До програми курсу за вибором



Сторінка8/17
Дата конвертації21.02.2016
Розмір3.53 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17

V. ЗАКРІПЛЕННЯ ВИВЧЕНОГО

1. Вправа «Незакінчене речення»

І.Багряний назвав свій твір "Сад Гетсиманський" тому, що ... автор використовує бiблiйний матерiал – i заголовок, i епiграф, i згадування Каїна та Авеля, i використання євангельських цитат. Як ми вже зазначали, що за бiблiйною легендою, у садi Гетсиманському, де молився Iсус, його зрадив, передавши охоронi, Iуда Iскарiот. У часи жахливих сталiнських репресiй у "сад Гетсиманський" перетворилася уся країна, у якiй панували продажнiсть, вiдступництво, зрадництво загальнолюдських iдеалiв i цiнностей. Iуда нiби вселився у душi тих, хто забув про совiсть, про одвiчнi християнськi заповiдi, а тих, хто залишився вiрним своїй життєвiй позицiї, чекала гiрка доля Iсуса Христа – бути розп'ятим i тiлом, i душею.

2. Робота над епіграфом уроку.

Андрій Чумак – Іван Багряний – вибирає перший принцип: люди­на – це найвеличніша з усіх істот. Допомогло йому, підтримало, вряту­вало не лише відчуття своєї політичної правоти, а й соціальна порядність і національна гідність – усе те, що складає поняття честі – честі роду і честі народу. Впадати у розпач, опускати руки – це не стиль життя Баг­ряного. Реакція на будь-яку найтяжчу ситуацію може бути лише одна – більше зібраності, зосередженості, фізичного і духовного напруження. Сповідуючи принцип опертя на внутрішні народні сили, він до кінця був послідовним і переконаним прихильником державотворчої національної ідеї, синтезуючи її з ідеями демократії та соціальної справедливості.

  1. Створення психологічного портрета письменника.

















VІ. ПІДСУМОК УРОКУ.

Інтерактивна вправа «Мікрофон»

- Чим цінна спадщина І.Багряного для сучасного читача?

Для сучасного і прийдешніх поколінь роман повинен стати школою духовного гарту, школою усвідомлення не лише трагізму нашої долі, а й незламності духу, мудрості і впертості, впевненості, на засадах яких і необхідно утверджувати Українську державу, багату і незалежну.
VІІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ.

1. Скласти і записати три сенкани до характеристики добра і зла роману «Сад Гетсиманський».

Сенкан – це вірш, що складається з п’яти рядків.

Слово ”сенкан” походить від французького слова „п’ять” і позначає вірш у п’ять рядків.

1. Перший рядок має містити слово, яке позначає тему (звичайно, це іменник)

2. Другий рядок – це опис теми, який складається з двох слів (два прикметники)

3. Третій рядок називає дію, пов’язану з темою, і складається з трьох слів (звичайно, це дієслова).

4. Четвертий рядок є фразою, яка складається з чотирьох слів і висловлює ставлення до теми, почуття з приводу обговорюваного.

5. Останній рядок складається з одного слова — синоніма до першого слова, в ньому висловлюється сутність теми, ніби робиться підсумок.

2. Вкористовуючи мережу «Інтернет», скласти «Щоденник відгуків» на творчість І.Багряного.
ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА
1. Багряний І. Автобіографія // Слово і час. – 1994. – №2. – С.6-8.

2. Багряний Іван. Вірю! Хрестоматія. Навчальне видання. Упорядник Вадим Усань.

Фундація імені Івана Багряного. – Детройд – Харків, 2000.

3. Багряний І. Під знаком Скорпіона. – К., 1994

4. Енциклопедія українознавства (у 10 томах) / Головний редактор Володимир Кубійович. – Париж, Нью-Йорк: «Молоде Життя», 1954-1989.(укр.)

5. Історія української літератури XX століття. – К., 1994. – Кн. 2 – Ч. І.

6. Клочек Г. Романи Івана Багряного «Тигролови» і «Сад Гетсиманський». – Кіровоград,

1998. – 77 с.

7. Ковальчук О. Новітній українець у саду страждань // Дивослово. – 1997. – №7.

8. Малий словник історії України / Відповідальний редактор Валерій Смолій. – К.: Либідь,

1997.

9. Новий тлумачний словник української мови (у 4 томах) / Укладачі: Василь Яременко,

Оксана Ліпушко. – К.: «Аконіт», 1999.

10.Сологуб Н. Біблійні образи в художній творчості І.Багряного // Мово­знавство. – 1993. – №1. – С.43-47.

11.Таратута Тетяна. Вивчення творчості Івана Багряного в школі. Посібник для вчителя. – Тернопіль: Підручники і посібники, 2000. – 80 с.

12.Шугай О. Іван Багряний, або через терни Гетсиманського саду. – К., 1996.

Луц Н.М., учитель української мови і

літератури Черкаської гімназії №31
ТВОРЧІСТЬ ГРИГОРА ТЮТЮННИКА ПІЗНАННЯ ПІДСВІДОМОГО НАЦІОНАЛЬНОГО ХАРАКТЕРУ ЕТНОСУ
Мета: допомогти учням зрозуміти особистість Г. Тютюнника, осягнути особливості його творчої манери, дослідити проблематику. Навчати з'ясовувати світоглядні позиції автора за його творчістю, розвивати образне мислення і творчі здібності, навички дослідницької роботи;

Виховна мета: плекати здатність черпати творчу наснагу в красі рідної природи, мистецтві, рідному слові; формувати особистісні ціннісні орієнтири.

Зміст інтеграції: українська література, образотворче мистецтво, музика.

Види і форми інтеграції: дослідницька робота, усний журнал, мистецько-художній «узвіз».

Випереджувальні завдання:

  1. Прочитати оповідання Г. Тютюнника «Холодна м'ята», «Деревій», «Кленовий пагін», «Крайнебо», «Прослідок», «Ходи, біда, стороною».

2 групі «Літературно-мистецький узвіз» підготувати ілюстрації, квітковий вінок; повідомлення про обереги, колористику у творах Г. Тютюнника. Ключові слова: Любов – вічність.

Творчій еліті написати власні твори: Людяність + добро. Ключові слова: Страх – втрати.

3 група. Літературне трансформування: замалювати асоціативно-схематичне зображення прочитаних творів, висвітлення проблематики. Ключові слова: єдність, життя – буття.
Обладнання: портрет Григора Тютюнника, ілюстрації до оповідань, фотоматеріали, схеми, роздатковий матеріал.

Епіграфи:

  • «З любові і муки народжується письменник - іншого шляху у нього немає...»

  • «Мила моя Людино, ніколи я не скажу про тебе чорного слова...»

  • «Я сприймаю те, що мене оточує, і те, що діється навколо мене, спочатку почуттям, серцем, а вже потім усвідомлюю - тобто страждаю двічі з одного приводу...»

Г. Тютюнник.

Хід уроку:

I. Мотивація навчальної діяльності: Звучить скрипка. Моцарт, «Ближче до мрії».

Учитель: Григір Тютюнник називав себе «наївним писателем», а оповідання свої – «найближчими до поезії, до почуття». Ця наївність української мужності зумовлена перевагою чуттєвості над мислительськими процесами. Саме тому наріжним каменем його творчості є ідея людяності і добра.
II. Актуалізація опорних знань:
Учитель: Яким ви уявляєте Григора Тютюнника? Літературно-портретне уявлення, малювання: «Іноді я відчуваю людину, як рана сіль...»

Учитель: Григір Тютюнник – глибоко національний митець. Кожен читач Тютюнникових творів може перевірити себе на українськість.
Зараз ми розчинимося у природі через твори Г. Тютюнника. Сплетемо вінок із оберегових трав і квітів, вдихнемо їх неповторний аромат; піднесемося до ейфорії кольороепітетів і побачимо веселковий світ барв; почуємо музику душі Всесвіту.

І. Любов – вічність.

Любов



Природа

Квіти, трави, Сонце

птахи, звірі Люди



Учитель: Митець вважає, що пейзаж повинен спонукати до активності, мати «літературну» цінність, відтворювати духовний світ людини і «гармоніювати» з ним. Пейзажі та зорові образи своєю кольоровою символікою служать засобами відтворення живописно-відчутної картини життя, емоційного впливу на читача. Доведіть це, опрацьовуючи текст.

Робота з текстом:

  1. «Холодна м'ята», «Над луками, залитими квітневою повінню, холонув оранжевий вечір, зануривши в мілкі прибережки далеке полум'я хмар...»

  2. «Не можна так мислити і жити, коли земля пахне торішніми травами і молодою м'ятою, вічністю і миттю...»

  3. «Кленовий пагін...», «На призьбі гріється сонце, лащиться до діда, тремтливими тінями од гілля. Не гаряче і не холодне. Затишне. І жовте, наче проціджене крізь осінній лист...»

  4. «Деревій». «А в сторожці пахло сонцем... Сухими ящиками з-під насіння та деревієм. І в грудях дихалося легко, просторо, тільки щеміло там щось на самісінькому дні...»

Учитель: Найчастіше вживаними кольорами у творах Г. Тютюнника є червоний, чорний, білий.




Червоний уживаний на означення ідеалу краси, досконалості, а також здоров'я, якщо це стосується людини.

Чорний:

  • ознака дівочої вроди;

  • нейтральний;

  • символ смутку, печалі, смерті, війни.

Білий:

  • символ краси, ніжності, чистоти;

  • жаль, співчуття.

Синя барва – властива пейзажеві, означає гармонію чистоти.

Через колір очей немовляти митець відтворює неусвідомленість навколишнього світу, безпорадність.
Не має почуття меншовартості –

самоповага

Воля принциповий




Милосердя прямолінійний





Палке бажання

допомогти жити гідно не терпить фальші

і зла
Сповнений любові чесний

до всіх людей
Поєднання непоєднаного: почуття – обов'язок; мрії – дійсність – життя; ідея – реальність. «Мрія повинна стати життям».

III. Засвоєння нового матеріалу:

Учитель: Чому першим пунктом є відсутність почуття меншовартості? Доведіть, що Григір Тютюнник – глибоко національний митець.

Вам допоможе схема-план: Шлях проходження самого себе, становлення людини, «наївно-мужнього» українця.

Запитання:

І. Любов

  1. Чому любов породжує спогади?

  2. У чому сила природи і людини?

  3. Чому любов окриляє людину і в той же час обрізає подаровані крила?

  4. Чи правда, що любов змінює людину?

  1. Природа дарує свою любов. Чому ж тоді людська любов до неї будується на користі?

I. Власна новела.

II. Мистецький узвіз – коментар до малюнка.
II. Страх втрати

  1. Злість – це прояв характеру чи страх нездоланної самотності?

  2. Чому страх втрати завжди ставить між людьми стіну?

  3. Самотність – це покарання чи крок до істини?

  4. Чому людина так часто думає про свій слід на Землі і нічого не робить, щоб його залишити?

5. У чому заключається страх людини залишитись нікому непотрібним?

СТРАХ ВТРАТИ…






з ярмарку нікому бути потрібним
втрата прослідку

непізнання істини
сліду на землі жовтий – розлука

Робота з текстом

1. «Прослідок»... Літа... «Бо шепіт вечоровий – то голос близького повноліття. Бо шепіт – таїна. Шепіт – притамована радість, що рветься з грудей...» Стежки нема, а прослідок, як придивишся, знайдеш, не забув?» «І досі не забув...»

  1. «Холодна м'ята»... Дівчина-м'ята»... «Вона ж іще не в листочку, молода вона ще... Холодна м'ята в один листочок пахла пляшкою молока в торбині, клечаними святками в бабиній хаті... Землею...»

  2. «Деревій»... Любов... «За руки взялися, одне на одного не дивляться, і квітів ні в неї, ні в нього – ці вже бояться жовтого...»

  3. «Деревій». «Оце б тільки жити та жити, а бач – старість... і зітхають, міцніше тримаються за руки, обходячи калюжі...»

  4. «Кленовий пагін»... Життя... «Сидить у затишку, з того боку, де кленок росте. Вірніш, не росте, а стримить із землі, бо він уже давно висох. І кора на стовбурі облупилась. Тільки один пагінець унизу остався живий, та й той листя губить – осінь почув».

...Сидить осінь і літо, і друге, і третє...

6. «Ходи, біда, стороною», «Хай вони собі живуть...»

Учитель: Підсумок – формування душі, духовного світу, характеру, життєвих цінностей, морального ідеалу – це шлях проходження самого себе, становлення людини.

Зачитування творчих робіт: «Дарунок дитячої душі дорослому світу»

III. Єдність життя-буття

Коло думок

Запитання

  1. Чи можливе життя людини без природи?

  2. Чи може бути щасливою людина, коли вона не має нічого?

  3. Людина і природа – єдине ціле?

  4. Чи вірите ви, що людські очі – доля, написана природою?

  5. Чи може існувати єдність без віри?

Мистецький узвіз

  1. Власні твори.

  2. Малюнки – колористика (загальна характеристика). Звучить музика.

  3. Схеми (асоціативно-схематичне зображення) – проблематика.

IV. Рефлексія навчальної діяльності. Підсумок уроку.

Учитель: Створені письменником образи є носіями українського національного характеру.

Домашнє завдання: Причини деформації українського національного характеру в розумінні Г.Тютюнника.

«Найвища наука життя – мудрість,

А найвища мудрість – бути добрим».

Г. Тютюнник.

Григір Тютюнник осягнув цю мудрість, саме тому його твори були відзначені Шевченківською премією. А чим сподобалися і збагатили вас твори Г. Тютюнника?

ВСЕСВІТ КОЛОСОК



Воля





Морально етичні засади

Рідна земля

Український ґрунт


Людяність


Національний ідеал


Добро


Національний характер


Милосердя


Гідність
Оптимізм


Дотепність
Закоханість




Шанько О., 10-А

Розумієш?..

Захват від липневих ранків. Вони оббирають мене без останку, до краплі, до миті, останнього крику...

Липневі ранки – завше жовті.

Уяви лишень: ми стоїмо на мосту... А навколо небо, жовте-жовте! Знаєш, як то? Ні?! То небо таке жовте, що аж наче туманне. Ніяких помаранчевих відтінків. А просто жовте небо, жовтий горизонт, жовта вода, у якій відбивається жовте небо, жовті хмари. Жовта відсутність сонця.

Ти обіймаєш мене, і ми стоїмо на краю мосту. Міст дерев'яний і міцний. Ми нізащо не впадемо. Міст без огорож. Просто міст. Міст, саме з якого б я наклала на себе руки, якби хотіла. Саме він. Такий живописний. І такий жовтий. З нього завше все жовте. Хоч і стоїмо ми на ньому один-єдиний раз... Але то не біда! Розумієш?..

Разом з цим жовтим ранком, жовтіємо ми. Ти жовтий, як я. І ми усі жовті-жовті-жовті. І сльози наші жовті. Тут ми можемо плакати лише пошепки. Плакати-плакати пошепки-пошепки, неначе крапельки капають у воду, тихо вимовляючи букви «к» та «п»: кап-кап... кап-кап... Ми стоїмо на краю мосту і пошепки плачемо один одному на вушко. Щоб більше ніхто не чув, як ми плачемо. Плачемо від свободи, від freedom, яка переповнює наші тіла. Вона забивається у наші гортані і наповнює нас через легені. Вона отруює нас, немов сльозоточивий газ, через який ми так пошепки пла.... Липневі ранки – завше жовті. Згадай лишень...

Але вони минають. Як і минають людські почуття. Наступає осінь, і ллє синій дощ. Сині краплі стрілами пронизують посинілу воду, не залишаючи надій на наступне пожовтіння... Вітер звідкілясь починає розхристувати, здичавілі від жаху, хвилі. Йому не шкода. Вітер гудить, як у штормі. Немов буря захоплює і вихоплює тебе із моїх долонь. Тільки-но був тут, а уже ні. Вітер гудить, як труба, як крижаний вогонь, як палаючий лід, як зелене небо і як чорні квіти. Вітер ковтає чайок, чужі серця і голоси, що лунають іздалеку, кличучи на поміч. Вітер їсть. Вітер живе своїм життям, забираючи інші. Вітер співає і танцює зворушливі менуети десь знизу живота. Вітер десь тут, але ти його нізащо не торкнешся. Ти розтав, розсіявся у вітрі. Ти зник. Ти десь... пропав?..

З тобою щось сталось у цьому вітрі. З тобою щось трапилось. Щось жахливе. Під співи вітру. Коли я слухала його. Ненавиджу вітер. І ненавиджу все, що зв'язане з ним, а тобто весь світ. Вітер попадається мені на очі, стукає мені у вікна, у двері, гудить мені під подушкою. Я хочу плакати. Вітер настільки сильний і настільки прозорий, настільки владний і просто Вітер. Вітер горить і вітер тане, вітер стоїть і вітер їде, вітер крокує і вітер летить, вітер дає, і, авжеж, забирає...

А ти все ще є у моїй голові. Назавжди. На сьогодні. На завтра. На годинку. На всю ніч. На краплю сну. На краплю дощу. На краплю неба. На льє води. На ярд простору. Ти є у моїй голові.

Сині хмари в небі нагадають лучників, які вистрілюють синьою фарбою, яка згущує усе навколо. І міст вже наш брудний... Він брудний від синьої фарби, яка, змішавшись з ніжним жовтим сяйвом, обридло позеленіла. Він брудний від страху та куйовдження кожної його трісочки дощем. Йому страшно. Як колись було страшно мені, коли ми з тобою востаннє прощались. Але то, певно, не біда... Розумієш?..

Суранової О., 10-А
Грань

Приходив ранок і ніс за собою нові турботи. Сонце ледве-ледве проглядало крізь сонні хмари. Натомлений світ ще спав. Маленькими кроками йшов хлопчик. Звичайна собі дитина, але в серці його жило щось неймовірне, особливе, непідвласне жодному дорослому. Тихо звернувши зі стежини, присів під старою яблунею. Дитяче серце скажено билось від щастя. У траві ледь виднілась маленька квіточка - плід важкого дитячого терпіння. Скільки часу він чекав на неї, скільки праці поклав, щоб зберегти її від негоди. І ось вона, нагорода. Маленьке барвисте створіння простягало до нього свої пелюсточки.

Кожного дня приходив хлопчик до своєї улюблениці. Пестив її, розповідав щось, напував і здавалось, що квіточка оживала, коли бачила його. Вона з нетерпінням чекала на свого рятівника і гірко зітхала, коли він не приходив. Гукала, коли було страшно, сміялась разом з ним і плакала. Вони були єдиним цілим.

Але, прийшовши одного разу, хлопчик не знайшов своєї квіточки. Лише знівечене тільце її лежало на прим'ятій траві. Очі наповнились відчаєм. Серце здавлювала відраза до всіх людей, які так жорстоко зруйнували його дитячий світ.

Йшов дощ... Важкі краплі вдарялись у віконне скло й розбігались тисячами струмочків. Це плакала не природа, це гіркою отрутою обливалось серце хлопчика. Важка гарячка, який вже день, долала його, запускаючи свої пазурі у маленьке беззахисне тіло. Він не боровся, не хотів. Єдине, що видавало дитяче життя - важкий безсилий подих.

Сильний вітер здіймав все навколо. Листя зривалось з дерев, пронизливо стогнало і падало бездушно на землю. На вікні хлопчика лежала та сама кохана квіточка.

Стук серця в унісон... І грань між життям і вічним спокоєм.

Суранової О., 10-А
Пісня сповідь людської душі. Кожен в житті має свою долю і правду. Людські очі – душа.
Природа і людина це єдине ціле зі спільною душею, яку не можна розділити.
Кожна людина неповторна.
В нашому житті існує те, що ми маємо і те, що бажаємо мати, і грань між ними дуже тоненька, особливо, якщо ми віримо...
Самотність це найстрашніше, що Бог може дати людині, але це те, що підштовхує нас до істини.
Брехня завжди б'є боляче і повертається сторицею.
Сила людини у єдності.
Людина живе любов 'ю.
Праця возвеличує.
Лише від людини залежить, який слід вона залишить по собі на цій Землі.

СИМВОЛІКА РОСЛИН

М'ЯТА

Почесне місце в народних звичаях посідає м'ята. Як і калина, м'ята є символом дівочої краси і цноти. У фольклорі м'ята нерідко згадується поруч із рутою, утворюючи немов би одну рослину – руту-м'яту. За традицією вінок для молодої та вінки для дружок плели з м'яти, барвінку і рути.

Існує близько 30 видів м'яти, найпопулярніші з них – холодна і перцева. За грецькою міфологією, м'ята колись була німфою на ім'я Мента. Вона розлютила Персефону, дружину Плутона. І та перетворила її в запашну рослину – м'яту.

Рута-м'ята – символ очищення, дівочості, цнотливості, відвернення злих духів. У Європі набула значення смутку, горя. У народній поезії українців це поширений фольклорний символ. Зустрічається у сполученні зі словами м'ята (рута-м'ята), яра (молода), зелена, сувора та ін. Вінок із рути означав дівування. Зів'яла рута – символ втраченої цноти. Часто рута символізує розлуку, самотність, нерозділене кохання, гірке життя. В українській літературі образ рути набрав дещо іншого символічного звучання. Наприклад, у поезії А.Малишка рута усимволізовує Україну, мову, пісню, її одвічне прагнення до волі:

Зійшла зелена вольна рута,

На українському лану.

Або:

До своєї мови, що розкута,

Підвела у мудрості чоло.

І тому у пісні пахне рута-

Вкраїни б'ється джерело.

Чи:

Мій український кореню зелений,

Моя красуне, руто незабута!
У випадку зустрічі із русалкою слід було правильно відповідати на питання та відгадувати загадки останньої. На русалчин оклик: "Полин чи м'ята" – треба було казати: "Полин", – тоді будеш у безпеці. Бо на відповідь: "М'ята", русалка вимовляла: "Тут тобі й хата" і могла "залоскотати" до смерті.
ДЕРЕВІЙ

Назва деревію походить від імені грец. міфологічного героя Ахілла, який вперше застосував цю рослину. Ще з давніх часів люди знали про лікувальні властивості цієї рослини.



КЛЕН

Клен у слов'ян вважався деревом Полеля – бога кохання і шлюбу.

Подекуди на Поліссі донині зберігся звичай «водити куста» на Зелені свята (Трійця). Одну з дівчат гурт вбирає «кустом». Для цього плетуть два пишні вінки з гілок клена й липи, більший – на шию, менший – на голову. За крайку дівчині затикають гілки так, що утворюється ніби спідниця із зелені. З дівчиною-Кустом ходять по хатах, вітають господарів із Зеленими святами, бажають щастя й багатства. Бачимо тут відлуння віри в те, що померлі душі переселяються в дерева, а на Зелені свята приходять у гості до нащадків.
ПРОЛІСОК

Пролісок – весняна квітка, а тому символізує, як і весна, відродження, юність, життя, тендітність тощо. Це – ніжність почуттів, чистота думок, серйозність намірів, відданість.

Пролісок, що знайдуть на Благовіщення, віщує щастя. Якщо вмитися водою, в яку покладеш цей пролісок – будеш вродливою.

Зима... і пролісок блакитний,

навколо ще лежать сніги,

а він всміхається привітний,

а він вже скинув ланцюги...

(О.Олесь "Пролісок")
Коломієць Л.С., учитель української

мови і літератури гімназії смт Лисянка

ВАСИЛЬ ШКЛЯР. ІСТОРИЧНИЙ РОМАН «ЧОРНИЙ ВОРОН»

Мета уроку: ознайомити учнів (оглядово) з життєвим і творчим шляхом видатного нашого земляка, зокрема з його романом «Чорний Ворон»; розвивати логічне мислення, вміння грамотно висловлювати власні думки; виховувати цікавість до історичного минулого українського народу, повагу до героїчних постатей.

Обладнання: портрет письменника, роман «Чорний Ворон», учнівські презентації.

Хід уроку

I. Організаційний момент.

II. Мотивація навчальної діяльності школярів.

Вступне слово вчителя.

Найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури та мистецтва – державна нагорода – Національна премія України імені Тараса Шевченка (Шевченківська премія).

Вона встановлена для нагородження за найвидатніші твори літератури та мистецтва, публіцистики, журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на демократизацію українського суспільства.

Заснована 20 травня 1961року, а впродовж 1962-2010 років нею відзначено більше п’ятисот осіб.

Пригадайте і назвіть письменників, які були нагородженні такою премією.



Країна

 Україна

Тип

Державна премія

Статус

Вручається


Комітет із Національної премії України ім. Т.Шевченка цього року присудив Шевченківську премію з літератури письменнику Василю Шкляру за роман «Чорний ворон» («Залишенець»).

Але Василь Миколайович тимчасово відмовився її прийняти, тому що не погоджується з політикою, яку проводить міністр освіти і науки України. Така позиція автора.

Презентація книги «Чорний Ворон»

У серпні 2010 року в нашому селищі відбулася презентація книги « Чорний Ворон» В.Шкляра в рамках історичної конференції під назвою «Повстанський рух 1917-1920-х років: погляд із XXI століття» за участю столичних істориків, краєзнавців та, звісно ж, самого автора.







«Дев­'я­нос­то ро­ків то­му, – роз­по­чав свій вис­туп В. М. Шкляр, – отут під Ди­муриним лісом знай­шли вби­то­го пов­стан­ця, у яко­го бу­ли роз­па­на­ха­ні гру­ди так, що бу­ло вид­но сер­це. Це був мій дід Га­рась­ко, про яко­го ме­ні по­тім зав­жди ка­за­ли, що він бан­дит. Ба­бу­ся розповіда­ла, що дід мо­ло­дим слу­жив офі­це­ром в царсь­кій ар­мії й був серед тих во­я­ків, які на­віть у найскрут­ні­шу го­ди­ну про­дов­жу­ва­ли бо­роть­бу за Ук­ра­ї­ну. Для ме­не це найдраматичні­ша сторін­ка на­шої іс­то­рії. Сто­рін­ка, яку впро­довж ба­га­тьох де­ся­ти­літь намагали­ся ви­па­ли­ти з на­шої пам­'я­ті. Да­рем­но. Від­зна­чу, що пов­стансь­кий рух по­чи­нав­ся саме з на­шо­го краю. Наш зем­ляк Лю­тий Лю­тен­ко на псев­до­нім Гон­та казав, що Хо­лод­ний Яр для нас роз­ки­нув­ся від Ли­сян­ки до Чи­ги­ри­на. Що та­ке на­ше пов­станс­тво, що за лю­ди бу­ли, яких на­віть че­кіс­ти в сво­їх зві­тах ша­ноб­ли­во на­зи­ва­ли ли­ца­ря­ми лі­су? Нам ка­за­ли, що це бан­ди­ти, які гра­бу­ва­ли і вби­ва­ли. Нас­прав­ді це був по­туж­ний виз­воль­ний рух, це бу­ла на­ці­о­наль­но-виз­воль­на вій­на. Ли­сян­щи­на да­ла багатьох слав­них ота­ма­нів, се­ред яких – Квіт­ковсь­кий із Ви­ног­ра­ду, Туз із Журжинець… Се­лянс­тво під­три­му­ва­ло пов­стан­ців, лю­ди нес­ли до лі­су хар­чі, одяг. Та найчор­ні­шою го­ди­ною став ти­ся­ча дев­'ят­сот двад­цять пер­ший рік, ко­ли бороть­ба захлину­ла­ся. Од­ні пов­стан­ці під­да­ли­ся на ам­ніс­тію, ін­ші – під ви­га­да­ни­ми іменами поли­ши­ли рід­ний край. Та бу­ла ко­гор­та най­від­да­ні­ших, за­лишен­ців, які ідею цінували біль­ше, ніж жит­тя. Про них мій ро­ман, про ко­хан­ня, про лю­бов ота­ма­на Чор­но­го Ворона до йо­го ко­ха­ної Ті­ни. Я писав цей ху­дож­ній твір, спи­ра­ю­чись на до­ку­мен­таль­ні свідчен­ня оче­вид­ців».

«В осо­бі Ва­си­ля Шкля­ра ми ма­є­мо на­ці­о­наль­но­го пат­рі­о­та, – від­мі­тив на конферен­ції кан­ди­дат іс­то­рич­них на­ук В. М. Щер­ба­тюк. – У ра­дянсь­ку до­бу на повстан­ців ві­ша­ли яр­лик "бан­дит", а се­лянсь­кий пов­стансь­кий рух за сво­бо­ду рід­но­го краю про­ти чу­жин­ців на­зи­ва­ли бур­жу­аз­ни­ми на­ці­о­на­ліс­тич­ни­ми про­я­ва­ми. Про­те історич­ні до­ку­мен­ти свід­чать протилежне».

Про цього талановитого українського письменника, політичного діяча, про його роман «Чорний Ворон» ми поговоримо на сьогоднішньому уроці.

III. Оголошення теми, мети уроку, епіграфів.
Немає дорожчого в світі за волю,

все інше то рабство, а отже, ярмо.

В. Губенко
І повіє огонь новий

З Холодного Яру.

Т.Г. Шевченко
Підготуватись до уроку мені допомагали групи біографів, істориків, теоретиків, літераторів. Усі отримали випереджальне завдання.

Хто ж такий В.М.Шкляр? Над цим питанням працювала група біографів, і вони готові поділитися своїм відкриттям.

IV. Сприйняття матеріалу.

Виступ біографів. (Учнівська презентація).

1-й. Василь Миколайович Шкляр народися 10 червня 1951 року в селі Ганжалівка Лисянського району на Черкащині, де й пішов до початкової школи. Пізніше родина переїхала до міста Звенигородки, де Василь Шкляр закінчив десятирічку зі срібною медаллю (1968р.), вступив на філологічний факультет Київського університету. Звідти його хотіли вигнати за те, що під час трудового семестру в колгоспі грався бомбою, але він перевівся до Єреванського університету і 1972 року отримав диплом про вищу освіту. Працював у пресі, писав прозу, видав більше десятка книжок.

З 1988 по 1998 р.р. займався політичною журналістикою, бував у «гарячих точках».

З березня 1998 року – кандидат в народні депутати України від виборчого блоку «Національний фронт». 1978 рік – член Спілки письменників України. 1999 рік – член Асоціації українських письменників.

Володіє вірменською мовою. Перекладав з вірменської та новогрецької.

2000-2004 рр. – головний редактор видавництва «Дніпро».

2-й. Сімя

Батько – Микола Степанович (1925-1995) – службовець.

Мати – Оксана Олександрівна (1925-1990) – службовець.

Дружина – Валентина Миколаївна (1961) – журналіст.

Дочка – Наталія (1982).

Слово вчителя.

Щоб краще зрозуміти, якою людиною є Василь Шкляр, ми проведемо з ним інтерв’ю (звичайно, віртуальне).

Ви маєте можливість поставити запитання автору про його роман та про нього самого.



1. Перше запитання стосується Вашого роману «Чорний Ворон», він же «Залишенець». Як вдалося видати один і той же роман у двох різних видавництвах?

Роман «Чорний Ворон» переміг у конкурсі на кращий історичний твір у видавництві «Ярославів Вал», де головою журі був М. Слабошпицький. За умовами конкурсу вони мусили видавати цей твір першими.

Тоді я подумав: а чи не звернутися мені до «Клубу сімейного дозвілля», адже вони видавали всі мої попередні романи. Переговорив із ними – і вони погодились. Роман у «Клубі сімейного дозвілля» видали під назвою «Залишенець».

2. Видані тексти – абсолютно однакові? Чи десь є різниця?

Це абсолютно слово в слово однаковий текст. «Залишенець» – його робоча назва, перша назва.

3. Що вона означає?

«Залишенець – це той, хто залишився в лісі. Всі пішли, а він залишився. Хлопці-залишенці зосталися в лісах, де уже вели війну заради ідеї.

4. Чи не було курйозів із назвою? Може, читачі купували «Залишенець» і «Чорний Ворон» як два різні романи?

Курйозів не було. Я наполіг, щоб у романі «Залишенець» нижче стояла назва «Чорний Ворон».



5. Василю Миколайовичу, розкажіть, будь ласка, як Вам працювалося над романом? Скільки часу Ви над ним працювали?

«Чорний Ворон» народжувався найтяжче. Хоча з одного боку робота над цим романом була дуже цікавою. Писав я пристрасно, із насолодою. Але роман вимагав грунтовного опрацювання великого масиву документів. Знав, що цей роман матиме чимало опонентів, тому мусив зміцнити його надійною документальною основою. Власне, над цим романом я працював 13 років. Від самого початку я знав, що це буде головна книга мого життя і вклав у неї все, на що здатен.

6. Чому саме 1920-ті роки?

Це для мене особисто один із найцікавіших і найдраматичніших періодів нашої історії. Він був особливо замовчуваний владою. Це жило на генетичному рівні. Я вважав справою честі написати цей роман, бо я сам із тих країв- з Черкащини, і один із моїх дідів теж в той час загинув.

7. А хто перший читач і свідок виношування роману?

Дружина. Вона філолог, може вичитувати мої тексти грамотно. Вона і коректор, і редактор, то я їй відразу віддаю рукописи, щоб вона вичитувала.

8. Пане Василю, як Ви вважаєте, які якості в людині перш за все виховують Ваші романи?

Загострене почуття людської і національної гідності.

9. Якою є формула успіху Василя Шкляра як письменника?

Виняткова повага до свого читача, котрого я маю за свого співавтора. Я ніколи нічого йому не нав’язую, не повчаю, а розмовляю з ним як із близькою і дорогою мені людиною.

10. Якими мовами перекладалися Ваші твори?

Перекладалися словацькою, шведською, вірменською, болгарською, колись давніше мої новели перекладалися десятками мов народів СРСР.



11. Василю Миколайовичу, ви маєте чимало різноманітних літературних нагород. Ваша думка: чи не «балують» нагороди та пошани письменника? Якою із своїх нагород Ви пишаєтеся найбільше?

Я думаю, що нагороди не можуть мати негативного впливу на автора, якщо вони отримані заслужено. Зрештою, це матеріальна підтримка для письменника. Щодо моїх літературних відзнак, то мене особливо потішила премія «Автор, чиїх книжок найбільше викрали з магазинів».

Я взагалі злодійство не схвалюю, але якщо людина йде на такий злочин заради щирого прагнення прочитати книжку, то на Вищому Суді це їй, мабуть, буде пробачено.

12. Що Ви відчули (подумали), коли дізналися про те, що вам присуджено Шевченківську премію? Наскільки важливою для Вас є ця нагорода?

Шевченківська премія, хоч би хто там що казав, є важливою для кожного українського письменника. Одне – що вона носить ім’я Тараса. А у моєму випадку це, насамперед, було б визнанням повстанців Холодного Яру, його головних отаманів, котрі боролися з ім’ям Кобзаря, котрі справдили його пророцтво «І повіє новий огонь з Холодного Яру», але досі не реабілітовані. Хоча ця реабілітація потрібна не їм, а нам із вами.

13. Ваші плани на майбутнє?

Зараз виношую роман «Маруся». Мова йде про отаманшу Марусю,

16-річну гімназистку Сашу Соколовську із села Горбулів на Житомирщині, котра в 1919 році після загибелі її трьох братів-отаманів очолила тисячний загін повстанців. Дивовижна постать, про яку досі у її краях ходить багато легенд.

Збираю кошти на постановку фільму «Чорний Ворон».

14. Яке у Вас хобі? Чим займаєтесь на дозвіллі?

Риболовля – моє найбільше хобі. В мене є маленька хатка на курячих лапках на березі Тікича. Це – Звенигородщина. Я там рибалю. Мій рекорд – короп на 22 кілограми. Фото, на жаль, немає. Але були свідки.

Слово вчителя.

Перед тим, як розпочати розмову про роман, ставлю проблемне питання, на яке ми повинні дати відповідь у кінці уроку: «Події, які відтворені в романі – це показ розгулу банди холодноярівців чи національно-визвольна боротьба українського народу?»

Роман «Чорний Ворон» розповідає про одну з найдраматичніших сторінок нашої історії – про збройну боротьбу українців (повстанців Холодного Яру) проти більшовицької влади у 20-х роках ХХ століття.

Твір охоплює 4 роки війни, яку вели повстанці проти більшовиків. Ця збройна підпільна боротьба згодом охопила майже всі регіони України. І особливо відчайдушно виступили повстанці Холодного Яру.



Холодноярці

На їхньому чорному бойовому прапорі красувався напис: «Воля України або смерть!».

Прапор Холодноярської республіки

Що це був за час такий? Що змусило повстанців покинути свої сім’ї, домівки і оселитися в лісах?

Над цим питанням працювала група істориків.

Виступ істориків. (Учнівська презентація).

У 1918 році на заклик дзвону Мотронинського монастиря піднялася нова хвиля повстанського руху. Холодний Яр знову стає осередком визвольної боротьби. Холодноярська республіка, яка проіснувала майже п’ять років (з 1918 по 1922рр.) стала логічним продовженням Хмельниччини, Коліївщини, «Чигиринської змови».

«Все це передісторія Холодноярської організації доби визвольних змагань початку ХХ століття. І утворилася Холодноярська республіка на тих самих селах, містечках і містах, що й Коліївщина: Медведівці, Мельниках, Буді, Жаботині, Смілі, Черкасах, Умані...

Справді, тут, у Холодному яру, романтикою гайдамаччини були просякнуті десятки поколінь українців, які з містичною повагою ставилися до зброї, не розлучаючись із нею ні у будні, ні у свята.

А починалася Холодноярська республіка із того ж таки Мотронинського монастиря. Для його захисту від пограбувань чужинців ігуменя обителі покликала селян із Мельників. Так створився загін із 22-ох чоловік, який очолив Олекса Чучупака. Військова одиниця швидко поповнювалася і вже в 1919 році перетворилася на полк, чисельність якого сягала понад 2000 чоловік. Ця військова організація набувала в окрузі такого авторитету, що її владу добровільно стало визнавати й мирне населення.

У часи свого розквіту Холодноярська республіка контролювала понад 25 навколишніх сіл та мала 15-тисячну армію. Українці Подніпров’я владу своїх захисників визнавали, а тому допомагали людськими ресурсами, збіжжям, фуражем тощо.

«Авторитет Холодного Яру був дуже великий. Його визнавало навіть багато отаманів, які йому не підлягали. Через своє географічне положення та своєрідну романтику, зіткану з пережитків середньовіччя, він створив для радянської влади неприступну фортецю», – писав історик Б. Ковельський.

А успіхи визвольних змагань були справді вражаючими. Попри те, що холодноярські гайдамаки роками не пускали на свої території ні червоних, ні білих, вони здійснювали успішні рейди за межі своїх володінь.

Звичайно, для нової більшовицької влади Холодний Яр та Чорний ліс були кісткою у горлі. Проти нащадків Залізняка й Гонти кидали не лише загони ЧК, а й регулярні військові формування, зокрема окремі частини армії Будьонного. Не досягши успіхів у військових операціях, більшовики вдалися до хитрощів. Вони оголосили так звану «амністію», яку обіцяли повстанцям, котрі здадуться добровільно.

У серпні 1921 року на «амністію» піддалися більше 20 отаманів і до ста чоловік охорони. Після цього «амністовані» звернулися з листом до отаманів Хмари, Завгороднього та інших із закликом до припинення боротьби та переходу на бік Радянської влади.

Проте більшовики ще з самого початку планували ліквідацію «амністованих» холодноярських ватажків, але не робили цього до листопада. А тим часом взялися за ліквідацію не лише повстанців, але й співчуваючих селян. Репресії чекістів проти мирного населення, серед якого переважну частину складали родичі гайдамаків, стали основним методом боротьби з повстанством. Сім’ї повстанців та куркулів виселялися, у них конфісковували майно, інвентар, збіжжя тощо.

Холодноярська республіка проіснувала до 1922 року. Чекісти розробили спеціальну операцію, у результаті якої заманили холодноярських отаманів у засідку.

30 вересня 1922 року у Звенигородці було призначено з’їзд отаманів для вирішення плану руху та інших справ. Усіх прибулих отаманів заарештували без жодного пострілу й запроторили до Лук’янівської в’язниці у Києві. За подібним планом операції ЧК проводилися по всій Україні. Як стверджують історики, на початку 1923 року у Лук’янівській тюрмі утримувалися 42 повстанських ватажки.

Проте й за гратами сміливі воїни не припинили боротьби. 9 лютого у в’язниці вони підняли повстання, під час якого більшість із них загинули, інші були розстріляні згодом.

Холодноярська республіка стала чи не останнім острівком боротьби українського народу за волю, за свою землю. Холодний Яр продемонстрував спадковість поколінь, довів, що дух українського народу незламний. І завжди, в часи великих потрясінь, він народжував, скликав і згуртовував до боротьби синів і дочок свого народу.

Слово вчителя.

Звернемося до слів Т. Шевченка – нашого епіграфа. Ми бачимо, що слова поета стали пророчі.

Перед тим, як почати знайомство з твором «Чорний Ворон», надамо слово «теоретикам», які познайомлять нас із літературознавчими термінами, джерелами написання твору, його темою та ідеєю.

Виступ теоретиків.

1-й. За жанром твір «Чорний Ворон» – історичний роман.

Звернемося до словника літературознавчих термінів, в якому дано визначення.

Роман – складний за побудовою і великий за розміром епічний прозовий (зрідка віршований) твір, у якому широко охоплені життєві події певної епохи та багатогранно й у розвитку змальовані персонажі, кількість яких часто значна. Історичний – розповідь ведеться про давно минулі епохи, події, історичних осіб.

2-й. Тема роману – показ боротьби українських повстанців проти більшовицької влади у 1920 роках.

Ідея – звеличення патріотичної, мужньої боротьби українського народу.

Роман складається з 4 частин, кожна з яких відповідно поділяється на дрібні розділи.

3- й. Джерела написання роману:

1. Факти з документальних видань письменника- історика Романа Коваля.

2. Документальні та мемуарні книги осавула 1-го (основного) куреня полку гайдамаків Холодного Яру Юрія Горліса-Горського «Холодний Яр», Звенигородського отамана Івана Лютого-Лютенка «Вогонь з Холодного Яру», підхорунжого Чорноліського полку Михайла Дорошенка «Стежками холодноярськими» та начальника штабу медвинських повстанців Миколи Василенка «Спогади про пережите».

3. Документи Галузевого державного архіву СБУ.

Слово вчителя.

Група літераторів коротко познайомить нас зі змістом самого роману.

Виступ літераторів.

Події, які розгортаються в романі, пов’язані з конкретними фактами й історичними датами.

Це твір, як уже було сказано, про визвольну боротьбу повстанців проти більшовицької влади у 20-х роках ХХ століття. Збулося Тарасове пророцтво: повіяв новий вогонь із Холодного Яру, і лицарі лісу освятили зброю на московського ката. Найзапекліші з них – залишенці – продовжили боротьбу навіть тоді, коли в Україні утвердилась диктатура чужинців, і не було вже надії на визволення. Таким був загін отамана Чорного Ворона. Ось як автор описує головного героя в романі, а російською мовою, тому що взято з архівних документів.

«Черный Ворон непримиримо хитрый и упрямый враг. Возраста около тридцати лет. Высокого роста, черная борода, длинные черные волосы до плеч. Глубоко посаженные глаза тоже темные, взгляд тяжелый, медлительный, выражение лица суровое. Политически грамотен, бывший офицер царской, а потом петлюровской армии. Одет в защитное. Опоясан двумя портупеями, говорит, что с ними родился. Якобы мать ему рассказала, что когда он появился на свет, то был вот так накрест опутан пуповиной. Теперь имеет привычку постоянно закладывать руки за портупеи, так как очень неторопливый, почти неуклюжий в своих движениях. Даже странно, как при этом ему удается быть отличным наездником и метким стрелком.

Сын лесничего, сочиняет стихи. Отряд Черного Ворона в настоящее время насчитывает около 300 пеших и 75 конных хорошо вооруженных бандитов. Оперирует преимущественно в Звенигородском, Черкасском, Чигиринском уездах, в частности в том же Холодном Яре, Лебединском и Шполянском лесах».

Таким же відчайдушним є і його загін: «Досі не можу собі пояснити, що то за радість така була перед кожним боєм, яка тремтіла в усьому тілі, мовби жива істота. Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями. Оце як є твердий рішенець, що сьогодні виступаємо, чи хай там навіть узавтра, то вже місця собі не знаходиш, щось аж трусить тобою зсередини. Я бачив, що так було не тільки зі мною, кожного з нас постигала ця втіха, тільки всяк переживав її по-своєму. Той походжав, як півень, той начищав уже вкотре рушницю, ще хтось мугикав-насвистував, а той сидів непорушно – тільки очі горіли лихим вогнем».

Читаючи твір, ми бачимо, що до повстанців приєднувалися не тільки хлопці та чоловіки, а й сміливі дівчата:

«Це була Дося Апілат, грушківська молода козачка, яка воювала в холодноярському гайдамацькому полку ще з Василем Чучупакою, і Ворон бачив її, може, разів зо три, але так, не в бою. У бою, казали хлопці, це була сатана, вона рубала з обох рук, ординські голови сипалися, як кавуни, і в найгустішій ворожій лаві за нею залишалася кривава просіка».

Чому ж ішли молоді люди в ліси, об’єднувалися в загони? Коли отаман запитав у новачків, чого вони прийшли до лісу, то вони відповіли:

«Я часто питаюся у новачків: чого ти до мене прийшов? І чую: в того москалі хату спалили, того пограбували, у того дівчину зґвалтували… У нас завсігди так було — поки заброда не заллє сала за шкуру, ми нічичирк. А цей мені каже: прочитав «Кобзаря». Ти таке чув коли-небудь? Щоб чоловік прочитав Шевченка і став «бандитом»? От де сила!»

У лісі повстанці жили в землянках. Автор говорить:

«На узвишші, під глодовими кущами, було замасковано дві їхні «хати», кожна з яких могла вмістити щонайменше півсотні людей, а поруч козаки вирили ще й підземну стайню на таку ж кількість коней».

« Усі ці три землянки з'єднувалися між собою лазами, щоб, не виходячи зайвий раз надвір, можна було ходити одне до одного «в гості» та менше торгати дверима, заощаджуючи тепло».

«Птіцин кидав короткі позирки по кутках: його, вочевидь, здивувало, що в підземній «хаті» стіни вибілені вапном. Угорі на покуті висіли образи Богоматері та її Сина, а нижче – розгорнуті полотнища двох прапорів.

Жовто-блакитний і чорний – холодноярський бойовий прапор, на якому срібною заполоччю було вигаптувано: «Воля України або смерть».

Автор у романі описує бої, перемоги і поразки повстанців. Та вони продовжували боротися. Читаємо з «Инструкции агитаторам – коммунистам Украины:

«Вы должны помнить, что коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев украинский крестьянин возненавидел до глубины души. В нем проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как Днепр на порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал им нечеловеческую силу в течение сотен лет воевать против своих угнетателей – поляков, русских, татар и турок…».

Багато повстанців зневірювалися. Це знали і червоноармійські комунари. Тому ними була оголошена «амністія»:

«Граждане Холодноярской округи!

Чрезвычайный съезд Советов Украины объявил: амнистию всем, кто прекратил борьбу против власти рабочих и крестьян и сдает свое оружие. В селах Чигиринского уезда в районе Холодного Яра шайки атаманов Чучупаки, Черного Ворона, Деркача, Полтавца и других чего-то ждут, на что-то надеются. Но впереди только верная гибель! На ликвидацию бандитизма в Холодный Яр направлены огромные войска, которые твердой рукой восстановят порядок. Заблудшим и обманутым дается возможность вернуться к мирному труду! С 26 июня по 2 июля включительно объявляется амнистия всем атаманам и членам их банд, кто добровольно сдаст оружие и заявит о прекращении дальнейшей борьбы против Советской власти. Каждому амнистированному будет выдан об этом документ с гербовой печатью. Задерживаться и арестовываться амнистированные не будут».

У відповідь швидко з’явилися листівки із закликом не вірити московським катам, бити їх на кожному кроці. І це було так, бо далі читаємо повідомлення під грифом «Совершенно секретно», що знайшли у планшеті одного чекіста, адресоване уже не повстанцям:

«Поддавшихся на амнистию бандитов националистической окраски поначалу ни в коем случае не расстреливать и не брать под стражу, а наоборот, после тщательной проверки привлекать к работе в соворганах, в частности в милиции, использовать в качестве агентов, секретных сотрудников, информаторов для оперативного выявления оставшихся в лесу банд и подполья. Амнистированных главарей немедленно отправлять в Харьков якобы для дальнейшего осведомления и только там после допросов уничтожать».

Звичайно, в загонах повстанців були люди різні, тому й вели себе, як веліла їм совість. Хочу зупинитися лише на одному із багатьох прикладів, коли повстанець, будучи в хаті з батьком, був оточений червоноармійцями:

«Може, вони вас пощадять, тату,  мовив Зінько.  Я зараз вийду до них… тоді вас… може, пощадять. Прощавайте, тату. Прощавайте і простіть». – «Бог простить»,  сказав Лящ. Зінько вийшов із хати й примружився. Світало. З ним залишався останній його побратим «штаєр». Зінько просив його, щоб не підвів, бо саме останній набій найчастіше дає осічку. Нє стрєля-а-ать! розлігся командирський голос, бо з-за кожного рогу, з-за кожного дерева на Зінька були націлені цівки рушниць.  А ти брось рєвальвєр!

– Добре,  сказав Зінько.  Тільки не вбивайте старого. І дивіться, як помирають за Україну!  він підніс «штаєра» дулом до відкритого рота й натиснув на спускову скобу. Побратим не підвів глухо ахнув останній набій, Зінько не відчув ніякого болю, лиш коліна йому підігнулися, і він поволі опустився на землю. Ліг і випростався на повен зріст, як живий, тільки його відкриті очі швидко затягувалися льодяною плівкою і враз оскліли.

Коли москалі підбігли до мертвого, їхній командир, либонь, сам не відаючи, що робить, зняв з голови кашкета і, нахилившись, закрив Зінькові очі.

– Он бил настоящім воіном,  сказав він.  Єво слєдуєт пахараніть на кладбіщє.

І тут вони всі подивились на хату. З вибитих вікон валив дим і виривалося таке полум'я, що сумніву не було хтось там усередині, перш ніж черкнути сірником, усе облив гасом. Вони відсахнулися від вогню, що вже припікав їм у лиця, відбігли аж за ворота і стали чекати. Але з хати так ніхто і не вийшов».

Ще один уривок із роману, в якому автор показує ставлення українців до завойовників. Отаман Чорний Ворон із отаманом Бойком прибули до Звенигородського штабу Червоної Армії на переговори, де їм говорили, що українці матимуть можливість жити по-людському, а в недалекому майбутньому тут потечуть молочні ріки. Тільки «вкупі з Росією вільна Україна можлива». Нарешті взяв слово отаман Чорний Ворон:

– Бачите,  почав я,  справа в тому, що Росія розв'язала проти нас війну після того, як було проголошено Українську Народну Республіку. Ще раз кажу: було проголошено нашу незалежну державу, яку на міжнародному рівні визнали Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія…

А тепер ви мені у моєму краї!  диктуєте свої вимоги.

Дайте відповідь на моє пряме запитання: чи був де-небудь у світі хоч один окупант, який приходив на чужу землю робити добро?

– Ні, відповів я сам собі. Будь-який окупант преться на чужу землю тільки грабувати й визискувати.

– Тому я хочу підняти чарку за встановлення історичної справедливості, сказав я.  Хай згинуть усі заброди-живоїди!

Командири Червоної Армії всякими правдами і неправдами хотіли знищити опір повстанців. Вони розробили план, організувавши у Звенигородці з’їзд, куди обманом були зізвані отамани та їх помічники.

Ворон же запідозрив недобре і відмовився їхати. Він запевняв своїх побратимів, що це все обман. Та його не слухали. Говорив, що вони «сунуть голову в пащу диявола». Передчуття не підвели його. Всіх заарештували.

Із шифрограми Повноважного представника ГПУ на Правобережній Україні Єфіма Євдокімова від 29 вересня 1922 року читаємо:

«Вчера, согласно нашей разработке, была проведена успешная операция «Заповит» по захвату главарей петлюровских банд, прибывших в Звенигородку на так называемую «высшую атаманскую раду». В первую очередь нами были изъяты самые видные атаманы, возглавляющие Холодноярский Повстанческий Комитет, Загородний и Зализняк. Также были захвачены известный атаман Черного леса Гупало и ближайшие помощники-адъютанты всех трех главарей, а именно: Компаниец, Добровольский, Ткаченко».

«Операция «Заповит» протекала в чрезвычайно сложной напряженной обстановке, и только благодаря опыту, выдержке и мужеству ее руководителей нами получен успех. В то же время следует отметить, что некоторые атаманы то ли по исключительной своей осторожности, то ли по каким-либо другим соображениям на этот съезд не явились. В частности, избежали ареста такие авторитетные среди бандитов главари, как Гонта-Лютый, Савченко-Нагорный, Черный Ворон.

«Однако захват их сообщников и, следовательно, значительное ослабление повстанческого сопротивления дает нам шансы на скорую поимку этих врагов и уничтожение их поредевших отрядов. Уже в самое ближайшее время в Елисаветград и на периферию будет выслана очередная спецгруппа для ликвидации не прибывших на съезд атаманов. Операции, имеющей целью устранение не только повстанческих главарей, но и всех националистов подпольщиков, дано название «Щырые». Что касается захваченных нами бандитов, то все они под усиленным конвоем отправлены в Лукьяновскую тюрму

г. Киева».

У лютому 1923 року сталася надзвичайна подія, про яку залишенці не знали. Та як вони могли знати, якщо відбувалося те в Києві за високими мурами Лук’янівської тюрми.

«Їх уже чотири місяці морили у тюрмі і досі не розстріляли тільки тому, що не допиталися прізвищ холодноярських партизанів та підпільників, які залишилися на волі. Сказати, що отамани зовсім мовчали, не скажеш, вони називали імена, прізвища, однак це були або люди вигадані, або такі, що загинули, або ті, що пішли на амністію».

Пізніше всіх шістьох повстанців засудили до смертної кари без права на амністію.

А як вражає, захоплює відданість Україні й патріотизм українців! У одному із загонів повстанців залишився один чоловік, він сам був у землянці, оберігаючи святиню – прапор повстанців:

«Ворон розгорнув полотнину. На ній було вигаптувано срібною заполоччю герб-тризубець у терновому вінку. І головний холодноярський девіз – «Воля України або смерть». Із другого боку полотнища над тризубом у вінку яскравіло Тарасове пророцтво: «І повіє новий огонь з Холодного Яру». Як заклик.

Так, це був бойовий прапор полку гайдамаків Холодного Яру».

Роман закінчується тим, що живим залишився тільки Чорний Ворон. Він піднявся на монастирський вал. Зійшов до льоху, наосліп пішов східцями униз. Засвітив свічку. Це була невелика печера. Дві гранати одна за одною покотилися через пройму до льоху. Пролунав сильний вибух...

У післямові автор говорить, що чекістські архіви за 1924 рік мовчать про отамана. Та ось у їхньому звіті від 1926 року натрапили на скупу звістку: «Банда Чорного Ворона ликвидирована 6 июня 1925 года».

Отже, підірвавши вхід до печер, отаман зорієнтувався у лабіринтах Мотрониного монастиря і вибрався звідти на білий світ.

Схоже, він зібрав новий загін і воював щонайменше до 6 червня 1925 року. Згадка про ліквідацію «банди Чорного Ворона» дає надію – в ній немає свідчення про загибель отамана.

Та залишилась легенда...

У березні 1964 року в село Товмач заїхав на таксі високий сивий чоловік, зодягнутий не по-тутешньому.

Він ні з ким не говорив, не зустрічався, а тільки зайшов на цвинтар.

Кажуть, то був Чорний Ворон. Ця розповідь викликає довіру, бо саме в березні 1964-го Звенигородщина вперше приймала багато закордонних гостей світ відзначав сто п'ятдесяту річницю Тараса Шевченка. Чисельні делегації одна за одною навідували Моринці і Керелівку, а звідти до Товмача палицею кинути.

Легенда? Та ні, жива правда.

Бачу його в тому таксі із красивою сіроокою жінкою. Він просить водія завернути до Шполянського лісу.

Весна! Ніхто не виглядав її так, як вони. Ніхто не любив її дужче за них.

Він довго стоїть біля рову під лісом. Чи не тут було поховано В'юна?

Потім сідає в машину й шукає по кишенях чи то цигарки, чи валідол.

Слово вчителя.

На початку уроку вам було поставлене проблемне завдання. Прошу дати відповідь на нього.

Думаю, прочитати цей роман і залишитися байдужим вкрай важко. Мені б хотілося сказати про мову. Вона захоплює з перших сторінок, як теплі хвилі. Жвава, розмовна, жива така, сказати б, українська... І ніби купаєшся в ній, смакуєш, ніжишся, насолоджуючись і гарно побудованими фразами, і діалектами, і призабутими уже сьогодні словами. А невимушеність і легкість письма зникає лиш там, де авторові доводиться транслітерувати російські фрази українською.

У романі гармонійне поєднання художності та фактичного матеріалу. Не відступаючи від фактів, більше того, відкрито використовуючи значну кількість документів, письменник будує свою версію буремного життя загадкового отамана Чорного Ворона.

Як ми бачимо, перед нами постає образ мужньої людини, всім серцем відданої Україні, готової покласти життя за її волю, навіть якщо на це вже немає жодних сподівань.

Після прочитання роману мимоволі виникає почуття гордості за те, що у нас є такі письменники, за те, що у нас були такі самовіддані борці за волю України, за те, що це наше, хай густо пролите кров’ю та потом, минуле.

V. Підсумок уроку.

1.Метод «Прес». Чи вдалося письменникові показати визвольний рух українського народу в 20-ті роки ХХ століття?

Учні відповідають, використовуючи метод «Прес»:

Я думаю...

Тому що...

Наприклад...

Отже,...

2. Зерніть увагу на перший епіграф. Чи такої ж думки був наш головний герой та й усі повстанці, які воювали в ті часи?

VI. Оголошення результатів навчальної діяльності.

VII. Домашнє завдання.

Індивідуальне завдання кожному учню: підготувати матеріали про лауреатів Шевченківської премії – письменників Черкащини.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА


  1. Прокопенко Я. «Чорний Ворон» про тих, хто життя віддав за Україну // г. «Понад Тікичем»: Матеріали історичної конференції, 4 вересня 2010 р. – Лисянка, 2010. – С.1.

  2. Бобир Антін. «І повіє вогонь новий з Холодного Яру» // г. «Україна козацька», №13-14, липень 2010 р. – К., 2010. – С.18.

  3. Пахаренко В. Основи теорії літератури. – К.:Генеза, 2007. – С.71-72.

  4. Шкляр Василь. Чорний Ворон. – К.: «Ярославів Вал», 2009.

  5. Матеріали Інтернет мережі.


Зінорук Н.О., учитель вищої категорії

Жашківської спеціалізованої школи

№1 з поглибленим вивченням окремих

предметів

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   17


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка