Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка14/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20

III
Рано, до схід сонця, ще стояв туман над полем. Ми підійшли зовсім близько до ворожого табору. Пролунала команда: „Розстрільна вліво!!!“. Сотня „Нерозлучного“ почала наступ на ворожий табір. Нас помітив ворог, і я чую його команду „Алярм!“ і через хвилину: „Траєрка напшут“. А наволоч, як гарно йде. Попереду офіцер – у кожній руці по пістолету. Б’ємо кинджальним вогнем, а вони йдуть. Офіцер як заворожений. Просто таки психічна атака. Та нас цим не візьмеш. Ми навіть не залягали, а стояли за копичками ще не змолоченої пшениці. Я в своїй чоті запропонував у диски до кулеметів ставити третій або четвертий трасуючий набій. Це дуже зручно при стрільбі. Тут бачиш результат своєї роботи, видно куди попадають твої кулі, твої посланці. Щойно був легко поранений у руку кулеметник з моєї чоти. То поки його перев’язували, я взяв кулемета й беру гріх на душу, давши дві-три коротких черги. Я того офіцера поклав. Він упав і вся польська „траєрка“ залягла. Сотня „Нерозлучного“ наступала з заходу. Після того, як ворог заліг, з півдня злетіли в небо дві червоні ракети, і відразу із-за горбка з’явилася сотня „Кубика“. З криком „Слава!“ не йшли, а, можна сказати, летіли. Ми ворога блискавично взяли в кліщі. Він побачив безвихідь, свою загибель. І як гарно виступив з криком „Гура!“, то ще гарніше втікав, кидаючи все і навіть свого тяжко пораненого командира. Я такого розгрому ще не бачив. То вже було полювання, як на зайців. Навіть нецікаво. Район був очищений від непроханих гостей.

За цю операцію нас почастував смачним обідом наш талановитий бунчужний Сергій Каліщук. Ми були з ним однолітки, та він завжди був зі мною на „Ви“. І після обіду підійшов до мене і каже, усміхаючись: „Друже Чорнота, напевно, підете до Марини. Дивіться, скільки їх гарних стоїть“. Він завжди дівчат називав Маринами.

За бої за Камінь-Каширський і Любасів мені було присвоєно ранг підхорунжого. Були ще бої з поляками, які засіли в німецькому укріпленні в містечку Купичів. Це містечко нами було блоковане. Ми стояли постоями в селах навколо Купичева. На допомогу полякам десь у половині грудня 1943 року налетіла ланка – троє німецьких бомбардувальників. Бомбардували Свинаринський ліс, де був штаб нашого округу. У грудні був сформований невеликий загін, у якому моя чота стала ядром. Загін був забезпечений усім необхідним, особливо боєприпасами. Цей загін, яким я командував, пішов у пропагандивний рейд по Берестейщині та білоруському кордоні. У рейд ходили двічі. Після повернення на місце постою сотні 7 січня 1944 року мені було присвоєно звання хорунжого. Ще двічі я ходив на чолі цього відділу в штаб нашого округу в Скупинський ліс за вибуховими матеріалами й амуніцією. То була репетиція переходу лінії фронту. Бо пізніше цією дорогою з цими людьми я перейшов лінію фронту без будь-яких пригод.

З наближенням фронту майже щодня було багато сутичок з ворогами. Опишу одну таку. Ми робили передислокацію сотні в інше місце. З правого боку дороги, якою ми рухалися, текла річка. Моя чота йшла в голові колони на відстані 150–200 метрів від головної сили. Попереду має бути міст через річку, але я його не бачу. Мені доповіла „стежа-розвідка“, що ворог нас чекає біля мосту. Із західної сторони – мадяри й німці, з південно-східної – червоні партизани. Ніби й безвихідь. Та знаю, що вихід є в будь-якій ситуації. Я даю команду: „В річку!“ – і перший пішов по горло в холодну воду. Перед собою прикладом автомата розбиваю тонкий лід. Але як тільки ми вискочили на другий берег, то, як чорти, кинулися в атаку. Мокрі, обледенілі, немов у панцирах. Вороги такого від нас не чекали. А в нас іншого виходу просто не було. Тільки перемогти й прорватись або з честю загинути. Ми вискочили з річки, захопили міст, а головні сили пройшли по ньому, не намочившись. От що значить правильне рішення і блискавичний удар. Ворог у паніці відходив, кидаючи обоз. Наклали ми їх, як свиней, купами. Ми ворогам за таку купіль показали, що з нами жарти погані.

Вороги відступали, зализуючи рани. Ми на березі річки розклали багаття, серед снігу роздяглися догола, повикручували одяг, наділи його і в мокрому пішли далі. Одяг висох на нас. На жаль, не пам’ятаю назви цієї річки. Вороги, тікаючи, покинули багато боєприпасів і зброї. А ми тут забрали багато автоматів Калашникова. Нам ці трофеї були дуже потрібні.

Перед приходом фронту на терени Ковельського і Камінь-Каширського районів лінія фронту підійшла впритул до розташування нашого куреня „Буг“. На початку березня 1944 року мені присвоюють ранг поручника. І тут же отримав наказ іти на чолі посиленої чоти через лінію фронту у Ковельський і Камінь-Каширський райони.

Мене викликали в штаб куреня „Буг“, де були присутні чини, з яких я багатьох добре знав. Крайовий провідник – то був мій дядько „Ярий“. Другий референт крайової військової референтури „Шах“ – то був мій сусід. Ну, і наше курінне командування. Були тут і незнайомі люди, в літах. Мені сказали, що є наказ, що я призначаюся командиром сотні. Та зараз її ще нема, вона буде сформована, як тільки фронт піде на захід. А зараз я повинен іти з посиленою чотою, яка буде ядром сотні, через лінію фронту в призначене місце. Важку зброю заховати.

Зі мною ішли місцеві й досвідчені вояки. Всі вони мали законспіруватися й чекати сигналу до дії. Крайовий провідник зі своїми людьми пішов одразу ж. Я зі своїми людьми мав іти на другий день, а точніше, ніч. Другого дня ми вирушили, не знаючи, що нас чекає попереду. У наказі було сказано, що після розпуску людей у призначеному місці і в потрібний час провідник мав долучити мені своїх людей, яких було 13 осіб. Ми готувалися в дорогу, нелегку й невідому. Людям я вірив, як собі. То були ті, на кого можна покластися, – перевірені кадри, відчайдушні вояки. Я їх усіх знав і багато доріг сходив з ними.

Тільки сонце почало спускатися за обрій, пішли форсуючим маршем, бо знали всі, що в березні ночі короткі. А лінію фронту, поки що нестабільну, треба неодмінно перейти за темноти. Тільки підійшли до залізниці, я почув постріли. І коли з’ясувалася ситуація, я побачив декілька сотень озброєних людей з допоміжних відділів. Це боївки, люди з господарчих відділів і багато тих, що приєдналися до них. Паніка була страшна. З іншої сторони по них б’ють снайпери. Багато поранених, є вбиті, ніхто нікого не слухає. Що робити? Нам через це місце треба проходити, а я не можу допустити втрат.

Щоб навести порядок і встановити дисципліну, я застосував силу. Мої люди, за моєю командою, організували добрий загін. Я наказав іти вперед і стріляти всім, у кого є яка зброя, по снайперах. Результат чудовий: за хвилин п’ять зім’яли все, що було на їхній дорозі. Я сказав цим недавно розгубленим панікуючим людям, а зараз організованій бойовій одиниці, піднятій духом, куди йти, де вони зустрінуть відділи УПА. Ми уже без перешкод, прискореним маршем пішли вперед через Буценьську гору на терени села Облапи. Без пригод прийшли на місце. Почало світати – треба було розходитися.

Я дав команду своєму заступнику „Лисому“, підхорунжому Степану Філюку, заховати кулемети й амуніцію. Він із надійним чоловіком зробив це швидко. Розпрощалися й розійшлися хто куди. Ніхто навіть не думав, що ми прощаємося назавжди і що нам приготувала наша доля! Я залишився сам, і мені стало страшно. Не за себе, а за людей, які мені вірили. Як тільки ми прийшли на місце, я, оцінивши ситуацію, зрозумів, що наказ був помилковий. А не виконати я не мав права.

Якби мені було дане право діяти за обставинами, то я зробив би по-своєму. Людей я зберіг би. І як добре зорганізована бойова одиниця, пробилися б у Скулинський ліс. Та не мав я права діяти так. Був наказ – я його мав виконати. За порушення наказу – розстріл, хоч би ти хто не був. То була армія з залізною дисципліною. Після розпуску відділу я цілий день переховувався на горищі в сіні в одного нашого чоловіка. Він дав знати моїй сестрі Гані, і вона ввечері зі своєю подругою Марійкою за мною зайшла. Прийшов додому, на хутір, бо в селі стояло військо. Фронт стояв від села кілометрів п’ять, не більше. Вдома я одразу вимився, почав збиратися в дорогу, бо знав і сказав батькам, що за мною скоро прийдуть.

Наша хата була в лісочку, або, як у нас називали, в кошері. Після того, як я помився, переодягнувся у все цивільне, хатнє тепло мене розморило, і я задрімав. Через дрімоту почув стук у вікно. Коли відчинили двері, до хати ввійшов провідник „Ярий“. Звичайно, як родич, привітався він, а також усі, хто з ним був, – 13 осіб.

Чую через сон: „Де Василь? Будіть, бо нам до світанку треба буде дійти на Тішенські хутори“. Я встав, швидко зібрався, попрощався з мамою, татом, із сестрами. З татом, як потім з’ясувалося, востаннє. Пішов у нічну темінь, не знаючи, що там мене чекає. До світанку ми прийшли на призначене місце. По дорозі розкидали листівки зі зверненням до солдатів, роз’яснюючи мету нашої боротьби і т. ін.

На другу ніч ми прибули в Скулинський ліс. Деякий час перебували на хуторі Дяченка. Великдень провели тут же, в лісі. Після свят повернулися назад до села Облапи. Хотіли перейти лінію фронту і йти в Швацькі ліси. Я вважав, що коли лінія фронту стабілізувалася, то перехід її неможливий. Та мене ніхто не хотів слухати. Перебували ми недалеко від дому, біля жінок і дівчат, що носили нам їсти, часто приходили до нас. Я, як людина військова, наполягав на відході. Мене не дуже слухали. Я передчував біду, а відхід все відкладали, втрачаючи пильність. Я всім своїм єством розумів, що наближається біда. Ми були на острівку, в Грабовській лозі, довкруг вода, а посередині ми. З військової практики було зрозуміло, що рано чи пізно нас накриють. Бо ворожа розвідка і контррозвідка нас шукають. А нам поки що таланить. Мене це непокоїло, я передчував, що розв’язка й трагедія наближаються, і щось погане, непоправне скоїться.

Коли увечері всі зібрались, я запротестував і сказав, що так вести себе небезпечно. Що скоріше чи пізніше нас викриють, що з мого погляду перебування в такому місці – то загибель. Один такий герой, що бігав до своєї коханки щовечора, обізвав мене панікером – боягузом. За що отримав від „Ярого“ наганяй. „Ярий“ сказав, що я маю рацію. А також, що завтра ми відходимо назад у Скулинський ліс.

Та завтра було вже пізно. Завтра було криваве. Мої передчуття мене не обманули. Як тільки на небі почало сіріти, всі почали сходитися. Я чекав вечора, а його не було. Аж тут чуємо: „Вот они!“ І вдарив шквал вогню – почалося! Хто в кого і звідки стріляє – невідомо. Нас рятувало те, що навколо вода і густа лоза. Нас відбилося троє: брат Марійки, яка мене зустрічала з сестрою Ганею, Семен Супрунюк, Микола Смаль і я. Ми порадились і постановили, що я маю вийти з кущів і йти до обозу, до втікачів, дізнатись, що, де і як, і прийняти рішення. Це було зроблено.

Як тільки я прийшов до обозу, то потрапив до воза сусідів. Усю свою зброю й амуніцію я лишив біля хлопців і пішов без зброї. Тільки присів під возом, бачу – біжать ще троє. Один падає біля жита. То був мій сусід Йосип Данилевич. І тут же біжить у той бік щільна стіна облавників. Сусідка, в якої я сів біля воза, була подругою моєї сестри Гані. Вона швидко накрила мене якимись мішками і зникла. Коли прийшла – розкрила мене й повідомила всю трагедію. Вона розповіла, що Семена й Миколу вбито. Семена наповал, а Микола помирає і все говорить в агонії: „Нас було троє“. Я тільки запитав її, чи він не каже, хто був третій? Вона сказала: „Ні“. От я і залишився без зброї, сам. Що робити – не знав. Але зрозумів, що Господь мене зберіг.

Тут моя військова кар’єра закінчилася.

IV
Мені повертатися нема куди, не маючи зв’язку і зброї. Хоча зброя мені зараз не допомогла б. Навколо військо. Мене Бог зберіг, та чи надовго? Я відразу приймаю рішення – змінити свій вигляд. Отож переодягнувся під возом – все було мале на мене. О Боже, як я виглядав! Із бравого старшини УПА став клоуном. Я взяв у сусідів відро пшениці для конспірації й пішов шукати свою сім’ю. Коли я знайшов своїх, то як мама моя побачила мене, заламала руки й каже, плачучи: „Синочку мій, мені сказали, що ти пішов у Карпати. Я думала, що ти моєї смерті не будеш бачити, а я твоєї“. Я, як завжди, пожартував. Кажу: „Не журіться, мамо, Бог не без милості, козак – не без щастя. До цього часу він мене не залишав і, думаю, не залишить“. Сестра моя Ганя, член ОУН, маючи сильну волю, почала заспокоювати нашу маму. Але мама відчувала своїм серцем біду, що нависла над її дітьми.

Другого дня рано від’їжджаємо як втікачі. Їдемо не через Грабів, де була застава з колишніх партизан, де кожного підозрілого забирали, били, знущалися як хотіли. А то й розстрілювали. Ми поїхали через село Доротищі, де було вільніше, поки тут не перекрили дорогу. Мама управляла підводою, на якій сиділи мої менші сестри на домашньому скарбі, а я вів корову за возом. Ми проїхали спокійно польовими дорогами через село Несихоїжі, через ріку Турія. На мосту військові на нас не звернули уваги. Як я розумію, в них було інше завдання. Бо то була звичайно піхотна частина. І так ми поки що без перешкод доїхали до села Радошин, де отаборилися наші селяни, й ми тут пристали до гурту. Це від нашого села приблизно 25 кілометрів.

Отаборилися в лісочку під селом. Там людей з нашого села дуже було багато. Коли ми їхали, нас разів п’ять зупиняли люди з контррозвідки „СМЕРШ“. Питали мене й маму, чи не знаємо, чи не зустрічали ми такого Василя Ромащука-“Чорноту“. Відповідали, що ні. Це було схоже на апостола Петра, коли він говорив, що Христа не знає. А по-іншому чинити не можна – їх важко провести. То були самі офіцери „СМЕРШ“, вони мене не знали в обличчя, фотокартки не мали, провокатора з ними тоді не було – він з’явиться пізніше. А в такому вигляді, який був у мене, вони не могли подумати, що то я.

Я зрозумів, що хтось із моїх людей в їхніх руках, що йде полювання за мною і що вони вже знають багато. Перша доба пройшла спокійно, по зв’язку передали, що завтра за мною прийдуть.

А завтра щастя від мене відвернулося. Вранці почулися постріли. То була облава: ловили чоловіків до червоної армії. Може, й пронесло б, якби один чоловік у жіночому одязі не біг прямо на наш обоз. Отож облавники почали нишпорити поміж возами. Майже все скінчилося. Та поміж ними був той, хто мене добре знав. Ходили разом до школи. Скільки я його знаю, то тільки з негативного боку. То підлота з підлот. Це – Дмитро Миколайович Клиновий. Багато людей він понищив і десь тихенько живе на теренах України.

Побачив він малих сестер моїх біля воза і зрозумів, що то віз наш. Він одному офіцерові запропонував підняти перину і пошукати під возом. Коли підняли перину й побачили мене лежачого, Дмитро сказав: „От і попався! А тебе ми давненько шукаємо“.

Якби дочекався вечора, все було б гаразд. Бо увечері мав прийти зв’язківець за мною. Тільки долю не зміниш. Тут же забрали мене, мою сестру Ганю, батька командира сотні „Дубового“ і дорогою ще одну дівчину підібрали, на яку цей мерзотник показав. І повезли нас на Доротішські хутори, де була розташована ця військова частина.

Дмитро Клиновий, якщо він ще живе, то, напевно, отримує пенсію як учасник війни та бойових дій. Жив він десь на Дніпропетровщині. Ось вам і правда, шановні!

Помістили в одній хаті всіх і взялися за мене. Допити вели два п’яні капітани. Це вони вміли робити. Силу застосовували, виводили на розстріл. То було залякування. Та вони п’яні, не дай, Боже, похитнеться і прямо в голову стрельне. Але Бог милував, – і тут врятував мене. Над ранок мої капітани втомилися, не добившись нічого, відправили мене не до своїх, а посадили окремо в комору.

Тут уже був один ув’язнений. Цей чоловік у 1941 році був у Львові у в’язниці. Під час розстрілу в’язнів стояв у задніх рядах і впав після перших пострілів. На нього навалили трупи вбитих, і він залишився живий. Був хворий на тиф, одужував. Прізвисько його „Шворак“, а ім’я не пам’ятаю. Він мені сказав: „Василю, знай одне, що менше скажеш – менше дадуть“. У полудень за мене взявся вже слідчий Іванов, кацапура рудий і також капітан.

Як бачите, мені поки що таланило на капітанів. Правда, він поводив себе толерантно, не застосовував сили. Він збирав на мене факти і компрометуючі матеріали, які я заперечував. На деякі питання я відповідав не так, як йому хотілося. Він мені сказав: „Не крути, ми про тебе багато знаємо, але дещо з’ясуємо“. Я знав одне, що ті терени, де я був, залишалися ще по той бік фронту. То й розмірковував так, що багато вони не знають. Через два дні мене вивели у двір і я побачив свої кулемети. Вони стояли – чотири штуки, як на параді. У мене серце стислося: хто? Я розумів, що вони спостерігають за моєю реакцією. Але й упевнився, що вони багато дечого знають про мене.

Ну хто? У голові засіло: де кулемети заховані, знали фактично двоє. Мій заступник і мій знайомий, який допомагав ховати. Але вгадай, хто! Біс його знає.

У надвечір’я відчиняються двері, й до комори впускають третього. То був мій заступник – Степан Філюк „Лисий“. Коли він призвичаївся до темряви і впізнав мене, то каже: „Василю, то ти?“ Я відповідаю: „Я“. А він мені: „Думав, що ти не здасися живий“. Я йому: „Як бачиш, всякі казуси бувають“. І ще я відповів, що як тільки побачив наші кулемети, то все зрозумів. Але нам Господь дав шанс на спасіння. Не гаймо часу, бо як тільки вони узнають, що зробили помилку, тут же нас роз’єднають. „Поки не пізно, – кажу йому, – говори те, що вони знають про мене і взагалі про нас“. Він тоді мені наговорив такого, що в мене волосся стало дибки.

Його змусили підписати всі папери, які свідчили проти мене і ще багато дечого. Я йому кажу: „Хоч знаєш, що підписав ти смертний вирок нам обом?“ Він тоді зняв сорочку і показав мені свою спину. О Боже! Я вже все бачив, але такого ще ні. То була не спина, а суцільна рана. Він мені каже, що після цієї обробки шомполами не пам’ятав уже нічого, що казав, а підписував усе, що вони хотіли. „У голові сиділо одне: що тебе не візьмуть живим“.

Я йому кажу: „Слухай, нехай нас ріжуть на куски – будемо говорити так. Що я тільки ройовий, не вище рангом. Що я мав наказ перейти з групою людей лінію фронту й розпустити їх по домівках. Щоб було щось правдоподібне. І тільки так – присяги ми ніде не приймали, про ОУН нічого не знаємо“.

Уранці нас вивели надвір, де чекала вантажівка. У машині були люди і лежали лопати, то я подумав, що везуть на розстріл. Там був поранений у ногу в Грабовській лозі Антон Смаль, якого пізніше розстріляли. Чоловік чотири везли не арештованих у запасний полк. Це були хлопці з нашого села. Із запасного полку вони зі зброєю пішли в УПА. І через чотири місяці загинули в бою на Буцянській горі.

Нас же трьох чоловік: мене, мого заступника і ще одного юнака з села Загоряни пов’язали телефонним дротом і повезли в напрямку лісу. Та коли я побачив, що ліс проїжджаємо, зрозумів, що розстрілу не буде. Нас привезли у містечко Павурськ у КПЗ.

То була невеличка зона, огороджена колючим дротом. Усередині зони 15 ям. Це так звані камери. У цих камеро-ямах було по 10–15 в’язнів. Майже всі наші з УПА, кого встигли схопити, та підозрювані. Посередині була камера – яма, в якій сиділи всі після суду й чекали відправки до Луцька у в’язницю. Цей конвеєр працював добре. Щодня воєнний трибунал судив, і партіями возили приречених у в’язницю. У Луцьку кожний чекав своєї долі, бо багато було таких, що мали розстріл.

Як тільки після приїзду нас розсортували, я потрапив у яму під номером 3. Там побачив багато знайомих людей. Того ж дня мене привели під охороною двох автоматників й одного сержанта до слідчого. Прізвище його Матвєєв, чуваш, старший лейтенант. Спочатку познайомився зі мною і моїми паперами, що йому привезли. Слідство йшло швидко до тих пір, поки не було написано в протоколі, що я добровільно вступив у банду. Я відмовився підписувати протокол.

Мотивував тим, що я в банді не був, і не хотів підписувати тих паперів, які підписав Степан Філюк. Цей же слідчий вів справу й мого заступника, тільки іншим часом. Коли я вперся, покликав прокурора, той з’явився й пояснив слідчому, що ОУН – то партія, яка мала свої військові формування – УПА. І коли слідчий виправив на те, що я добровільно вступив у військові формування ОУН, тобто в УПА, я це підписав.

А тут почалася очна ставка зі Степаном Філюком. На тій ставці слідчий читав довго й багато, все проти мене. Я протестую й кажу, що неможливо на відстані 50 метрів почути, який наказ мені давали. А там було написано таке, що відразу бери петлю й вішайся. Тоді прокурор звертається до Степана Філюка: „То ваш підпис?“ Він говорить: „Так. Але то я зробив під насильством, непритомним“. Запитання прокурора: „Чим можете довести?“ Степан зняв сорочку й показав свою спину.

Прокурор відвернувся й шість листів, що свідчили мою майбутню загибель, взяв і червоним олівцем хрест-навхрест перекреслив. Я тоді зрозумів, що Господь Бог оберігає мене. Потім мене прокурор запитав: „Як так сталося, що ти скрізь писав рік народження 1922-й, а фактично з 1926 року?“ Я сказав йому з усмішкою, що я собі добавив літ і питаю: „А який хлопець не хотів би повоювати, коли є нагода?“ Слідчий потім сказав мені, що справу мою закінчено. „Но тебя, сволочь, спасает то, что ты молод“.

Після закінчення слідства був суд. Мене судив військовий трибунал контррозвідки „СМЕРШ“ 47-ї армії за статтею 54-1а, 11, 2 на термін 10 років позбавлення волі і 5 років позбавлення прав. Суд, як машина, працював безвідмовно й швидко. Троє суддів: два офіцери, третій – старший сержант. Прокурор сидів збоку. Коли мене старший сержант запитав: „Молодой человек, что вас заставило стать на путь измены Родине и вступить в банду?“, – я делікатно відповів, що я нічого такого не робив і в банді не був. І тут знову прокурор виручив мене.

Він пояснив суддям, як до того роз’яснював слідчому на допиті, що ОУН – то партія, яка мала свої військові формування. Я тепер на відстані часу думаю, що то за людина була, цей прокурор? Після цього пояснення більше мене ніхто не питав. Суд пішов на нараду. Через хвилин п’ять повернулися й стали зачитувати вирок. Я мало що розумів у цих судових термінах. Та коли дочитував до кінця, почали читати поволі й виразно. Я тоді почув, що перейшов лінію фронту з невеликим відділом, всіх розпустив по домах і наказав законспіруватися, а чотири кулемети сховав для подальшої боротьби за відокремлення України від Радянського Союзу. Думаю, погані мої справи. Але коли зачитали кінець вироку й термін покарання, я став усміхатися, і Степан також. Судді дивилися на нас і думали, мабуть, що ми ідіоти або з глузду з’їхали.

Після суду перевели в етапну камеру – яму. Степан мене запитав, чого я сміявся. Я відповів йому, що термін 10 років – то дурниця. Ми живі, а за цей час, як говорив Насреддін з Бухари, – або емір помре, або ішак здохне. Засміялися навіть ті, що мали кару смерті.

Другого дня вантажівкою всіх нас відвезли до Луцька у в’язницю. Нас було чоловік п’ятнадцять. У Луцьку я просидів півтора місяця. Як з нами поводилися у в’язниці то, мабуть, люди з худобою, яку ведуть на заріз, так не поводяться. Хліба по три дні не давали, суп – із бурякової гички. Камери переповнені. Лежати можна було тільки боком і „валетом“. По команді переверталися. Коли сформували етап – 18 вагонів-телятників, то повезли нас у Вінницю. Тут була одна із центральних пересильних в’язниць на Україні. Нас розвантажили.

Хочу зауважити, що не давали хліба по 2-3 дні, а віддавати його ніхто не збирався. Кругом – антисанітарія. Почалася епідемія дизентерії. Уявіть собі: лежать покотом усі, окрім нас трьох. І скажу чому. Лежать 300 чоловік, стогнуть. По кутках – параші (бочки дерев’яні), а посередині – дві бочки з супом. Чорт знає, з чого він зварений. Знаю одне, що в ньому було багато солоної тріски – старої, аж жовтої. А по цьому супові гуляли зелені гнойові мухи. З нас, молодих людей, зробили живих трупів. Я до тепер думаю, що це робилося за чиєюсь вказівкою. Нас – мене, Степана і ще одного в’язня – врятував лікар Бережний – хірург. Він був засуджений за те, що надав двом пораненим повстанцям медичну допомогу. Бережний заборонив нам їсти цей суп і перевів нас із цієї камери смертників у іншу камеру, де ще було кілька чоловік здорових.

Ця пересилка не була спеціальною в’язницею. Це – недобудований житломасив – самі коробки без вікон і дверей. У таку камеру можна всадити 300 чоловік і більше, що інколи так і практикувалося.

Через деякий час із нас набирають етап – два пульманівські вагони – везуть у Житомир. Везли три доби, а пайок видали лише на одну добу. Це – 500 грамів хліба й кусок солоної тріски – одна сіль, а води не дали. У вагонах спекота, пити хочеться. Голодні люди все з’їли за один раз – і хліб, і рибу, більше їсти було нічого. Всі були голодні, виснажені.

Як привезли нас у Житомир, то вже були ми не люди, а ходячі мумії. Хто цього не пережив, то, мабуть, не повірить. Скажу відверто: ми тоді заздрили мертвим друзям. Нас розмістили в концтаборі, який був розташований біля Житомирської в’язниці. Адреса цього концтабору була така: місто Житомир, промітека № 54. Працювали ми тут же, на деревообробному заводі. Наші хлопці й, загалом, усі люди від тяжкої праці й голоду почали масово вмирати. Та ще й наступала зима. Табірне керівництво звернулося до нас, щоб ми писали додому, щоб нам привозили одежу, продукти, ковдри.

Я на цьому заводі спочатку робив труни для померлих друзів. Виготовляв труни із мерзлих дощок, а цвяхи рубав з колючого дроту. Труни робив на двох людей, а клали шість. Три знизу і три згори. Без сліз це згадувати не можна, бо переживаєш те все ще раз. Тих, хто залишився живий, батьки, яких ще не вивезли до Сибіру, почали їздити й відгодовувати як рабів для Московії.

У Житомирі я пробув два роки. Мама добре мене підгодувала. Так що я окріпнув. Через маму я знав, що діється в світі, особливо на наших теренах. Керівництво з УПА мамі де в чому допомагало для поїздки до мене.

Восени 1946 року зібрали з нас великий етап і повезли в Естонію, в табір у населеному пункті під назвою Азері.

Він був розташований на березі Фінської затоки. Тут ми мали відбудовувати цегельний завод, який би потім давав цеглу для зруйнованого міста Нарва. У цьому таборі я пробув чотири місяці. Тут же довелося воювати з кримінальними злочинцями. Ми отримали перемогу, і мені тоді кримінальні злочинці дали прізвисько „Самосудчик“ за те, що чинив над ними самосуд.

Саме в розпалі зими я як ненадійний елемент потрапляю знову на етап чисельністю 700 осіб. Везли нас до міста Комсомольськ-на-Амурі аж півтора місяця. Довезли ледь живих. У кінці дороги чотири дні не давали нічого – ні їсти, ні пити. Не давали палива у вагони. Щоб не замерзнути, ми палили верхній одяг. Після комісії на пересильному пункті я потрапив до лікарні. З лікарні мене відправили на 306-й завод ЦРМЗ, який числився за МВД і п’ятсотим будівництвом. Начальник – генерал Петренко. Завод цей був недалеко від „Амурсталі“. На цьому заводі я працював у чавунно-ливарному цеху вагранщиком.

У порівнянні з іншими таборами, в цьому було непогано. Сиділи тут переважно всі, хто був засуджений у 1937 році. То були звані троцькісти, українські націоналісти й колишні комуністи, а також більшовицька еліта і т. ін.

1948 року восени набирали всіх політичних на Колиму, в Магаданську область, через порт Ваніно. Тут, у цьому таборі, комплектували людей у дорогу морем і возили пароплавами. Тут у радянських катів могли б і гестапівці дечого навчитися. Чисельність була така: 50–60 тисяч самих чоловіків. А поруч ще була велика жіноча зона. Сюди возили людей поїздами майже через день. А вивозили звідси морем пароплавами, такими як „Джурма“, „Єреван“, „Советская Латвия“.

Я потрапив на пароплав „Советская Латвия“. Повантажили нас у трюми й через 6 діб ми були в Магадані. Там було вже холодно й де-не-де лежав сніг. Що тут було на пересилці! З собаками ліпше поводяться, ніж тут з людьми. Били, топтали ногами. Уявіть собі, що в барак набивають стільки людей, скільки може влізти стоячих. А потім крик: „Суки, ложись!“ І летить московський мат з вивертом, і б’ють по головах дрючками завтовшки як держаки лопат. Трамбують з допомогою цих дрючків. Потім закривають двері, а там розбирайтесь, як хочете. Це все робила „самоохорона“ із кримінальних злочинців, і мала вона благословення високих московських чинів. Через півмісяця нас натоптали у вантажівки. Усього чоловік 200–220. Машини ці – п’ятитонки. Спереду сидить два автоматники з собакою. Вони відгороджені. Нас посадили один одному впритул поміж ноги і так везли 450 кілометрів. Не давали людям навіть справити природні потреби. Люди все робили під себе. Конвоїри сміялися. А поміж нас були лікарі, професори, інженери і люди вже в літах, був один місіонер на прізвище Штагарш. А ця московсько-більшовицька наволоч робила з людей тварин.

Через 450 кілометрів нас висадили в населеному пункті Спорне, щоб погодувати. Подали баланду в оцинкованих тазиках з лазні, без ложок. На один тазик – 10 чоловік. І ми, як свині, всі без винятку, не зважаючи на ранги й звання, пили через борт по черзі. Голод не тітка. Після такого банкету нас повантажили в ці ж вантажівки й повезли на рудник Холодний.

Що ми тут побачили! То було диво, що люди ще животіли. Дехто з наших почали говорити, що тут нам і кінець, що звідси ніхто не вернеться. Хоч я вже не дуже вірив у чудо, але говорив, що виживу. Мені ніби хтось нашіптував у вуха: „Тримайся, ти виживеш“. І таки вижив. Що ми побачили тут! Люди немиті по 10 днів. Носять мішком сніг і топлять його на воду.

Того самого дня, надвечір, нас, усіх нових, відокремили (200 чоловік) і погнали на дільницю Петрович. Ішли ми звечора до ранку. Хоч то було недалеко. Причина в тому, що люди не вміли ходити по горах. Повибивалися з сил і на ранок посходилися на місце. До нас у цьому таборі були кримінальні злочинці. Та як тільки ми прийшли – їх прибрали. А залишилися тільки обслуга й бригадири, щоб привчити нас до гірничої справи. Через місяців зо два і їх прибрали. Зосталися тільки ми, політичні. Відразу попризначали обслугу й бригадирів із наших.

Робота на шахті була дуже важка. „Техніка“ – лопата й тачка, або як ми говорили, машина „осо“ – два руля й одно колесо. Працювали ми по 12 годин у дві зміни. Бригади були по 25 осіб. Займали одне приміщення дві бригади. Одна бригада на роботу йде й звільняє місце іншій на нарах, тій, яка прийшла з роботи. У бараці так холодно, що на підлозі був лід. А ми, в чім були в шахті, немиті, лягали покотом і спали. Їжа була така: суп із чумизи. Це крупа така, вона не розварюється. Отож у воду з талого снігу кидають чумизу, головки й хвости з оселедців і варять. Із тушок оселедців роблять порції на ранок. На сніданок: суп із чумизи, шматочок оселедця і чай в 200-грамовій бляшанці (іржавій) від консервів, 300 грамів хліба. Обід приносили на шахту: суп із чумизи, хліб – 500 грамів. Якщо бригада дала план – додатково ложку каші-розмазні. Увечері – окріп і більш нічого.

Я старався менше їсти такий суп. Бо то була солона вода, то – смерть. Я зливав воду. Та все одно почали пухнути ноги. Бо то був створений штучний голодомор. А охорона і конвоїр говорили: „Бандерівці, фашисти, вороги народу почали вмирати“. А вмирали масово. Голод, цинга і смерть чудово робили свою чорну справу, допомагаючи людожерам в їхній чорній роботі. Із двохсот молодих людей переважна більшість була з УПА. За нами ішла Прибалтика за кількістю. А всі інші – різні: кавказці й азіати. Привиди, а не люди, вони ледве що нагадували людей. Без щему в серці й сліз не можу цього згадувати.

Державі – імперії зла – до людей було байдуже, державі потрібне було золото й дешева робоча сила. Помирали наші хлопці – юнаки, цвіт України, ще неціловані. Це хлопці з Волині й Галичини. Були й зі східної України. Увечері лежимо на нарах троє і говоримо про життя, про те як мама готувала смачно. А на ранок біля мене лежать задубілі трупи. З правого боку – Антонюк з Галичини, з лівого – з Рівненщини Володя Дец. Я став і в сльозах в розпачі кажу: „Боже, для чого ти мене зоставив?“ Нас за три місяці померло 70 чоловік із двохсот.

Це – витвір КПСС і КДБ. За це вони мають понести кару. Та ні з кого спитати: вони всі при владі або на пенсії з великими пільгами. А ми, борці за волю України, як були, так і зосталися пасинками. У своїй – чужій державі – нікому не потрібні.

Але коли керівництво рудника забило тривогу, що робити нікому і план горить, тут же негайно ввели „наказ“, що гарантована пайка хліба – 900 грамів. Хто працював у шахті, міг заробити 1200 грамів хліба. На кухні з’явилися шматки морського звіра, дідько його знає якого. Та давали їсти, стали варити суп і кашу з перлової крупи й вівсянки, зрідка – пшоно. Із табірної амбулаторії почали давати риб’ячий жир і насильно ложку стланику від цинги. Це така рідина, схожа на мед, хоч дуже гірка. І що б ви думали? Ми почали оживати й поправлятися.

Надходила весна 1949 року, нам додали людей на місце померлих. Почали нараховувати заліки робочих днів. Життя є життя – з’явилася надія вижити.

Начепили нам номери. Я тепер став не людиною, а номером: Д-1-461. Наприкінці 1949 – на початку 1950 року наш концтабір розформували. Я і ще зі мною два чоловіки потрапляємо в концтабір „Ювілейний“ – за назвою населеного пункту, в якому він був розташований. Це вже були золоторудні шахти. Тут добували золото. Побутові умови, я б сказав, непогані в порівнянні з попередніми. Робочий день скоротили до 9 годин. Зате робота шкідлива. Бурильники працювали по 6 годин. З’явилася література в КВЧ (культурно-виховна частина). Газети, книжки й навіть серед них „Радянська Україна“. Тут можна було вже якось жити. Іноді ставили вистави. Звичайно, українців було найбільше, то і всі вистави були українські й учасники цих аматорських справ теж були українці. Зрідка привозили кінофільми. У цьому таборі я був аж до звільнення.

На руднику працював спочатку відкатником. Катав вагонетки з рудою. Потім опробником у геологічному відділі. Був також бригадиром місяців чотири. Але коли об’єднали дві бригади в одну, то я не захотів бути ланковим і підлеглим у дурня – бригадира. Пішов у „скоропродчинську“ бригаду, де був високий відсоток виробітку. Тут я працював на різних роботах: на механічному навантажувачі й на підйомній машині. Коли наша бригада побила союзний рекорд проходки штрека в рудних шахтах-вибоях, от тоді й ми стали „комсомольцями“. Бо, як каже українська приповідка, москаль як не збреше, то дня не проживе. Отож у газеті „Горняк Севера“ про нас була написана стаття, що на шахті № 104, на дільниці „Ювілейний“, комсомольсько-молодіжна бригада, якою керує гірничий майстер Іван Писін, побила союзний рекорд проходки штрека. Нам, як годиться комсомольцям, дали премію – привезли в зону трохи харчів. Що саме – писати не буду, бо не варто.

1952 року в квітні мене викликали на звільнення. Звільнявся по заліку робочих днів на два роки раніше. Отримав „вовчий білет“, у якому було написано: „Состоит под гласным надзором“.

Як той Кармелюк казав: „Хоч, здається, не в кайданах, та все не на волі“. І все ж таки, хоч яка, але воля. Ходити в комендатуру треба було на відмітку раз у місяць. Мене направили в населений пункт міського типу, де був завод гірничого устаткування. Назва цього населеного пункту – Оротукан.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка