До святого христофора



Сторінка30/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   53

«ДАМА ПІД СЕРПАНКОМ»

Мандрівник вибрався із заростей на галявину і мало не наступив на якесь дивне яйце. Воно було щиро білого кольору й чітко вирізнялося на тлі зеленого моху. Спершу він подумав, що то гніздо гокко — «глухаря» бразільських лісів. Та зразу ж роздумав: жодний птах не відкладатиме свої яйця просто на вологий мох. Може, це яйце ягуани — гігантської ящірки?

Загадкова річ — пружна і вкрита шкірястою оболонкою. Р. Крумбгольн хотів був підняти його й роздивитися зблизька, та раптом помітив, що яйце… росте. Збільшувалося на очах! Вузька шпаринка розколола його оболонку і побігла далі, розпорюючи її на дві сфери.

Краї тріснутої шкіри на вершечку «яйця» розійшлися, і з шпарини між ними виповзла, вірніше вискочила, жовтогаряча лакована шапинка. Вона сиділа на довгій білосніжній шийці. Шийка швидко видовжувалася: щохвилини збільшуючись на п'ять міліметрів!

Що воно за чудасія: небачений звір, птах чи рослина?

Зрештою загадкова річ набула чітких обрисів. Це був гриб! Прямий як свічка, на стрункій білосніжній ніжці, він виріс за дві години на цілі півметра заввишки.

Та ось нова дивина вразила дослідника: з-під жовтогарячої шапинки гриба з тріском вискочив ажурний білий серпанок. Він упав майже до самої землі і, мов широкий кринолін, обвив ніжку дивовижної рослини. В той же час сильний і відразливий сморід падлини поширився від лісового дива на всі боки.

Одна за одною на сморід почали злітатися мухи й нічні метелики. За кілька хвилин їх уже стільки кружляло навкруги «пахучого» гриба, що Р. Крумбгольц змушений був відступити, аби звільнити їм місце.

Тим часом смеркало. Багато нічних комах, що кружляли навколо гриба, запалили на своєму тілі маленькі «ліхтарики». А гриб? Гриб теж світився — яскраве смарагдове сяєво струменіло з-під його шапинки. Світився й серпанок ніжним матовим відблиском.

«Наступного ранку, — пише Р. Крумбгольц, — я прийшов на галявину ще раз поглянути на дивовижний гриб. Та ба! Надибав лише невеликий клубочок слизу, — все що залишилося від чудової рослини.

Згодом я дізнався, що гриб, який так швидко й пишно переді мною розквітнув, місцеві жителі звуть «Дамою під серпанком», а вчені — дзвониковим диктиофором. Багато всіляких байок про нього ходить серед забобонних людей. Горе людині, яка звабиться його світлом. Проте я ніколи не жалкував, що майже всю ніч милувався цим рідкісним явищем природи».

«ВОГНІ ГНОМІВ»

Потрапивши до підземних гротів, люди інколи помічали на стінах печер чудесні переливи золотаво-зелених леліток. Здається, ніби там, у безодняві мороку, розкидані купи самоцвітів. Легенди розповідають, що воно й насправді так. Працьовиті гноми, невтомні золотошукачі, що добувають з гірських порід самоцвіти, склали тут свій добуток.

Здивований спостерігач підходить ближче, аби краще роздивитися дивне видіння. Набирає повну пригорщу блискучого «каміння», виносить його на поверхню, а в руці… лише грудочка вологої землі.

Та придивіться уважно до цієї землі. Бачите в ній тонкі матово-зелені нитки? Це молоді паростки печерного моху — шизостегу. То вони світяться в глибочині похмурих підземель.

Проте світло, що його випромінює мох, не його власне, а відбите, як в очах у кішки. Округлі клітини печерного моху побудовані на зразок оптичних лінз. Вони ' вбирають мізерні крихітки розсіяного в печері світла, заломлюють їх і вузьким концентричним променем спрямовують на хлорофілові зерна. А ті, використовуючи світлову енергію, створюють із неорганічних органічні поживні речовини.

Тому клітини моху навіть під землею дістають удосталь необхідного їм світла.

Світло, частково відбите від зернят, блищить в глибині гротів, мов самоцвіти, породжуючи казки про пустотливих гномів і печерних духів.

«ВОЛА ПОБИТИ КАМІННЯМ…»

ЗА ЩО ВІДШМАГАЛИ ПРОТОКУ!

Зі злощасною вірою в духів пов'язані бузувірські, а часом і кумедні події сивої давнини й середньовіччя — суди й страти тварин. Це не легенди, а бувальщина. Але бувальщина фантастична, неначе легенда.

Дві з половиною тисячі років тому перський цар Ксеркс наказав відшмагати Геллеспонт — протоку Дарданелли.

Кати триста разів ударили по воді довгими батогами.

Протока зруйнувала два мости, збудовані персами. Налетіла буря й рознесла їх на друзки.

im_038.png

Після шмагання Геллеспонт угамувався: не зачепив нових мостів, і перські війська щасливо добулися з Малої Азії до Греції. За тих часів тілесні покарання проток і річок, мабуть, були звичними. Історики розповідають, ніби ще попередник Ксеркса перський цар Кір покарав за погану поведінку річку Гинду (притока Тігру). Під час переходу через Гинду потонув у вирі священний царський кінь. Розлютований Кір звелів перекопати річку 360 каналами, і повноводна Гинда перетворилася на струмок.

Ми вже знаємо, що за сивої давнини була дуже поширена віра в одухотвореність природи — спадок диких предків. Первісна людина в усьому вбачала діяльність злих і добрих надприродних сил. Вона вірила в духів лісу, гір, річок. Кожна річка, кожний камінь, кожне дерево мало свого духа. Усі речі, всі істоти навкруги теж мали свою душу, волю й свідомість. Ніч, день, буря, дощ, грім та інші сили природи були для людини не абстрактними поняттями, а реальними богоподібними істотами. Сонце й Місяць, наприклад, ходять на лови з луком і стрілами, а хмари — дим від люльок, які вони смалять. Австралійські мисливці навіть сам на сам важливі таємниці передають пошепки, щоб який-небудь звір чи річ не розплескали новину.

Це вірування як пережиток кам'яного віку дійшло й до античних часів. Ось чому перси лупцювали бурхливий Геллеспонт і, не жалкуючи сил, перекопували Гинду. З тієї ж причини у Стародавній Греції, в Афінах, збирали судилища, щоб розправитися з сокирами, камінням, корчами, колодами та іншими «важкими речами, які спричиняли смерть чи калічили людей».

Коли слідство доводило, що ці речі вчинили злочин у руках людини, то суд їх виправдовував. Коли ж було доведено непричетність людини до злочину, то суд звинувачував каміння, сокири й колоди у самостійній умисній дії. Присуджували вигонити винуватців за межі міста чи країни. І «злочинців» відправляли на вигнання — врочисто виносили за межі держави.

З розвитком античної культури цей дикунський пережиток поступово відмирав. Та ось занепала Римська імперія і до влади в країнах Європи прийшла християнська церква. Під «благотворним» впливом релігії, неначе гриби після дощу, почали рости в свідомості людей несосвітенні забобони. Знову до суду потягли каміння й сокири. До суду стали позивати і безсловесних тварин. За всіма правилами допитавши свідків, заслухавши звинувачення й вирвавши тортурами «зізнання» в нещасних тварин, суд засуджував їх залежно від «провини» до різних термінів ув'язнення, до смертної кари через повішення, закопування живцем, спалення чи до відтину голови.

Церква не лише підтримувала цей жахливий фарс, а була його призвідцем і організатором. Церковники посилалися на біблію, на закон Мойсея. Біблія вчить, що вола, який убив людину, треба побити камінням «і м'ясо його не їсти» (Висхід, розд. 21, вірші 28, 29, 31, 32). «Вчені» тлумачі біблії пішли далі: вони пояснили, що цей біблійний «параграф» треба розуміти так: тварину, яка заподіяла шкоду людині, судити судом у складі двадцяти трьох чоловіків, ніби йдеться про винесення смертного вироку його хазяїну.

І ось «добрі християни» — засідателі й судді середньовічного судилища, розмахуючи біблією, як знаменом, потягли на страту ні в чому не повинних коней, мулів, свиней, биків, кішок, собак, мишей, пацюків, півнів. Судили навіть жуків, мух, гусінь, мурашок, черв'яків.



1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка