Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка10/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20

1950 рік
Я працюю в селі Рівне (Königsau) – так звалось за часів німецького населення, після другої світової війни.

Königsau було засноване в 1783 році німецькими колоністами. В 1846 році вперше збудували в цій місцевості католицьку церкву (кірху).

В’їжджаю в село. Зразу ж у вічі впала страшна картина: в центрі села зруйнована святиня (кірха). Давно, видно, стоїть призабутий храм. Приходжу ближче, стою перед обшарпаною святинею, схилила голову. Неначе почула плач душі. „За що мене зруйновано? Варвари, ваші руки піднялись на святе“. Думки вголос не висловила: страшно.

І так, мої дорогі краяни, в нікого не вистачило сили противитись варварським вчинкам. Телефонував секретар райкому: „З церкви зробити склад чи конюшню“. Сказано. Зроблено.

Наші діди, прадіди голову клали за віру Христову, а ми, мов та овеча отара, йшли туди, куди гнав нас вівчар.

20 серпня 1950 року. Залишилося 10 днів до початку навчання у школі. За цей час вивчаю історію села. Відвідала кожну хату, маю контакт з людьми старшого віку, які жили в селі у час перебування німців на нашій території. Бідні люди наймалися в них прислужниками, наймитами.

Старожили, які працювали в німців, розказують: це були люди працьовиті, роботу оплачували грішми, зерном, своєчасно, займалися землеробством. Мали все те, що вимагало село. Село їх було мов чарівна казка.

З підпіллям не маю жодних контактів – усі зв’язки обірвалися. Зате, наскільки це можливо, розгортаю національно-патріотичну, культурно-просвітницьку роботу. Засновую художні гуртки, організовую концерти, ставлю вистави за творами провідних наших драматургів.

На бідній сільській сцені з’являються такі вистави, як „Мати-наймичка“ (за Т. Шевченком), „Лимерівна“ (п’єса Панаса Мирного), „Украдене щастя“ (драма І. Франка), „Дай серцю волю, заведе в неволю“ (п’єса Марка Кропивницького) та інші. Відзначаємо дні народження Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки. Правда, доводилося співати оди Сталіну (без цього було неможливо). У такому суспільному тумані сіялося добре, мудре і вічне. Це дало можливість освідомити нашу молодь, познайомити з національними традиціями, звичаями, прищепити любов до рідної України.

Минуло два роки мого перебування в селі Рівне. Повного вдоволення не знаходжу. Навпаки – невідоме відчуття мене тривожить. Душа неспокійна. Чого ждеш? Не знаходжу людини, якій могла б відкрити душу. З підпіллям не маю контакту. Де ви? Відгукніться!

Сьогодні на уроках не була. Приїхала пізно з Дрогобича з наради. В банку мала отримати гроші і не отримала. Темно. Ніч. Читаю книжку „Царівна“ Ольги Кобилянської. Заспокоїлась. Заснула, не гасячи світла. Забула закрити двері. Сплю твердим сном. Раптом несподіваний шелест. Біля мене з’являється людина з грізним обличчям, зі звірячим поглядом і пістолетом у руці.

„Ти підписувала з учнями листа Сталіну. Ми в лісі голодні, боремось за Україну проти Сталіна, а ти що собі дозволяєш?“. У той час, дійсно, підписували такий лист, але в мою школу не дійшов. Якщо б дійшов, звичайно, підписала б. Іншого виходу не було.

Я не промовила до нього ні слова. Зрозуміла, хто прийшов. „Давай гроші!“ „Не маю“. „Брешеш, давай!“ Приставив пістолет. „Давай!“ „Не маю! Стріляй мене і дитину“. Дитина в плач. Звіряча рука вдарила мене по обличчі. „Давай гроші!“ Скинув мене на землю, бив, копав. Вийшов.

Що я відчувала до звірячої людини? Ненависть! Ні! Краще б відчула ненависть, не було б так боляче. Дитина 17 років. Це ж наша українська дитина. Хто тебе створив? А таких багато. Про трагічну безсонну ніч мовчу. Тут багато несвідомих людей, подумають – справді бандерівець.

Час рікою пливе. Пройшло відтоді чотири роки. Я його впізнала. Служив стрибком, став агрономом і працював у сусідньому селі. Глянув на мене – і я на нього. Він мовчав і я теж. Не знаю, що ця спотворена людина думала. Хай Бог простить.

1960 рік
Роки летять стрілою. Я зрозуміла, лише в думках своїх я була хороша, прагнула до вчинків прекрасних і шляхетних. Та моїм селянам це було невідомо.

Я зрозуміла свою тупість. Я не в змозі була за 10 років зробити задумане. Я людина без жодного таланту. Моя просвітянська нелегальна робота не дала позитивних результатів. Сталін залишився „рідним батьком“. Мої пісні, які починалися словом „Ой“: „Ой, у лузі червона калина“, „Ой, у полі могила“, „Ой, одна я одна“, „Ой, у полі жито“, не зрозумів нарід. Не зрозумів, що я не могла з ними заспівати „Ще не вмерла Україна“. Я не могла сказати молоді те, що діялось у моїй душі. А вона плакала мовчки.

Я відчула до себе огиду. Справжній націоналіст має протиставлятися всім перешкодам і небезпекам. Він не знає страху. Заяча вдача боягуза йому чужа і гидка.

Звертаюсь до Всевишнього: „Господи, допоможи мені знайти вірний шлях. Допоможи мені з’єднатися з людиною, з якою я змогла б знайти спільну мову. Я неначе сирітка безпорадна. Шукаю однодумців, а їх немає. Прошу, зглянься, Господи“.

Господь мене вислухав. Одного чудового дня засвітило сонечко. Новина. В наш радгосп Рівне призначили директором радгоспу Семенова Миколу Васильовича. Він показав себе чесним, працьовитим керівником. Дружина його, Люба Василівна, почала завідувати бібліотекою. Щось спільного було між нами. Одна одну ми почали розуміти. З’явилося прекрасне почуття, якого і за великі гроші не купиш. Я наче ожила. Починаємо мірою своїх можливостей працювати. Директор відремонтував старий клуб, перероблено сцену. Прикрасили кімнати портретами Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка. Важко було, але змушені були і Леніну місце присвятити. Прикро іноді чути від учителів: „Немає за що працювати, копійки платять“. Не раньте сердець старших педагогів! Вже ніхто не змушує кривити душею. Ви маєте волю, свободу, а це міх золота не замінить. Працюймо, виховуймо молодь, і прийде час – ми станемо на рівні європейських вчителів.

Часто організовуємо виступи, присвячені народженню наших визначних людей. Молодь бере активну участь.

Я відчула неначе теплий промінь огріває моє серце. Прийде час, зникне лицемірство, і ми вголос заспіваємо:
Боже Великий, Творче Всесильний!

На нашу рідну землю поглянь!
От і ще одна радісна новина. Хати, в яких жили німці до світової війни, можна продавати мешканцям села. Люди почали купувати, ремонтувати. Село розцвітало. Директор радгоспу разом із виконробом Харченком багато праці доклали у цій благородній справі.

Пройшло п’ять років на здійснення вимріяного плану. Всі одноголосно вигукнули: „Ми маємо свої хати на нашій віками поневоленій Україні“. За слова „віками поневоленій“ довелось декому відповідати в КГБ. На їхню думку, Україна в 70-у році була вільна. Незалежна.

Минають дні, місяці, роки, а наш радгосп стає кращим і багатшим. Багато худоби, свиней, коней. Появилася швейна майстерня. Чудова пасіка, загуділи бджоли. Куплено для молоді музику.

Недовго раділи. Несподівана новина. Нашого директора Семенова переводять в гори. До нас привезли нову людину – Волошина. З перших днів він показав себе людиною байдужою, не зацікавленою зробити селянам те, що село вимагає. Минає час, не зупиняється ні на хвилину. Село з кожним днем стає біднішим. От такий керівник у селі. Відлетів дбайливий голуб, залетів чорний ворон.



1991 рік. СамостІйна УкраЇна
Важко повірити: це реальність чи сон? Кричить душа. Радість без меж: „Ми маємо державу. Ми маємо волю!“

Мене неначе сильний вітер вигнав із самітної кімнати. Це був мій учень з давніх років. Член КПРС. Кричу з радості: „Ми маємо свою Державу!“ Здригнувся чи з ляку, чи з радості. Мовчки пішов від мене. Забігаю в крамницю, всі присутні в моїх обіймах. Потрапив в обійми якийсь незнайомий. „ Ви хто такий?“. Мовчить. Підказують „А Ви що – не знаєте? Він працює в Луганській області партійним секретарем“. Перелякано відповів: „Нет, нет, я сейчас там не работаю“. І тут же вийшов. Мені так радісно стало. Переляканий. „Нас буде боятись комуністична партія“. На жаль, ми не використали такої чудової нагоди. Допустили їх і до парламенту і до керівних посад. Майже в усіх селах проголошено День Незалежності. Внесено синьо-жовті прапори. А в нас глухо. Я надіюсь, може, відгукнуться бандерівці. „Хлопці, де Ви? – кричу сама до себе – невже Вас не було ніколи?“.

Їду в райцентр у Дрогобич. Звертаюся до керівництва.: „Чому забули за наше село?“. Відповідь: „А хто має за Вас турбуватись?“. Соромно мені стало. Вони мають рацію.. Призначили день святкування. Я почала готуватись до відзначення цього віками вимріяного дня. Готую молодь. Важко знайти пару дівчат для внесення прапора. Батьки не дозволяють, не вірять у реальність, бояться арештів. Комуністична партія попрацювала тут непогано. Заболіло біля серця, зашуміло в голові. Розум заворушився, змусив боротися. Не здалась! Докладаю всіх зусиль.

Зрозуміла мене молодь, батьки, діди теж. Допомогли мені і сусідні села Кавське, Летня, Опарі під керівництвом священиків. Діждались вимріяного дня. Не спиться. Раненько я біля контори. Тут мають зійтися селяни (церкви в нас немає) і винести прапор. Час біжить, нікого немає. Я переживаю: „Господи, а може не прийдуть?“. За декілька хвилин почувся чудовий спів з боку Кавська, невдовзі з боку Летні, Опарів. Мої односельці пробуджені чудовим співом. Неначе сполохані пташки, прилетіли радісні, усміхнені.

Священик Дем’яновський зупинився неподалік знищеної німецької кірхи. Сусідні села з прапорами, з хоругвами стали на призначеному місці. Наші дівчатка винесли прапор. Залунав чудовий церковний спів. Священик відправив Богослужіння.

Виступали з промовами священики, районні керівники. Звернулися до людей: „З’єднаймося, безпартійні і партійні в одне нерозривне ціле. Ми діти одного батька. Ми діти однієї Батьківщини, віками поневоленої“. Залунала пісня „Боже Великий, Єдиний, нам Україну храни!“.

Майорить між натовпом синьо-жовтий прапор. Вітерець злегка повіває, неначе чуєш голос живого прапора: „Я з Вами назавжди. Така воля Божа“.

„Бережіть Незалежність. Слава Україні! Слава Героям!“.

Я живу у Незалежній Україні. Життя є тоді життям, коли його рушійною силою є ідея. Господи! Допоможи знайти вірний шлях до здійснення задуманої ідеї.
За думою дума разом відлітає,

Одна тисне серце,

Друга роздирає,

А третя тихо, тихо плаче.

Бог не бачить.
Скільки вимріяних планів перед нами. Мов минуле в минулому. А пам’ять не вмирає, не дозволяє бути осторонь від сучасного. Немає тих, які боролись за правду. Я просто не знаю, з чого починати.

У голові шумить. Наше село розкрадене до нуля. Директор вивіз техніку, машини, коней немає, свиней порізав. Худоби багато поздихало, сіно продане. Така була чудова пасіка! Пасічника місцевого замінив людиною, яка жила далеко від села (Скородуб звати). За короткий час не стало пасіки, не стало того, хто нею керував. А де ж поділися наші бджоли? Де вони літають? У бухгалтерії записано : „Поздихали“.

Була швейна майстерня, електричні машинки – немає. Де ж ділись? А музика для молоді – немає. Де ділась? По весіллях грає гурт, найманий директором, гроші заробляє. Сім років пройшло відтоді, як не чуємо звуків цієї музики і її не бачимо.

Не витримала. Заходжу до кабінету директора Волошина: „Віддайте музику!“ Подивився на мене. Крикнув: „Вийди!“ Стою. Вийшов він. Я стою. Розум підказав „Спотворена людина“. Серце пожаліло. Сумно стало – це ж наша українська дитина. Як його навернути на правильний шлях?“. Він член КПРС.

Виступаю на кожних зборах. Не допомагає. Звертаюся до районних керівників, до п. Петрушака. Де ви, наші вибранці? Подумайте, чи Вашої вини тут немає? Звичайно є. Байдуже дивитесь на руйнівників. Через Вашу халатність підірвали і Вам авторитет. Таке Ваше керівництво дало можливість намножити доморощених мафіозі. Яка шкода таких людей: вони пропащі, вони мертві, гнилі душею. Щаслива та людина, яка заробляє копійку не втративши власної честі. І так, п. Петрушак, за час Вашого керівництва Волошин збагатився, а Ви втратили перед народом довір’я за всі його заслуги, за працю впродовж семи років. Він мав можливість зробити рівнян жебраками. Подумайте над помилками, які довели до трагічного стану.

Якщо я збоку гляну на себе, можу знайти не тільки слабкі, але навіть смішні свої риси. Чого добиваюсь? Чого мене мучить дійсність, яку я не зможу змінити.

Пройшло пару місяців від того часу, як я почала воювати зі злодійством.

Трагічна хвилина. Пізній вечір. Світло в селі згасло. Я мала намір зайти до сусідки. Тільки стала на поріг, раптом почула сильний удар у голову. Я покотилася на землю. Почула голос: „Суко бандерівська! Попробуй розказати, приб’ю“. І щез у темряві. Хто це був? Невідомо. Скільки я лежала в сінях, теж не знаю. Біль був жахливий, ледве добралась до ліжка. Декілька днів не показувалася на людях. Обличчя спухло. Люди підозріло дивились на мене і не вірили в мою версію, що ніби впала.

У кожному злі, у кожному горі можна знайти маленьку втіху. Всі мої односельці мовчки дають мені знати, чия це робота надіслана. Мовчать, але я майже чую їхні думки. І теж мовчу. Не впізнала ні статі, ні голосу. Один із комуністів сказав: „Галино, Вас не били ні поляки, ні більшовики, ні німці, а тепер при вашій самостійності“. А я йому: „Я вдоволена, що мене били. Це сам Господь доказав вам, хто і кого б’є: бандерівці чи бандерівців“. Я пожаліла і ту спустошену невідому людину. Вона наша. Він блудний син України. „Господи! Прошу, прости йому“.

Раптом відгукнулась одна ідея. В душі заговорило: „Припини боротьбу зі злодіями. Ти безсильна. Візьмися за Дім Божий“. Я перелякалася такого відчуття. Такого несподіваного, наполегливого звуку.

Господи! В селі 60 дворів. Люди бідні. Де набрати грошей? Така ідея мені зовсім не підходить. Раптом неначе вголос хтось заговорив: „Хочеш бути щасливою – будеш тоді, як труднощі перебореш“.

От і я взялась за цю роботу. Збираю гроші з місцевого населення. Зібрала мало. Подалась по сусідніх хатах. Назбирала не мало і не багато. Подаюсь до Дрогобича по установах, заводах. Почали роботу. Люди, неначе бджоли кружляють біля меду. Працюють задармо. Дивишся на них, серце радіє.

Незабаром витратили гроші. Що робити далі, сама себе питаю. Відповіді не знаходжу. Звертаюсь до Всевишнього. „Господи, підкажи, де взяти гроші? Прошу“. Відгуку не чути. Господь мовчить. До кого звертатись? Звертаюсь сама до себе: „Чому я така безсильна? Чому не родилась чоловіком, а кволою жінкою? Я б взяла пістолет, зайшла б до злодія, який обікрав наше село, сказала б, щоб віддавав гроші, бо вб’ю. Силою б забрала“. У тій хвилині пригадала підпільну організацію ОУН, у нас були такі дівчата, які виконували завдання не гірше, а деякі і краще від хлопців. А я до таких не належала. Відчула свою тупість:

1) У просвітянській роботі зробила мало – Сталін остався рідним батьком.

2) Не домоглась того, щоб поборотись із злодіями. Село обкрадене.

3) А що буде з Божим домом? Не стоїть, а лежить, як людський труп, який ніколи не воскресне. Тут я підтвердила свою тупість: „Я людина без жодного таланту“.

Боже! Чому такий короткий шлях щастя? А чому довгий, безпечний шлях горя? Серце моє вже охололо, воно вже перестає відчувати добро і зло. Плачу. Почала церкву, а хто закінчить? Минає безсонна, безнадійна ніч.

Ранок. Сонце уже піднялось на горизонт. Пташки защебетали. Село пробудилось із сну. Гріш ціна всім планам, якщо вони лишаються невиконані. Серджуся сама на себе. Стримую крик душі. Боже, як важко жити! Пригадала слова Гюго: „Йдеш важко по житті, неначе по болоті“.

Душа прагне вибратись із того болота. І ось чудо! Сам Господь з’явився. Почула шум машин. Біля зруйнованої кірхи зупинилось німецьке авто.

Вийшли німці. Подивились на свою зруйновану святиню, біля неї гурт наших людей, які неначе замучену людину витягали з багна. І біль, і радість появилась на їхніх обличчях. Пригорнули мене до себе: „Так, наша кірха, а ваша церква воскресне“.

Дали нам гроші, і ми почали швидко перебудовувати святиню, знищену варварами.

Пройшло три роки. Мов казка, мов чарівний сон, мала горстка людей сотворила чудо – побудувала церкву. Мої односельці! Які Ви багаті душею! Ви вклали стільки праці і своїх заощаджень, не витрачаючи їх на розкоші свого тіла, а з допомогою німців та своїм трудом воскресили святиню.

Церква, неначе квіточка, розцвіла в центрі маленького села. Із того часу розбігаються хмари, велике сонце дивиться на маленьке село з повагою. Сонячне тепло переливається в людські душі, зігріває теплом оживляючи застиглі серця. Душі, серця з’єднуються з Всевишнім, Ісусом Христом, Матінкою Божою.

1993 рік
Мої діти перелякались минулого побиття. Вирвали мене з самітного гніздечка. Діточки мої надзвичайно добрі, ласкаві, створили для мене умови. Я починаю почувати себе неначе в таборі. Вони вирвали мене мов дерево з корінням від мого теплого іноді бідного гніздечка. А я почуваю себе жахливо. Живу в ролі маленької дитини.

В селі я не відчувала старості. Там я виборсувалась з туману до сонця оптимізму. Я була впевнена, що населення мене любить. Я впевнена: „Я їм потрібна“. Тут мої ровесники на своїй рідній землі були наймитами, а німець господар. Діждались радянської злочинної влади, яка виховувала їхню молодь в брехливій історії. Я тут заховалась від каральників. По своїх можливостях стараюсь працювати в ім’я свого поневоленого народу.

А літа летять мов птиці. Моїх ровесників вже немає ні одного в живих (Село маленьке, всього 60 номерів). Учні мої вже стали бабусями, дідусями.

Я В СТРИЮ
Кому я тут потрібна? Тут багато вчителів, свідомих, освічених людей. Тут „Просвіта“, Конгрес Українських Націоналістів. Багато молоді з вищою освітою. Десять днів пролетіло моєї присутності в Стрию, звертаюсь до доньки: „Марусю, я не можу сидіти взаперті. Куди мені оприділитись?“. „Мамо, тобі пора відпочивати. Молодість відлетіла, а з нею і здоров’я“. „А твій батько молодість віддав в ім’я Батьківщини. А я маю зберігати мою старість, для кого?“

Господи! Чому я постаріла? Чому душа не старіє, а рветься до польоту? Як її зупинити? Вона безсмертна. Вона не зупиниться.

Сонечко показалось із-за хмар. Небагато часу пройшло. Стукіт в двері. З’являється людина усміхнена, загадкова. Робить враження, що знає мене. Я здригнулась. Це агент. Хто наслав? В нашій незалежній Україні ворог не спить.

Сам Господь заставив цю людину до мене прийти. Почула голос з небесних просторів: „Я Гуменюк Роман“. Він привітався і запропонував мені підписатися на підписному листі кандидата в президенти від Конгресу Українських Націоналістів Біласа.

Після цієї пропозиції моя душа відчула бурхливу молодість. Яка радість! Я живу у вільній Україні. Неначе крила в мене появились і я почала літати по школах. При зустрічі з учнями я забуваю за старість. Використовую свободу слова.

Вперше я опинилась в початковій новій школі № 12. Познайомилась з вчителями: Костяк Степанія, Галина Володимирівна, Білан Надія Василівна, Ірина Василівна. Діти при таких вчителях неначе при рідній мамі. Я цю школу відвідую. Учні мене радо зустрічають.

В такому шкільному гніздечку не замовкають музичні акорди пісні під керівництвом шановної співачки, любимої вчительки Ірини Василівни. Вона втілює в дитячі серця і душі національний скарб доброти, ніжності.

По своїй можливості відвідую багато шкіл: 4, 8, 6, 7… Не мале вдоволення і радість находжу і в 4 школі. Таких вчителів, як Федько Оксана, Федорович Орися. І тут багато таких, які заслуговують на повагу. При таких усміхнеться і заплакана мати. Згадала я кращих вчителів. На жаль, є такі вчителі, які не заслуговують на пошану. Кожний вчитель повинен бути національно свідомим, горіти гарячою любов’ю до свого народу. З часом вони зрозуміють. Не засуджуймо їх. Хто їх виховував? Злочинна комуністична партія. Прийде час, їх душі і серця запалають гарячою любов’ю до свого народу, до своєї Батьківщини.

От і ще одна радісна подія. Шановний Роман Гуменюк з’єднав мене з членом Головної Булави Всеукраїнського Братства ОУН–УПА Романом Панькевичем, який проживав у Львові.

Шановний п. Панькевич з’єднав мене з воїном УПА Дмитро-Грицько-Цяпко, що проживав в Австралії. Знайомство з такою людиною збагатило мене душевно. У віршах автора: „З думками летять у парі як птиці літа“.

Минуле заворушило мою душу. 1941 рік. Створена була Повстанська Армія – ОУН. Її потрібно було нагодувати, одягти власними руками. В такій бідній армії знаходився юнак Дмитро – Цяпко. Він не один, їх було багато. Неначе косою, скошено цвіт України. Була в нас молодь, здатна на геройство. А зараз її не визнають воюючою стороною.

Автор закликає нас, українців, будувати справжню незалежну Україну, не запродувати її ворогам. Берегти рідну мову, шануймося, бо ми Українці. Вірші воїна УПА Цяпка дійдуть, неначе посів зерна, не тільки до свідомої національної молоді, але й до тих, хто убогий духом, гнилий душею, мертвий, хоч живий. Вони прозріють. З Божою допомогою ці вірші будуть проникати в душу, як ліки від болю, як ковток свіжого повітря. Ці вірші без будь-яких зусиль відгукнуться у їхніх серцях. Появляться наші воїни УПА і захистять нашу Батьківщину.

14 років пролетіло відтоді, як я опинилась в Стрию. Мої сумніви в краще майбутнє відлетіли від мене далеко-далеко. Я повірила в реальність. Я дожила до щасливої вимріяної хвилини. Я побачила Київ (телевізор). На майдані неначе квітучий сад. Чую: „Нас багато! Нас не подолати! Ющенко! Ющенко!“. Це наша молодь пробудилась віками поневолена. Радісні вигуки.

Я здригнулась. Так, це не сон. Це дійсність. Незчулась як покотились по моєму обличчі сльози радості. Радість і рівночасно плач. Ровесники мої! Ви в небесних просторах не дожили до щасливого дня. Тут же воїни УПА, повстанці ОУН живі і мертві. Мертві сплять могильним сном. А живі наші герої не всі на рідній землі, за яку стільки крові пролили і здоров’я. Треба було заховатись від комуністичних каральників, щоб зберегти життя. Я впевнена, скучаєте за рідним краєм. Не чуєте чудового співу солов’я. Не пробудить Вас зозулька: Ку-ку, ку-ку! А сонечко на чужині не зігріє Вас так, як в Україні. Верніться в Україну. Ми Вас зустрінемо радісно.

Україна є вільною державою. Господь буде її берегти, щоб не зійшла на манівці. Треба нам сильну увагу приділити нашій жахливій сучасності.

Повір в те, що під керівництвом Ющенка при допомозі Господа ми вдержим нашу Незалежність, незважаючи на те, що зараз розкрадають, безчестять, глумляться над її красою, культурою погані сини, дочки.

„Тих, хто чинив криваві злочини проти українського народу, живуть свідки тих трагічних часів і розберемося в кабінетних архівах“.

Я на схилі свого життя почуваю себе щасливою, живу в Незалежній Україні і вірю в те, що наша молодь, наш народ вдержить Незалежність. І наша Україна розцвіте в своїй красі, в своєму багатстві.

Слава Україні!

Героям слава!



Василь МАРКОВИЧ
ПІдпІллЯ ОУН у ЗапорІзькІй областІ

10-річчю Незалежності України присвячую
І всі ми вірили, що своїми руками

Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,

Що кров’ю власною і власними кістками

Твердий змуруємо гостинець і за нами

Прийде нове життя, добро нове у світ.
Іван Франко

Обласний провІд ОУН
Згідно з тезами комуно-московської пропаганди, визвольно-революційний рух Організації Українських Націоналістів (ОУН) під час другої світової війни діяв тільки в західних областях України, а на центральних і східних теренах ніякого українського самостійницького підпілля не було. Але, насправді, підпільні організації ОУН діяли по всій Україні. Московські імперіалісти і їхні підголоски в Україні тримали такі дані в спецархівах під грифом „цілком таємно“. Суди трибуналів відбувалися за зачиненими дверима, а матеріали слідства перебували в архівах НКВД–КГБ.

Однак зі звітів підпільних обласних проводів, у яких вказувалося про діяльність мережі ОУН у південних і східних областях України, зі спогадів учасників похідних груп та звітів радянських каральних органів нам відомо, що в Запорізькій області німецькі окупанти розгромили перші групи підпільників у листопаді 1941 р. Але вже через місяць було організоване нове обласне Управління та підпільний Провід області, налагоджено випуск українських газет в м. Запоріжжі та районах області.

Сьогодні із кримінальних справ НКВД-КГБ стало відомо, що українське підпілля від німецького терору понесло великі жертви. На допитах у застінках НКВД про це згадується мимохідь, бо слідчі не хотіли акцентувати увагу на боротьбі підпілля ОУН з німецькими окупантами. Ось характерний епізод допиту учасника підпілля. Слідчий запитує:

– Что было написано на националистических листовках, которые вы распространяли?

– На листівці було надруковано звернення проводу ОУН до населення, щоб не віддавали до Німеччина своїх дітей, а молодь щоб уникала зустрічі з німцями, тікала зі збірних пунктів і переховувалася. Також закликалося населення добувати і зберігати зброю, бо вона знадобиться для боротьби з німцями.

– Как же ты мог распространять антисоветские листовки?

– Я думав, що це тільки антинімецькі листівки.

Як бачимо із діалогу, кагебіст вважав підпільну боротьбу проти німецьких окупантів спрямованою і проти комуністичного режиму, бо це була боротьба за побудову Самостійної України.

Тільки в травні 1942 р. на терені Мелітопольщини німецькими карними органами розстріляно декілька десятків українських підпільників. На жаль, сьогодні підрахувати кількість жертв неможливо, бо німецьких архівів не збереглося. Та незважаючи на репресії і жертви, діяльність революційного підпілля ОУН у Запорізькій області не припинилася.

Слід відзначити, що усвідомлення свого національного відродження на терені Запорізької області відбувалося прискорено завдяки молоді із західноукраїнських земель, яка гуртувалася в похідні групи ще перед вибухом війни. Члени похідних груп зуміли притягти до себе багато активістів-східняків і створити з них кадри самостійницького підпілля ОУН під прапором Степана Бандери.

Сьогодні знайомлячись із кримінальними справами на членів ОУН, які діяли на терені Запорізької області, бачимо, що вже у жовтні 1941 р. в Запоріжжі був створений обласний провід ОУН, який очолив Василь Ясенко-“Дмитро“, призначений Головним Проводом ОУН. У його підпорядкуванні перебували керівники груп: Михайло Вінтонів, Микола Сливка (під псевдонімом „Микола Буревій“), Володимир Федисів.

До обласного Проводу входили:


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка