Довідка На початку січня 1918 р розпочався останній етап Української національно-демократичної революції



Сторінка3/12
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

Ведучий. Через цю безглузду війну пройшли майже 700 тисяч чоловік. І серед них 30% були українці. Звання Героя Радянського Союзу було присвоєно 72 військовослужбовцям, з них — 12 українцям. 15 тисяч вояків загинуло у радянсько-афганській війні.

Ведуча. Вона лишила важкі наслідки для України. Не повернулося додому з, війни 3360 воїнів; з них 3280 загинуло, а 80 пропало безвісти чи потрапило в полон.

Ведучий. Нині на Рівненщині проживає дві з половиною тисячі колишніх учасників бойових дій в Афганістані. Більше сотні повернулося з цієї війни інвалідами, 380 мають поранення і контузії, більш як у сотню сімей прилетіла чорна звістка про загибель сина, брата, батька. Долучіть до цифр материнсьі переживання, сльози, передчасну сивину, пройміться горем сиріт, дружин, родичів та друзів — перед вами, постане жахлива трагедія.

Ведуча. В цих мертвих Афганських горах знайшли свою передчасну смерть і наші земляки. Не дочека лися їх рідні.

Вони просто виконували свою військову повинність, свій безвихідний обов'язок... Але чесно і героїчно. До останнього подиху... Вічна їм пам'ять!



Ведучий.

Знову цвітуть білим цвітом

Пишно-зелені сади.

Жаль, що краси неземної

Вже не побачать вони.

Смерть їх безжально забрала,

В землі сховала сирій.

Голови низько схиляєм

Памяті їхній святій.

Ведуча. Схилімо голови перед світлого пам'яттю тих, хто віддай своє життя. Вшануємо їх хвилиною мовчання.

(Хвилина мовчання. Звучить метроном).



Ведуча. Прошу сідати.
Читець.

Пливе, наче вічність, здобута в бою,

Хвилина мовчання.

Натягнуті нерви, немов тятива,

Пронизує пам'ять скорбота прощання.

І сумно згасає, і тяжко сплива

Хвилина мовчання.

І подвиги мужні, і дружне плече,

І роки надії, перемог сподівань...

І серце сльозою нараз опече

Хвилина мовчання.

(Пісня «Пам'ять»).



Ведучий. Чимало років минуло з часу виведення радянських військ з Афганістану, а події в цій країні залишаються живим болем для багатьох колишніх солдатів та офіцерів, що воювали на цій війні.

Ведуча. Одним із перших засудив цю війну відомий академік, Нобелівський лауреат Андрій Сахаров, за що був позбавлений всіх державних нагород і висланий в закрите місто Горький.

Читець.

Боєць стиснув в руках баранку

І зірко дивиться навкруг,

І думає – з самого ранку

Хто він афганцям: кат чи друг?

Якщо дивитись принципово,

То він, здається, ні при чім,

Але чому страшне це слово.

«Убивця» гонить сон вночі?..

(«Страшне слово» Ярослав Семенюк)
Читець.

Вже не дійти до рідних берегів.

Ридали друзі; впавши на коліна,

Він помирав серед чужих пісків,

І разом з ним вмирала Україна.

А вдалині сірів чужий кишлак,

І БТР димів опісля бою.

Погасло сонце у його очах,

Аж гори похитнулися від болю.

В оселю рідну — цинкова труна

Страшенна і кара, за яку провину?

І божеволіла матуся молода,

А разом з нею — Україна.

(Богдан Дичук)

Ведучий. Шановні земляки-афганці. Над вашими головами свистіли кулі. Кожна хвилина вашого життя могла стати для вас останньою. Але вам випало щастя вижити і повернутись до рідної домівки.

Ведуча. Нехай же,ніколи не зазнають війни ваші сини! Не побачать на тлі чорного неба траси від кулеметних черг. Не схилять скорботно голови біля «чорного тюльпана».

Ведучий. Нехай живуть в мирі та злагоді. Бо ми живемо й за тих, хто поліг в Афганістані, в його ущелинах, хто прикутий до інвалідного візка. Бо ми перед ними в боргу.

Ведуча. Ми не повинні забувата жертв Афганістану, як і всіх інших жертв, які поніс наш народ тільки через те, що не сам керував долею своїх громадян, ними розпоряджався хтось інший.

Ведучий. Це потрібно для того, щоб нові Афганістани не виникли на нашій землі, щоб вони не повторялися для наших людей ніколи.

Ведуча. Вище піднімайте стяг Пам'яті, щоб ніхто в світі не зміг зробити вигляду, ніби він забув, як втрачали найдорожчих людей,забув,як чекали першого дня без війни.

Ведучий.

Стільки років щасливої тиші,

Та вривається голос в ефір,

Що благає, нагадує, клине:

Захистіть, збережіть, люди мир!

Ведуча.

Кожен день, кожен час пам'ятайте,

Скільки жертв нам війна принесла.

Все, що можна, для миру віддайте!

36ережітьдля нащадків життя!

(Пісня «Пароль один: Афган»).



Читець.

Я знаю: повзе десь у горах душман,

У прорізі мушки мене він шукає

Немовби чалма — на вершині туман,

І — постріл, лупа не змовкає.

Нагрівся приклад — треба ж так! від щоки,

Напруживши зір, оглядаю скелі,

Жену я пдалі від себе думки,

Звичайно думки невеселі...

Прокинувсь. Відлуння тієї війни

Стихають, як сполох в кімнаті.

Сини мої диаляться радісні сни,

Не треба їм сни мої знати…

(«Сни» Іван Шкварко)

Ведучий. У декого з них жінки-вдови посивіли молодими, діти виростають сиротами. А вони залишились двадцятилітніми. Вони так любили життя.

Читець.

Трасуючі кулі спогадів

В серце моє націлені.

Ми з гори у долину сходимо,

Зусібіч ворогами обстріляні...

Злість душманська отрута змії

З-під каменя так і бризка...

Подолаєм, розчавим її.

Нам до цілі вже близько.

Як ми довго спускалися вниз,

Було дванадцять нас де ж чотири?

Командире сюди дивись!
Де ж ти, наш Командир...

(«Трасери пам'яті» Іван Шкварко).

(Звучить фонограма).



Читець.

Була зима і був Афган:

Повзли колони через Кушку,

А за дувалом дідуган

Затис гештівку - брав на мушку.

Йому, старому, все одно,

Хто їх послав сюди вмирати.

1 десь чекає сина мати –

Їй стріти сина не дано.

Він плавно натиснув курок

І… пишуть телеграму строгу;

Упав — обличчям на дорогу

Її кровиночка синок.

Даремна то була війна,

Даремні ваші жертви були:

Ті, хто послав вас, — їх нема,

А інші — вже давно забули…

(«Даремна війна» Ярослав Семенюк)

(Пісня «Зозуля»).



Ведучий. До тих, хто дожив до кінця подій, доля була милосерднішою. їм вона подарувала можливість жити і трудитися, любити та підняти гіркий «третій тост». Ні, у них він не за любов, і не за жінок. У колишніх афганців він заполеглих.

Читець.

Ту дорогу, з якої вертають не всі,

Подолав я, дістався додому,

Та про те, чого смуток обсів,

Не розкажу, пробачте, нікому.

Обмину у розмові гарячу добу,

Загалом розповім, як ішов я.

Так, між іншим, згадаю про місто Кабул

(Кожна згадка - окроплена кров 'ю).

Прокидаюся з чорного сну,

Що ніяк не втікає з хати.

Видно, дорогу ту крізь війну

Вже довіку я буду долати...

(«Спогад» Іван Шкварко)

Читець.

Пам'ять крутить старе кіно,

Нам забути б усе це давно!

Тільки кулі свистять коло скронь –

І випалює пам'ять вогонь.

Ниють рани - авжеж, на грозу.

Батько змахує скупо сльозу,

Матері спересердя зітхнуть:

Їм синів — не вернуть.

Ах, солодке яке забуття!

Та живемо по два ми життя.

Поклялися в пожежах нічних:

Жити гідно — за себе й за них.

(«Пам'ять» Анатолій Пожарський)

(Пісня «Нагороди не:продаються»)



Ведуча. Майже 10 років в постійній тривозі жили батьки і матері тих юнаків, яких називали «афганцями».

(Звучить фонограма).



Читець.

Виростають хлопці, як соколи —

Чорні брови, ясеновий стан.

Тільки ненці туга серце коле.

Бо на світі є Афганістан.

Совісте, боліть не перестань.

Тисячі дівчані не вийшли зйміж,

Бо на світі є Афганістан.

Памяте, будь пильною на чатах,

Чуєш, через далечі розстань.

Минуле стукає в наші серця
Вчитель історії. Минуле століття пронеслося над Україною трьома голодоморами: 1921-1922, 1932-1933, 1947 років.

Указом президента В.А. Ющенка було запроваджено День пам'яті жертв голодоморів та політичних репресій, який щороку відзначається у четверту суботу листопада.

Пам'яті тих, хто загинув від голодомору 1932-1933 роках присвячується усний журнал «Минуле стукає в наші серця».

(Звучить «Соната» Бетховена. Виходять ведучі).

1-й ведучий.

Забитим мечем стало ліпше,

Ніж повбиваним голодом,

Що гинуть проколені,

За браком плодів польових...

Руки жінок милосердних

Варили своїх діточок,

Які стали поживою їм.

(Плач Єремії, глава 4 вірш 9-Ю)

Ці скорботні рядки присвячує Василь Пахаренко тим, яких давно не має. Яких спопелив найстрашніший злочин сталінського тоталітарного режиму - штучний голод 1933 року. Сім десятиліть тому сатанинська лапа брутально перерила життя мільйонам людей. Зотліли і стали попелом з'їдені голодом тіла людей, стали попелок їхні надія і віра.

Але перед тим жорстока доля, мабуть, щоб болючішим був удар, віковічну мрію перетворила майже на дійсність.

2-й ведучий (відкриває сторінку журналу). Перша сторінка нашого журналу «Переддень голоду», висвітлює причини голодомору в Україні 1932-1933 років.

(Учні, одягнуті у вбрання темного кольору, виходять з обох боків і зупиняються біля. макет, і усного журналу).

1-й учень. 1923-1929-ті були найщасливішимг роками для України за останні століття.

Більшовики почали свою діяльність з «Декрету про землю», який дав селянам найголовніше - землю, про яку вони мріяли віками. Селяни повірили у вільне, заможне життя, з любов'ю обробляли землю, отримуючи добрі врожаї. Але незабаром була запроваджена продрозкладка - у селян силою забирали хліб. По селах нишпорили продзагони.



2-й учень. У 1920 році у одному селі був характерний, як для радянської влади, випадок: в село приїхав продовольчий загін. Селяни справно віддали все і загін поїхав. Але червоноармійці, виїхавши із села, продали все продовольство і вирішили знову повернутись, щоб повторно зібрати із селян податок. Селяни виявились стійкими: проти червоноармійців піднялися найбільш сміливі, яких пізніше записали в куркулі. На одному подвір'ї застрочив кулемет, чулися постріли в інших господарствах. І тоді на допомогу червоноармійцям прислали моряків. Повстання було придушено.

3-й учень. X з'їзд РКП(б) замінив продрозкладку продподатком. Щоб жити краще потрібно було єдине - трудитися. Та цим не злякаєш українського хлібороба. Працювати, хай навіть каторжно, але бути господарем на своїй землі - тільки цього він прагнув віками. І земля-годувальниця своїм дітям-хранителям віддячувала сторицею. Жити стало краще. Вчорашні незаможники відчули себе господарями.

4-учень. Економічна довідка: середньорічний врожай в країні перевищував рівень 1901-1910 років на 22%.

5-й учень. Але над непом нависла загроза. XVI партконференція ВКП(б) у квітні 1929 року проголосила початок масової колективізації. У селян забирали все: реманент, тягло, у багатьох навіть дрібну худобу і птицю. В результаті селяни слгали різати велику рогату худобу, що призвело до скорочення її поголів'я майже на 15 млн голів. Це була одна з передумов майбутнього голоду.

6-й учень. Найуміліших хазяїв, які повсякденною працею досягли певного достатку, «розкуркулили», тобто фактично пограбували.

1-й учень. Звинувачують свідки.

«Мати залишилася вдома з малолітніми дітьми, бо висилати без господаря в Сибір влада не мала права. Але і на рідній землі багато натерпілись. З хати вигнали, вікна вибили, грубу завалили, одежу розпродали на горе-аукціоні, залишилось тільки те, що мама сховала на полі. Всю худобу, урожай було конфісковано. Ця розправа над сім'єю була здійснена восени, а зиму зимували у хаті без вікон, які забили мішками, наповненими соломою. Спали на соломі, розтрушеній по землі, вкривались старим рядном. А що їли? Те що приносили люди - отак дожили до весни».



2-й учень. Особливо страшною була доля дітей «розкуркулених». Люди розуміли, що маленькі не витримають тяжких випробувань і намагалися залишити їх на рідних, знайомих людей.

3-учень. Та більшість «розкуркулених» спіткало ще більше лихо - каторга. їх вивозили на поселення в Сибір цілими сім'ями, без ніяких засобів до існування.

4-й учень. Звинувачують свідки: «Ранком 28 червня нас відправили з Нікополя на станцію Павлопілля. Коли почали садити у вагони, то виявилось, що багато жінок покидали своїх дітей. Вони кричали: «Я їм рідна мати, я не повезу їх на вірну смерть!» До цього їх змусили звістки з Півночі від першої партії розкуркулених. Дехто з них утік і розказував, а інші прислали листи і писали, що майже всі діти вимерли дорогою і на місці...»

5-й учень. Матері, залишаючи своїх дітей на рідній землі, сподівались, що їх виростять односельчани або держава. Сільські активісти збирали дітей з усієї округи і розміщували в одній із сільських рад, звертались із запитом відносно малят до партійних керівників обласного та республіканського рівнів. Відповідь була така: безпомічних малят ні в якому разі не годувати, тому що ці малята «класово ворожі». Якийсь час маленькі діти плакали і, врешті-решт, згасали голодною смертю. Ховали діточок у братських могилах. Так радянська влада розпочала експерименти голодом на немовлятах.

6-й учень. Людям, яких не розкуркулили, було нелегше. їх перетворили, по суті, на рабів, примусивши працювати в колгоспах від сходу до заходу сонця. В 1930 р. Москва збільшила хлібозаготівлі в Україні на 11,5% порівняно з 1926-1927 роками.

З урожаю у 23,1 млн т було забрано 7,7 млн т зерна. Такий же план було покладено й 1931 року, хоча колективізація зменшила врожай до 18,3 млн т.



1-й учень. Керівництво України буквально благало Москву про зниження плану заготівель, попереджаючи, що Україна в критичному стані. В 1932 році на III Всеукраїнську конференцію КП(б)У прибувають Каганович і Молотов. У відповідь на скарги М. Скрипника, що в селян «вже нема чого більше забирати, тому що все вичищено під мітлу», сталінські емісари заявили: «жодних поступок чи сумнівів щодо виконання завдань, поставлених партією і радянським урядом не буде». І щоб упокорити селян мерзенна кліка зважилась на сатанинський злочин - планомірне винищення за одну зиму мільйонів людей.

Розпочалась тотальна війна, жорстокішої за яку не знав світ: людей не рубали, не стріляли - у них просто забрали всю їжу, оточили військами і спокійно дивились, як вони повільно, у нестерпних муках помирають із голоду.



Ведучий. Про здійснення геноциду проти українського народу розповідає сторінка «Упокорені голодом» (перегортається сторінка журналу).

(Звучить «Реквієм» Моцарта).

1-й учень (на фоні музики).

То був страшний навмисний злочин,

Такого ще земля не знала,

Закрили Україні очі

І душу міцно зав'язали.

Сліпу пустили старцювати...

То був такий державний злочин -

Здригнулась навіть мертва Кафа,

Мерцями всіялося поле.

Ні хрестика і ні могили -

То був такий навмисний голод...

2-й учень. Звинувачують свідки: «У 1932 році врожай гарний уродив. Але що було - вибрали. У нас родина велика була, то всі пішли на той світ. У колгоспі люди як мухи мерли - узяв наряд, поїхав в поле, там і кінчився. Стоять воли, а він мертвий. Мене чоловік знайомий врятував - завфермою був, то й мене в радгосп взяв фураж підвозити- То хоч і воші годував, але пухлий не був - пайок давали. Прибігав я в неділю додому - верст 4 з радгоспу було. Іду степом — валяються люди то тут, то там. А дома брати лободу варять. Бувало бурячок украду - принесу додому. І цілують мене і плачуть. Потім приходжу - вже немає когось із хлопчиків чи дівчаток. Тоді не стало нікого...»

2-й учень. Людям, які вижили, ці роки запам'ятались на все життя. Саме тоді бригади активістів, райкомівські і політвідділівські керівники забирали у селян все до зернини. Витрушували із торбинок, горщиків, викопували із землі в тих, хто заховав там якийсь пуд-два збіжжя.

3-й учень. В 1932 році на полях почали з'являтись селяни, яким нічим було годувати сім'ю, і ножицями зрізати ще зелені колоски. Незабаром це явище набрало масового характеру. 7 серпня Сталін власноруч написав закон «Про охорону соціалістичної власності», який в народі назвали «законом про п'ять колосків», згідно з яким за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності виносився розстріл чи позбавлення волі строком на 10 років. Так було відкрито шлях масовим репресіям (виїзні суди, дике свавілля «буксирних бригад») - і одночасно головної в 1932-1933 роках безкровної, «мирної» зброї - голоду.

В Україні хлібозаготівельну кампанію очолив Молотов, який діяв особливо жорстоко. У січні 1933 року Постишев очолив кампанію репресій проти тих комун, які не знаходили в собі достатньо сил для ролі катів власного народу. Протягом року були репресовані або вислані 10 тисяч чоловік із лав КП(б)У. Подвірні обшуки супроводжувались конфіскацією не лише зерна, а й картоплі, сала та інших запасів на зиму. Селяни були позбавлені всього їстівного. У деяких населених пунктах на сільрадах вивішували чорні прапори, що означало: жителів тут вже немає.



4-й учень. Трохи в кращому становищі опинилось місто. Там був не вигідний мор, адже сталінський режим прагнув пожерти світ, а для цього необхідно було створити військово-індустріальну могутність. Ще в 1929 році у містах було запроваджено карткову систему. Люди вистоювали за хлібом по кілька діб. Згодом для робітництва на великих заводах відкрили фабрики-кухні. Вперше в історії село вимирало, а місто мало харчі. Вкрай виснажені люди рвалися, в міста, щоб врятуватись від голодної смерті; Хлібороби паспортів не одержали, то їм суворо заборонялося залишати село.

5-й учень. Звинувачують свідки: «Восени 1932 року мій батько, мати і нас, четверо дітей, виїхали до Московської області. Батько працював сторожем у радгоспі недалеко від Москви. Але весною 1933 року нашу родину органи НКВС силою заставили повернутися в Україну. Батька заарештували там же в Московській області і вислали в Мурманськ на примусові роботи. Менші мої брат і сестра померли з голоду тут, у Богачівці, коли повернулися».

6-й учень. На станціях та дорогах, що вели де' міст, з'явилися спеціальні охоронні загони. Кордон із Росією перекрили війська НКВС, які стріляли в натовп селян, що тікали від голодомору.

1-й учень. Здається тільки сліпий міг не побачити трагедію українського народу. І виявляється такі сліпі були. Ці сліпі свідомо дезорієнтовували, з відома радянського керівництва, світову громадськість, що в Україні ніякого голоду не було й немає. Дипломатичні служби західних держав загалом володіли інформацією про ситуацію в Україні в 1932-1933 роках. Проте страхітливі його масштаби замовчувалися. Крім того, багатьом на Заході складно було повірити, що тоді, як Радянський Союз експортує зерно і відмовляється від продовольчої допомоги, в Україні може лютувати голод. Здійснивши ретельно підготовлені сталінським керівництвом подорожі по СРСР, Бернард Шоу та прем'єр Франції Бдуард Ерріо по-верталися, захоплено розповідаючи про радянські досягнення і ситих селян. А кореспондент «Нью-Йорк Тайме» Доронті, який у своїх статтях заперечував існування голоду в Україні, навіть був нагороджений Пулітцерівською премією - за глибину і об'єктивність, тверезу оцінку і виняткову ясність його репортажів СРСР. І це в той час, коли в Україні помирало щодня 25 тисяч людей, щогодини - 1000 чоловік, щохвилини - 17 чоловік.

2-й учень. Через понад півстоліття комісія Конгресу США у своїх висновках зазначить, що американський уряд мав достатню і своєчасну інформацію про голод в Україні, але не зробив будь-яких кроків, щоб поліпшити ситуацію. У 1988 році Конгрес США офіційно визнав голодомор 1932-1933 років актом геноциду проти українського народу, а в 2006 році президент США Джордж Буш видав закон про виділення земельної ділянки для будівництва пам'ятника жертвам голодомору в Україні в 1932-1933 роках.

(Учні, які представляли другу сторінку, виходять).

Ведучий. Голодне лихоліття найбільше вразило дітей. Третина всіх померлих від голоду - діти. Вони виявились найменш захищеними, не брали участі у колгоспному виробництві, а відтак, не отримували рятівних 100-300 г хліба на працюючого. За переписом населення 1926 року дітей віком до 4-х років виявилось 16%, тобто у голодному 1933 році їм мало б виповнитися 10 років. Якою була доля дітей у страшні тридцяті роки XX століття? Про це наступна сторінка нашого журналу - «Діти - жертви голодомору».

(Звучить соната Бетховена. Виходять учні).

1-й учень. Весна... А над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі, складені калачиком, великий живіт, між ними голова велика, похилена лицем до землі, а обличчя майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад-вперед, скільки сидить - стільки гойдається, і безкінечно одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти... Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так у простір, у світ - їсти, їсти, їсти.

2-й учень. Неврожай від Бога, а голод від людей - так говорить українське прислів'я. На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: «Ні, я ще не помер».

(На сцені лежить дитина. Учень читає вірш «Вічний монолог» ).

Я ще не вмер...

Ще промінь в оці грає,

В четвер пішов десятий рік,

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік,

До вишеньки,

У колиску ясночолу.

Я чую запах квітів, я не вмер...

А небо стрімко падає до долу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб...

Куди ж ви, людоньки,

Куди ж ви, люди, людоньки, куди?

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

..А житечко моє таке густе.

..А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те,

Та я вже цього не побачу.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка