду. І, як спогад про це ніжне почуття, у Василя-поета народжуються рядки:

Вона прийшла, непрохана й неждана,

І я її зустріти не зумів…

Біограф. Навчаючись в Київському університеті, вподобав талановиту поетесу Тамару Коломієць. Дружитимуть, присвячуватимуть один одному вірші, але великого спалаху не буде, тому життєві дороги їхні розійдуться. Та не зітреться дружба, підтримуватимуть вони її протягом усього Василевого життя. А після його смерті поетеса постійно допомагатиме родині товариша.

Біограф. Коханням всього життя Василя Симоненка була Людмила Павлівна Півторадень, з якою познайомився в 1956 році під час проходження практики в редакції газети «Черкаська правда». Вона стала не тільки його музою, а й дружиною. Він ніжно й закохано кликав її «моя Малюся», а вона любила його по-своєму: то шалено ревнувала і обурювалася, то тихо горнулася до свого єдиного судженого; тижнями могла не відповідати на його листи, а то писала по кілька листів на день. Між рядками поетових листів до коханої проглядаються складні стосунки, але інших йому й не треба було. Він не вмів жити тихим, супокійним життям. Жив згоряючи, а кохав і поготів. В цій любові і народився єдиний син – Олесь.

(перегляд фотоматеріалів)

Критик. Тому поряд із захоплюючими поетичними рядками про кохання народжуються про це велике почуття прозові рядки.

У новелі «Вино з троянд» ми бачимо зав’язь кохання, яке глибоко заховане на дні серця і у неї, і у нього… Він і Вона – одвічна таїна. А ще більша таїна, коли Вона:

Читець. На неї задивлялись навіть дідугани, і вже рідко який хлопець не міряв очима з голови до п’ят. В одних у зорі світилося захоплення, в других – неприхована хіть, а треті милувалися нею, як шедевром краси. Коли вона кидала чорні коси на пружні груди і пливла селом з сапкою на плечі, хлопці божеволіли. Приходили боязко до її воріт і натхненно говорили про кохання, а вона тільки слухала і мовчала. Ніхто не насмілювався торкнутися її, мов боявся осквернити дотиком красу. Вона ніким не гордувала і ніколи не ганила, а тільки прохала прощаючись:

- Не ходи до мене більше. Добре?

А Він:

Андрій ніколи не зважувався підійти до неї. Та й куди йому, кульгавому горбаневі, було сікатися, коли й не такі, як він, од неї гарбузи качали. Вона часто ловила його погляд на собі і завжди у відповідь світилася привітністю, але він вбачав у тому образливу жалісливість.

Він копирсався в колгоспному саду, а вдома розводив квіти…

Він дарував розкішні букети нареченим, і всі були йому вдячні, і всі шанували його, а йому ж хотілося випити хоч краплю кохання.

Андрій пообіцяв Ользі, що коли вона прийде до нього по букет на весілля, пригостить її вином з пелюсток троянд. І кожного дня чекав на неї. Вдень працював, а ввечері звіряв свою душу невгамовним друзям – підліткам, які були першими помічниками у юнака.

Ісценізація уривка новели.

Ці голомозі квітникарі вечорами, як мухи, обсідали Андрія. Він розповідав їм, що бачать у снах квіти, як вони перешіптуються з сивими зорями, вигадував казки про дивовижні краї, де квіти не тільки пахнуть, а й розмовляють, і ходять, і граються в піжмурки, а в’януть лише тоді, коли в тій країні з’являється хоч одна нещаслива людина.

- Квіти люблять щасливих. У нас від нещасть вони не в’януть, а плачуть. Ви бачили, скільки вранці на них роси? Ото їхні сльози. Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий.

- А ви знаходили незаплакану квітку?

- Ні, я не знаходив та, мабуть, і не знайду…

Критик. Але його доля прийшла до нього одного недільного росяного ранку. Прийшла не по весільний букет і солодке вино, а з питанням, що мучило стривожену дівочу душу: «Це правда, що суха квітка, знайдена росяного ранку, віщує щастя?» І звідки ж вона дізналася про це? Напевне, в пошуках зустрічі з коханим почула його розмову з хлоп’ятами.

Андрій чесно зізнався, що це він вигадав. Юнак пригостив-таки дівчину вином з троянд.

І в тихій розмові Ольга повідала саме сокровенне, що вона прагне любові, але не за красу, яку змиють дощі і вип’є сонце, а за її душу.

Не вистачає юнакові сили зізнатися в своїй любові, і тільки закоханими очима водить він за Ольгою, коли та прискіпливо обдивлялася кожну пелюстку на квітах, очевидно шукаючи суху квітку, і не поспішала ні додому, ні рвати квіти. Їй тут затишно. Та про це вона не скаже йому, це повинен їй сказати він. З великою надією звучать її слова, коли вона, дивлячись у синій неспокій його очей, говорить: «А до весілля ти неодмінно приготуй вино з троянд».

Учитель. І віриться, що обов’язково буде і весілля, і пелюстками троянд щедро обсипатимуть голови молодят батьки та друзі, і питимуть вони солодке вино з троянд все життя, бо таким уже нерозплесканим, чистим і світлим є почуття у цих двох закоханих людей.

Та, на жаль, іншими ми бачимо відносини між молодими людьми у новелі «Кукурікали півні на рушниках».

Критик. Прийшло те перше, ніжне і світле кохання до Ониськи. Та нікому вона не говорила про це, а тільки татові. Звіряла йому свої думки і тривоги, а він, тридцятилітній, спокійно дивився з фотографії на свою дівчинку і слухав. А було що розповісти Онисі. Він, той, кого покохала всім серцем, від погляду очей якого мліло серце і ватяними ставали ноги, звідкись дізнався (а в селі нічого не можна приховати) про її почуття та й давай кричати при всіх мало не на все село: «Онисько! Коли ти скажеш, що я для тебе найкращий?» І де ж був розум, коли очі милувалися ним, що дозволив у такого закохатися… Та серцю не накажеш. І ось тут автор виступає глибоким знавцем українського дівочого характеру. Як би серце не любило, а вона не дасть втоптати свою честь і гідність у багно, зуміє не тільки постояти за себе, а ще й на кпини підняти глузувальника: «Як надоїш од цапа повну дійницю молока».

Та невже можна ось так виставляти на посміховище дівчину та ще й за те, що вона полюбила?!

Село виводить висновок: «Та ти її мізинця не стоїш!»

Але хлопець переконаний в тому, що він гідний Онисі, та ще й свататись приходить до неї.

Читець. Віктор прийшов у суботу. В кепці набакир, у начищених до блиску хромовиках, вродливий і прилизаний, мов плакат. Він розсівся на лаві, закинув ногу на ногу, ніби виставляючи напоказ нові чоботи. І відразу ж завів порожню розмову з матір’ю. Говорив довго і одверто хизувався, а потім, наче між іншим, мовив:

- Я оце, тітко, прийшов сватати вашу Ониську…

Критик. Хлопче, хлопче… Та яка ж дівчина стерпить ось таку наругу?! Де ти виховувався, і хто твої батьки? Не знайшов автор для тебе жодного теплого слова, немає його і в нас. Я радий, що Онися глибоко в собі заховала свою любов – невимовну муку – і відмовила Віктору. Там, де немає поваги і розуміння, заплачуть квіти не тільки росяного ранку, а й в найспекотніший день. З щемом у серці читаю рядки і радію за силу волі дівчини.

Ісценізація.

Який ти, Вікторе, – не слова, а сльози текли з її вуст. – Іди звідси геть і можеш набрати на грядці скільки завгодно гарбузів. Хоч підводою приїжджай. – Ониська глумилася над своєю мукою. – Одного тобі мало, бери цілий віз і годуй ними свою пиху…

Він пішов згорбившись, ніби й справді ніс на своїх плечах підводу гарбузів.

Ониська ридала над вишиванням.

Учитель. Всім серцем хочеться сказати: «Не плач, Онисю, це не твоє щастя приходило в гості. Твоє щастя прийде з голубим букетиком польових волошок, з щирістю в речах, з щедрістю в душі і несміливим поглядом палких вірних очей». Сміятися з любові – гріх.

Духовна велич людини. Що це? Про це ми поговоримо на останній сторінці Симоненкової прози. Новелу «Весілля Опанаса Крокви» ми заслухаємо повністю.
ІV. Робота над змістом новели

- Як ви думаєте, що спонукало старого Опанаса Крокву зізнатися, що то його сини забили фашистів?

- Які роздуми приходять до вас щодо вчинку баби Орисі?

- Чи можна сказати, що у вчинку цих двох сивочолих людей є багато любові, і якщо є, то яка вона?

Учитель. Вона, любов, всесильна в цій новелі. У діда Опанаса – до людей, а в баби Орисі – і до людей, і до свого першого кохання – Опанаса. Не буде бабі Онисі на землі спокою, якщо вона не бачитиме, хоч і старого чоловіка, але коханого нею все життя, і хоч у смерті, а буде вона-таки разом з ним.

Вона, любов, у них жертовна, бо що таке смерть двох людей проти смерті двохсот дідів, бабів, жінок і дітей.

І яка ж вона велична та сильна ця любов, бо тільки сильна духом і любов’ю людина може віддати своє тіло на поталу заради інших.

Вона – материнська і батьківська любов, незрадлива, вірна.

Це і подружня любов, бо їх повінчала смерть, а свідками на цьому весіллі було все село, і до скінчення віку кожний із односельців молитиметься перед Богом за цих двох. А вони і в смерті своїй не скорилися, показуючи вслід недолюдкам свої сині прикушені язики, обдурили, мовляв.

Саме у цій множинній любові закладена духовна велич простої людини.
V. Рефлекція «Мікрофон»

Я був вражений …

Мені сподобалося…

Найбільше я запам’ятав…

Легко зрозуміти, що…

Я переконаний, що …

Я погоджуюся, що ...
VІ. Підсумок уроку

1. Чи можете ви стверджувати або ж заперечувати слова Вільяма Шекспіра: «Хто росяного ранку знайде незаплакану квітку, той буде дуже щасливий»? Свою думку доведіть.

2. Оцінювання виступів учнів.

3. Звичайно, Симоненко не встиг розкрити всю розмаїтість своєї творчої особистості. Його талант обіцяв так багато! Однак і те, що він залишив, – неоціненний скарб, який так потрібен нам нині .

«Читаймо ж його, перечитуймо, тихо і вдумливо. І хай здійсняться Василеві мрії про Україну, про щасливе майбуття людей усієї планети», – з такими словами зветається до нас Лілія Шитова – колишня колега Василя Симоненка – в своїх спогадах про нього «Я воскрес, щоб із вами жити».
VІІ. Домашнє завдання

Написати твір-роздум «Любов, як сонце, світу відкриває безмежну велич людської краси…».



Москальчук В.М., учитель української мови і

літератури Черкаського колегіуму «Берегиня»
НЕОПАЛИМА КУПИНА УКРАЇНСЬКОЇ ДУШІ

ЗА РОМАНОМ В.ЗАХАРЧЕНКА «ПРИБУТНІ ЛЮДИ»
Мета: розглянути на прикладі роману розвиток літера­тури в рідному краї; вчитись виконувати ідейно-художній аналіз самостійно прочитаного твору; виховувати в учнів почуття патріотизму, гуманізму, милосердя, формувати національну самосвідомість.

На уроці присутній письменник В. І. Захарченко та очевидець описаних у романі подій

В. В. Порохніцький.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка