До святого христофора



Сторінка8/53
Дата конвертації09.03.2016
Розмір2.67 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   53

ІНДРИК-ЗВІР, УСІМ ЗВІРАМ ЗВІР

Читаймо далі Глибинну книгу. Ми зупинилися на описі Індрика-звіра:


У нас Індрик-звір усім звірам звір,
І ходить він, звір, по підземеллю,
Куди хоче іде по підземеллю,
Ніби сонечко по піднебессю.
Він проходить усі гори білокаменні,
Прочищає струмки і проточини,
Пропускає ріки, криниці студені,
Куші звір пройде, там джерело кипить,
Коли цей звір обернеться,
Закиплять усі джерела підземнії;
Коли цей звір розіграється,
Увесь всесвіт колихається.
Усі звірі земні йому, звірю, вклоняються.
Нікому кривди-бо він не чинить.

Зовсім неймовірний звір! Та невдовзі ми побачимо, що народна творчість, формуючи незвичайний образ Індрика-звіра, витала не лише в царині безпідставної фантазії. Життя та реальні спостереження дали оповідачам матеріал для цієї легенди.

Які ж біологічні ознаки Індрика-звіра?

Звір цей величезний і живе в землі. Риє рогом підземні ходи й тунелі і в такий спосіб відкриває джерела, прочищає кринички й сповнює озера та річки водою. А розбурхається Індрик-звір під землею, «увесь всесвіт сколихнеться». Отже, він — причина землетрусів.

Але це ж не хижий звір — мирний гігант: «нікому кривди не чинить». Живиться, мабуть, рослинами або тим, що в землі знаходить.

По всій російській Півночі, по всьому Сибіру й навіть далі — в Китаї поширені легенди про дивовижного звіра-крота нечуваного зросту. Він нібито розміром з слона і має роги, які правлять йому за землерийний пристрій. Опис крота-гіганта, на ім'я тин-шу або ін-шу («миша, яка ховається»), ми подибуємо у стародавніх китайських книжках.

«Бун-зоо-ганн-му» — давній китайський твір про тварин, складений у XVI столітті. Про тин-шу його автори пишуть так: «Він постійно перебуває в печерах, схожий на мишу, але досягає розмірів бика. Хвоста не має, а колір його темний. Він напрочуд дужий і викопує собі печери в тористій і лісистій місцевостях».

Інша давня китайська книжка повідомляє про тин-шу цікаві подробиці. Живе кріт-велетень у краях темних і ненаселених. Має куці ноги і погано ходить. Риє землю чудово, однак коли випадком вигулькне на поверхню, то одразу ж умирає, щойно побачивши промені сонця чи місяця.

А ось виписка з маньчжурського літопису: «Тварину, на ім'я фан-шу, подибуємо лише у краях холодних, на берегах річки Тай-шун-шани і далі до Північного моря.

Фан-шу схожий на мишу, але завбільшки з слона. Він боїться світла і живе під землею в темних печерах. Кістки має білі, як слонова кістка. Вони дуже легко обробляються, на них нема шкарубин. М'ясо його холодне й дуже поживне».

Ескімоси узбережжя Берінгової протоки звуть ЦЬОГО звіра кілу-кнук — кит кілу.

Морське чудовисько аглу, з ким він бився, викинуло його з моря на берег. Кілу-кнук так гепнув на землю, що глибоко увійшов у грунт. Там він живе й досі, пересуваючись з місця на місце за допомогою своїх іклів, орудуючи ними, як лопатами.

Багато мандрівників Сибіру занотували в евенків, якутів, мансі, чукчів та інших народів нашої Півночі такі самі оповіді про велетенського підземного мешканця. Усі повідомлення однотипні. Тварина-норокопач у найлютіші зими ходить під землею туди й сюди. Бачили ніби, як звір, гуляючи під землею, несподівано наближався до поверхні. Тоді він хапкома накидав на себе землю, швидкував глибше заритися. Земля, обсипаючись у тунель, утворює вирву. Звір не терпить сонячного світла і гине, тільки-но вийде на поверхню. У річкових кручах, по схилах ущелин часто-густо подибують мертвих кротів-велетнів: тут тварини ненароком вискакують з-під землі. Гинуть вони, попадаючи і в піщаний грунт: пісок обсипається і стискує землекопів з усіх боків.

Звір живиться нібито багном, а землю риє своїми рогами. Він може рухати ними навсебіч і навіть схрещувати їх, як шаблі. Роги схожі на слонові ікла, й інколи їх звуть зубами. З рогів виготовляють держаки до ножів, скребачки, всілякі дрібнички.

Добувають роги підземного велетня навесні, коли скресає крига. Під час великої повені вода, піднімаючись, розмиває береги, відриває цілі прискалки. Перегодом, коли мерзлий грунт трохи відтане, на поверхні іноді з'являються цілі туші цих тварин, здебільша їхні голови з рогами, які ростуть з рота. Роги ці виламують і продають китайським і російським купцям.

Ви, запевне, вже здогадалися, про яких тварин ідеться? Авжеж про мамутів! Адже це їхні ікла й заморожені трупи знаходять у Сибіру. До того ж і сама назва мамута свідчить про те, що й легендарний кріт-велетень тин-шу, і фан-шу, і Індрик-звір, і фінський мамут — одна й та ж сама істота.

Сучасна російська назва мамута походить від староруського слова «мамут» [12]. Росіяни запозичили його у фінських племен, які населяли європейську Росію. Багатьма фінськими говірками «ма» означає землю, а «мут» по-фінськи — кріт.

Отже, «мамут» — «земляний кріт».

Ну, а Індрик? Як він дістав своє дивне ім'я? Російський учений Сергій Усов, професор Московського університету, наприкінці минулого століття присвятив дослідженню цього питання велику статтю. Розглянувши найрізноманітніші варіанти, він дійшов висновку, що слово «Індрик» та інші назви цього звіра, які подибуємо в староруських легендах, — Інрог, Індрог, Індра, Кондик — походять від ненецької назви мамута — «йен-гора». Від «ай» — земля й «гора» — ватажок. «Йен-гора» — означає «підземний ватажок», або інакше, «звір, усім звірам звір», «йенгора, — пише С. Усов, — запрошки можна переробити на Інгора, перестановка літер властива російській мові, яка з Teller зробила телерку і тарілку, із Futerall — футляр, перестановка літер приваблює й тим, що вона осмислює чуже слово».

Справді, Інрог означає, що звір має роги, якими він, за переказом, риє землю. Від Інрога походять Індрог і Індрик.

Отже, дуже поширені в народів Сибіру та європейської Півночі легенди про велетенського звіра який рогами розчищає собі путь під землею, породжені знахідками мамутових кісток. Мамутові трупи й ікла завжди лежать у землі, поблизу поверхні. Тисячі років тому народилося повір'я, ніби ці істоти, як-от кроти живуть під землею і гинуть, щойно впаде на них сонячний промінь. Яка ж то сила-силенна стад отих «кротів» пасеться в товщі землі, коли мамути, випадком вигулькнувши на світ божий, гинуть тут у такій великій кількості, що в нас у Сибіру щороку добувають десятки тисяч їхніх «рогів»!

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   53


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка