До святого христофора



Сторінка34/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   53

«ОЛЬМ — СТРАШНИЙ ДРАКОН»

Кажуть, що у страха очі по яблуку. У забобону очі, мабуть, і зовсім як телескопи: наймізерніших і найбезневинніших звіряток маловірний поголос може підняти до рангу всемогутніх страховиськ.

«Ольм — жахливий дракон затіяв гру в горах», — з такою звісткою під час великої повені 1751 року прийшли до священика жителі словацького села Ситтих.

Річки вийшли з берегів, затопили поля й села, бурхливі потоки звергалися з гірських схилів у долини. Слово «ольм» було в усіх на вустах. Винуватець напастей сам попав до рибальських сітей. Священик поспішав за переляканими рибалками на берег річки. Жалюгідна, безпорадна істота постала перед його очима: блідий «тритон» з двома червоними жмутами зябер по боках голови безсило в'юнився в чарунках сіті. Священик надіслав цю дивну істоту своєму приятелю натуралістові.

Той, докладно вивчивши створіння, назвав його протеєм.

im_050.jpg

Протей — житель підземного царства.
Протей, або, по-місцевому, ольм, справжній житель підземного царства. Він живе в підземних водах Югославії і на півночі Італії. Протей ніколи не залишає темних печер. Лише під час великої повені та зливи бурхливі потоки іноді виносять його на поверхню. Довге червоподібне тіло протея має жовтаво-білий, зрідка м'ясо-червоний колір. У нього кволі, непридатні до ходіння лапки й малесенькі оченята, сховані під шкірою. Окрім зябер, протей має ще й легені, але він може дихати ними на повітрі не більше двох-чотирьох годин, а потім починає задихатися.

Крихітні, зарослі шкірою очиці протея годні розрізнити лиш світло від темряви. Нічого більше довкола він не бачить. Поживу протей знаходить за допомогою органів дотику й нюху. А живиться цей «страшний дракон» такими ж, як і він сам, сліпими мешканцями «похмурого царства Аїда» [47] — павуками, рачками, комахами.

Протей — одна з найсумирніших істот. Чи варто говорити, що він не має нічого спільного ні з драконами, ні зі злими духами й чаклунами і не може спричиняти стихійні лиха. Але поява протея на поверхні землі якоюсь мірою пов'язана з великими повенями, Тому народна фантазія й поєднала в поетичній вигадці і грізні сили природи, і дивні «неземні» істоти, що з'являються в повідь. Так виникла легенда про ольма — мініатюрного дракона, який змінює течію гірських річок.

Ласиця — маленьке хиже звірятко, не набагато більше за протея, але і її незвичайні нічні повадки породили повір'я, за давніх часів дуже поширене в селах Росії, про підступи нечистої сили.



СТАЄННИЙ ДІДЬКО

Біля стайні з'юрмилися люди. Жінки голосять, хрестяться. Чоловіки мовчать. Хазяїн у розпачі. Зашкарублою долонею змітає він білу піну з коня, намагається розчесати скуйовджену гриву. Та де йому!

— Знову, проклятущий, коня заїздив! — каже хазяїн, погладжуючи змиленого коня.

Кінь дико водить очима.

— Унадилася, нечиста сила! Геть занапастила коня.

— Отже, Якимичу, кінь під масть: дідько ковтун сковтунив. Так старі люди казали.

— Та де там під масть! Ледачий до роботи став кінь.

І справді, де там «під масть». Яка користь з прикмети, коли худобина з раннього ранку в милі! І так щодня. Заїздить домовик за ніч коня, всю гриву ковтуном зіб'є, клятий, а вранці — ори, коли кінь ледве на ногах стоїть. Що з нього візьмеш! Ще півбіди — коли вряди-годи загляне до стайні. Та лихо, коли щоночі унадиться. Ну що тоді робити?

Добре, хоч знайшлася розумна людина, порадила. Бувалий у бувальцях Фрол.

— Слухай, Якимичу, — сказав Фрол, — це домовик стаєнний, не хатній. Лиха не буде, коли й відвадити його [48]. Бувають домовики одинаки, — вела далі розумна людина, — бувають здружені. Здружені впускають до двору усю свою братію: токового, повіткового, стаєнного. Ось у тебе, Якимичу, стаєнний бешкетує. Вижити треба його. Пошли по батюшку, любий чоловіче: піп місце освятить, стаєнного дідька вижене. Буде з тебе й хатнього домовика.

— А й справді, діло говорить! — загомоніли навколо.

— Що ж, — почухав Якимич потилицю, — мабуть, доведеться витратитися на попа. — Біжи, Йванку, — гукнув синові, — поклич батюшку: так і так, мовляв, ласкаво просимо прийти місце освятити. Замучила, нечиста сила, коня.

Прийшов піп, помахав кадилом, пробубонів свої попівські закляття, дістав «гонорар» та й подався додому.

Але домовик-кавалерист і досі не вгамовується. Не допомогли й хрести, намальовані вуглиною на воротях стайні.

— Може, то не домовик, — думав собі Фрол. — Може, мара бешкетує. Тоді є вірний засіб. Пошукай, сусіде, шийку розбитого глечика, підвісь на лубі над конем. Немудра штука, а боїться її мара…

Не допоміг і луб'яний талісман.

— Виходить, не мара, — вирішив Фрол. — Доведеться лісовика принадити: лісовик з домовиком вороги.

Домовик, той з польовим водиться, а лісовиком щоб йому й не тхнуло.

Ми не знаємо, чи довго експериментували, аби вижити дідька із стайні й чи допоміг цьому лісовик. Але відомо, що в Росії серед селян поширене повір'я, ніби домовик, поселившись у стайні, «бавиться» вночі з кіньми. Заплітає їм гриви у косми й ковтуни, лоскоче, а то й зовсім до білого поту заїздить коня.

А й справді, як пояснити таку дивну річ: бувало, увійшовши вранці до стайні, хазяїн бачив свого коня геть усього в милі, переляканого, неначе його сам біс об'їжджав. А грива так зсоталася, що годі й розплутати! Є тут над чим замислитись…

Підступи стаєнного домовика «викрив» радянський учений професор Петро Олександрович Мантейфель.

Якось П. О. Мантейфель почув, що кінь кидається в стійлі. Він швидко заглянув до стайні: кінь геть весь у милі і чимось дуже наполоханий. Зоолог запримітив маленьку хижу мордочку, що стривожено позирала на нього з-під скуйовдженої конячої гриви.

Ні, то був не дідько, а ласиця! Звірок з породи куниць, дуже маленький, та аж ніяк не найсумирніший хижак у світі.

Звірятко пірнуло під гриву, побігло по шиї коня й сплигнуло в ясла. Наступного дня П. О. Мантейфель знову почув шамотню у стійлі, швидко увійшов туди й побачив майже ту ж саму картину. Ласиця шмигонула в щілину. Обстеживши коня, П. О. Мантейфель помітив на його шиї під скуйовдженою гривою кілька крапель крові. То ось який «домовик» заплітає гриви коням!

Ласиці водяться у нас скрізь, за винятком північних островів І південних пустель. Живуть вони в горах і на рівнинах, у лісах і на полях. Ховаються, як звикле, в дуплах, під камінням, у пеньках, у кротячих і щурячих дірах. Залюбки оселяються ласиці в скиртах збіжжя, коморах, скотарнях, де багато мишей — їхньої улюбленої страви. Полюючи в стайні за мишами, деякі ласиці звикають злазити на коней, де шукають дуже своєрідний харч — кристалики солі, що лишаються на шкірі від випарів поту.

Завважимо, що ці незвичні ласощі полюбляють не тільки ласиці, але й багато інших тварин. Мавпи, наприклад, багато часу перебувають у традиційному «полюванні на бліх». Цей щоденний ритуал вони роблять із особливим запалом і ревністю… Спритними пальчиками мавпочка розчісує шерсть свого розімлілого від насолоди товариша, знаходить «блоху» і… відправляє її до рота. Колись гадали, що мавпи й справді шукають одна в одної бліх. Та виявилося, що в цих тварин майже не буває паразитів, і шукають мавпи не бліх, а кристалики солі, до якої вони дуже ласі.

Канадський зоолог Мак-Кауен повідомив ще про одне дуже дивне спостереження: він двічі бачив, як олень вилизував сіль із… шерсті зайця.

Можливо, полюючи за сіллю, деякі ласиці приохотилися, прокусивши своїми гострими зубами шкіру коня, злизувати крапельки крові. Так поводяться вони зі своєю великою жертвою — крільми, тетеруками, голубами. М'ясо цих тварин ласиця, як правило, не їсть, а вдовольняється лише злизаною кров'ю. Природно, що кінь скаженіє і намагається скинути зі спини маленького ката. Щоб міцніше втриматися, ласиця залазить в гриву. Бігаючи туди й сюди у волосяних джунглях, звірятко геть переплутує волосся.

Цікаво, як то маленький хижак своїми кволими лапками може збити з гриви коня ковтун? Та хто тримав удома білих мишей чи ховрахів, той знає, що, не володіючи мистецтвом прядильника, ці крихітки, бігаючи по ваті, швидко (за одну ніч) заплітають її у скрутінь. Те ж саме виходить і з гривою коня, коли метка ласиця уподобає її для своїх нічних прогулянок.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка