До святого христофора



Сторінка4/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53

БИКИ! БИКИ!

Визначне відкриття в історії археології зробила людина, на ім'я Марселіно Саутуоля. Та не слави він здобув собі, а горя. Він помер усіма висміяний і знехтуваний. Ще дві живі істоти причетні до відкриття Марселіно Саутуоли — дитина й собака. Це сталося в Іспанії восени 1868 року за тридцять кілометрів на південний захід від міста Сантандер, що лежить на березі Біскайської затоки.

Альтаміра — назва тутешньої місцевості. Це невеликий пагорбок, з вершини якого відкриваються мальовничі краєвиди. («Альтаміра» іспанською мовою означає «погляд з височини»). На півдні й заході небо підпирають снігові шпилі Кантабрійських гір, а на півночі безмежна просторінь океану зливається з крайнебом.

Вершиною пагорба йшов мисливець. Він шукав свого собаку. Той раптово зник посеред зеленої луки, ніби його хап ухопив. Коли мисливець прибув на місце дивної пригоди, то побачив вузьку розколину, в глибині якої жалібно скавучав пес.

Нелегко було визволити з-під землі друга, що потрапив у халепу. Довелося розкидати великі каменюки, аби розширити вхід до підземелля.

Про свою приключку мисливець розповів власникові Альтамірського пагорба адвокатові Марселіно Сдутуолі. Саутуола, великий аматор археології, звичайно, не проминув нагоди обстежити печеру, що лежала так близько біля його оселі.

З неспокійним серцем спустився він до підземного грота. Ось обірвались сліди мисливця, який шукав тут собаку. Далі глиняста долівка печери була така чиста й гладенька, ніби до Саутуоли ніхто й ніколи по ній не ходив. Та, пройшовши ще кілька кроків, дослідник надибав незграбні камінні й кістяні сокири, ножі, молотки. Безперечно, ці начиння зробили люди, однак дуже давні! Двадцять або й сорок тисяч років тому вподобали вони цю печеру. Вона стала їхньою домівкою й фортецею, майстернею й храмом. Тут ховались вони від лютої холоднечі льодовиків, що насувались, від шалу вітру й хижих звірів.

Незграбну камінну зброю печерні мешканці прикрасили малюнками мамутів, бізонів, диких коней.

Зі своїми знахідками Саутуола приїхав до Парижа на з'їзд археологів, але його «камені з малюнками» не справили великого враження на людей науки.

Минали роки. Саутуола наполегливо провадив розкопки. Однак дивне адвокатове захоплення поділяла лише його п'ятирічна донька Марія.

Якось вона ублагала батька взяти і її до печери. Удвох вони опустилися до похмурого житла предків. Батько заходився розкопувати наносні шари в просторому гроті в кінці довгого й вузького коридора. Дівчинка зі свічкою в руках пішла далі. Навпомацки добулася кінця підземного залу, його склепіння нависало над самою головою. Доросла людина могла б дістатися сюди лише поповзом.

Марія з острахом подивилась на стелю і враз упустила свічку. Лементуючи: «Торос! Торос!» — «Бики! Бики!» — кинулась вона до батька.

Саутуола засміявся. Звідки могли з'явитися тут бики? Однак, підійшовши до стіни, що настрахала його доньку, він укляк. На стелі серед камінних брил, що здавалися горбами тугих м'язів, стояли, лежали, спокійно ремиґаючи, й бігли, пронизані списами мисливців, бики.

Бізони! Багато бізонів. Здавалося, що тільки вчора їх намалювала рука чудового майстра чорною, червоною та жовтою фарбами. Саутуола доторкнувся рукою до одного малюнка: малюнок був вогкий, на пальцях залишилась фарба.

Про нечуване відкриття Саутуола написав книжку й подай її 1880 року на Міжнародний конгрес археологів у Ліссабоні. Але йому не повірили. Археологи не могли припустити, щоб доісторична людина займалася живописом, — треба ж отаке вигадати!

Саутуолу оголосили шахраєм і містифікатором: пін, бачте, сам розмалював свою печеру. Жоден фахівець і подивитись не захотів на настінні малюнки Альтамірського грота. Та слава про знахідку Саутуоли поширилась по всьому світі. Люди здалеку приїздили поглянути на фрески в підземній галереї дона адвоката. Їх вражало величезне багатоколірне [1] панно, що розляглося на всю довжину підземного залу — п'ятнадцять метрів з кіпця в кінець.

Бізони, тури, дикі коні й кози — двадцять п'ять звіриних постатей, і майже всі натуральної величини! — розбрелися по стелі.

Щоб помилуватися доісторичними картинами, у підземелля крізь вузький хідник чи не плазом спустився навіть іспанський король і такий був уражений, що залишив на стінах печери свій автограф. «Альфонс XII» — випалив він на камені полум'ям свічки. Лише вчені, як і досі, не цікавилися «красним мистецтвом» троглодитів.



im_005.jpg


Малюнки биків на стіні Альтамирської печери.
Через 16 років після відкриття в Альтамірі французький археолог Еміль Рів'єр, діставшись до печери Ла-Мут (на південному заході Франції), на превеликий свій подив, теж виявив на її стінах зображення звірів. Еміль Рів'єр був відомішою постаттю в науковому світі, аніж Саутуола. Тому його колеги цього разу вирішили з'ясувати істину на місці: завітали до грота Ла-Мут.

І до Рів'єра деякі дослідники знаходили дивні гравірування на стінах печер. Та їх працям, як і повідомленню Саутуоли, не надавали значення. Після відкриття у гроті Ла-Мут думка фахівців раптово змінилася — від заперечення схилилася до визнання художнього хисту печерних мешканців.

З того часу в багатьох країнах — в Іспанії, Франції, Італії, Радянському Союзі, Скандінавії і в Північній Африці — знайдено печери з настінним малюванням. Відомо понад сімдесят таких печер.

Що ж то були за люди, які в добу первісного дикунства зуміли створити такі довершені зразки анімалістичного живопису? І з якою метою працювали вони, прикрашаючи фресками грубі стіни підземель, — чи тільки задля власної утіхи?



МИСЛИВСЬКА МАГІЯ

Люди, які малювали в печерах, жили двадцять-сорок тисяч років тому. То були кроманьйонці, нащадки неандертальців. Зовні вони вже замало різнилися від сучасної людини, а їхнє художнє обдарування свідчить про досить високий духовний розвиток. Але їм не пощастило з кліматом: якраз у той час, коли кроманьйонці успадковували печери й палеолітичну культуру неандертальців, на Землі почалось найбільше — рісське зледеніння. З півночі насунули велетенські крижані гори. Табуни звірів залишали непривітний край і тисячами гинули від холоду. Людям стало важко добувати собі їжу. Від крижаного вітру вони сховалися в печерах, у мороці підземель, ледь освітлених тьмавим полум'ям камінних світильників, наповнених лоєм, з ґнотами із моху. Не знаючи істинних законів природи і не вміючи за їх допомогою оволодіти грізними стихіями, люди намагалися знайти будь-який шлях до таємниць природи, щоб полегшити тягар свого суворою існування.

Ми вже знаємо, що уявлення про надприродні сили, які нібито правують світом, зародилися ще у неандертальців. Зробивши це фантастичне «узагальнення» спостережень над світом речей і явищ, людина фантазувала далі: їй здавалося, що вона спроможна вплинути на всемогутніх духів, приборкати їх і змусити виконувати її бажання шляхом певних дій, зовні схожих з породженими явищами.

Коли, наприклад, лити з даху воду [2], то це, можливо, викличе дощ? А дужче дмухнути — здійметься вітер? А коли пронизати списом зображення звіра — пощастить на полюванні?

Спробували. Випадковий збіг посилив надії. Тут, певна річ, не обійшлося й без дурисвітів: з'явилися доморослі чаклуни — посередники-фахівці між «духом» і людьми, перші служителі релігійного культу. Ошукую чи і залякуючи, вони зуміли прищепити темним побратимам шанобливу віру в свої здібності. Так народилась іще одна найдавніша форма релігії — магія, тобто чаклунство.

Богослови твердять, що нібито є різниця між «чистою» релігією і марновірством, до якого вони відносять магію.

Марксистська наука заперечує попівські претензії. Релігія — це віра в надприродне, хоч у я к і її би формі вона проявлялась: чи то у формі тотемізму, чаклунства, віри в духів, ворожбу, чудеса, прикмети, чи то у формі єдиного бога — небесного монарха, який править натовпом, що славословить його святих угодників, та дев'ятьма розрядами янголів [3].

Відомо кілька різновидів магії — лікувальна, шкідлива й виробнича, пов'язана з добуванням засобів існування.

Багато які, а на думку деяких археологів, навіть усі малюнки й скульптури тварин у картинних галереях печерної людини мають магічний характер.

Часто-густо тут зображено поранених тварин, пронизаних стрілами чи причавлених самоловами. Поверх деяких обрисів звірів намальовано сокири, стріли, дрючки; інших забивають камінням. Безперечно, це мисливське чаклунство: заганяючи здобич силою художнього хисту в пастку, люди сподівалися надати плоті й крові сценам успішного полювання, видряпаним на стінах печер. І досі австралійські мисливці, перш ніж податися на лови кенгуру, «убивають» списами його обрис, намальований на піску.

Завдаючи ударів малюнку, люди вірили, що вранці у лісі повториться драматична сцена, яку вони розіграли на стіні за допомогою кольорової глини. Віра в удачу додавала сили мисливцеві, а успіх зміцнював віру Нові витвори чаклунства прикрашали стіни похмурих жител. У глибині найнеприступніших печер, у кривих і вузьких тунелях, подалі від очей невтаємнччених виникали справжні «храми» чародійства їхні стіни геть усі були поцятковані магічними символами й фігурами зачарованих тварин.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка