До святого христофора



Сторінка20/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   53

«ДРАКОН» ЛІЛІПУТ

В Австрії, у місті Клагенфурт, на ринковому майдані стоїть монумент. Пам'ятник поставлено приблизно 1500 року. Зображує він скульптурне тріо: велетня, дракона, що вивергає з пащі полум'я (тобто водяний фонтан), і сукувату палицю, якою велет латає боки чудовиська.

Дракон (особливо його фізіономія), незважаючи на перетинчасті кажанячі крила, дуже нагадує… шерстистого носорога — кошлатого звіра, який разом з мамутом жив у Європі за льодовикової епохи.

На думку істориків, величезний череп, який правив скульптору за модель драконової голови, знайдено наприкінці XV століття поблизу Клагенфурта. Зрозуміло, без зайвих дебатів ухвалили, що голова розміром з барило може належати тільки драконові, переможеному у стародавні часи місцевим Георгієм Побідоносцем. На честь дивної знахідки отці міста вирішили спорудити на ринковому майдані згаданий монумент.

Другий австрійський дракон порядкував біля Вільтена, де нині стоїть знаменитий монастир. Кажуть, колись на цьому місці був драконів сад. У саду росли золоті яблука. Навколо саду стояла огорожа з чистого срібла.

im_028.png

Дракона переміг благочестивий Геймо. Він не забув, що своєю перемогою зобов'язаний богові. А тому вдячний драконоборець продав золоті яблука, за вторговані гроші побудував монастир і поселив у ньому ченців.

Кістки забитого дракона колись зберігалися в монастирі. Проте, хоч як ченці берегли святиню, спритні шахраї таки викрали її. Тоді абат роздобув десь драконів язик — отаку гостру, як багнет, рогову річ. Її зберігали у срібних піхвах (срібло, звичайно, взяли з огорожі драконового саду). Століттями прочани дивилися на язик у срібних піхвах, в якому до того ж об'явилися чудодійні властивості.

Драконова кров, пролита Геймо, забила поблизу монастиря сірчаним джерелом, відомим нині як «Драконова кров». Джерело має цілющі властивості. Тому деякі ревматики, що зцілилися, відписали монастирю своє майно. Багатство Вільтеновської обителі на драконовій крові та язиці росло як на дріжджах. На очах звершувалось чудо: один язик годував велику кількість шлунків.

Кожний середньовічний монастир, навіть геть зубожілий, хотів мати за свого родоначальника святого Георгія. Бракувало драконів.

Мабуть, церкві треба було придумати якусь теорію, що пояснювала б рідкісність драконів. І автор знайшовся.

У XVII столітті єзуїт Афанасій Кірхер у своїх «науково-природничих» творах зобразив справу таким чином: земля, за його вченням, як швейцарський сир, вицяткувана дірками. Там, у глибині цих дірок, у підземних печерах та гротах, і міститься «кунсткамера» усіляких монстрів — героїв біблійних легенд.

У підземеллі мешкають різні чудовиська, проте більшість — дракони. Вони дуже рідко стрічаються на поверхні, бо їхнє місце проживання глибоко під землею Дракони, з якими доводилося битися християнським святим, — це заблудлі бродяги. Вигулькнувши з нори на світ божий, вони не могли знайти дороги назад.

Із заблудлим драконом бився не на життя, а на смерть відомий на Заході драконоборець Вінкельрід. Лицар стрів страховисько поблизу села Вілер у Швейцарії і негайно атакував його. У книзі «Підземний світ» (1678 рік) Кірхер умістив «портрет» убитого Вінкельрідом дракона, що мав довжелезну шию і ще довший хвіст, а з лопаток у нього стирчали два вузьких крила. Палеонтологи одноголосно стверджують, що художник, який намалював «дракона» із Вілера, користувався, як моделлю, кістяком плезіозавра — допотопного ящера, що жив у морі сто мільйонів років тому. Передні ласти ящера драконописака переробив на крила.

Кірхер розповів ще іншу історію дракона-блукача, який бешкетував на острові Родосі, аж поки його забив 1345 року шляхетний лицар Деодатус із Гозона. Зображення родоського дракона теж наведено у книзі Кірхера: це досить-таки точна копія справжнього летючого дракона — ящірки лісів Яви.

Схожість цієї ящірки з крилатими зміє-ящірками, яких удостачу надибуємо у середньовічних легендах, пояснює нам їхнє походження.

Справа в тому, що дивна ящірка з острова Яви своєю незаконною поведінкою спростовує відомий вислів «народжений повзати літати не може». Вона літає! Правда, лише згори вниз, та все ж таки літає.

З іншого боку, як на зовнішність, ця ящірка — справжнісінький тобі дракон, хоча й замаленький дракон, так би мовити, дракон-ліліпут. Коли вчені побачили ящірку-пілота, вони назвали її Draco volans, тобто «летючий дракон».

У звичайному стані летючий дракон нічим особливо не різниться від інших деревних ящірок. Аж ось мимо пролетів метелик — дракон плигає з гілки, враз на його боках виростають «крила», і він пікірує на здобич. Ухопивши комашину, планерує вниз і сідає на дерево.

«Крила» миттю зникають. Принцип дії крил дуже простий: п'ять чи шість подовжених ребер цієї тварини можуть, ніби на шарнірах, відсовуватись вбік, розтягуючи зібгану в зморшки еластичну шкіру. Планер готовий до польоту! Тварина щасливо приземлилася — ребра-крила «автоматично» згортаються.

Китайці перші з культурних народів познайомилися з природою Малайських островів.

Дракон-ліліпут, який пурхає між гілками чарівного лісу Яви, правив за живу модель для традиційних драконів, їхні стилізовані зображення ми надибуємо на китайських старожитностях.

Дракони, що з'явилися в легендах середньовічної Європи, скопійовані з китайських. Згодом, коли європейці познайомились з живим оригіналом китайських зображень, легенда про драконів ніби фактично підтвердилась.

Перші летючі дракони з острова Яви, яких видавали за новонароджених драконенят, завезені до Європи дуже давно. Вони були добре відомі ще Конраду Геснеру. Карданус із Павії, відомий у ті часи лікар і математик, бачив у музеях Парижа п'ять висушених летючих драконів. «Крила їхні, — писав він 1557 року, — такі малі, що, на мою думку, вони дуже погано літають. Вони мають зміїну голову і дуже гарне забарвлення. Нема ані пір'я, ані волосся, а найбільший серед них розміром з волове очко» (дрібна пташка з ряду горобиних).

Можливо, трансформація античних драконів на крилатих ящерів сталася під враженням знайомства з летючими ящірками Зондських островів. Адже за античних часів і за часів раннього середньовіччя дракони мали іншу подобу.

«Драко», на думку Конрада Геснера, грецьке слово. Воно означає: «той, що бачить зіркими очима». Греки так звали дуже великих змій. Словом «dracones» давньогрецькі й римські натуралісти називали пітонів і удавів. Пліній писав, що дракони живуть в Індії, у тропічних лісах. Чатуючи на деревах, вони падають зверху на здобич і вбивають її, стискуючи кільцем свого тіла.

Тепер ми повністю дослідили родовід споконвічного ворога святого Георгія: індійські удави і летючі ящірки з Яви породили крилату химеру, яка під враженням велетенських кісток, знайдених у землі, виросла в устах поговору до чудовиська казкового розміру й люті.



1   ...   16   17   18   19   20   21   22   23   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка