Довідка На початку січня 1918 р розпочався останній етап Української національно-демократичної революції



Сторінка4/12
Дата конвертації19.02.2016
Розмір1.7 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12

3-й учень. Виявом дитячої смертності не займався ніхто. В Україні було 55 тисяч сіл і в кожному помирали діти.

4-й учень. Звинувачують свідки: «У Дмитра Гаврилюка було п'ятеро синів і троє дівчат. Хлопці були здорові, як дуби, але вже почали пухнути.

Батько договорився з родичем поїхати в місто. Там, на срібло, яке привезли із заробітків, купили 2 мішки висівок, і вночі, щоб ніхто не бачив, приїхали додому. То вже в Гаврилюків всі померли - і батько, і мати, і діти, один Сашко зостався живий. А Олексійка вбив сусід, бо хлопець заліз до нього в хату і виїв суп, що стояв на печі».



Голос. Хто це? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай, мамо! Крихітку хлібця!».

(Сценка. Маленький хлопчик простягає руки до ікони).

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній Ріці.

Бачиш,, мій Бозю, я - ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю,

Я - пташенятко прибите в дорозі.

Хоч би одненьку пір'їнку дай,

Тато і мама холодні мерці.

Бозю, зроби, щоби їсти не хтілось!

Холодно, Бозю,

Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці!..

1-й учень. Щоб не дивитись на муки своїх дітей, матері прискорювали сумний кінець. Натопивши маковинням хату, закрила ляду мати. І на ранок усі діти мертві.

Читець.

Спіте, діти, спіте міцно,

Янгол Божий на порозі,

Вже не буде їсти хтітись,

І не будуть пухнуть ноги.

Натопила маковинням,

Затулила лядку й комин,

І в тумані темно-синім,

Заспівала колискову:

Спи, синочок, горе-ласку,

Засинай... навіки, доню.

(Звучить соната Бетховена).

Ведучий. Та найстрашніше було інше. Були такі, що збожеволівши від голоду, різали та варили трупи, вбивали власних дітей та варили їх.

Читець.

Той крик за мною женеться

Боїться не глуму, не хижого звіра,

Боїться не смерті у сум - неврожай.

А крику дитини, яку вона з'їла:

Не ріж мене, мамо, не ріж, не вбивай!



Як сталось - не знає.

Як бути - не знає,

Провал, божевілля - сокира і ніж,

Та жах пам'ятає і крик пам'ятає:

- Не ріж мене, мамо, матусю, не ріж.

2-й учень. Звинувачують свідки: «Олександра Р. порізала і з'їла своїх дітей Лукійку і Петрика, таке ж учинила зі своїми дітьми Настя М.: вона варила людське м'ясо, робила котлети і носила продавати на базар. Гапка Д., батькова сестра, призналась, що з'їла хлопчика. А кістки закопала під полом».

3-й учень. У кожному селі люди пам'ятають подібні речі. Те, що творилось тоді в Україні здоровий глузд відмовлявся розуміти, але так було.

Людоїдів найчастіше розстрілювали або закопували живцем. Але тих, кого треба було закопати першим, тих, хто примусив збожеволіти від голоду, їсти людське м'ясо, — не зачепили не тоді, ні потім. Так вони жили й живуть. Умирали і вмирають у достатку й почестях.



(Учні виходять).

1-й учень. Звинувачують свідки: «Страшний був голод 32-33 років. Зерно, яке було у нас, все забрали, їсти не мали що. Щоб не померти з голоду, ми продали одне-єдине рядно, купили гнилої барабольки. З тої бараболі ми пекли млинці. У нашого сусіда померла з голоду сестра...»

2-й учень. «Коли був голод мені було всього З роки. І про ті страшні роки мені розповідала мати. їсти не було що. Люди рвали бурячиння, лопухи, розбавляли водою і пекли млинці. Лопухи рвали на кусочки, додавали наметеного пилу і варили борщ. Люди обдирали з дерев клей, зривали акацію і їли її. Померли з голоду Лук'янчук Василь, баба Олита, баба Палана, дід Матвій, дядько Матвій, Іван, тітка Гашка...

3-й учень. «У Самгородку ще не був такий голод, як у інших областях. Особливо був великий голод у Херсоні, звідки йшли та йшли люди у наше село. Вони міняли хустки, посуд та інше на їжу. У сім'ю Пшеничних прийшла жінка, яка міняла маленький гладущик на два столових бурячки. У Пшеничних було що їсти, вони мали квашену капусту, маленьку барабольку, їм не треба було того гладущика. Але Ольга пожаліла жінку і обмінялась. Коли Ольга винесла той бурячок, жінка жадібно вихопила його з рук і відразу з'їла. Пшенична Ольга зберегла той гладущик до цих пір, він стоїть на поличці, і як гляне Ольга на нього, так і підступають до очей сльози...».

(Звучить соната Бетховена).

Ведучий. І в радянські часи знаходились небайдужі й сміливі люди, які намагались сказати правду та привернути увагу громадськості. Наступна сторінка нашого журналу має назву: «Дзвін на сполох».

1-й учень. Письменника Василя Барку дуже тривожило, що радянська влада змушувала українців4 забути і не згадувати про страшний 1933-й. У тридцяту річницю голодомору Василь Барка звернувся з відкритим листом «До радянських письменників в Україні», у якому просив підняти наболіле питання у художніх творах, а також дивувався їхній мовчанці стосовно реабілітації одного з керівників штучного винищення українців П. Постишева.

«Чому на роковини цієї найбільшої трагедії в історії України не дано дозволу ці жертви згадати і вшанувати їх терпіння, а реабілітовано якраз того, хто здійснив розправи».

Барка не жив в Україні в 1932-1933 роках, але й Кубань, де мешкало чимало українців, теж морили голодом у ті часи. Молоде подружжя (Барка одружився в 1932 році) восени 1933 року, дочекавшись первістка Юрія, не уявляло, яким важким для кубанців буде цей рік.

Основою для роману «Жовтий князь» послужили особисті спогади одного земляка, який описав долю близької йому родини. Письменник дав цій родині прізвище Катранників, але все, що судилось уявою письменника пережити цій родині, він бачив на власні очі, пережив сам, чув від очевидців. У 1933 році Василь Барка відвідав родину свого брата на Полтавщині і був вражений до глибини душі тим лихоліттям, яке випало на його долю на Кубані в 1934 році. Бачив він, як гниють під дощем гори зерна, як божевільні від голоду люди поїдають рідних і чужих, як німотно мовчать хати, з яких доноситься солодкий трупний запах.



Вчителька української мови та літератури.

Послухайте уривок із повісті «Переднівок. 1933» письменника Аполлінарія Міцкевича.

«Слово честі, матусю, я, коли виїжджав із Вапнярки, то мав п'ятеро хлібенят. Одне там, у фаетоні, три тут, а одне... Проїжджали якесь село тут уже, перед Паланкою, Білоусівка чи Гути, ні, Біло-усівка, - дядько Сашко провів праворуч по паску, де був револьвер у кобурі, - то я віддав одне хлібе-ня, мамусю. Змушений був віддати. Хлопчина, він глянув на мене, - трохи старший за Польку, ну років десяти, як мій Петро, заліз на стару грушу і ніяк не злазить, і народ зібрався, наші товариші там, довелося посвідчення пред'явити, мамусю. Не злазить, бо... Що воно пережило, бідне дитя!

- Ти, Сашо, їж, будь ласка! Розкажеш потім.



- То ж слухайте, мамо, що те сердешне мені оповіло, коли я взяв хлібину і підійшов під ту стару грушу, і воно, бідолашне, злізло - злізло на хліб. Як звірятко накинулось на хліб і мене вхопило за руку і не випуска. Коли вже попоїв хлопчик, то помалу мені вдалося перепоручити його ітшим товаришам. Каже, що лишились тільки він, брат Михась і мама. Тата десь не було, а сестра Ксеня й три брати померли з голоду. То вони з Михасем рачкували біля хати, обчімкували кашку з лободи і їли, а мати лежала на долівці і ледь стогнала. Ніде нікого й нічого. Собак, котів поїли. Коли-не-коли люди проносили у рядні щось по вулиці. З тієї порваної ряднини звисала жовта рука чи нога. Мерці. Наївшись лободяної кашки, вони лягали під призьбою і грілися. Млоїло, та інколи вони засинали. Чи так забувалися. Якось з вечора мати попрохала, аби Михась ліг з ними, бо Толик з братом спали на печі. Вранці він прокидається - Михася нема, а мама сидить на лаві під вікном і так чудно дивиться на нього. Щось кинуло ним із печі. Він плигнув на піл, а з полу на долівку, і лише тоді вгледів, що мати гладить закривавлену голову брата. А тільце під лавою. Хлопець як шугонув до дверей - де й сила взялася! «Куди ти? Зараз наїмось...» - почув услід... Не втямить і досі, як вискочив на двір, як заліз у високе й густе ло-бодиння за путівником, як домізкувався виплазу-вати на стару грушу. Два дні курився з їхньої хати дим. Два дні сидів він на тому конурі. Куняв потрошку, але не злазив... А на третій день мама з сокирою підійшла до груші. Почала рубати...».

(Звучить соната Ветховена).

Ведучий. Остання сторінка нашого журналу: «Засвіти свою свічку».

Читець.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

В кирзаки - різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину...

А на ранок - помер чоловік.

У той рік і гілля й коріння -

Все трощив буревій навкруги.

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

1-й учень. Голодомор забрав мільйони людей. Кількість жертв голодомору - від 3,5 до 5 млн чоловік, є й інші дані - 8-9 млн чоловік. За підрахунками Роберта Конквеста (СПІА), у 1926 році в СРСР проживало 31,2 млн українців, а за переписом 1939 року - лише 28 млн.

2-й учень. Попелом лежать ці мільйони у нас під ногами. Гарячим пекучим попелом. І багатьом вже не дає спокою той спопелілий біль предків. Аби перестав пропікати серце, аби упокоївся врешті прах замордованих режимом рідних і близьких наших, маємо затаврувати прокляттям непрощених катів, уже мертвих, а особливо - ще живих.

3-й учень. Хай простять нам наше безпам'ятство всі жертви голодомору, що лежать у сирій землі.

4-й учень. З давніх часів люди очищувались вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам'ятають, що не забудуть. І тягар із душі спадав.

(Учениця підходить до столика і запалює свічку. Звучить «Реквієм»).

Читець.

Не звільняється пам'ять,

Відлунює знову роками.

Я зітхну... запалю обгорілу свічу,

Помічаю: не замки - твердині, не храми -

Зкам'янілий чорнозем -

Потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються в десятиліттях

З долини, аж немов з кам'яної гори

Надійшли. Придивлюсь:

Вкраїна, XX століття.

І не рік, а криваве клеймо — «33».

Вчитель української мови та літератури. Ми живемо в інший час і не причетні до тих страшних часів. Тому так важко достукатися до сердець нині сущих. Тож запалімо свічки.

(Запалюють свічки).

Вчитель історії. Коли наша розповідь дійшла до вашого серця, то перед цією свічкою скажіть слова, які згуртують нас - «пам'ять та віра».

Наша пам'ять про тих, хто не встиг запалити свічку. Запалімо свічку, хай її побачать ті, хто став зорями.



(Запалює свічку).

Учні і всі присутні запалюють свічки. Звучить метроном - хвилина мовчання. Звучить Гімн «Боже, великий, єдиний».




Розіп'ята душа на хресті всевишньої печалі

жертвам голодомору 1932-1933 рр. - присвячується...
Учень.

Не звільняється пам'ять,

відлунює знову роками.

Я зітхну... Запалю обгорілу свічу.

Помічаю: не замки-твердині,

не храми -

Скам'янілий чорнозем -

потріскані стіни плачу.

Піднялись, озиваються

в десятиліттях

З далини, аж немов

з кам'яної гори

Надійшли.

Придивляюсь: «Вкраїна,

двадцяте століття»

І не рік, а криваве клеймо:

«Тридцять три».

Учитель літератури (бере в руки книгу-меморіал «Голод - 33», читає):

«Літа 7441 від Сотворення світу (літо 1933 від Різдва Христового) був в Україні великий голод. Не було тоді ні війни, ні суші, ні потопу, ані моравиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу - старих, молодих, і дітей, і ще не народжених - у лонах матерів».



Учениця.

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку...

Щоб не втонути в Голодній ріці.

Бачиш, мій Бозю, я - ще дитинка.

Тож підрости хоч би трохи бодай.

Світу не бачив ще білого, Бозю.

Я - пташенятко, прибите в дорозі,

Хоч би одненьку пір'їночку дай.

Тато і мама - холодні мерці,

Бозю, зроби, щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю. Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці?..

Учениця. Хто се? Чий голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо, матусю, ненечко! Крихітку хлібця!» Хто водить запалими очима-криницями, очима, в яких перелилися всі страждання, муки й скорботи роду людського?

Учитель історії. Мало знайдеться не тільки в історії України, а й світу, таких жахливих трагедій, як голодомор 1932-1933 років.

Голод - це не тільки смерть, а й духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні на початку 30-х років XX століття, не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Людиноненависницький більшовицький режим вирішив голодом поставити український народ на коліна, змусити його будувати «комунізм» - квітуче життя для можновладців - на кістках мільйонів.

Послухаймо повідомлення юних істориків-пошуковців про передумови голодомору.

Група 1. Причини голоду

1-й учень. Підґрунтя голодомору було закладено 1927 року. Саме тоді радянське керівництво знову повернулося до практики примусових заготівель сільськогосподарської продукції. Так, хлібозаготівельна криза 1927-1928 рр. переборювалась екстраординарними засобами: з допомогою обшуків, величезних штрафів, розпродажу майна неплатників податків і боржників хлібозаготівель, депортації найнепокірніших у віддалені регіони країни. Усі ці акції з арсеналу «воєнного комунізму» проводилися місцевими органами влади під суворим наглядом ДПУ. Лише на Дніпропетровщині під час хлібозаготівель 1928 року було віддано під суд 1200 громадян, а понад 3 тис. сімей виселено. Опора на незаможників, стимулювання владою їхньої боротьби з рештою селянства породжували зловживання, почуття безкарності. Тільки впродовж 1928 р. було арештовано 33 тис. куркулів.

Документолог. Влада в червні 1929 року фактично відновила продрозкладку, а з липня РНК УССР прийняли постанову «Про поширення прав місцевих Рад щодо сприяння виконанню загальнодержавних завдань і планів». За цією постановою сільські ради одержали право накладати штрафи до 5-кратного розміру від вартості незданого хліба, продавати господарства боржників, порушувати проти них кримінальні справи.

2-й учень. Причиною хлібозаготівельної 1927-1928 рр. кризи була форсована індустріалізація, на яку взяв курс «вождь країн і народів Йосип Сталін». «Мудрий» керівник партії більшовиків та його кліка з часом дедалі більше переконувались, що потреби індустріалізації простіше можна гарантовано задовольнити, спираючись не на 25-30 млн індивідуальних селянських господарств, а на 200-300 тис. колгоспів. Тому відбулася кардинальна зміна поглядів: не держава має залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а, сконцентровані у великі спільні господарства, селяни мусять перебувати у залежності від держави.

Тим паче у сталінських планах колективізація розглядалась не тільки як джерело вкрай потрібних коштів - разом з індустріалізацією вона відкривала шлях до знищення багатоукладності сільського господарства, який передбачав поступове утворення на селі нового соціального прошарку - селян-кріпаків держави.



Документолог. Листопадовий пленум ЦК ВКП 1929 року прийняв резолюцію про початок колективізації рішучими методами. На пленумі було підкреслено: «Україна повинна протягом дуже короткого періоду показати приклад організації великомасштабного колективного сільського господарства».

3-й учень. Суцільна колективізація, тобто сам термін, теж розкриває ці явища. Водночас він відтворює зміст такого соціально-економічного та історичного феномену, як колективізація. Суцільна - це процес усуспільнення наявних у селянському господарстві засобів виробництва, худоби, землі, реманенту. Мова йде про усуспільнення худоби, землі, реманенту, які перебували у подвірному користуванні. Особисте стало колективним. Райони суцільної колективізації, які почали з'являтися у 1929 році, були районами масового утворення колгоспів і усуспільнення основних засобів виробництва, що були у подвірному користуванні у селян.

Колективізація теж відбувалась за розкладкою, тобто за попередньо встановленими планами для кожного району сільської ради.



4-й учень. Колективізація, яка перетворилась на комунізацію, насильницьке запровадження колгоспного ладу, викликала опір. На селі з січня до червня 1930 р. було зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників влади.

Однією з форм селянського опору був масовий забій худоби, щоб вона не потрапила до колгоспу. Усього у 1928-1932 рр. в Україні поголів'я худоби зменшилося наполовину. Щоб відновити його, потрібні були десятиліття. Події набули справді загрозливого масштабу.



Документолог. Із спогадів письменника радянської доби О. Волкова: «Чим ширше та рішучіше проводили колективізацію, тим більше вона наштовхувалася на вагання, невпевненість, страх і опір».

Із спогадів радянського вченого, колишнього учасника кампанії за колективізацію:

«Всілякий тиск застосовували до середняків - погрози, наклепи, примус. Хулігани тинялися коло їх хат, насміхаючись над ними. Листоношам наказано не доставляти пошту таким «одноосібникам», в окружному медичному центрі їм сказали, що лише колгоспників та їх родини можна приймати як пацієнтів. Часто їхніх дітей з ганьбою виключали зі школи. Тавро «одноосібника», застосоване владою, дозволяло розглядати таку людину як злочинця».

Із звіту працівника місцевого парткому: «Демонстрації мали характер відкритого бунту... Люди озброювалися вилами, сокирами, палицями, дробовиками, мисливськими рушницями... Часто виникали «жіночі бунти». Покарання — арешти, частіше розстріли.

Американський журналіст Ісак Дойгер записав із вуст високопоставленого чиновника ОДПУ:

«Я - старий більшовик. Я працював у підпіллі проти царя, а пізніше брав участь у громадянській війні. Чи я все це робив для того, щоб тепер оточити села кулеметами й наказати своїм підлеглим не розбираючись стріляти в натовпи селян? Ні, ні, й ще раз ні!»



5-й учень. Більшовицька влада шукала різні способи змусити стати на коліна українського селянина. Одним із них було розкуркулення.

Документолог. У постанові ЦК ВКП(б) від 30.01.1930 р. «Про заходи щодо ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації, йшлося вже не про вибіркове «розкурку-лювання», а про «ліквідацію куркульства як класу». Постанова визначала «куркульські сім'ї», які Підлягали ліквідації. Поділялися вони на 3 категорії: перша - активні «вороги радянської влади» (міра покарання - розстріл або ізоляція в тюрмах чи таборах); друга - ті, хто виявив менш актиний опір «розкуркуленню» (міра покарання - заслання сімей у північні райони країни); третя -«куркульські сім'ї», які не чинили опору (розселялись у спецпоселеннях за місцем проживання).

5-й учень. Перша хвиля репресій прокотилася Україною з січня до початку березня 1930 р. Вона охопила райони, де нараховувалося 2 млн 524 тис. селянських господарств. З них було розкуркулено 2,5%, депортовано 100 тис. Під час другої хвилі (весна-літо 1931 р.) депортовано ще 150 тис. чол.

Отже, як бачимо форсована колективізація, про яку ми говорили трохи раніше, супроводжувалась насильством, «ліквідацією куркульства як класу».



6-й учень. Давайте розглянемо «Щорічне виробництво зерна в СРСР (млн. т)» (1928-1945 рр.).

Голодні 1932—1933 рр. не назвеш геть неврожайними. Продаж і вивезення зерна за кордон протягом голодних років становили 3 млн т. Таким чином, це не могло принципово змінити продовольчий баланс країни. Голод закінчився у 1934 році. Не було його й у 1936 р., коли врожай був значно менший (на 15-20%) ніж у 1932 чи 1933 рр.



Учитель історії. Тут постає ряд запитань: чому виник страшний голод? Чи не можна було його уникнути? Адже дані свідчать, що в деякі роки врожаї були ще меншими, і набагато, ніж у 1932-1933 рр.

7-й учень. Я думаю, що відповіді на поставлені запитання жорстокі, але прості. Заслуховуючи повідомлення групи про причини голодомору, ми з впевненістю стверджуємо: голод був заздалегідь спланований державою в особі Й. Сталіна та його вірних «однодумців». Це був акт геноциду проти українського народу і пройшов ряд етапів:

1) впровадження продовольчої розкладки;

2) примусова суцільна колективізація;

3) штучне створення умов для голодомору як засобу упокорення селянства.



Учитель літератури. Йшли в могилу найкращі, несли найкоштовніше, що є в нації - гени розуму, здоров'я, гени досконалості фізичної й духовної, гени милосердя, справедливості, людяності й відваги, всіх мислимих людських чеснот і талантів. Обривався вічно живий ланцюжок поколінь: українському народові, якого ніколи не щадила доля, було завдано смертельного удару.

Вкрай знекровлений, стероризований, він уже не міг у ті роки збройно піднятися, як за Коліївщини, супроти своїх мучителів. Але не змирився, не схилив голови. Зброєю для нього стало слово.

Можливо, декому з вас фольклорні твори, зібрані нами, про які говоритимемо, видаються не надто вишуканими. Не кваптеся розчаровуватися. Щасливі ми, що не можемо зараз навіть уявити, в якому пеклі вони народжувалися. Адже створювали їх люди, чиїх батьків, дітей, близьких мертвими, а то й напівживими присипали у довжелезних кагатах десь на пустирі або вже з'їли сусіди, люди, що мали вигляд живих кістяків або були розпухлі від голоду. Навіть прошепотіти комусь на вухо, не те що сказати вголос таку «крамолу», часто означало каторгу або розстріл.

Та, незважаючи на страшний терор, фольклор протесту творився, жив і блискавично поширювався між людьми.

Прислів'я, приказки, співомовки, над якими ми будемо працювати сьогодні, свідчать, як сприймали селяни «нове сталінське життя».

(Учні знайомлять із прислів'ями, приказками, співомовками, які складалися в період розкуркулення і агітації за колгосп).

Нема хліба, нема кики —

Тільки кіно і музики.

Ми голодні і сумні,

З нами Сталін на стіні

Нема хліба, нема сала,

Тільки кіно та вистава,

А на хаті один куль, -

Та й то кажуть, що куркуль!

Сидить Ленін на горі,

А Сталін в болоті,

Що зробили куркулеві,

Те буде й голоті.

Батько в СОЗі, мати в СОЗі,

Діти плачуть на порозі.

Мишій мелють і товчуть,

Макорженики печуть.

Тато в СОЗі, мама в СОЗі,

У нас хата стоїть з лоззя,

А на хаті один куль, —

Та всі кричать, що куркуль!

Батько в СОЗі, мати в СОЗі,

Діти ходять по дорозі.

Приїхало ГПУ

Заганяє в кропиву!

Хай живе товариш

Сталін, Хатаєвич і ЦК.

Ми частушечки кінчаєм,

До побачення, пока,

А індуси пасуть гуси,

А СОЗівці бугая,

А індуси їдять гуси,

А СОЗівці журавля.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   12


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка