До святого христофора



Сторінка41/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   53

ПТАХИ ОРІЄНТУЮТЬСЯ ЗА СОНЦЕМ

Цікаві спостереження здійснили за останні роки орнітологи. Людей давно хвилює питання: як орієнтуються птахи? Яке чуття вказує їм шлях до гнізда чи Б південні краї, на зимівлю?

Робили різні припущення. Недавно одержано факти, які переконливо свідчать, що птахи під час тривалих перельотів орієнтуються за сонцем. Найретельнішими дослідженнями цієї проблеми наука зобов'язана англійцю Д. Метьюзу та німцю Крамеру.

Ще здавна помічено, що в багатьох тварин добре розвинене чуття часу. Цей хронометр, фізіологічну природу якого ще треба вивчити, умовно названо «ендогенним лічильником часу». Інстинктивно зіставляючи його показання з висотою і положенням на небі сонця (або нічних світил), птахи знаходять правильний шлях. Припускають, що навігаційний орган (своєрідний «автопілот»!), який незалежно від свідомості птаха примушує його тримати потрібний напрямок, міститься в «гребінці» — дивному нарості всередині очного яблука. Цей дивовижний «прилад» спрацьовує дуже швидко: вже через 20–30 секунд попередньої орієнтації птахи лягають на правильний курс. Проведено такі досліди. В лабораторному залі багато днів тримали різних птахів. Приміщення було темне. Сонячне проміння туди не попадало. Замість сонця світила потужна лампа.

Вона рухалася в полі зору птахів по тій же самій орбіті і в ті ж самі години, як і справжнє сонце над ' дахом лабораторії. Згодом шлях руху лампи й години «сходу» та «заходу» змінили.

По тому, як птахи звикли до нового положення «сонця», їх завезли чимнайдалі і випустили на волю. Птахи почали вертатися додому, але обрали невірний курс — полетіли в бік того географічного пункту, де сонце переміщалося в небі по тій же самій орбіті і в ті ж самі години, до яких вони звикли в лабораторії. Коротше кажучи, введені в оману мистецтвом експериментаторів, птахи намагалися знайти домівку за помилковою «адресою»: адже шлях лампи в їхній темниці не відповідав дійсному пересуванню сонця над дахом лабораторії. А саме положення сонця над горизонтом в кожну годину світлої доби і є та несвідомо завчена адреса, за якою птахи знаходять шлях додому.



im_059.png

Серією інших дослідів експериментаторам вдалося порушити природжене чуття часу у шпаків, відвести, так би мовити, на шість годин назад їхні «кишенькові годинники». Шпаків привчили літати по корм у певне місце, біля лабораторії. Потім їх посадили в приміщення зі штучним сонцем. «Схід» і «захід» сонця почав запізнюватись на 6 годин (механіку, що керував пересувною лампою, зробити це було не важко). «Ендогенний лічильник часу» піддослідних шпаків, що якимось чином наладнується в один ритм із рухом сонця по небу, також почав відставати. Тепер він «показував» час із запізненням на 6 годин. Через 12–18 днів шпаків випустили на волю. За давньою звичкою вони полетіли до годівниць, але… не змогли їх знайти. Полетіли не в той бік (відхилилися від курсу на 90 градусів) і заблукали. Шпаки «не врахували», що їхній «хронометр» запізнюється тепер на 6 годин.

Відомо, що поштові голуби чудово знаходять дорогу додому. Вирішили й з голубами здійснити приблизно такий самий дослід, як Із шпаками. Їх помістили на шість днів до кімнати Із штучним сонцем. Але тепер «сонце» «сходило» й «заходило» без будь-якого певного плану. Закономірний ритм його руху був порушений «Природний хронометр» голубів вийшов з ладу. Коли їх випустили на волю, вони не змогли знайти дороги додому.

Прихильники «сонячної» теорії навігації птахів доводять її ще й такими спостереженнями.

Помічено, що деякі птахи, які гніздяться на півночі Європи, при осінніх перельотах у теплі краї дуже відхиляються на захід. Це пояснюють тим, що в південніших широтах і сонце сходить у південнішій точці горизонту, аніж на півночі. Птахи інстинктивно летять під певним кутом до сонця на сході й не змінюють цей кут, наближаючись до екватора. Природно, що напрям їхнього лету в міру наближення до півдня з кожним днем відхиляється чимраз більше на захід — адже сонце кожного наступного ранку сходить у південнішій (тобто більше зміщеній на захід) точці горизонту.

І навпаки, птахи, які летять у вечірніх сутінках (наприклад, дрозди), відхиляються на схід: вони летять під певним кутом до призахідного сонця.

Звичайно, теорія, з якою ми щойно коротко познайомились, остаточно не доведена. Є ще Чимало неясних і спірних питань. Незрозуміло, наприклад, як можуть орієнтуватися по сонцю птахи, що перетинають під час перельотів екватор.

Однак можна вважати твердо встановленим, що за певних умов багато птахів, які летять у далеку дорогу, обирають-сонце за головний орієнтир.



НЕСПОДІВАНІ ВІДКРИТТЯ

ДІТИ У ЗВІРИНОМУ ЛІГВІ

Коли у Реї Сільвії народилося двоє хлопчиків-близнюків, цар Амулій наказав кинути їх у Тібр. Раб, який ніс дітей у кошелі, підійшов до річки і побачив величезні, з білими баранцями хвилі. Він побоявся забрести у воду, залишив кошеля на березі й пішов собі геть.

Близнята почали верещати. Крик почула вовчиха, підійшла до немовлят і нагодувала їх своїм молоком. І виросли з близнюків, вигадуваних вовчихою, два могутні брати Ромул і Рем.

У глибину століть людської культури сягає коріння стародавніх оповідей про людей, вигадуваних тваринами. Легенда про Ро-мула і Рема не найдавніша. Перського царя Кіра вигодував нібито собака, героя давніх німців Вольфдітріха виховала вовчиха. Богатирів слов'янського епосу — Вернигору та Вирвидуба — вигодували ведмедиця ії вовчиха. Таких прикладів багато. В Індії названою матір'ю казкового героя Сатавагана була левиця, а Сінг-Баби — тигриця. Хлопчика Бур-та-Чино, легендарного засновника турецької держави, врятувала вовчиха, а богатиря Тірі бразильського племені юракаре виховала самка ягуара. Деякі литовські воїни, що відзначилися в давнину геройством і силою, походять від ведмедів. Навіть Зевса-громовержця, повелителя богів і людей стародавньої Еллади, вигодувала своїм молоком божественна коза Амалфея.



im_060.png

А Паріс, який присудив перший приз за вроду легковажній Афродіті? Адже він також виріс у сім'ї звірів.

Незадовго до народження Паріса його мати Гекаба бачила жахливий сон: пожежа загрожувала знищити усю Трою. Свій сон вона розповіла чоловікові Пріаму. Пріам звернувся до віщуна, і той розтлумачив йому, що син, якого народить Гекаба, буде винуватцем загибелі Трої. Тому, коли син народився, Пріам наказав віднести його в гори й кинути в лісові хащі. «Та не загинув син Пріама — його вигодувала ведмедиця». Природно, що в такої годувальниці виріс Паріс «надзвичайно прекрасним юнаком. Він вирізнявся серед своїх перевесників силою». Паріс так прославився хоробрістю і юнацтвом, що його назвали Олександром — «Тим, хто вражає мужів».

Інша людина-звір, Мауглі, надзвичайно популярний герой дитячої літератури. Молодим читачам завжди сумно розлучатися з цим привабливим юнаком. І багато хто запитує: чи має чудова казка Кіплінга хоч крихту правди? Чи можливо, щоб звір виховав дитину?

Над хвилюючою загадкою замислювалися не тільки діти, але й великі зоологи, етнографи, психологи.

Будь-яка наука починається із накопичення фактів. Першим ученим — збирачем відомостей про дітей-звірів — був знаменитий основоположник сучасної класифікації тваринного й рослинного світу Карл Лінней. 1758 року в своїй капітальній праці «Система природи» він відвів «вінцю творіння» — людині надто скромне місце поміж мавп. Усіх людей, які пересуваються на двох ногах і розмовляють однією із людських мов, Лінней зарахував до виду Homo sapiens («людина розумна»). Проте згідно з класифікацією Ліннея існує ще один різновид людей — Homo ferus («дика людина»). Дикі люди, пояснює великий систематик, — це діти, виховані змалечку тваринами. Вони, «яко же і всякий звір», живуть у лісі без вогню, без одягу, без знарядь праці, їдять, як кажуть, дармові харчі: коріння, ягоди, дрібних тварин. Усі вони «mutus, tetrapus, hirsutus» тобто, кажучи по-українськи, німі, лазять навкарачки, мають густіше, ніж нормальні люди, волосся.

Де ж бачив Лінней цих «четвероногих» людей?

1344 року, повідомляє він, у Гессені (Німеччина) вловили дитину, яка жила в зграї вовків. 1661 року в Литві дитину знайшли у ведмежім барлозі, а 1672 року в Ірландії — в отарі овець. Вівці по черзі були йому матір'ю. Багато галасу наробила інша дивна подія. 1799 року у Франції мисливці вловили дванадцятирічного «тарзана». Він лазив по деревах не згірше за мавпу, ходив у костюмі Адама, а їв жолуді та коріння. За словами місцевих жителів, дикун ховався в лісі принаймні сім років, його відправили в Париж на виховання до лікаря Ітарду. Але всі лікареві зусилля були марні: вихованець зміг засвоїти лише кілька односкладових слів.

Випадки, описані Ліннеєм, дуже цікаві. Та чи можна їм довіряти?

1940 року професор А. Джезелл із Ієльського університету в США опублікував велику працю, в якій здійснив порівняльне дослідження особливостей розвитку дітей, що виросли в людському суспільстві і виховані в джунглях звірами. А. Джезелл згадує про 32 відомих науці «диких» дітей. Дванадцятеро з них, подібно до французького дикуна, жили в лісі самостійно, без допомоги тварин. Чотирнадцятеро вигодувані вовками (12 в Індії, 2 — в Європі), четверо — ведмедями (3 — в Литві, 1 — в Індії), а одне — навіть леопардом.

До цього списку можна додати кілька нових фактів. В Африці хлопчика виховали павіани (див. статтю радянського антрополога професора М. Ф. Нестурха у журналі «Знание — сила» № 4–5 за 1946 рік). Ще двоє «диких» дітей знайдено в Індії. Про останнього з них газети повідомили 1956 року.

У лісі в товаристві двох вовків жителі села Агра помітили восьмирічного хлопчика. Вловивши його, вони за шрамом на голові впізнали в ньому свого юного земляка Парасрама. Дитину поцупив вовк, коли вона мала всього два роки.

Відомо також, що в Росії у минулому столітті цар Микола І особливим розпорядженням звелів улаштувати до сирітського будинку дитину, врятовану собакою. В одному селі під час пожежі великий дворовий пес вихопив із палаючого будинку дитину, батьки якої загинули у вогні. Собака затяг її під будинок, годував і зігрівав у негоду, поки люди виявили його схованку.

1955 року видатний французький учений Анрі Валуа, директор Паризького музею антропології та інституту антропологічної палеонтології, у великій статті описав кілька цікавих випадків виховання дітей тваринами.

Багато уваги приділив вивченню тієї ж проблеми психолог Р. М. Зінгс.

Ось що розповідають ці вчені.

Усі діти, яких знайдено в лігві звірів, мали від 2 до 10 років. Вони не вміли розмовляти, ходити на двох ногах, сміятися або плакати, зате, як звірі, шкірили зуби й злісно гарчали. Відмовлялися від вареної їжі, втікали й ховалися від людей. Багато «диких» дітей виховували в сирітських будинках або лікарнях. Та ба! Виховання давало мізерні наслідки. Діти-вовки і діти-ведмеді з великими труднощами і лише за кілька років навчались триматися на двох ногах, їсти за допомогою рук і розуміти деякі слова. Домогтися більшого не міг жоден вихователь.

Як же вдається вовчисі, що годує вовчат лише кілька місяців, вигодувати дитину, яка споживає молоко матері близько року?

Коли у вовчихи забракне молока або коли дитинчата підростуть і самої молочної їжі їм замало, вовки годують їх напівперетравленою відрижкою зі свого шлунка. Очевидно, цією особливістю біології вовків і пояснюється дивний факт, чому саме їм частіше, ніж іншим тваринам, щастить вигодувати людських приймаків.

Вовчиха, як правило, кидає вовчат наступної весни, і молоді вовки-переярки до осені провадять самостійне життя. Що станеться в такому випадку з дитиною, яка і в куди старшому віці ще зовсім безпорадна?

Отут на сцену виходить великий інстинкт материнства. У старих самок він проявляється не тільки в період годування, а іноді набуває постійного характеру, спонукуючи тварину ласкаво й турботливо ставитися до своїх і чужих дитинчат навіть в подальший час.

Інстинкт материнства рятує дитину від розтерзання хижими звірами: звірина самка вбачає у ній не здобич, а безпорадне дитинча, яке потребує її опікування.

1920 року мешканці невеличкого селища в горах Кашара (Ассам) убили в лігвищі двох дитинчат леопарда. Самка довго блукала навколо селища. Люди щоночі чули її тужливе ревіння. Трапилося так, що якийсь селянин узяв з собою в поле дворічну дитину. Вона бавилася на межі. Раптом батьки почули дитячий плач і, оглянувшись, побачили, як леопард утікає з малюком. На їхній крик збіглися люди, але пошуки бідолашної дитини виявились марними.

Минуло три роки. Недалеко села убили самку леопарда. Коли мисливці дісталися до її лігва, вони, на свій великий подив, знайшли там двох дитинчат леопарда і… маленького хлопчика. Насилу вдалося витягти дитину з лігва: вона кусалася й дряпалася. Хлопчик мав приблизно 5 років. Батьки впізнали свою дитину, яку вкрав леопард. Коліна і долоні її були вкриті товстими мозолями — своєрідними підошвами, якими вона спиралася на землю. Пересувався хлопчик-леопард тільки навкарачки, але дуже швидко — людина ледве могла його наздогнати. Тіло дитини прикрашали бойові шрами й подряпини — сліди сутичок з молочними братами-леопардами. В селі хлопчик спочатку намагався вкусити кожного, хто до нього наближався. Коли ж йому щастило зловити курку або пташку, він зразу жадібно пожирав їх, злісно озираючись навкруги.

Дитина із Кашара погано засвоювала людські звички і спосіб життя. Лише за три роки вона навчилася їсти хліб і триматися на двох ногах, хоча, як і раніше, любила бігати навкарачки. На цей час вона захворіла катарактою і осліпла. Але й сліпою чудово розпізнавала речі і людей за запахом.

1   ...   37   38   39   40   41   42   43   44   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка