Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка1/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20
Дмитро Ців’юк
Про друзів і ворогів України
Публіцистика

Проза


Спогади

Поезія






Дрогобич

Видавнича фірма

«ВІДРОДЖЕННЯ»

2006
УДК 821.161.2-92

ББК 84.4УКР-4

Ц 56

У збірнику вміщено публіцистичні, мемуарні, прозові і поетичні твори авторів, які жили і живуть у різний час і в різних обставинах, але всіх їх єднає палка любов до України, бажання прислужитися їй словом і ділом.

Видання адресоване широкому колу читачів, не байдужих до українського минулого і сьогодення.

Упорядник Дмитро Ців’юк
Літературний редактор Ярослав Радевич-Винницький

Спонсори видання:

___________________
Петро Грицак – м. Богородчани

Олег Пурій – м. Трускавець

Наталія Міштурак – м. Трускавець

Роман і Богдан Данилюки – м. Надвірна

Василь Ців’юк – с. Старуня Богородчанського району

Іван Пона – м. Нововолинськ

Костянтин Нікітенко – м. Донецьк

Іванна Попадинець – м. Львів

Микола Дребот – с. Лоєва Надвірнянського району

Мирослава Лазорів – с. Старуня Богородчанського району

Ярослав Кріцак – с. Монастирчани Богородчанського району

© Д. Ців’юк, упоряд., 2006 р.



ISBN 966-538-175-X © ВФ „Відродження“, 2006 р.

«А ТИ ЩЕ НЕ ЇЛО»

Роздуми педагога про трускавецьких недорослів і міліцію, яка «сама себе береже»

Людина ніколи не бачила снігу, а її несподівано в січні завезли до Сибіру. Як сприйме вона таку зміну клімату? Одна звикла до лютих морозів, друга – до нестерпної спеки. І кожному здається, що так має бути, аж поки не опиниться в інших умовах.

Щось подібне трапилося зі мною. Мова йтиме не про природу.

Понад 20 років я пропрацював сільським учителем. З великою теплотою згадую роки праці в Роздольській восьмилітній школі Михайлівського району Запорізької області та Даньківської школи Іллінецького району на Вінниччині.

Скільки добрих справ на рахунку учнів цих шкіл! Це і традиційні збори металобрухту та макулатури. Та основа учнівських добрих справ – їхня допомога колгоспові та батькам у домашній господарці. Вони допомагали вирощувати і збирати урожаї. І головне – трудилися сумлінно і завзято. А який азарт у них відчувався в час виробничої практики. Як же не любити таких дітей? Якраз такі діти – наше майбутнє, наша надія. Батьки можуть пишатися такими синами і доньками.

Мені завжди здавалося, що такі діти всюди. На превеликий жаль, я побачив протилежне, коли з 1979 року почав учителювати в Трускавці.

Перш за все хочу застерегти читача в тому, що говоритиму не про всіх трускавецьких дітей, а про невелику групу учнів, які не хочуть ні вчитися, ні працювати. А те, що вони роблять, не задовольняє ні вчителів, ні суспільство.

Трускавець – місто особливе. Тут роками панує надмірна розкіш, а вона шкодить вихованню молодого покоління. Чомусь найголовнішою турботою окремих батьків-трускавчан вважається, щоб їх діти їли найбільше і найсмачніше, одягалися в найдобротніший одяг. Не перебільшу, коли скажу, що колись можновладці-магнати своїх дітей краще не одягали.

Але особливу увагу родичі, особливо матері, приділяють харчуванню дітей. Наводжу лише конкретні приклади, які знаю особисто. Вдома і на роботі, вдень і ввечері в них тільки одна думка, щоб їх діти, боронь, Боже, не були голодними. Коли мами на роботі, для заспокоєння користуються телефонами. Ось один з таких телефонних діалогів:

– Це ти?

– Я.


– А ти вже їло?

– Ні, я ще сплю.

– І ти ще до цього часу нічого не їло?

– Не переживай, мамочко. Зараз встану і поїм.

Син це чи донька? Важко дізнатися з телефонної розмови. Іншої теми не було.

Мама ніколи не питала, чи воно купило хліба, молока, сметани чи інших продуктів, чи підмело підлогу в кімнаті, чи помило посуд. Язик не повертається запитати про щось подібне у свого чада. Хіба мама є ворогом своїй дитині, щоб примушувати її працювати!

Ось пенсіонерка косить траву на подвір’ї, а 18-річний синок сидить на лавочці та посміхається: „Мамо, вважай, не скоси яблуню! Що ж ти робиш? Вже вишню покалічила!“

За що матері карають дітей! Не за те, що цілий день сина чи доньки не було вдома і нічого не зроблено, а за те, що нічого не їло!

Шановні матері! Ви добре вчите своїх дітей їсти. За це вам треба віддати належне. А працювати? Це легко перевірити. Зайдіть у будь-яку крамницю, де закрутилася змійкою черга. В ній стоять дідусі і бабусі, батьки і матері. А де наші синочки і донечки? Де вони? Хочете дізнатися? Тоді загляньте на хвилинку в залу бару чи ресторану. Тут завжди збирається пустоцвіт трускавецького суспільства. Ось тут „працюють“ у поті чола по дві зміни паничі та панночки наші. А по закінченні роботи ресторанів їхня діяльність не припиняється. На деяких трускавецьких вулицях продовжуються масові гуляння. Чути мелодії канадських та африканських племен, чути й свої „рідні“. Від них душа в’яне, серце мліє, ліхтарі на стовпах гаснуть. Ще в їхньому хмільному виконанні можна почути „Ой, у лузі червона калина“ або „Ще не вмерла Україна“. Краще б вони їх не співали.

А далі хлопців від випитої оковитої тягне на подвиги, які часом закінчуються трагічно. Це трускавецькі недорослі, випещені своїми батьками, зґвалтували і спалили дівчину, у новорічну ніч по-звірячому вбили юнака. Інші посеред ночі, коли міліція спить, безжалісно трощать вітрини й вікна в самому центрі міста. Жаль, що вони не повибивали шибки в приміщенні міліції, коли ще та була на вул. Шевченка. Може, вони пильніше шукали б хуліганів.

„Суспільно корисна“ праця трускавецьких злодіїв набирає обертів. Чиїсь випещені синки обчищають квартири, навіть серед білого дня. А скільки розкрито цих злочинів? Міліція тільки себе береже. Жодного міліціонера ще не обікрали.

Невже і далі так буде? Невже з такого становища немає виходу? Вихід є і дуже простий. Кожен читав оповідання І. Франка „Історія кожуха“. Батька оштрафували за те, що син один раз не був у школі, хоча хворів. Коли він не мав грошей заплатити штраф, то в нього забирали останнього кожуха. А в Англії за пропуски навчання без поважних причин доньки чи сина хтось із батьків за пропущені дні змушений відсидіти у в’язниці, і то тільки в їхні вихідні дні.

Батьків треба карати за найменший проступок дітей. Тоді батьки самі будуть попереджувати злі вчинки своїх чад. Іншого виходу не бачу. Будемо пасивними – злочинність зростатиме щораз більше і більше, адже всі злочини підлітків залишаються безкарними. Як не хуліганити, не красти? Підлітки свій шанс не упускають, вони вміло користають з нашої безпорадності. Вони знають, що міліція перейшла в „підпілля“. Немає ніякої перепони для скоєння нових злочинів.

ДО СВІТЛИХ ВЕРШИН КОМУНІЗМУ

Не один раз я був присутнім на засіданні суду, на якому судили злодія. І коли злодієві давали слово, то він завжди клявся і говорив: „Я більше не буду“. Чи вірив хтось цим словам? Мабуть, ніхто. Не вірив власним словам і підсудний.

Я говоритиму про КПРС. Як хочеться сьогодні партії, щоб ніхто не згадував про її діяльність за минулих 73 роки. Скільки енергії витратила партія за ці роки в боротьбі з „ворогами“ радянської влади. На жаль, їй і тепер хочеться боротися з націоналістами, „ворогами“ народу, „зрадниками“ Батьківщини. Хочеться цього ж в наш час і КПУ. Вона зараз вступила в боротьбу з „екстремістами“ Народного Руху України. У нових умовах і новими методами комуністи продовжують те саме, що вони робили в минулому. КПУ у всьому звинувачувала націоналістів і в 30-і, і в 40-і, і в 50-і роки. І їх не щадили. Їх катували, засилали на вірну смерть, на Соловки, Воркуту, Колиму. І тепер чомусь дивуються, що комуністів називають злочинцями. Ясно, що не тих, які вирощували хліб, виплавляли сталь, добували вугілля.

Чекістів завжди називали кришталево чистими людьми, а ці „кришталево чисті“ комуністи закатували мільйони невинних людей. Хто мене сьогодні переконає в тому, що це не злочинці, що не кати? Може, мені на це питання дадуть відповідь комуністи, від імені яких проводились ці злочини?

Сьогодні ви, учасники та свідки злочинів, звертаєтеся до громадян України. Та чи знаєте ви, скільки серед цих громадян є таких, у яких батьків, братів і сестер, синів і дочок закатовано? Ви в боргу перед цими громадянами і маєте насамперед просити в них пробачення, а потім уже звертатися за підтримкою. Ви хочете, щоб вас сьогодні поважали? За що? За кров? За сльози? За руїну?

„Партія – розум нашої епохи“. І все це, що ми мали і маємо сьогодні якраз є здобутком вашого геніального розуму. Невже ж цей розум сьогодні у вас посвітлішав? І якщо цей розум у вас, шановна депутатська більшість Верховної Ради УРСР, посвітлішав, то ви б назвали злочинців минулих десятиріч. Адже ці страхітливі злочини не коїлися дві тисячі років до нашої ери. І я зовсім не сумніваюсь, що кожен з вас особисто добре знає не одного ката із вашої „гуманної“ організації КПРС. Та як ви це зробите, коли закликаєте не згадувати минуле. Жаль, що не хочете згадувати тільки своє злочинне минуле.

Шановні комуністи! Вам націоналізм і сьогодні сниться. Ви боїтесь націоналізму, а тому й закликаєте громадян України: „Люди добрі! Не все гаразд у нашому домі. Не дайте його запалити націоналізмом“. І я не сумніваюсь, що якби у вас був сьогодні сталінський закон, то ви й тепер прямо в залі Верховної Ради розправлялися б з націоналістами. Підтвердженням цього може бути ваше судилище над Степаном Хмарою. І якби тоді прокурор Потебенько запропонував засудити Степана Хмару, то ви всі з депутатської більшості проголосували б одноголосно за цю пропозицію.

У вас зараз вистачає зухвалості виправдовуватись: „Політбюро ЦК Компартії України вважає брудною політичною провокацією і зухвалою брехнею заяви провідників Руху про те, що компартія готова влаштувати якісь репресії, застосувати силу“.

Націоналізм для партії – це те саме, що для чорта свячена вода. А що ж таке націоналізм? Більшість комуністів про це зовсім не знає. І навіть сталінське трактування цього слова не кожен комуніст пам’ятає. Та всі прекрасно знають, що націоналісти хочуть волі Україні. Хіба ж це злочин? І хіба ж можна сьогодні лякати націоналізмом громадян України.

Політбюро ЦК Компартії України заявляє: „Не може бути прощення тим, хто пролив кров безвинних людей“. Які прекрасні слова! На жаль, це тільки слова. Чому ж тоді простили катові Кагановичу? І він сьогодні заявляє, що виконував наказ партії. Чому ж простили катам НКВС та КДБ, які закатували мільйони людей? Чому? Нехай хоч один з депутатської більшості приїде до Дрогобича і на власні очі побачить сотні жертв катів НКВС. І одним з цих катів є не хто-небудь, а Герой Радянського Союзу Сабуров, який очолював катівню НКВС у Дрогобичі. Нехай сюди приїдуть кореспонденти газет „Правда України“, „Радянська Україна“ та інших партійних видань. Нехай би вони розповіли на сторінках своїх газет про ці злочини так, як це зробили редакції газет „Франкова криниця“, „Галицька зоря“, „За вільну Україну“. Але ні. Цього, на жаль, не було і не буде. Для чого згадувати минуле і ображати партію? Адже партія – совість і честь нашої епохи.

Сьогодні комуністи говорять: „Твердо віримо, що народ розбереться, хто на словах, а хто на ділі дбає про його долю“. І я теж вірю. Народ справді розбереться, хто хоче Україні волі, а хто далі буде вести український народ „до світлих вершин комунізму“.

ПОТЕБЕНЬКО ЗАХОПИВСЯ КУРЯЧИМИ ЯЙЦЯМИ

Петро Симоненко завжди шукає чогось дешевого. І несподівано довідався, що в Трускавці найдешевші в Україні курячі яйця. Чому не скористатися з цього?! Петро Симоненко негайно приїжджає до Трускавця. Лідер комуністів навіть не сподівався, що його так „гостинно“ зустрінуть трускавчани. Вони навіть самі купували яйця, щоб пригостити „добродія“. Жаль, що міліціонери не дозволили, щоб „дорогому“ гостеві особисто подарувати ці курячі яйця. Але здогадливі трускавчани знайшли спосіб. Вони підійшли ближче до сцени і почали ніжно кидати яйцями в Симоненка. Він бачив щедрість трускавчан. Навіть усміхався.

Того ж дня про це довідався генеральний прокурор Потебенько. І йому захотілося яєць. Почався пошук тих, хто пригощав Симоненка курячими яйцями. Яким активним став Потебенько, щоб захистити честь товаріща по партії! Не завжди генеральний прокурор такий активний. Та чи був він таким активним, коли по-садистськи вбили композитора Ігоря Білозіра комуністи Калінін та Воронов? Чи цікавився він, коли недавно жорстоко побито багатолітнього політв'язня Ірину Сеник? Не цікавився і не буде цікавитись. Для чого це йому? Він готовий захистити злочинців, а не розшукувати їх. Кинеш у комуніста яйцем, він тебе покарає. Комуніст вб'є когось, Потебенько й знати не буде. Ось така комуністична мораль. За такою комуністичною мораллю діє й генеральний прокурор Потебенько.

Чи можна було цьому запобігти, щоб не було яйцевого побоїща на сцені Палацу культури ім. Т. Шевченка? Чи треба було дозволяти нашому найлютішому ворогові виходити на сцену? Боялася наша влада, що порушить закон про вибори! А чи боялись у Полтаві, коли не дозволяли Вікторові Ющенку зустрітися з виборцями? Хіба в Полтаві інший закон про вибори? Доки ми будемо боятися? Доки ми будемо падати на коліна перед ворогами? Нас убивають, мордують! А що ми робимо? Ми тільки дотримуємося закону. Нехай нас б'ють, аби лиш не порушити. І до якого часу так буде? Ми століттями були гуманними до „старшого“ брата. І за те „старший“ брат нищив нас мільйонами. Чи не досить? Не бійтеся порушити закон, коли він не наш, коли він нам шкодить. Закон має нас захищати. А все виходить навпаки.

І ще одне порівняння. Хто хоче, щоб Потебенько його „прославляв“ на всю Україну, то нехай кине в комуніста куряче яйце. А ось коли комуніст вб'є патріота України, то про вбивцю ніхто не буде знати, крім Потебенька. Чи потрібний Україні такий генеральний прокурор, як Потебенько?
РОТТЕРДАМ БІЛЬШЕ НЕ ПОВТОРИТЬСЯ

Москва ніколи не терпіла прагнення українського народу до волі. Це її лякало. Вона завжди діяла підступно. Проти борців за волю України застосовувала терор: замучений на Соловках Петро Калнишевський, у Сибір відправлений Іван Сірко, далеко на північ вивезений Петро Дорошенко, по всій Європі московські терористи шукали Пилипа Орлика, щоб позбавити його життя.

Терором утримувала свою владу на Україні й комуністична Москва. Її агент 1926 року в Парижі підступно вбив Симона Петлюру. Та його справу визволення України з-під московського кирзака продовжував Євген Коновалець. Він створив грізну ОУН. Такого Москва терпіти не могла. І в Роттердамі від рук большевицького агента Валюха 23 травня 1938 року гине Провідник ОУН – Євген Коновалець.

Від цього трагічного дня минуло 55 років. З цієї нагоди в неділю на майдані Січових Стрільців зійшлися трускавчани та гості міста, щоб вшанувати пам’ять борця за волю України Євгена Коновальця. Отець Петро відправив панахиду, розповів про великі заслуги Провідника перед Україною. Присутні на мітингу вшанували пам’ять убієнного хвилиною мовчання. Виступили члени міської організації Конгресу Українських Націоналістів Левко Хом’як, Михайло Хом’як, Зенон Гузар та Зоряна Процишин. У їхніх виступах мова йшла про дальшу боротьбу ОУН після смерті Є. Коновальця, про його заслугу в тому, що підняв український дух з упадку після низки невдач у визвольних змаганнях.

Відрадно, що на мітингу було багато учнівської молоді, хоч вона поки що не бере активної участі в розбудові незалежної України. Вчителі роблять дуже багато, щоб наша молодь стала національно свідомою. Ось і під час мітингу учнівський хор СШ №1 виконав державний гімн „Ще не вмерла Україна“ та гімн українських націоналістів.

Згадуючи Василя Біласа, Дмитра Данилишина, Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Степана Бандеру, Романа Шухевича, Андрія Мельника, можна стверджувати: „Волю українського народу до самостійного буття не знищили ні тюрми, ні заслання, бо Україна є нездобутим бастіоном героїв і борців“.


ДО ВОЛІ ЧЕРЕЗ ТОРТУРИ, ТЮРМИ І СИБІР

Чи знали один одного Петро Мінько та Михайло Фляк в ті грізні роки большевицької неволі? Не знали, хоч ішли вони одним тернистим шляхом у нерівній боротьбі з московськими ордами за волю України. Юнаками почали цю боротьбу, юнаками зносили тортури катів НКВС, юнаками в товарних вагонах погнали їх на муки, холод і голод у Сибір. Та чисті душі, горді серця пронесли вони через большевицьке пекло. Вони пам’ятали і не зрадили одній із заповідей українського повстанця: „Ні погрози, ні просьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни“.

Про них можна писати цікаву історію на сотні сторінок. І в цій історії віра в майбутнє України, її незалежність.

Катували в’язнів жорстоко. Про це згадує у своїх записах Петро Мінько: „Мене страшно катували. Я вже не міг цих знущань витримати. Не зрадити я збирався. У мене й гадки такої ніколи не було. Я вирішив покінчити з собою. Ударився головою до кахельної печі. До пам’яті прийшов у карцері“.

Скільки років мук! Від 1956 до квітня 1987 року Петро Мінько прожив у Сибіру. І після звільнення йому не дозволяли повернутися в Україну.

Батьки Михайла Фляка – Григорій та Анастасія – були правдивими націоналістами, патріотами. Таким виховали й сина. Юнаком Михайло поринув у вир боротьби. Був зв’язковим УПА. 24 жовтня 1949 року його заарештували. Тортури не зламали юнака. Якось привели в тюрму його маму. З однієї сторони ґрат стояв син, з іншої – мати. Енкаведисти вмовляли Михайла у всьому признатися і тоді його відпустять. Почувши це, мама крикнула: „Михайлику, нічого не кажи, вони тебе…“ Енкаведисти кинулися до жінки, не дали їй договорити…

Петро Мінько та Михайло Фляк продовжували боротьбу і в таборах. Брали участь у повстаннях в’язнів. Боролися за самостійну Україну і після повернення з Сибіру. Вони завжди були на відкриттях пам’ятників, посвяченнях могил, їздили до Києва, на Вінниччину. Я вже не кажу про мітинги, які проводились у Львові, Трускавці, Дрогобичі.

І ще одне слід згадати. Петро Мінько та Михайло Фляк виховували патріотами України своїх синів та доньок.

Жовтень 1992 року став останнім місяцем життя і для Петра Мінька, і для Михайла Фляка. Сотні трускавчан 7 жовтня провели на вічний спочинок Петра Мінька. А 12 жовтня цією ж дорогою у вічність провели Михайла Фляка.

На різних цвинтарях вони поховані. Та їхні горді душі і тепер разом. Пам’ять про них не згасне не тільки в братів, сестер, дружин, синів, дочок та онуків. Пам’ять про них залишиться у всіх тих трускавчан, які їх знали.

Вічная Вам пам’ять, панове!

Від Товариства репресованих міста Трускавця.




У ТРУСКАВЕЦЬ З-ЗА ОКЕАНУ – НАВІКИ

Де тільки немає українців? Ніхто не відшукає такого куточка в усьому світі, де б вони не були. Україна – найбагатша земля. Та з цієї найбагатшої української землі голод гнав людей у чужі далекі країни. Але не лишень голод.

Трагічним для Західної України став вересень 1939 року, коли сюди ринули большевицькі орди. Лише за перші два роки окупації число жителів Сибіру збільшилось майже на півтора мільйона людей за рахунок бранців із Західної України. Щоб урятувати себе від тюрем та сибірів, сотні тисяч українців покидали рідну землю і їхали жити в різні краї світу. Серед тих, хто змушений був покинути Україну, є трускавчанин Анатолій Валюх. Від 1949 року він мешканець американського міста Клівленд.

Минали роки. Про повернення в Україну пан Анатолій тільки мріяв. Як хотілось йому повернутися до Трускавця! Про це із сумом зараз розповідає його дружина пані Дарія. Тільки думками можна було линути в той час в Україну. Але і за океаном Анатолій Валюх наближав той день, коли Україна стане самостійною державою, активно допомагав молодіжним організаціям Пласт та СМУ.

Несподівана радість прийшла і за океан. 24 серпня 1991 року було проголошено самостійну Україну.

Розповідає п. Дарія: „У цей день мій чоловік і я плакали. Це були сльози радості. Ми танцювали, хоч чоловікові було майже 90 років. Та в той день ми були юнаком і дівчиною. Я зовсім не перебільшую“.

Тепер уже можна було Анатолієві і Дарії приїхати в Україну. Та на перешкоді стала хвороба. Перед смертю сказав дружині: „Дарцю моя! До тебе велика просьба. Поховай мій прах у Трускавці, де зараз покоїться мій тато. Це моя остання просьба до тебе“.

До речі, батько п. Валюха був парохом у Трускавці. На трускавецькому цвинтарі і похований. До батька, хоча б після своєї смерті, хотів повернутися син.

Дев’ятого лютого 1992 року перестало битися серце п. Анатолія. Цього дня душа покійного полинула не тільки на небо, але й в Україну, в Трускавець. а тіло? Дарія пам’ятала про заповіт чоловіка, з яким прожила піввіку. Вона привезла його прах у Трускавець. Рідна земля! Рідна церква, де правив Богослужіння його батько, о. Іван Валюх.

Десятого жовтня 1992 року. Остання коротка дорога від церкви св. Миколая до цвинтаря. Сотні трускавчан востаннє проводять цією дорогою на вічний спочинок свого краянина Анатолія Валюха. Серед них багато таких, що ніколи не знали покійного. Не знали, але чули про нього, були й такі, хто добре його знав. Після панахиди на цвинтарі про це сказав колишній пластун Іван Грицик: „Я добре знав Анатолія Валюха. Ще юнаком був у Пласті. Наші пластуни були молодші від нього. Він часто був з нами, допомагав нам. Серед пластунів, які ще залишились живими і знають Анатолія Валюха, є Онуфрій Кіселечник, Ілько Пристай, Михайло Різняк, Богдан Білас. І ми ніколи не забудемо нашого старшого друга“.

Після панахиди трускавчани довго не розходилися. Проспівали пісню „Ой, у лузі червона калина“, співали похоронні пісні.

Анатолій Валюх навіки повернувся з-за океану в Україну. Він тепер в одному гробівці зі своїм батьком, він тепер у рідному Трускавці.

Сотні тисяч українців, які ще й зараз живуть за океаном, мріють повернутися на рідну землю. Я пригадую зустріч із Мироном Біласом, який недавно приїжджав у Трускавець із США. Прослухавши пісню „Видиш, брате мій“, він сказав: „А я не хочу на чужині вмирати. Я повернуся жити в Трускавець“.

Повертайтеся, дорогі друзі, в Україну! Повертайтеся зі всього світу. Україна з радістю прийме в обійми своїх синів і доньок.


ХТО ВБИВАВ ВЧИТЕЛІВ

Не всі вже пам’ятають страшні хвороби: тиф, холеру, чуму. Та бліднуть всі ці хвороби перед ще однією заразою. Цією заразою є комуністи. Чи є щось страшніше від комунізму? Чи є хтось страшніший від комуніста? Таких не було і немає. Навіть змія кусає, обороняючись. Тому комуніст є гіршим від змії. Адже вони десятиліттями жорстоко мордували безборонних жертв. Є тисячі книг, написаних про ці страхіття. Навіть російські письменники про це писали. Назву книги Івана Іванова „Колима“ і Олександра Солженіцина „Архіпелаг Гулаг“. Прочитайте ці книги, хто ще їх не читав. Вжахнетесь.

Комуністи знущалися і з мертвих. Скільки могил розрито цими нелюдами XX століття. До такого варварства ніколи не доходили навітъ гунни, хозари, печеніги, половці, татаро-монголи…

Та це колись було. А я хочу згадати про сьогоднішніх комуністів. Один з них відкрито й тепер називає себе комуністом. Адже існує в Україні КПУ. Її лідер Петро Симоненко люто ненавидить все українське і особливо Незалежність України. Це він з трибуни Верховної Ради заперечує, що в Україні був голодомор у 1932—1933 роках. Це він заперечує, що голодомор організували комуністи. Це він ненавидить УПА і скаженіє, коли мова заходить про борців за волю України.

Але є й інша категорія комуністів. Вони себе тепер називають „ветеранами отечественной войни“. Скільки таких „ветеранів“ ніколи не бачили фашиста! Але „ветерани“ не дармували. Вони в селах і містах України жорстоко мордували наших людей. Скільки таких катів ще й сьогодні доживає своє нікчемне життя в Трускавці та Дрогобичі! Для катів замордовані люди були „ізменніками родіни, бандітами“. А ось справжні бандити і вбивці називали себе визволителями. Це на їхніх грудях за криваві подвиги ордени та медалі. У Трускавці я бачив таких, що всі груди обвішали орденами та медалями. Якби вони тільки правду розказали, за що вони одержали ці відзнаки. Якщо вони колись про свої злочини відкрито говорили, то тепер не згадують. А ось про „злочини“ бандерівців кадебісти говорять і сьогодні. Навіть сотні тисяч своїх власних жертв вони щедро дарують бандерівцям. Тепер колишні кати НКВД та КДБ відмовляються від своїх жертв і в Дем’яновому Лазі на Івано-Франківщині, і у Львові, і в Золочеві, і в селі Головецькому, що на Сколівщині, і в сотнях сіл і міст України. І коли тепер люди розкопали жертви комуністичного терору, то колишні кати стверджують, що це справа рук бандерівців. А ще інші говорять, що розкопали могили жидів, яких помордували фашисти.

…Ці виродки в ролях „ветеранов отечественной войни“ ще й не таке говорять. Мав я розмову з одним таким ветераном зі Львова. 3 великою білою бородою, як у св. Миколая. Прізвища свого він не захотів назвати. Як пізніше я довідався, це колишній кадебіст. І цей виродок переконливо стверджував: „Повідкопували кістки худоби і тепер кажуть, що це кістки людей, яких ми помордували“. Це хамство вже виходить за всякі межі.

І ще про одну нісенітницю ветеранів. Ветерани нахабно стверджують, що бандерівці вбивали вчителів, яких присилали сюди зі східної України. Кожному з цих ветеранів я говорив про те, щоб він назвав конкретні факти. Але ніхто таких фактів не зміг назвати. За їхніми словами, вбивали вчителів за те, що вони були комсомольцями. І цих ветеранів я запрошував у своє рідне село Старуня Богородчанського району Івано-Франківської області. Чому якраз у Старуню? Та тому, що у Старуню зі східної України прислали 15 вчителів. Назву їх поіменно. Це Калайда Віктор та Калайда Віра з Мелітополя, Бірка Ганна з Харківщини, Хмарна Ганна з Вінниччини, Фафлей Ганна та Пилип’юк Олена з Київщини, Камчатний Іван та Камчатна Ганна з Чернігівщини, Куцарьов Олександр та Войтюк Віра з Кіровоградщини. А також Козаренко Марія, Сав’юк Надія, Василець Галина, Шевчук Степан, Глодан Олена. Чи є потреба питати, чи були вони комсомольцями? Адже в західну Україну направляли тільки комсомольців, і то найкращих. І як кажуть ветерани, бандерівці мали їх повбивати. Та цього не сталось. Бандерівці не вбили жодного вчителя. Ветерани мали і мають можливість у цьому переконатися. Я їм запропонував поїхати зі мною в Старуню. Навіть оплачував їм проїзд. Але ветерани не дурні. Їх і трактором в Старуню не затягнеш. Вони не хочуть визнати правди. Ще й зараз в Старуні живуть вчителі, які колись приїхали зі східної України. Живуть їхні сини, доньки та онуки. Старуня стала для них рідним селом. Можливо, що ветерани знають інші села, в яких бандерівці вбивали вчителів із східної України. Я готовий з вами поїхати в ці села. Я вам про це говорив. То чому ж ви цього не хочете зробити? Який з цього висновок? Ви можете тільки нахабно брехати. Хіба ж ви не знаєте, що бандерівці не вбивали вчителів із східної України? Прекрасно про це знаєте, не гірше від мене. Але вас тягне на брехню, як ведмедя до меду, а свиню – в болото. Та ведмедеві не дивно, бо він хоч тягнеться до солодкого. А ось свиня! Виходить, ветеран і свиня мають багато спільного.

Та чи були випадки, коли бандерівці вбивали вчителів зі східної України? Такі випадки були. Адже траплялися вчителі, які були активними радянськими активістами. Вони були сексотами. І ще гірше. Вони не тільки вчили дітей. У позаурочний час вони брали в руки автомати і разом з енкаведистами йшли проти бандерівців.

То як повинні мали чинити бандерівці з такими вчителями? І не тільки із вчителями, а й з головами сільських рад, головами колгоспів, лікарями, які були й радянськими активістами.

Про ставлення бандерівців до вчителів із східної України можете прочитати в прекрасній книжці Володимира Забігая „Зустріч з Україною“. Всі описані в цій книжці події відбувалися на Львівщині. Бажаючі можуть взяти в мене цю книжку. А ось як самі кадебісти переодягалися за бандерівців і вбивали вчителів, прочитайте в книжці Омеляна Крайківського „Визволителі“. Якраз не сотні, а тисячі вчителів були жорстоко замордовані кадебістами. То чому ви про це не згадаєте? Я знаю такі випадки, але про це іншим разом. А що ви на це скажете, ветерани? Маєте повне право мені заперечити.

  1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка