До програми курсу за вибором



Сторінка6/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17

ХІД УРОКУ

Учитель. Василь Іванович Захарченко, член обласної організації Національної спілки письменників України, автор багатьох цікавих книг, дискусійних статей на політичну і моральну тематику, лауреат двох премій: імені А. Головка та Державної премії України імені Т.Г.Шевченка, відомий не лише нам, його землякам, а й далеко за межами України своїми задушевними книга­ми, які вчать бути мислячим патріотом цієї землі, просто чесною, щирою і доброю людиною. Він – прекрасний май­стер художнього слова. Хто ж він, звідки, яких батьків? Тож слово про письменника.

Учениця. Відомий український письменник, прозаїк Василь Іванович Захарченко народився 13 січня 1936 року в с. Гутирівка Полтавського району Полтавської області, в краї, що дав літературі сузір'я славних імен: Іван Котляревський, Панас Мирний, Володимир Короленко, Остап Вишня.

«Чисто людська і письменницька скромність, – пише про Василя Захарченка його побратим по перу Сергій Носань, – його вперта мовчкувата працьовитість, схиляння перед людиною чесної праці, повна нездатність до наймен­шого зухвальства, егоїзму, завищених оцінок зробленого, зазнайства і гордовитості – виходять своїми паростками з родинного кореня, дідівсько-батьківської традиції простих селян-хліборобів землі полтавської».

На життєвому шляху пись­менника траплялось немало подій, здебільшого сумно-тра­гічних, котрі навіки вкарбува­лися в його пам'ять. Власни­ми очима вже цілком усвідом­лено сприймав він і війну, і повоєнну розруху, і голод 47-го.

Період громадянського ста­новлення Василя Захарченка припадає на середину 50-х ро­ків, на період хрущовської «відлиги», XX з'їзду партії, коли майбутній прозаїк нав­чається на факультеті журна­лістики Київського держуні­верситету (закінчує його в 1958 році). Усе це, безперечно, мало вплив на формування митця, як і належність до відо­мої в літературі генерації «шістдесятників» (В. Симоненко, І. Драч, М. Вінграновський, Л. Костенко,

Б. Олійник та ін.), життєвим і естетичним кредо яких стала вірність правді і віра в людину-творця, людину-особистість.

Після закінчення університету Василь Захарченко працював журналістом на Полтавщині, Донеччині, а з 1969 року – на Черкащині. Водночас освоював і письмен­ницький хліб. Перша його книжка – «Співучий корінь» – вийшла 1964 року, згодом наступні – «Трамвай о шостій вечора» (1966), «Стежка» (1968).

У роки духовного задушшя письменника-патріота й гуманіста незаслужено піддають репресіям, у творчій (ви­давничій) справі настає вимушена перерва. Виходу черго­вої книжки довелося чекати довгих тринадцять років – «Дзвінок на світанні» (1981). Вісімдесяті роки стали для Василя Захарченка дуже плідним періодом творчого зрос­тання. Одна за одною виходять книги прози: «У п'ятницю після обід» (1982), «Лозові кошики» (1986), «Велика Вед­медиця» (1988), «Клекіт старого лелеки» (1989), в яких – романи, повісті, оповідання, новели. Нерідко ім'я пись­менника можна зустріти на сторінках періодичних ви­дань – газет і журналів. Роман «Клекіт старого лелеки» визнаний кращим українським романом 1989 року і В. Захарченку присуджено республіканську премію імені Анд­рія Головка.

Письменник «харчуківсько-тютюнниківського типу», як його називають літературознавці за схожість з літератур­ними і громадянськими принципами відомих письменни­ків Бориса Харчука і Григора Тютюнника, нині Василь Захарченко продовжує активно творити. На його робочому столі народжуються нові книги: зокрема роман «Прибутні люди», що друкувався в № 1-2, 3-4 журналу «Вітчизна» 1994 року, про який ми і поведемо сьогодні мову.

Учитель. Епіграфом до цієї частини уроку ми візь­мемо такі слова:

А вдови плакали, кричали діти «папи»,
А на сніданок – жолуді одні.
Коли писали ви, продажні шкури,
Про їх життя щасливе й заможне.


В. Симоненко

Що ж можна розповісти про історію написання роману «Прибутні люди»?

Учень зачитує авторську передмову до роману «Прибутні люди» з журналу «Вітчизна»

(№ 1-2. – С. 25-26).

Учитель. Чому роман називається «Прибутні люди»?

Учень. Роман називається так тому, що українців-східняків голод 47-го року гнав на Захід, і вони, як весня­на вода, плавом пливли в Галичину, шукаючи порятунку від голодної смерті. А коли до Західної України прийшли колгоспи, то ця історія повторювалася, і західняків прий­мали до себе і рятували вже східняки.

Учитель. Визначте тему роману.

Учень. Змалювання трагічних подій, спричинених в Україні голодом 1947 року і рятування галичанами знедо­леного народу Наддніпрянщини та півдня України.

Учитель. Визначте ідею твору.

Учень. На мою думку, ідея твору – це заклик до всього народу України жити в єдності, в братолюбії в ім'я розбудови нашої незалежної держави, в ім'я нашої рідної України.

Учитель. Як побудований роман?

Учень. Роман складається з двох частин: «Повідь пер­ша» (1-33 розділи); «Повідь друга» (34-42 розділи).

Учитель. Зачитайте ті сторінки, епізоди, які найбільше вам запам'яталися, які найбільше вас вразили. Обґрун­туйте свій вибір. Мене, наприклад, дуже схвилювала ось ця авторська розповідь:

Петрівні знали, що вчитель не злюбив їх з першого ж дня, як вернувся з війни й став завідувачем школи. Це відчували всі учні. Дехто з відмінників та вчителевих підлиз також гнув кирпу перед ними, «ворогами народу». Але більшість школярів співчувала їм, перейнявши цього співчуття від своїх рідних. Та й не лише в Петрівних забрано було батька отак по-вовчому, вночі, коли діти спа­ли. Учитель і до інших таких сиріт влади був немилостивий, але особливо чогось уївся на Петрівних».

Мені соромно, що так діяв учитель, людина, професія якої зобов'язує бути добрим, чуйним, уміти на себе взяти чужий біль і горе і цього вчити учнів, а не бути зразком зла, ненависті, байдужості, бездушності до дитячих доль.

Учні зачитують уривки, епізоди, сторінки, які найбільше запам'ятались, і обґрунтовують свій вибір:

  • Учора на Росі рвали кригу перед межиріцьким мостом. Там цілий день важко гриміло, і луна ревіла по цілій долині, з клекотом докочувалась аж сюди, в Голосіївку, гребенясто відбивалась од Бабицької та Калашної гір. Се значило, що йде прибутна вода з верхів'їв, десь з-під Білої Церкви.

  • Надвечір хлопці повибігали з хати. Червоно сідало сонце за Бабицькою горою, за чорними вітряками на лисому щолопочку. Багряні відсвіти впали на латки сірого снігу, на широкі води, що залили всю оболонь. На мосту стояли з баграми дядьки. Кригу вже пронесло, і вони стояли просто так, дивлячись на повідь, на червоне сонце, що лихоманково вигреблося в прогайвину розвіяних хмар, курили, і вітер виривав з цигарок дим та іскри самосаду, і той димок теж був наскрізь прохоплений підрожевленим світлом.

• А після уроків їм загадали збиратися на лінійку. У коридорі, коли вийшли з класу, побачили стінгазету, біля якої роїлися шко­лярі з другої зміни, сміялися. Василько глянув і під одним з малюн­ків прочитав своє прізвище і ім'я. На малюнку він стояв у церкві і хрестився. На лобі у нього набігла велика ґуля. Особливо підпис був глузливий: «А цей так хрестився, що аж ґулями розжився». Якусь дівчинку, може, ту, що її не пускав з матір'ю до церкви сам учитель, змалювали із свічкою в руці, а ще хтось з хлопців цілував ікону. І теж було щось написано про них і кругом усі аж іржали, хто читав...

• Підходила до мосту, коли побачила вдома за ворітьми тягбу мужиків. Серце так і підскочило під саме горло: «Може, Кирило вернувся?..» Приглянулася... Нема серед них високої дорогої пос­таті, яку б упізнала серед тисяч і тисяч... Стоять у галіфе, з офі­церськими сумками через плече. Начальство все. В одному при­знала голову сільради Балковенка. А той черевань? Бритвич? Сек­ретар сільради? Він. І плечистий дядько з головою, посадженою просто на ті плечі, ще й задраною догори, то фінагент Марищенко. І ще хтось незнайомий. Мабуть, якийсь чорт із району. Олена югнула з дороги за осики, потім під міст в очерети й простояла там. Що їм треба? Подоходне сплатила ж, самообкладання теж, позику?.. Гомоніли люди на наряді, що в Хмільній уже підпису­ють. Це ж і до нас дійшло. Що ж його в Бога підписувати? І щербатої копійки нема за душею.

І як догадалась про позику, так нею і стеліпнуло всією. Торік приходили, двічі водили в сільраду й замикали на ніч у холодній ще з трьома вдовами. І плакали, і в двері гріли п'ятами з усієї сили, і стіни гризли із злості, й співали, а вранці, коли Балковенко відім­кнув їх, Марія Полиця плюнула йому межи очі. Але Балковенко й на другу ніч замкнув їх.

Учитель. Читаючи роман, ви зустрілися із діалект­ними словами. Чи зрозуміли ви їх і як?

Учень. Зачитується складений удома словничок діа­лектних слів:

  • Банувати – сумувати.

  • Вуйко – дядько.

  • Вуйна – тітка.

  • Ґазда – господар, хазяїн.

  • Ґаздувати – господарювати, хазяйнувати.

  • Леґінь – юнак.

  • Накладанці – бутерброди.

  • Файно – гарно.

  • Приставити – донести.

Учитель. Кого ж поставив автор в центр своєї роз­повіді? Про кого цей роман?

Учень. У центрі розповіді – Василько Петрівний – хлопчик, з яким ми познайомились уже з перших сторінок твору.

Учитель. Згадаймо, яким було його дитинство.

Відповіді учнів:

• Його дитинство, на мою думку, мало бути радісним, безхмарним, адже війна закінчилась. Ніщо вже не загро­жувало його життю. Але зло, жорстокість і несправедли­вість, що панували в кожному українському селі в після­воєнні роки, раз у раз завдавали болю дитячій душі. Атмосфера наклепів, підлабузництва, підозрілості, що пану­вала в селі, передалась і в школу. Учитель став для хлопця не другом, порадником, наставником, а першим заклятим ворогом.

  • Українське селянство винищувалось, придушене го­лодом і колгоспами, де батьки працювали за трудодень, а сім'я голодувала, мерла з голоду в нелюдських муках. Ва­силько бачить це на власні очі, і в його душу закрадається сумнів: чи так треба жити? Сумнів підтверджується розмо­вою дядьків-апостолів, і душа Василька наповнюється смут­ком. Від бабусі, дідуся хлопчик сприйняв віру в Бога. Хоч як жорстоко переслідувалась вона владою і школою, та міцно оселилась в душі хлопчини. Він іде в церкву, знаючи, що його будуть за це засуджувати в школі. Та церква — це святе місце, де він відчуває гармонію в душі і серці. І взагалі, якщо «совєти» проголосили свободу совісті, то яке право вони мали втручатись у віру людини?

  • Василько – чуйний хлопчик, він дбає про свою ро­дину. Тяжко і соромно було дитині ходити по хатах і про­сити милостиню, щоб хоч трохи допомогти сім'ї в голод­ний час. Останню скибку хліба несе він маленькій сестрич­ці. Сім'я його була високоморальна, бо не вчила дітей ро­бити зло, красти, бути злодієм, хоч і помирала з голоду.

  • Але були у Василька в дитинстві сонячні дні. Це, перш за все, дружба з дідом Йосипом. Дід для нього був взірцем розсудливості й уважності, людяності і доброти. Дід зумів дати хлопчині все те, що повинен був зробити батько: любов до Бога, бажання жити по правді, берегти землю і природу, шанувати людей праці, поважати наро­дні традиції.

Учитель. Як жилося Василькові в чужому краю, куди закинула його жорстока рука голоду ?

Відповіді учнів:

  • Подолавши важку й небезпечну дорогу, напівживі, змучені і виснажені, Петрівні нарешті дістались до Гали­чини. І приютила його сім'я Батогів. Хлопчина відразу відчув до себе м'яке і ніжне ставлення. Хвороба звалила хлопця з ніг. І хоч він був чужий в цій оселі, але господа­рі виходили і вилікували його. І не був він для них чужим хлопчиком з далекої Канівщини. Він уперше за багато років відчув себе тут щасливим. Все йому тут подобалось: щирість і щедрість галичан, прикарпатська природа, їхня хазяйновитість і працелюбство.

  • Василько залюбки працює разом із ґаздою і його сином Гільком. Саме тут, у цій родині, він став усвідом­лювати, що він син великого українського народу, бага­того своєю культурою, традиціями, обрядами і звичаями. В цьому він завдячував Гількові, з яким єднала його щира і міцна дружба. Він пройнявся великою повагою до цього юнака, який любив Україну, служив вірою і прав­дою їй і свою любов виливав у піснях, яких навчив і Василька.

  • А коли з приходом більшовиків на Західну Україну Батоги стали жебраками, то Василька прийняли Джумани. Хоча хлопець спочатку боявся господаря, бо той був трохи грубуватим, та згодом він побачив, що душа у того чесна і добра.

Учитель. Який слід у душі Василька залишили чужі люди, що прийняли його як рідного ?

Відповіді учнів:

  • Василько змушений разом з братом їхати додому, бо не міг уже сидіти на шиї у Джуманів, що самі ледве живо­тіли. Та Західна Україна назавжди залишилась в серці хлоп­ця, і не раз і не два згадував Василько добрих, чуйних людей, що дали йому захист у лиху годину. Слова-настанови Гілька він запам'ятав назавжди: «Пам'ятай, що я тобі сказав: учись. Учись, щоб ніхто не смів ходити по нас потоптом».

  • Галичани рятували юнака не лише від фізичної смер­ті, а й від душевного запустіння. Після років, повних зне­ваги, ненависті, поневірянь, хлопець знайшов тут спокій, чистоту і щирість людських стосунків.

  • А я думаю, що перебування серед західняків було для Василька своєрідною життєвою школою. Тут він придбав усе те, чого не мав удома. Насамперед його вразила духовність галичан: в кожній сім'ї тут вірили в Бога. Звід­си щире милосердя і братня любов до людей. Ніяка людська ідеологія не здатна наповнити людську душу тією гармо­нією, що дає Господнє слово.

  • Тут, серед галичан, Василько відчув себе українцем, нащадком Тараса Шевченка, пройнявся великою шаною до рідної мови, традицій, звичаїв, свят. Люди жили тут добре, бо сумлінно й багато працювали. Їхня заможність була зароблена руками дідів, батьків, а тепер синів. Хло­пець любив і вдома всі релігійні свята. Але тут він був у справжньому захваті. Всі дійства здавались йому казкови­ми. І він сам ставав їх учасником, бо відчував, що це – основа його, його сім'ї і всієї України.

  • А я хочу сказати кілька слів про те, що в Ходовичах Василько багато спілкується із своїми однолітками. І не відчував, що вони йому чужі, бо ніхто інший так, як діти, не здатний співчувати і співпереживати. Його любили, і ця любов зігрівала його душу і запам'яталась на все життя.

Учитель. Розкажіть, як прийшли більшовики і колгос­пи на Західну Україну? Наведіть приклади з тексту роману.

Відповіді учнів:

  • Коли чорна хвиля «совєтів» докотилась і до цього краю, крило тоталітарного режиму накрило Галичину. По­чалось насильницьке створення колгоспів, що супровод­жувалось розстрілами, свавіллям, насильством.

  • Який був кріпкий ґазда, тому й зовсім неперелив­ки. На Косовського оно наклали одразу аж два контигенти. Обернувся він кіньми тричі, припер три гори лантухів. Почорнів з лиця, глибока зморшка похмуро залягла в між­брів'ї. Та й не встиг чоловік довіяти решту зерна, як із сільради принесли повістку ще на один контигент. Вивіз і третій. Зосталося вдома на насіння, ще кілька клу­ночків на життя. Так, аби не вмерти з голоду. Засіяв лан, а через тиждень знову повістка. Канай четвертий контигент. Узявся чоловік за голову: «Що везти? Душу свою затерплу?»

• А наступного дня не стало на селі Косовського. Підвечір вуйна Стефа прийшла до Батогів стривожена, розгублена:

– Не виділи Богдана? Із самого ранку немає. Може, він вам, Юрку, щось казав?

– Ні, не видів, – одмовив Батіг. – Я тільки збирав­ся оце до вас переговорити за коней на завтра брати.

– Коні вдома, а ґазди нема. Куди він міг подітися? Якби подумав до Львова, то кіньми ж поїхав би?

• І на ранок не об'явився Косовський. Та минув і обід, минув і день. І ще одна ніч спливла. Від Косовського жодної чутки. У селі почали подейкувати, що Косовський, ро­згніваний за непосильний контигент, подався до лісових хлопців, у партизани. Стефу викликали у сільраду, нахвалялися описати все господарство, а її з малою дитиною вивезти до Сибіру. І тут одна жінка з прибутніх, що най­митувала на іншім кутку, переказала через людей, що бачила позавчора вранці Косовського, ішов він начебто в поле, ішов собі та й зайшов до стодоли. Вуйка Стефа як почула се, так уся і затремтіла і заячила не своїм голосом, як навмируще:

– О, го-ре нам! Та на кого ж ти нас і покинув? Нас же замучать по Сибі-ірах!

Її спробували заспокоїти, але вона дико зірвалася з міс­ця, полетіла в поле з криком. І за нею побігли всі, хто був неподалік у селі. Бігли й Батоги, і Василько з ними, не відстаючи від гурту.

– О, навіщо ж ти нас осироти-ив? – голосила попереду Стефа. Вона так бігла, що її ніхто не міг наздогнати. Сама Божа сила несла її в поле, до стодоли. Ці два кілометри вони пролетіли всі одним духом.

Ще здалеку побачили, як Стефа підкошено впала на порозі стодоли, рвала пальцями землю під собою, билася головою об поріг. Хтось підвів її. Люди вбігали в напівтемну стодолу й завмирали, мов громом уражені. Високо на бантині над усіма ними висів Косовський. Знизу видно було тільки його великі босі ноги з чорними затоптаними підошвами...

• Іздєваєшся? – облавник з усієї сили вперіщив діда по спині. Дід захитався на цибатих ногах, затулив голову руками й закричав, а енкаведешник ще лютіше шмагав старого. Червоні басамани проступили на дідовій полотняній сорочці. Дід упав. І раптом хлопці побачили бліде, Ігореве обличчя за шибками в хаті. Брязнув засув, одчинилися двері й із сіней вихопився Ігор, голіруч метнувся до облавника з криком:

– Ах ти ж гад!

Щосили затопив облавникові в зуби, і той відлетів аж ід стайню, впав на порозі, укрився своїм галіфе. І тут гримнуло з неба. То другий облавник просто з коня вистрелив по Ігорю. Ігор вхопився руками за голову й повільно осів на землю.

• Знову, як і торік у Колодниці, стала облога навколо села, і не можна було ні вийти з нього, ні увійти в нього нікому живому. І повели облавники ґазду Василя Джумана до ірода в сільраду. І повели газдів по всьому селу... Принесли його додому...

•…Ходь-но ту, Васильку, глянь на мене, ґазду при­ниженого, і запам'ятай, що роблять з нами твої москалі. Вони б'ють мене, а їм кричу: «За віщо ви лупите мене? Я ж за вас крев пролляв на війні!» А вони регочуть та ще більше мене товчуть. О-ох, по ранах били. Я вже й не пам'ятаю, як вони мені, непритомному вклали олівця в пальці: «Підписуйсь!..підписуйсь, коли хочеш живим ви­повзти звідси!» Та по матушці, по матушці в три поверхи Не пам'ятаю себе. Може, й підписавсь, бо викинули на сніг. Хочу звестися, й не можу. Не годен. По спині товк­ли, по ранах моїх. О-ох!.. Хочу, значить, звестись – в'яну весь. А вартові поряд сновигають, і хоч би ж тобі який гаспид підійшов, подав руку, поміг. Ні, наче й не людина лежить, а колода валяється. Аж тут, дяка Богові, Миколина Настя. Коли б не вона, пропав би, замерз.

І вже засинаючи в теплі, додав:

– Стриножили, Устино... Укоськали. Колгоспні ми те­пер. Прощавай воля...

• Василько помітив, що й тут, як і в Голосіївці, дідові ночувальники – дядьки з полтавської сторони, вуйки – за кожною фразою сторожко оглядаються, мов школярики-пустуни, і примовкають, прохопившись необачним сло­вом. Люди чогось бояться і там, на Дніпрі й Росі, і тут, у Західній. Бояться однаково, незважаючи на такі довжелез­ні відстані. Яка ж то величезна сила висить над усіма, гнітить, робить поважних людей полохливими, наче зайці на весняній крижині посеред розбурханої повені.

Три дні вписували колодничан до колгоспу, й три дні гарнізон тримав село в облозі. І вже як останньому ґазді вправили мізки, аж тоді повантажились у машини й поїха­ли геть, пощезли з очей.

– У колгоспі ж нічого не дають. Робимо задурно, як і робили, – мати Василька.

– Ой колгосп-колгосп, – озвалася вуйна Ганка.

– Світ такого не видів, щоб гнали людей на роботу навесні. Та я недосипала і недоїдала, а бігла на свою ни­вку, щоб і обробити її, і засіяти. А тепер дзвонять у рейку, бригадири попідвіконню на конях виграють, кричать, як на панщину: «На роботу!» Ну й буде з того велике пуття?

Учитель. Український менталітет, українська душа... Яка вона? Що додалося до її розуміння після прочитання роману?

Відповіді учнів:

• Українська душа... Це душа протиріч і парадоксів. Водночас підкорена і непереможена. Українську душу можна порівняти з квіткою, яка завжди хвилювала людей. Ще в давні часи українці називали її неопалимою купи­ною. Бо в спекотний день, на осонні, вона парувала ефір­ною олією, і тоді цю красу можна було легко підпалити. Палало полум'я над нею, але квітка не згорала. Згасав во­гонь, і вона знову квітла, розвивалася. Чи не так було і з українською душею та з нашою ненькою Україною? У скіль­кох огнях палала, як страшно горіла впродовж тисячоліть, якими голодоморами, геноцидами, чорнобилями знищува­ли її? І не знищили. Бо вона, як неопалима купина, ожива­ла й розквітала на радість дітям своїм, на зло ворогам.

  • Роман «Прибутні люди», на мою думку, це та крини­ця, з якої черпає наснагу наша українська душа. Я вважаю, що сила наша у зв'язках із своїм минулим, із своїм корін­ням, із своїми традиціями. Ми – народ працьовитий з діда-прадіда. Ось як каже Богдан Косовський: «Тато й мама мої робили дуже тяжко, кервавим потом умивалися й мене на се наставляли».

  • В Україні здавна так повелося, що нічого не мали лише ледачі та п'яниці. Все, що люди мали, було зароблене тяжкою працею на землі. Батьки передавали це у спадок своїм дітям. І тільки радянська влада зруйнувала цей спо­конвічний зв'язок батьків і дітей, зв'язок людини із зем­лею, порівнявши всіх: і ледарів, і п'яниць, і злодіїв. Я вважаю, що кожен повинен берегти свою душу, свою честь, сумлінно і чесно жити, вміти працювати і любити працю, шанувати батьків, любити землю, дбати про її розквіт.

Учитель. Річка Збруч розділила Україну на Західну і Східну. Чи переконав нас письменник, що українська нація єдина, що цей кордон умовний ?

Учень. Так, кордон умовний, бо не можна розділити народ України, адже всі ми сини й дочки нашої неньки. Від голодної смерті східняків рятували західняки. А коли на Західну Україну прийшли колгоспи, то Херсонщина дала притулок західнякам-заробітчанам. Тому вуйна Ганка і каже такі слова: «Йой, нема нам щастя ні по сей бік, ні по той бік Збруча. Одна кара єгипетська нас опосіла що там, що тут, витлумлять народ нам до пня». Отже, українська нація єди­на і кордон між Західною і Східною Україною умовний.

Учитель. Користуючись нагодою, що на уроці при­сутній автор роману «Прибутні люди» В.І.Захарченко та учасник описаних подій В.Л.Порохніцький, ви, друзі, певно, бажаєте поспіл­куватися з ними, щоб одержати відповіді на запитання, які вас ці­кавлять. Тож ми зараз проведемо з вами неве­лику прес-конферен­цію.

Домашня робота.

Учням пропонується або написати відгук на роман «Прибутні люди», або висловити свої думки у формі листа до письмен­ника чи умовного ін­терв'ю з головним героєм роману.



Суліма Л.В., учитель української мови і літератури Уманської міської гімназії

Уманської міської ради, вчитель-методист
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка