До святого христофора



Сторінка25/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   53

МАННА НЕБЕСНА

За біблійним переказом, кілька тисяч років тому давньоєврейський народ утік з Єгипту під проводом Мойсея, який тримав постійний контакт з богом.

Довго юрми ізраїльтян блукали пустелею, терпіли нестатки та бідували. Нарешті на п'ятнадцятий день другого місяця почали нарікати: нема чого їсти!

«І сказав господь Мойсею: ось я пошлю з дощем вам хліб з неба; і нехай люд виходить і збирає щодня, скільки потрібно на день.

Роса впала, і ось на поверхні пустелі щось дрібне, крупоподібне, біле, як іній на землі.

І побачили сини Ізраїлеві і казали один одному: що це? Бо не відали, що то є. І Мойсей сказав їм: це хліб, який господь дав вам у харч.

І нарік дім Ізраїлів хлібу тому ім'я: манна; вона була, як коріандрове сім'я, біла, на смак же — як перепічка з медом.

Сини Ізраїлеві їли манну сорок літ, аж поки прийшли до землі обітованої».

Просто дива! Та хто в це повірить?

Однак не лише в ізраїльтян, айв інших народів Сходу є подібні перекази. Виявляється, манна, несподівано падаючи з неба, рятувала багато племен і сімей кочовиків.

Але найдивніше те, що «манна небесна» і тепер іноді падає з неба. Запитайте у жителя Близького Сходу. «Це правда, — відповість він, — в пустелі несподівано випадає якась «крупа». Ми робимо з неї перепічки і годуємо румаків та верблюдів». Тож чи варто дивуватися чуду, яке три тисячі років тому нагодувало голодних утікачів з країни фараонів! А якої думки про це вчені? Справді, кажуть і вони, манна іноді падає з «неба», але не за волею Ієгови, аллаха чи іншого бога. В пустелях і посушливих степах Південно-Західної Азії та Північної Африки росте дивовижний лишайник— леканора їстівна. Це й є знаменита манна.

Лишайник — рослина не проста, а, так би мовити, двоїста: поєднання гриба й водорості. Від гриба залежить зовнішня форма лишайника та його колір. Гриб подає до загального столу поживні речовини, висмоктані з грунту. Зелена водорость теж не лишається боржником — за допомогою сонячної енергії вона засвоює з повітря вуглекислий газ, перетворюючи його шляхом складних біохімічних процесів в цукри, які йдуть на живлення і гриба, і водорості. Взаємовигідне співжиття двох різних організмів учені звуть симбіозом. Симбіоз часто надибуємо в природі. Інші загальновідомі приклади симбіозу: рак-самітник і актинія, мурашки і попелиця, медузи й мальки тріскової риби, що живуть між їхніми жалькими мацальцями.

Лишайник леканора, або манна, сіро-вохристою зморшкуватою кірочкою вкриває каміння. На зломі кірочка щиро білого кольору. В голодні роки жителі пустель збирають їстівний лишайник, товчуть його і з одержаного борошна печуть хліб. Кажуть, що хліб із манни нагадує пшеничний, хоча й не такий смачний.

Дозріла шкуринка лишайника репається, згортується в кульки й відстає від каміння. Кульки, чи манні зерна, дуже легкі. Зернина розміром з лісовий горіх важить лише триста сорок міліграмів! Звичайно ж манні зернята бувають завбільшки з горошину або навіть з макове зернятко. Смерч і просто сильний вітер легко підхоплює їх і переносить на великі відстані, насипаючи цілі кучугури манни там, де годину тому не було ані зернятка. Ось звідки народився міф про чудесну манну, що падає з неба!

Переносять манну й дощові потоки. Вони змивають зернятка лишайника з великих площ і купами нагромаджують їх у деяких місцях свого річища. Тому манна особливо щедро «випадає» в дощові роки і в місяці, багаті на дощі: у січні — березні. Часто-густо лишайник, занесений в якесь місце вітром і дощами, залягає шаром у десять-п'ятнадцять сантиметрів завтовшки. Одна людина тут за день може зібрати майже півпуда манни. Але ж зернятка манни дуже легкі.

Зрозуміло, що ізраїльтяни дуже здивувалися, коли, як розповідає легенда, наразилися в пустелі на велике скупчення манни. «Ман ху? Ман ху? (що це?)» — питали вони один одного. Від цих слів і походить назва лишайника — манна.



«КРИВАВИЙ ДОЩ»

Середньовічні літописи сповнені драматичних повідомлень про своєрідні «криваві дощі». За колишніх часів звістка про «кривавий дощ», що випав у садках якого-небудь глухого села, швидко облітала всю країну, сіючи серед переляканого населення тяжкі передчуття та жахи.

Ще б пак! Адже за тлумаченням попів «криваві дощі» — це прояв божого гніву, своєрідний індикатор особливої гріховності місцевого населення. У Західній Європі ченці-інквізитори, які приїздили на місце події розслідувати, не скупилися в таких випадках, вони щедро відправляли людей на вогнища.

Та чи бувають насправді «криваві дощі», чи це така ж попівська вигадка, як і битва Георгія Побідоносця з драконом?

Виявляється, ні, не вигадка, а факт, але факт не містичний, а ентомологічний. «Криваві дощі» посилають на землю… метелики білани.

Вилуплюючись із лялечок, вони, звільняючи кишечник, виділяють дві-три краплі криваво-червоної рідини. Краплі, підсихаючи, довго утримуються на листі. В посушливе літо, коли довго не буває дощів, при масовому розмноженні метеликів біланів, усе листя дерев, на яких вони виводяться, — яблуні, черемха, горобина, глід — буває вкрите сухою червоною «фарбою» [36].

Перший великий дощ, змиваючи з листя фарбу, закрапає «кров'ю». Диво звершується на очах! Краплі, падаючи з дерев, ряхтіють, мов рубіни. Лави, столи, білизна, тварини, люди, опинившись під розфарбованими метеликами деревами, враз укриваються червоними плямами. «Кривавий дощ» дуже ефектне видовище.

«Криваві дощі» бувають і іншого походження. Трапляється таке, що в якійсь місцевості дощові калюжі раптом стають ясно-червоними, ніби до них підсипали карміну. Мікроскопічні водорості «гематококи», для яких увесь населений світ обмежується дощовою калюжею, за браком у ній кисню перетворюють у своєму тілі зелений хлорофіл на червоний гематохром. Процес перетворення однієї речовини на іншу відбувається дуже швидко, і вся калюжа услід за міліардами «живих кульок», що змінюють декорацію, перефарбовується з зеленого на червоний колір. Ось і вся таємниця чарівного почервоніння дощових калюж.

Мікроскопічні водорості, що зафарбовують воду, живуть і в морі. Біля берегів Японії часто-густо на поверхні океану виникають багатокілометрові криваво-червоні плями. Японські рибалки називають їх «акка-сіо» — «червоне море».

Смерчі інколи засмоктують у дощові хмари підфарбовану воду, яка виливається потім на землю «кривавим дощем», страхаючи забобонних обивателів. Отакий «кривавий дощ» випав 1870 року в місті Римі. Італійські натуралісти зібрали дощову воду й розглянули п під мікроскопом: у кожній краплині плавали сотні червонястих кульок з хвостиками.



1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка