До святого христофора



Сторінка39/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   53

ШОСТЕ ЧУТТЯ

«БЕЗЗВУЧНІ» КРИКИ РИБИ І КИТІВ

За останні десять-п'ятнадцять років зоологи з подивом установили, що чудовим шостим чуттям володіють не лише кажани. Ультразвуковими «навігаційними приладами» озброєні, як виявилося, багато птахів. Кулики, кроншнепи, сови та деякі співочі птахи в тумані й темряві знаходять шлях за допомогою звукових хвиль. Своїм криком вони «обмацують» землю внизу і за характером луни пізнають висоту польоту, близькість перешкод та рельєф місцевості.

Гладкий сплюха, або гуахаро [54], — один з небагатьох нічних птахів, що живляться овочами, — гніздиться в печерах Південної Америки. Цілісінький день гуахаро перебуває в глибочині підземелля. Пернаті троглодити швидко й безшумно шугають темними лабіринтами підземних гротів і ніколи не наштовхуються на стінки. Дональд Гріффін, уже відомий нам дослідник звуколокаторів кажанів, зацікавився гуахаро. Виявилося, що птах на льоту голосно тріскоче. Цей звук дуже короткий: триває одну тисячну секунди, частота його коливань близько семи кілогерц. Звукові хвилі, збуджені тріскотінням гуахаро, відбиваються від стін печери й повідомляють птаха про близьку перешкоду. Звуколокатор кажанів працює «безшумно», а тріскотіння гуахаро людина чує за сто вісімдесят метрів.

im_055.png

Д. Гріффін заткнув ватою вуха деяким птахам і пустив їх до темного залу. Гуахаро втратили здібність орієнтуватися, наштовхувалися буквально на кожну річ на їхньому шляху.

Очевидно, з метою звукової локації видають ультра звуки невеликої частоти (двадцять-вісімдесят кілогерц) і багато інших тварин — морські свинки, щури, сумчасті летяги і навіть деякі південноамериканські мавпи.

Кити й риби, яких довгий час уважати німими, за допомогою ультразвуків спілкуються між собою сигналами, розвідують місцевість, вимірюють глибину, дізнаються про наближення інших зграй риби, про скупчення рачків.

Кожні п'ятнадцять-двадцять секунд дельфін видає серію коротких звуків. Записані гідрофоном і відтворені гучномовцем, вони нагадують скрип дверей.

Найменший сплеск на поверхні води — і дельфін, роблячи частішими свої крики, «обмацує» ними річ, що занурюється у воду. Звуколокатор дельфіна такий чутливий, що його уваги не уникне навіть обережно опущена у воду дрібненька шротинка. Впущена у водоймище риба засікається негайно. Дельфін кидається наздоганяти. Хоча в каламутній воді він не бачить здобичі, та все ж таки безпомилково переслідує її. Слідом за рибою дельфін точно змінює курс. Дослуховуючись до луни свого голосу, дельфін, як і людина, злегка нахиляє голову то в один, то в інший бік, намагаючись точніше визначити напрям звуку.

Коли в басейн з дельфіном опустити одночасно тридцять шість вертикальних стержнів, дельфін швидко плаває між ними і зовсім не черкається об них. Однак великочарункові сіті його звуколокатор, очевидно, не може знайти. Дрібночарункові дельфін «намацує» легко.

Великий зубастий кит кашалот також видає ультразвуки. Орган, який їх відтворює, ще достоту не вивчено. Мабуть, звукові коливання виникають унаслідок руху слизових складинок гортані та носа під дією сильного потужного струменя повітря, яке видихає кашалот.



im_056.png

Радянські дослідники помітили, що дельфіни та білухи видають звуки дихалом, тобто ніздрею [55], наділеною дужою мускулатурою, яка затуляє, носовий отвір під час занурення у воду. Знавець китів, радянський зоолог А. Г. Томілін установив, що чорноморські дельфіни білобочкі відтворюють дихалом звук, схожий на писк. Під водою людина добре чує його. Може побачити також бульбашки повітря, які проминаються з щільно закритої ніздрі. Писк — це лише частка різноманітної гами дельфінових звуків, яку людське вухо може сприймати. Нечутні ультразвуки у дельфінів досягають ще більшої частоти, аніж у кажанів, — до ста п'ятдесяти тисяч герц або й того більше.



РАДАР ВОДЯНОГО СЛОНА

Серед великої кількості священних тварин Стародавнього Єгипту була одна рибинка з абсолютно унікальними здібностями.

Рибка ця — мормірус, або водяний слон. Щелепи в неї витягнуті у невеличкий хоботок. Мормірус може бачити невидиме, і це здавалося надприродним чудом. Винахід радіолокатора допоміг розкрити таємницю.

Виявляється, природа дала водяному слонові найдивніший орган — радар!

Багато рибин, як усім відомо, мають електричні органи. У морміруса на хвості також міститься невеличка «кишенькова батарейка». Напруга струму, що вона виробляє, невеличка: якихось шість вольтів. Але цього досить.

Щохвилини радіолокатор морміруса посилав в простір вісімдесят-сто електричних імпульсів. Від розрядів «батарейки» виникають електромагнітні коливання, які частково відбиваються від навколишніх речей і у вигляді радіолуни знову повертаються до морміруса.

«Приймач», який уловлює луну, міститься в основі спинного плавця дивовижної рибки. Мормірус «обмацує» місцевість за допомогою радіохвиль!

Про ці незвичайні властивості морміруса 1953 року повідомив Східноафриканський іхтіологічний інститут. Співробітники інституту помітили: коли до акваріума з мормірусами занурювали будь-яку річ з високою електропровідністю, наприклад, шматок дроту, то рибки починали неспокійно метушитися. Майнула думка: можливо, мормірус має здібність відчувати зміну електромагнітного поля, збудженого його електричним органом. Анатоми дослідили рибку: парні гілки великих нервів проходили уподовж її спини від головного мозку до основи спинного плавця. Там вони розгалужувалися на дрібненькі гілочки і закінчувалися у тканинних утвореннях на однакових один від одного інтервалах. Очевидно, тут і міститься орган, що уловлює відбиті радіохвилі. Коли мормірусові поперетинати нерви, які обслуговують цей орган, він губить чутливість до електромагнітного випромінювання.

Мормірус водиться на дні річок, озер і живиться личинками комах, яких видобуває з мулу довгими щелепами, наче пінцетом. Під час пошуків поживи рибка звичайно оточена густою хмарою скаламученого мулу і нічого навколо не бачить. Капітани кораблів із власного досвіду знають, який незамінимий за таких умов радіолокатор.

Мормірус не єдиний на світі «живий радар» [56]. Чудове радіооко виявлено також у хвості електричного вугра Південної Америки, його «акумулятори» розвивають рекордну напругу струму — до п'ятисот і, за деякими даними, до восьмисот вольтів!

Американський дослідник Кристофер Коутес після серії експериментів, проведених у Нью-Йоркському акваріумі, дійшов висновку, що невеличкі бородавки на голові електричного вугра — це антени радіолокатора, які приймають відбиті від навколишніх речей електромагнітні хвилі; їх випромінювач міститься на кінці хвоста вугра. Вугор має таку чутливу радарну систему, що, очевидно, може встановити, якого характеру річ опинилась у полі діяльності локатора. Коли ця тварина придатна до споживання, то електричний вугор негайно повертає голову в її бік. Потім дією могутніх електричних органів передньої частини тіла «поціляє жертву блискавицями» і, не поспішаючи, жере вбиту електричним розрядом здобич.

Фізична природа риб'ячого електролокатора ще не зовсім зрозуміла. Справа в тім, що, як відомо, короткі радіохвилі дуже поглинаються водою, і радари, створені людиною, абсолютно безпорадні під водою. Довгі радіохвилі можуть промкнутися на деяку глибину, але вони не придатні до радіолокації.

Між іншим, досвід минулої війни показав, що в певному діапазоні радіохвиль можливий радіозв'язок кораблів з підводними човнами, які перебувають на невеликій глибині. Радіозв'язок з космосом теж провадять в дуже вузькому спектрі електромагнітного випромінювання. Можливо, мормірус унаслідок тривалої еволюції зумів «добрати» до свого радіолокатора саме такий діапазон електромагнітних хвиль, за допомогою якого йому вдалося здійснити радіолокацію і під водою, звичайно, на невеличких дистанціях. А може, все криється в чутливості його органів сприймання. Адже їхня відносна потужність перевершує показники, що їх досягла людина в радіотехніці.

Наука лише трохи відхилила завісу над входом до господи хвилюючої таємниці. Органи радіолокаційного чуття тварин тільки-но починають вивчати, і попереду ще безліч цікавих відкриттів.

У риби є ще одне незвичайне чуття — відчування найтонших коливань води.

Будь-який рух у воді викликає хвилі. Водяні хвилі поширюються повільніше за радіохвилі, проте, виявляється, і з їхньою допомогою також можна «обмацувати» місцевість.

По тілу рибини, від зябер до хвоста, тягнеться ланцюжок найдрібніших отворів: ніби хтось найтоншою голкою прошив рибину на швейній машинці. Ця чудесна кравчиха — природа, а найтонша строчка — бічна лінія рибини. Кожен отвір бічної лінії веде до мікроскопічної порожнини. В ній міститься чутливий сосочок, нервом з'єднаний з мозком. Водяні хвилі коливають сосок — мозок дістає відповідний сигнал. Так риба дізнається про наближення ворога.

Сліпа риба плаває не згірше зрячої. Вона ніколи не наражається на кути. Сліпа риба і за здобиччю полює, мабуть, не згірше зрячої. Одного разу до акваріума, в якому жила позбавлена зору щука, пустили рибинок. Щука насторожилася. Сосочки бічної лінії повідомили, що здобич недалеко. Коли рибки наблизились, щука кинулась із засідки і вхопила одну з них. Вона не бачила рибок, але не схибила: бічна лінія — дуже точний коректувальник.

Органи, які вловлюють коливання води, вчені відкрили також у пуголовків і тритонів. У жаб їх немає.

1   ...   35   36   37   38   39   40   41   42   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка