Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка13/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20

ПІСЛЯСЛОВО
Із переглянутих справ видно, що всі підсудні на допитах трималися мужньо, пам’ятали 9-ту заповідь українського націоналіста: „Ні просьби, ні грозьби, ні тортури, ні смерть не приневолять тебе зрадити тайни!“ І тому гітлерівській службі СД та органам НКВД–МГБ не вдалося повністю розкрити розширену мережу Організації Українських Націоналістів, яка діяла не тільки в районних центрах, але і в селах області. Та, на жаль, сьогодні розсекречені тільки ті кримінальні справи членів ОУН, яких засуджували „трійки“ – військові трибунали без присутності підсудних і їх захисту, а вироки оскарженню не підлягали. Кримінальні справи, які проходили через цивільні суди, і сьогодні недоступні. Крім того, багато кримінальних справ зберігається в центральному архіві КГБ в Москві, куди автор доступу не має.

Про те, що каральним органам не вдалося виявити всіх членів ОУН, навіть у найбільш розконспірованому Мелітопольському районі, свідчить довідка, підготовлена для вищого начальства слідчим особливого відділу КГБ майором Горбуновим 19.06.1954 р., в якій, між іншим, значиться: „Как известно, в октябре 1941 года в г. Мелитополь Запорожской области из западных областей Украины прибыли эмиссары ОУН: Буревий Николай Семенович, Винтонив Михаил Романович, Хабарик Владимир Емельянович, Молодий Иван Иванович, которые создали Мелитопольский городской и окружной провода ОУН и весь период оккупации проводили активную антисоветскую националистическую работу.

После освобождения территория Запорожской области от немецких оккупантов значительная часть членов Мелитопольского городского и окружного „Провода“ ОУН была арестована органами МГБ…“

Сьогодні важко відтворити повну картину підпільної боротьби ОУН проти гітлерівських і сталінських окупантів у Запорізькій області. Заарештовані члени організації зберегли багато організаційних таємниць. Більшість керівників ОУН були розстріляні, інші вислані на каторгу, звідки не повернулися. Хто ж залишився на волі, вже померли і правду про підпільну працю забрали з собою в могилу.

Однак може в декого виникнути думка: чи не є кримінальні справи сфабриковані органами НКВД-КГБ, на що вони були майстри? Але спогади, написані в 1994 р. одним із учасників похідних груп Миколою Сливкою-“Буревієм“, цілком збігаються з даними, занотованими в протоколах допитів Іларіона Курила-Кримчака, Івана Молодія та інших політв’язнів. Прикметно, що всезнаючим енкаведистам не вдалося виявити, що Микола Сливка і Микола Буревій – одна і та ж особа, хоч із арештованих його друзів багато про це знали.

Ознайомившись із кримінальними справами на членів ОУН в Запорізькій області, ми бачимо, що завдяки важкій, упертій та жертовній праці членів похідної групи українське самостійницьке підпілля швидко розвивалося і щоразу більше вростало в ґрунт. Незважаючи на кривавий німецький терор, воно безперервно продовжувало підпільну працю, в якій головний натиск було поставлено на політичну боротьбу проти німецьких і большевицьких окупантів, на популяризацію українських самостійницьких ідей. Ці ідеї поширювалися словом, друком, героїчним прикладом підпільників. Маси українського населення: інтелігенція, робітники і селяни – залучилися до праці українського підпілля під прапором Степана Бандери та часто власною кров’ю доводили, що українські самостійницькі ідеали їм рідні й дорогі.

Сьогодні, напередодні 10-ї річниці Української Незалежності, ми гордимося славними нащадками Запорозького козацтва, які безкомпромісною наполегливою боротьбою проти окупаційних режимів наближали радісний день проголошення Української Самостійної Соборної Держави. Їхні імена мають бути вписані золотими літерами на сторінках історії України, а їхня самовіддана боротьба за волю України служитиме гідним прикладом для майбутніх поколінь Української Нації.

Вічна слава Героям України!


Автор щиро дякує начальникові Управління СБУ в Запорізькій області Рибальченку С. О., начальникові підрозділу СБУ Орлову В. О., директорові Державного архіву Запорізької області Тадеєву О. С., зав. відділом Бондарю В. О. за надану можливість ознайомитися з архівними матеріалами.
Запоріжжя, травень 2001 р.

АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ І ЛІТЕРАТУРА
1. Кримінальні справи на членів ОУН, з реєстром в архіві СБУ в Запорізькій області: Арх. №№ П-5625, П-8243, П-9551, П-19583, П-19704, П-21120, П-21837.

2. Кримінальні справи на членів ОУН згідно з реєстром у Запорізькому обласному Державному архіві: ФР – 5747. Арх. №№: 107, 4692, 5427, 5850, 7560, 7683, 7689, 7700, 7840, 7955, 8729, 8735, 9365, 9482, 9581, 9584, 11005, 11006, 11007.

3. Махайло Луцик. З витоків ОУН.//“Бойківська Думка“. 13 червня 1998 р.

4. Лев Шанковський. Похідні групи ОУН. – Мюнхен – 1958. – С. 370.


Василь Ромащук
Спогади поруЧника «Чорноти»
Біографічний нарис

I
На Волині є село Облапи Ковельського району. До війни налічувало 750 дворів. З півдня на відстані 12 кілометрів від нього – місто Ковель. З південного боку сільської землі – державний ліс, який називається Калдуби. Також з північної сторони сільської землі є державний ліс, який має назву Сикунщина. У селі є Мале озеро, а за селом – Велике. Три вулиці. До війни тут була школа „повшехна шестиклясова“. По війні – десятирічка. У центрі села була церква, яку комуністи спалили. Та за часів Незалежності селяни побудували нову за два роки. У центрі села є кооператив. До війни була „Просвіта“ та бібліотека. За радянських часів зробили клуб. Зі східного боку села, на відстані трьох кілометрів, є залізниця Ковель–Камінь-Каширський. Із західного боку села, на відстані 2,5 кілометра, є залізниця в напрямку Ковель – Брест. А на відстані 1,5 кілометра – асфальтована дорога стратегічного значення: Брест–Ковель–Львів–Рівне.

Село гарне. Як у вірші Т. Шевченка – „неначе писанка, село“. Природа чудова. Навколо лісочки-переліски. Волинське Полісся. Недарма в одній пісні співається: „Що там тропіки, пишні пампаси? Загляніть-но у пущу до нас, я відразу віддав би за неї і Тібет, і Урал, і Кавказ“. Це моє село, яке дало до УПА понад три сотні вояків і багато визначних людей до Українського національного визвольного руху. За це московсько-більшовицькою ордою вивезено в різні регіони СРСР 144 сім’ї і багато людей знищено. А село, таке гарне, чудове, – називали „змєїноє ґнєздо“.

У цій прекрасній місцевості, оспіваній Лесею Українкою, я й народився 25 квітня 1926 р., у Вербну неділю, у батьків Ромащука Кирила Гнатовича і Наталки Володимирівни. Дідів я – ні батькового батька, ні маминого – не знаю. Батьків батько помер молодим. А дід по матері був у Брусиловській армії в м. Коростень начальником військового шпиталю. Після війни через короткий час помер. Мого тата виховав його дід, мій прадід. Говорили, що наш рід – старого збіднілого шляхетного походження. Але, чого я добре не знаю, торкатися не буду.

Батько мій 1914 року, під час війни, був евакуйований на Донбас, у місто Дебальцеве, де здобув освіту. Закінчив школу залізничників (не знаю назви) – на той час то була добра освіта. Працював машиністом на паровозі. Після повернення додому одружився з моєю мамою, Наталкою Володимирівною.

З першим призовом українців до польського війська батька взяли на службу в 50-й полк піхоти легіонів Пілсудського. Полк був розташований в м. Ковель. Батька, який мав освіту, взяли до школи підхорунжих. Після відбуття служби вийшов у запас підпоручником, зайнявся сільським господарством, бо мав велику спадщину. Маючи вже двох дітей (старшу мою сестру Ганю і мене), займався нашим вихованням. Нас дуже любив. Пам’ятаю, привів мене у перший клас до школи. У синіх шароварах, у вишитій сорочці і підперезаного поясом. Учителі деякий час носилися зі мною, як з писанкою. Але пізніше довелося одягти шкільну форму.

Батько мій був свідомим патріотом-націоналістом. Уся сім’я наша патріотична. Тато – у перших рядах засновників кооперативів, брав участь у драмгуртку і т. ін. Він висловлював своє негативне ставлення до всього неукраїнського. Як тільки я став добре читати, то батько почав носити мені книжки з читальні. Такі, наприклад, „На уходих“ Андрія Чайковського, „Зруйноване гніздо“ Адріана Кащенка, „З Дніпра на Дунай“, „Холодний Яр“ Юрія Горліса-Горського, „Гуляйпільський Батько“, „Отаман Хмара“, „Отаман Зелений“, твори Уласа Самчука „Волинь“, „Війна і Революція“. Двотомник Історії УГА під назвою „А ми тую стрілецькую славу збережемо“. У свої 13 років я вже прочитав „Берестецький мир“, „Червоний чортополох“, трилогію про Соловецькі концтабори та багато політичної літератури.

І ще чимало факторів, які мали великий вплив на мій світогляд і формування з мене націоналіста. Перший – батьків брат Василь Сементух (Ярий). Пізніше він буде крайовим провідником. Наприклад, 1939 року, коли прийшли радянські війська – „визволителі“, то в село, я пам’ятаю добре, привезли кінофільм „Богатая невеста“. Те що я побачив у фільмі – сподобалося. Коли прийшов додому, розповів батькові про своє враження. Батько відвів мене вбік і сказав мені: „Сину, запам’ятай. Мене можуть знищити, але ти слухай, що я тобі скажу. То та сама банда, що я її бачив у двадцятих роках. Тільки ще брехливіша. Вони ще себе покажуть, на що здатні“.

На початку того приходу, десь у листопаді 1939 року, по-звірячому було замордовано й розстріляно чотирьох чоловіків. П’ятого забрали – й досі невідомо, де діли. 1940 року, на початку літа, заарештували ще 12 людей. Вони 1941 року під час відступу червоних і наступу німецького війська були всі розстріляні у в’язниці м. Ковель. От тут і справдилися слова мого батька.

Можна з певністю сказати, що тут сформувався мій світогляд як патріота України й націоналіста. Я зрозумів, що ворог тільки мертвий добрий. Після приходу совєтів у 1939 році я продовжував навчатися в своєму селі. 1941 року склав іспити й отримав атестат неповної середньої освіти.

1941 року, 30 червня, була проголошена декларація про самостійність України як суверенної, ні від кого не залежної Держави. То в нашому селі і навколишніх селах усі взялися за зброю. Це було велике свято. Можна його порівняти хіба що з першим днем Великодня. Та не довго довелося радіти. Нові „господарі“ дали про себе знати і зрозуміти людям, що завойовники щастя не несуть. Отож німці розігнали всі українські національно-організаційні структури. Тоді ОУН(р) дає команду: зброю ховати і йти в підпілля.



II
Мав я неповну середню освіту, тому восени вступив до 8 класу гімназії імені Т. Шевченка в м. Ковель. Учитися не довелося через негативне ставлення окупаційної влади. Хочу додати, що був наказ з підпілля: йти і вступати у всі військові й напіввійськові організації, навчатися володіти зброєю і чекати подальшого наказу. Тому в перших числах квітня 1942 року я залишаю гімназію. Був скерований у вишкільний курінь у місто Луцьк.

Це була сільськогосподарська школа з військовим ухилом. Уніформа в нас була зелена – „хакі“. Командиром куреня був чотар Косаревич. Командиром вишколу – старший булавний Степан Коваль. Тут я зі старими рекомендаціями вступаю в ОУН, поминувши „юнацтво“. Я стаю повноцінним членом ОУН з квітня 1942 року. У вишкільному курені готували підстаршин.

Улітку, десь у середині липня 1942 року, відібрали нас, відмінників навчання, сформували з нас чоту, яку очолив підхорунжий Іван Климчак, і скерували в 103 шуцбатальйон, де був старшинський вишкіл (офіцерська школа) у місто Матвіїв (нині Луків). Програма вишколу йшла з прискоренням, бо часу було мало. Але знання давались відмінні. Нас готували до боротьби з окупантами, боротьби жорстокої й безпощадної. Я думаю, що ми цю довіру потім виправдали. Ми були молоді, для нас це була героїка. По правді скажу, де ми ішли, скрізь співали українські пісні, бойові пісні. Ми рвались у бій.

Нарешті настав слушний час. Народ не міг далі терпіти окупаційний терор. Тоді були створені перші повстанські загони на базі „Поліської Січі“ – 1942 року, восени, на Покрову. Командиром був Боровець („Тарас Бульба“), генерал-хорунжий. Окупанти почули, що пахне порохом. Наш 103 батальйон роззброїли. Тоді провід ОУН прискорив рішення: поки нас не інтернували, негайно забратися в ліс. То був уже початок великої збройної боротьби українського народу з окупантами. У кінці лютого – на початку березня 1943 року в складі 1 і 2 сотні я пішов до УПА, де почав брати участь у формуванні бойових відділів. Провід ОУН 5 березня 1943 року дає доручення крайовому провідникові військової референтури Василю Івахіву (псевдо „Сом“) – реорганізувати всі розрізнені відділи, приєднати відділи Боровця і створити сучасну структуру з залізною дисципліною. Реорганізація була проведена в короткий термін, блискавично. Так була створена структура Групи УПА „Турів“ ВО № 3.

Спочатку головним тереном керівництва ВО № 3 були Скулинські ліси, що лежали на північний схід від міста Ковель. Там розташовувалися шпиталі, друкарні, збройні майстерні та інші осередки. З цього часу починає своє існування Група „Турів“ Воєнної Округи № 3 УПА Північ. Кількісний склад групи „Турів“ – 3500 вояків, зведених у три загони. Крім того, в розпорядженні командування ВО були самооборонні відділи, охоронні боївки провідників, боївки СБ, відділи особливого призначення (ВОПи).

За наказом командира УПА Клима Савура, в середині літа 1943 року кожна група УПА створила в себе сотню кінноти у складі 130 козаків та старшин.


Структура Групи УПА „Турів“
Загін „Озеро“ (Ковельська округа ОУН), командир „Рудий“

1-й Курінь „Стохід“, курінний „Назар – Крига“.

2-й Курінь „Буг“, курінний „Павлюк – Лисий“.

3-й Курінь „Тур“, курінний „Голубченко“.

Загін „Котловина“ (Луцька округа ОУН), командир „Рубащенко“.

4-й Курінь ім. Коновальця, курінний „Рибак“.

5-й Курінь ім. Б. Хмельницького, курінний „Орел“.

6-й Курінь „Погром“, курінний „Мороз“.

Загін ім. Богуна „Січ“ (Володимирська округа ОУН), командир „Сосенко“.

7-й Курінь, курінний „Бескид“.

8-й Курінь, курінний „Остап“.

9-й Курінь, курінний „Голуб“.


У Берестецькій окрузі відділів УПА не було, а діяли тільки боївки. На початку січня 1945 року вже була друга бригада „Помста Крут“. Після понесених великих втрат було створено шість бригад. Як бачимо, сталося так, що фронт зупинився на Волині надовго, ніхто не передбачав цього. Ворог, маючи розв’язані руки, війська МВД і „заградотряди“, артилерію, бронетехніку й авіацію, постановив покінчити з групою „Турів“. Та це йому не вдалося, хоча ця частина УПА понесла великі втрати.

Маючи ранг старшого десятника, я спочатку був ройовим, заступником чотового. А потім, звичайно, як у війську, йшло підвищення в рангах і на посадах. Наші кадри з 103 батальйону, з яких формувалися загони, були скеровані у відділи груп УПА „Турів“, де займали підстаршинські й старшинські посади. Мене скерували в курінь „Буг“, де я до кінця числився в різних сотнях.

Тут, у курені „Буг“, було майже все керівництво наше з 103 батальйону. Тут формувався другий курінь „Буг“, штаб якого розташовувався в районі села Стара Гута. Пороз’їжджалися наші молоді командири на місця дислокації, де мали формувати бойові сотні. І тут з’явилися німці та власівці. Так звані „донські козаки“, які були одягнені в чорний одяг. А точніше, це був каральний загін, сформований з німців та москалів…

Нас залишилося тільки одна сотня, щойно сформована. Можна сказати, ще не обстріляна. Але на той час непогано озброєна. Кожний рій мав ручний кулемет системи Дегтярьова і два важких кулемети системи „Максим“, один міномет 50-мм. Вояками з важкими кулеметами керував підстаршина з 103 батальйону на прізвисько „Мочиборода“. Міномет мав Василь „Рижий“. Ми так його звали, бо був він, дійсно, рудий. Його помічник – „Давидко“. Це був веселун, такий що й мертвого розсмішить.

Ця подія розгорталася рано, ледь стало світати. Нас оточили, майже взяли в кільце. Лише обоз можна було пропустити через вузьку щілину. То було на перший день Великодня. А в обозі були подарунки, які нам люди привезли з ближніх сіл. Після короткої наради постановили дати бій ворогові, який у 5-6 разів переважав нас у чисельності. Рішення було таке, якщо ми не можемо дати позиційним методом бій, то дамо його по-своєму, малими силами. Нам наш ліс і купина допоможе, бо ми в себе вдома.

І таки дали. Обоз на чолі з бунчужним прорвався через щілину без втрат і розташувався за 2 км від основних сил, які були в оточенні. Розійшлися ми роями по всьому лісі. Тяжкі кулемети поставили на багатолітні дерева, де стояли колишні колоди-вулики для бджіл. То була природна амбразура, яку без тяжкої зброї не знищиш. І почали чекати незваних гостей. Нарешті ми дочекалися. Ворог пішов в атаку, ліс мовчав. Фашисти зупинилися. Потім пролунала команда. Німці кричать: „Форвертс“, а „русскіє братья-славянє“: „Впєрьод!“ Та як тільки ворог зробив кроків п’ять, заговорили-заспівали смертельну пісню наші кулемети. Звідусіль стріляли. Ворог панічно тікав. Ми поклали їх багато, а з нашої сторони було двоє легко поранених.

О другій годині дня ми їли освячену паску й поздоровляли один одного з перемогою. А вороги потім писали в газетах, що нас було понад 10 тисяч. Скажу відверто, ворог помилявся, думаючи, що нас застане зненацька. Він зрозумів, що школу ми пройшли у вишкільних куренях на „відмінно“. Команду над нами взяв курінний „Павлюк“ (Іван Климчак). Після проведення бою й успішного його закінчення я побачив, що до мене командири, які були на нашій блискавичній нараді перед боєм, дивилися і зверталися з повагою, незважаючи на те, що я був молодшим серед них. Я ніколи не говорив „Я“, а завжди „МИ“. Скажу відверто й навіть з гордістю, що я запропонував так провести бій, і всі на нараді зі мною погодилися. Бій був проведений за моєю пропозицією блискуче. Ми показали ворогам, що УПА – це сила, з якою треба рахуватися. Ця перемога нас укріпила духом, і авторитет наш виріс серед населення.

На початку травня 1943 року формувався тимчасовий загін чисельністю 250-300 осіб. До цього загону я був скерований на чолі чоти. Цим загоном командував особисто „Рудий“ (Юрій Штельмащук). Загін мав завдання вибити з Карасенського лісу зброд, який себе називав „Червоною партизанкою“. Та на узліссі підвода з важким кулеметом із сотні Розкараки – Дяченка наїхала на протипіхотну міну. Кулеметник загинув, а вся ланка була легко контужена. Після нашого мінометного удару це вороже гніздо було взяте. Ворог утік невідомо куди. У цьому лісі в лісничівках був заснований шпиталь і школа фельдшерів та медсестер.

Після повернення чоти на місце постою мене й чоту приєднали до сотні „Байди“ (Петра Ховхуна). У лавах цієї сотні я ходив рейдом у Головенський район та містечко Головно, тричі. Громили всі адміністративні заклади, забирали провіант, який уже був готовий для відправки в Німеччину. Декілька разів брали штурмом місто Матвіїв (нині Луків). Тут стояв великий німецький гарнізон, тому нам було нелегко. На початку червня 1943 року увірвалися ми в Заболоцький район. Вся поліція приєдналася до УПА. Полегшило роботу те, що поліція дала нам пароль.

На початку літа 1943 року на чолі чоти я брав участь у запеклому бою під селом Нодижи Волинської області з червоними партизанами – медведівцями. Майже добу точився запеклий бій. Ворог хотів пройти нашим тереном, тільки ми його не пропустили. У бою брали участь сотня „Байди“, сотня „Ворона“ і сотня „Кубика“. Тут я був легко поранений в обличчя осколком міни, та бою не залишив. Після цього під селом Нодижи, днів через десять, я на чолі невеликого відділу, до якого сам добирав людей, пішов штурмувати залізничний полустанок „Скиби“. Це недалеко, приблизно 3-4 кілометри від вузлової станції Любомль.

Під час відпочинку сотні мене часто посилали в села Городно і Загоряни для інспекції боївок, у яких готувалися кадри для відділів УПА. Сотня „Байди“ пішла рейдом на схід України. Я і моя чота увійшли в склад щойно сформованої сотні „Чернека“. Вона формувалася на терені Камінь-Каширського району. Сотня складалася на половину з галичан і з волиняків. Я подружився з трьома ройовими галичанами. Вони мені розповідали про Карпати, гуцулів, бойків, їхнє життя і побут. То були студенти – „Лев“, „Кропива“ і „Мрія“. Розуміється, це псевдо.

У середині літа 1943 року ми готувалися взяти штурмом місто Камінь-Каширський. Для цього проводилися підготовчі роботи. Щоб під час штурму міста забезпечити тили й фланги, аби ворог не міг отримати негайної допомоги, за одну ніч під командою молодого станичного Сави Шворака („Вітер“) була зруйнована залізниця Ковель – Камінь-Каширський. Я зі своєю чотою спалив три мости під містом Ратно на стратегічній дорозі в напрямку Брест – Ратно – Ковель. Наступної ночі залишили заставу на дорозі Ратно – Камінь-Каширський і вдарили на місто.

Районний центр у нічному жорстокому бою було взято. Знищили комендатуру і гарнізон. Зазначу, що нам під час штурму міста поліція повідомила пароль і приєдналася до нас.

Хочу нагадати дещо, що мене, як згадаю, досі смішить. До моєї чоти і на цей раз були прикомандировані Василь „Рижий“ і „Давидко“. Ця нерозлучна пара на цей раз мала не міномет, а гармату 45 мм. Ох, і давали вони з неї. „Давидко“ подає снаряд, співає, пританцьовує і кричить: „Василю! Ось вистрілив чортяка з амбразури, дай йому понюхати нашого пороху!“ Василь прямою наводкою посилає снаряд в амбразуру – і всьому настає кінець.

В операції штурму міста Камінь-Каширський брали участь сотня „Чернека“ і сотня „Кубика“, командував цієї операцією сотник „Назар – Крига“.

На початку осені, в перших числах вересня 1943 року, була проведена нашим командуванням концентрація великих сил. Наступного дня ввечері забрали трофеї, залишили заставу і відійшли з міста. Бо перед нами було поставлене завдання – взяти м. Любасів, де в нас відбувся великий бій за місто і прилеглі до нього терени та лісові масиви з червоними партизанами.

Моя чота стояла на охороні гарматної батареї, якою командував поручник Яворенко. Це був досвідчений артилерист, уже немолодий. Після удару з гармат, а точніше, артпідготовки, наші сотні пішли розстрільною в наступ. Гарматна батарея стояла на високому місці, тому мені в далековид видно було хід подій. Ішли наші сотні дуже гарно, так можуть іти в бій тільки відбірні війська. Це йшла наша молодь – сільські хлопці і молоді робітники. Всі пройшли добрий вишкіл. Спочатку йшли тихо. Потім пролунали поодинокі постріли, згодом застрочили кулемети. Потім, як по команді, наші вдарили сальву, пролунало „Слава!“, і лава бігом пішла вперед. Ворог такого натиску не чекав і, кидаючи зброю, в паніці відходив, точніше тікав за ріку Стохід. Мій друг з галичан „Лев“ підібрав ручний кулемет системи Дегтярьова. На світанку другого дня ворог пішов у контратаку. Поручник „Яворенко“ лупив з гармат уже прямою наводкою, клав червоних, як дрова. А вони всі п’яні, як кажуть, в дошку, не рахувалися з втратами. Місто переходило з рук в руки. Наші почали відступати, але не в паніці, а як на вишколі, хоч гірко було дивитися, що відступають. Та любо було спостерігати, що і відступають без паніки, по-науковому. Мої друзі – галичани „Лев“ і „Кропива“ загинули. „Лев“ був убитий наповал. „Кропива“мав прострілені обидві ноги. Коли підійшли до нього, хотіли забрати, він сказав: „Друзі, мені кінець. Відходьте, мені лишилося недовго жити. Дайте мені кулемет й побільше запасних дисків та в’язанку гранат. Я гину, мені вже нічого не допоможе, а вас прикрию. Через півгодини ви знову підете в контратаку“.

З його останньої волі так і було зроблено. Цей тендітний юнак, підстаршина УПА, студент із Карпат вчинив героїчний подвиг. Своїм життям урятував друзів, а ворогів наклав цілу гору. Він кулеметом своїм прикривав відхід наших підрозділів. А ворог за всяку ціну, не рахуючись з жертвами, хотів знищити кулеметника, який його косив, поки були набої. Червоні бандюги лізли на нього п’яні, як зграя озвірілих вовків. Та було вже пізно. Наші підрозділи вже відійшли й зайняли місця на підвищенні, готувалися до контратаки. Мій друг „Кропива“ косив ворогів, мов траву. Кулемет замовк. Вороги кинулися п’яною юрбою на кулеметника. Той підпустив їх поближче і тоді зірвав чеку – в’язанка гранат рвонула! Загинув по-геройському син України і потягнув за собою ще десяток ворогів. У цей же час була дана команда нашим підрозділам іти в контрнаступ. Третій мій друг, „Мрія“, вже будучи хорунжим, загинув у районі міста Сокаля в Галичині.

Як бачимо, гинули найкращі сини і доньки України в боях із окупантами різних кольорів. У цих боях, не тільки за Любасів, а й за контроль над тереном, прилеглим до місця, ми мали втрати убитими і пораненими. Якщо правді дивитися в очі, то гинули найкращі кадри УПА.

Після відходу наших підрозділів зі своїх теренів у райони бойових дій (міста Камінь-Каширський і Любасів) із-за ріки Буг з польської сторони в район села Ружин, польської колонії і містечка Купичів з’явилися банди польської АК (Армія Крайова). Тоді керівництво нашого військового з’єднання посилає на ліквідацію польської банди сотню „Кубика“ і тільки що сформовану сотню „Нерозлучного“. До останньої я був зачислений зі своєю чотою. У цій сотні я вже був до кінця. Ружин – це була польська колонія, заселена польськими осадниками. Але там жили й українці. За селом Ружин був сільськогосподарський університет. Тут і отаборилися небажані гості – в кам’яних будівлях університету.


1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка