Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка16/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20
МИ – УКРАЇНИ ДІТИ
Ми – України діти,

Не хочемо в ярмі сидіти,

Не хочемо жодної крові –

Хочемо бути здорові.


Ярмо нам всім остогидло.

В імперії жити набридло.

Аби вся Вкраїна повстала.

Кайдани і пута порвала.


Нам не позбутися почуття провини

Перед лицем святої України

І славних пращурів ми правнуки погані,

З своїх земель ми були завжди гнані.

З своєї вигнати не можемо ніяк

Росію-„Сестру“, бо вона свояк.

Подумайте!

Вона нас визволила від усього:

І від науки, від освіти, від культури,

І від святої змалку нам літератури.

Щоб не повторилось все із нами,

Не приходили свинцеві труни з синами,

Щоб не повторились більш афгани,

Тож помолімось до Марії-Мами

І всіх святих.
1989 р.

ДО ІВАНА ФРАНКА

До 146-ї річниці Каменяра
Ніхто так сильно не любив Вкраїну,

Як ти, що нашу мову солов’їну

Поставив п’єдесталом серед мов,

Прийшов до кузні й запалив любов,

Зі сліз гарячих викував скрижалі

І нам зоставив, щоб боролись далі.

А ми, убогі тілом і душею,

Не дорожили мовою своєю,

Чекали, щоб зійшов до нас „Мойсей“

Та злагоду й любов між нас посіяв.

Чекали ж бо даремно. Він приходив

До кожного у серце. Не почули.

До кожного у мислі, але марно,

Бо ми думок не мали, ми забули,

Що можем бути разом, всі укупі,

Голодні, босі, але не забуті

Ні Богом, ні людьми.

Та все минуло.

Пройшли буремні роки, лихоліття,

Любов твоя з’єднала нас в суцвіття.


Твій заповіт, Іване, не забули

Повсюди лине пісня солов’їна.

Тут шум гаїв і шелестить діброва.

Проходжу я стежками знов і знову.

Уклін тобі, земле моя Франкова.

Бо саме ця земля – моя Вкраїна.


27.08.2002 р.


* * *

О Україно, рідна ненько,

Невже ж ти голову в покорі склала,

Невже своїм орлиним духом впала,

Невже ще й досі ти кайдани не порвала?
Приспів:
Невже не можеш, люба ненько, встати

І ті кайдани ганебні розірвати?

І вільнії розправить крила,

Щоби нова з’явилась в тебе сила.


Славетним пращурам ганебних породила,

Ніби й не знала, що робила?!

Згадай, як ти любила волю

І як борола ти сваволю!


Приспів.
Ще більшу ти здобудеш славу

І побудуєш правову державу.

А зараз годі, годі ненько спати,

Пора орлині крила піднімати.


Приспів.
Грудень 1990 р.

ПРОХАННЯ НА ПРОЩАННЯ
О, моя мила, рідна Галю,

Ти не плач і не журись!

Ну, а за мою грішну душу

Ти щиро Богу помолись!


Я мушу взяти із собою

Пістоль і шабельку святу

І вірного коня з собою

Може, й не згину у бою.


Ой, Галю, дай мені хустину,

Де вишите твоє ім’я.

Коли буде важка хвилина,

То вийму ту хустину я.


Згадаю хату і обору,

Стару криницю з журавлем.

Тебе з русявою косою,

Під бровами в очах з вогнем.


Уб’ють мене, ти не журися,

А діток виховай, як слід.

Про мене не забудь, молися.

Молися рано і в обід.


До Бога посилай прохання,

Аби не вимер козацький рід,

Щоби дітей своїх зберіг

Від кривди, голоду і бід.


28 грудня 1990 р.

МАТЕРІ

Полетіла доля ген у чисте поле,

В піднебесся, в зоряну блакить.

Рідна моя нене, Ви як та тополя,

Що на вітрі листям шелестить.
Приспів:
Вічно молодою згадую вас, нене,

Не забуду ласки і тепла.

Знаю. Кожен вечір молитесь за мене –

Квітами надія проросла.


Пролетіло літо, пролетіла осінь

Йде назустріч осені зима.

Вбралися у срібло місячні покоси

І на Ваших скронях сивина.


Приспів.
Вічно молодою згадую вас, нене,

Не забуду ласки і тепла.

Знаю. Кожен вечір молитесь за мене

Квіткою надія проросла.


Приспів.
Не тривож даремно, вітре, ту хатину

Де самотньо свічка мерехтить.

То моя матуся зараз, в цю хвилину,

Виглядає сина і не спить.


Приспів.
Рідна ненько, Ви ще не старенька,

Бо серденько Ваше молоде.

Радості багато – внуків повна хата.

Доля скоро правнуків знайде.


КОЛИСКОВА
Хрещеникові Петрусеві Горечку
Ось і вечір настав –

Саме час, мій малюк, засинати.

Сонко-дрімко знайшов

Стежку з неба до нашої хати.


Під вікном побажав

Сонця променем доброї ночі,

Теплим подихом трав

Заколише, заплющує очі.


Засинає ставок,

Засинає над вечір діброва.

Галас стих ластівок

Лиш ледь чутна між листям розмова.


Тільки зорям не спати,

Світити до самого ранку.

Вітру – ноти гортати,

Співати тобі колисанку.


Спи, бо вечір прийшов

Саме час, мій малюк, засинати.

Сонко-дрімко знайшов

Стежку з неба до нашої хати.


20 червня 1996 р.


МРІЯ
Збудую храм

І назову твоїм ім’ям

У світлі днів,

У темряві ночей.


Повір словам:

Його бракує нам

У серці знов

Тремтить п’янка любов.


Свіча горить.

Залишилась єдина мить.

Нехай рида.

Нехай вогонь гойда.


Не буде страх

Глумитися в чужих думках.

Він за вікном

Давно сповитий сном.


Та скажеш: Ні!

Проб’є годинник на стіні,

В останній раз

Він бачив разом нас.


Тоді вночі

Погасло полум’я свічі.

Моя вина,

Що ти – ще не вона.


7 лютого 1997 р.

ОКСАНО-МАРІЄ
Забриніло літо

Криком журавлиним,

Зве мене на північ –

В чужину.

Не шукаю долі

У чужому полі,

Знаю, що у рідній стороні

Трошки свого серця

Залишу для тебе,

А частинку твого

Я візьму.

Стукають колеса:

Де твоя адреса?

Де моя адреса?

Там, де ти!

В Щецинські простори,

На Балтійське море

В невідомість,

В синю далину.

Ти мене чекаєш

І, напевно, знаєш,

Що на цілім світі

Ми одні.

Бо нікого в світі

Не любив, о небо,

Як люблю лише тебе

Одну.

Там, де місяць сходить,



Там, де зорі бродять,

Де мені від тебе

Не втекти.

Оксано-Маріє,

Ніжна моя мріє,

Я біжу до тебе крізь літа.

Оксано-Маріє,

Серденько зігріють

В посмішці твоїй п’янкі уста.
15 червня 2000 р.

* * *
Ген за обрієм стелиться шлях.

Хоч полину за небокрай,

Я на тебе чекатиму в снах –

Ти до мене скоріше вертай.


Заховалися зорі в житах,

Усміхається водограй.

Я тебе обійматиму в снах –

Ти до мене скоріше вертай.


Тепле літо пливе в небесах,

Розлітається молочай.

Я тебе пригортатиму в снах –

Ти до мене скоріше вертай.


Заховалась осінь в снігах,

Занімів на часинку гай.

Ти не хочеш приходити в снах –

Прощавай, прощавай, прощавай!


У безодню ховаються дні,

Мов хмаринки, біжать роки

Самота пропливає в журбі,

В різні боки розносять стежки.


27 лютого 2000 р.

ОКСАНОЧЦІ
Догорає свічка в тебе у віконці,

Очі не змикаються – не до сну.

Ранками морозними виграє на сонці

Сніг, а серце крається з жалю.


Темними ночами думаєш про нього,

Тужиш, квилиш чайкою на зорі.

Виглядаєш легіня миленького свого,

Доки не розвидніє на дворі.


А серце не знає, не знає дівоче,

Що він лиш до неї хоче.

А серце дівоче не відає, не знає,

Що він лиш її кохає.


Застелила крига воду у ставочку.

Хтось торкнув дівчиноньку за плече –

Серденьком відчула милого сорочку,

Сльози щастя хлинули із очей.


Дякувати Богу, що живий, здоровий,

Не загинув безвісти в чужині.

Що до мене, серденько, не забув дорогу

Доля посміхнулася і мені.


Так серце чекає, бо знає дівоче,

Що він лиш до неї хоче

Так серце дівоче чекає, бо знає,

Що він лиш її кохає.


26 листопада 1999 р.

КАЗКОВЕ КОХАННЯ
Я тобі намалюю ранок

Кольоровими фарбами ночі,

Напишу про ніжний світанок,

Як твої непрочитані очі.


Я тебе зачарую літом

І, шепочучи клена листками,

Стану блідо-рожевим цвітом

І розтану, як вечір зірками.


Я тобі подарую ніжність,

Промінь сонця теплом залоскоче,

Заведу за обрій у вічність,

Відчиню своє серце охоче.


Я покличу тебе, кохання,

Ти прийдеш, прилетиш опівночі.

Гіркувате спросоння зітхання:

Ти не поряд, засмучені очі.


Я для тебе мальований ранок

Кольоровими фарбами ночі,

Викидаю у сірий світанок,

Як твої непрочитані очі.


13 квітня 1997 р.

* * *

Поміж синіх гір в самоті блукаю,

Поміж срібних зір лише тебе шукаю.

Глянь у мої сни, повернись до мене.

Тихо шелестить листячко зелене.
Догорає ніч теплим поцілунком,

Гаснуть сотні свіч, день здається трунком.

Лиш тобі одній, серденько, шепочу.

Глянь у мої сни, я до тебе хочу.


Я шукатиму тебе поміж квіток,

Я гукатиму тебе поміж зірок,

Я питатиму про тебе у весни

МОНО, прийди до мене в сни.


27 серпня 1999 р.


МАЛЕНЬКІЙ

Я понесу тебе на крилах

В тепле літо, степи широкі.

Не потривожать нас з тобою

Навіть мавки зеленоокі.
Я буду пестити тебе

Як пестить вітер волошки в житі.

І зацілую твої очі –

Ніжні квіти росою вмиті.


Кружлятимуть над нами зорі

До світанку,

А місяць стиха оберігатиме наш спокій аж до ранку

Від горя й лиха.


3 березня 2000 р.

НЕНЬЦІ МИЛЕНЬКІЙ
Миленька, квіточко моя,

Кохана зіронько Оксанко.

Як пелюстки троянд, уста –

Їх цілуватиму до ранку.


Шепоче місяць за вікном

„Щасливих днів тобі, рідненька!“

А серце просить знов і знов

Тебе назвати, люба, „ненька“.


Промінчик світла і тепла

В тобі живе, в тобі радіє.

Щасливо день за днем сплива,

Хвилини щастя – серце мліє.


Вечірня зіронька встає

З небес в віконце зазирає.

Ви, рідні, – все, що в мене є,

Ви те – чого душа бажає.


Лютує вітер за вікном.

Мороз тріщить, фарбує шибки.

Мої кохані, рідні рибки,

Зігрію вас своїм теплом.


20 лютого 2001 р.

ДЕ ТИ?
Де ти, моя люба, забарилася?

Чом ти, моя доленько, спізнилася?

Під твоїм віконцем в тиші я стою,

Нишком виглядаю зіроньку свою.


Засвіти на мить маленьку свіченьку –

Світло розітне надвоє ніченьку,

Серденько зігріється промінчиком,

В шибку я постукаю камінчиком.


Виходи до мене, милий зайчику.

Приходи, не бійся, побігайчику,

В небі поміж зорями шептатися

В місячному сяйві цілуватися.


Край вікна замерехтіла свіченька.

Не страшна тепер холодна ніченька,

Бо несу в долонях своїй дівчинці

Серденько зігріте цим промінчиком.


17 березня 2000 р.

* * *
Твій корабель кудись несе,

І ти забудеш про усе:

Про наші теплі літні дні,

Як дарував себе мені.


Ти обіймав мене крильми,

До сонця вирушали ми.

Йшло з твого серденька тепло,

З тобою весело було.


Моя рука в твоїй руці,

Роси краплина на щоці.

В моїй душі ти не погас –

То я молю в останній раз:

„Повернись! Усміхнись!“
Хай за вікном холодний дощ,

Мандрує осінь бруком площ.

Крадеться вечір до вікна.

Ти не один. Я не одна.


Палає свічка на столі

Затихли тіні на стіні

Не вірю я своїм очам.

Бо я сама. І ти не сам!



ПРИЧАСТЯ
Чи треба ще чогось для щастя?

Одне-однісіньке причастя –

Солодкий трунок губ твоїх,

Бо замолити хочу гріх.


Я встану нишком до схід сонця,

Поставлю свічку край віконця.

У Господа попрошу долі,

Щоб не лишав одного в полі

Байдужих і чужих думок.
Ні, я не гордий – зроблю крок,

І два, і три, і скільки треба,

Аби з тобою, щоб до неба

Полинути в жагучу вись.

Я вірю час мине… колись.
Ми цілувалися з тобою край озера,

Понад водою кружляли зорі.

Ніжні трави шептали місячній заграві.

Що сотні років до світання не бачили

Таке кохання, щоб чарувало кожним звуком.

Єдиним, хоч два серця, стуком

Єдиним для двох думок…
Тепер байдужими руками

Розводить доля нас обох

По різні сторони дороги.

За що нам сум? За що тривоги?


За що ненависть прикра й люта?

За те що кров не кров – отрута!

Гіркої ревності слова.

Інакше б ревність не змогла

Прогресувати в наших жилах.

Якщо б любов у серці жила.


Хоч, може, доля і примхлива,

Гуркоче грім, вщухає злива,

І очі знову заблищать

Сльозами радості за долю,

Що не лишила в чистім полі

Нас одиноко загибать.


Ми поряд – це велика сила.

Ми разом – доля не зломила

Шалену пристрасть і вогонь

Серця, які взяли в полон

Любов і вірність лебедина.
Ми відтепер одна людина

Сміємось разом, разом тужим,

Розходимось і знову дружим,

Одне на одного чекаєм,

Бо щиро серденьком кохаєм.
Тому, що стрілись в ту годину,

Коли любов у серце лине.

До того два льодовики –

Тепер кохання на віки!


20 лютого 2001 р.

БАЛАДА ПРО КОХАННЯ
Молодий козаче,

Чого світом нудиш?

Карі оченята

Ніяк не забудеш.


Розійшлись дві долі

У широкім полі.

Попід небесами

Плакали тополі.


Молодий козаче,

Чого світом нудиш?

Карі оченята ніяк

Не забудеш.


Повертай до неньки,

До рідної хати.

Будуть тебе верби

З вітром колихати.


Краще мені шабля

За дружину буде.

Я ж свого кохання

Повік не забуду…


Конику, мій коню,

Заграй піді мною

Та забудем тугу,

Та підем до бою.


Розлетілось щастя

На дрібні шматочки.

Серденько розбили

Жовті колосочки.


Заблукало щастя

У степах безкраїх.

Не веде стежина

До рідного краю.
Вирви з свого серця

Тугу і тривогу,

Повертай до батька

Й рідного порога.


Візьмеш дівчиноньку

Хорошу та гожу,

Гарну, молоденьку,

На голубку схожу.


Краще оженюся

З люлькою з горіха

На душі спокійно,

Для грудей потіха.


Може, на чужині

Голову похилю.

Не забуду ладо,

Не забуду милу.


Не вернув додому:

У бою загинув,

А душа зосталась

Криком журавлиним.


15 жовтня 2000 р.

БАЛАДА ПРО КОХАННЯ
Повій, вітре буйнесенький,

З гори на долину

Не вертає милесенький –

Сумує дівчина.


Голубкою вибігає

Край села у поле.

Виглядає, дожидає –

Туга серце оре.


Де ти, ладо моє любе,

Де ти, мій козаче,

Нема батька, нема неньки –

То мила заплаче.


Як то бідній сиротині

Віку доживати.

Чи ж зозулею по наймах

Буде вік кувати?


Якби знала, що покинув,

Може б, не журилась.

Якби знала, що загинув,

Богу би молилась.


Та й постриглась у черниці.

Монастирем блудить.

Як то тяжко молодиці,

Що так вірно любить.


Кожен ранок до схід сонця

Свічечка палає

Прогнівила свою долю,

Бо щиро кохає.


Бо не може миленького

Забути ніколи.

Як день, так ніч помаленьку

Туга серце оре.

Не їсть, не спить, дожидає,

Покидають сили.

Прислухалась – скам’яніла

Тихо, як в могилі.


І канули гіркі сльози

На стару ряднину


Як би щиро не кохала,

Ще б не дівувала.

Як би вірно не любила,

Може б, не згубила


Свою долю безталанну,

Роки молоденькі.

Може б, личко не вмивали

Слізоньки дрібненькі.


Туман яром-долиною

На степ опустився

Побачивши могилоньку

Сів і зажурився.


Минув рочок, від козака

Вісточки немає.

Затужили мідні дзвони:

Дівчину ховають.


З неба видно даль без краю,

І степи, і гори.

Чекав милу козаченько –

Любенько говорять.


І не можуть натішитись

Карі оченята.

В піднебессі батько й ненька

Йдуть її стрічати.


15 жовтня 2000 р.

СПОМИН
Солодкі сльози своїх снів

Я залишу край неба

І тисячі нових листів

Я напишу для тебе.


І свіжим подихом надій

Ввірвуся в твій неспокій

Любов не гріх, де сотні мрій,

Звабливі перші кроки.


Тут під сонцем немає турбот

Ти ідеш по траві ногами

Хай розтягнеться в усмішці рот

Залишайся сьогодні з нами.


Приспів:
Як прийде день, що належить тобі, –

Подаруй його нам і собі,

Бо прийде час розчинитись в юрбі,

І самотньо буде тоді.


Загорнуту в конверт любов

Я опущу край неба

І напишу, що зараз знов

Сумую я без тебе.


І прилечу на крилах мрій,

Ввірвуся свіжим вітром.

Лише вікно своє відкрий

Впусти в кімнату світло.


Зве у небо недремна блакить,

Вітер крила дає прозорі,

І зупиниться радості мить

У шаленому морі.


Грудень 2000 р.
* * *
Лише для тебе в синій далині,

Кружляючи ворожать зорі долю.

Лише тобі на білому коні

Наввипередки гнати в полі.


Лише до тебе місяць визира,

Вдивляючись замріяно в віконце.

Лише твої такі п’янкі уста,

А очі світять так, як світить сонце.


Лише для тебе падає роса.

Волошки посміхаються у житі.

Лише тобі дарують небеса

Солодкі, ніжні, незабутні миті.


Лише для тебе, мила, пригорнусь,

З тобою зустрічатиму світання.

Лише за тебе, серденько, молюсь.

Ні, не казки – все це слова кохання.


12 квітня 1999 р.

* * *
Я тебе на вікні намалюю

І шептатиму ім’я твоє.

До безтями тебе зачарую

Тільки ти лиш одна в мене є.
Я тобі прошепчу, що кохаю,

Зацілую тебе на зорі.

Щастя більшого в світі не знаю.

Я молю – не кажи мені „Ні“.


Я тобі цілуватиму очі,

Пригорнися – зроби лише крок.

Обійматиму зранку до ночі,

Полечу в небеса до зірок.


Я тебе поведу за собою

У не знані ще досі світи.

У небесні простори з тобою

Нам не довго залишилось йти.


Я тебе колисатиму в сні,

Запалають небесні огні.

Прийде вечір. В багряній заграві

Я молю – не кажи мені „Ні“


Не кажи мені „Ні“

Коли сонце сідає,

Не кажи мені „Ні“,

Коли день догорає

Не кажи мені „Ні“.

61 ДЕНЬ НАРОДЖЕННЯ
Пролетять за днями дні.

Ми, веселі і смішні,

Підіймем бокали пурпурові.
Ллється радість, чути сміх.

Можна й чарку, це не гріх

Випити, щоб всі були здорові.
Любимо батьківський дім:

Тепло й затишно у нім.

Ми зібралися на іменини.
Принесли у цю оселю

Щире слово, сміх веселий.

Найріднішій на землі людині.
Вип’ємо за Вас до дна,

Хай хміліє голова.

А незгода покидає дім.
Хліб із сіллю на столі,

Мир і злагода в сім’ї

І в серці Вашім, нене, молодім.
8 червня 2001 р.

ГОРОБИНА КОМАНДА
Грали в м’яч горобці

Якось дивно – на ріці.

Не було такого поля,

Щоб розбігтися доволі,


Де б не скошена трава,

Де б не гралась дітвора,

Щоб було рівненько-гладко,

Бо ж в футболі все в порядку.


Воротар м’яча впіймав,

З ним шубовсть – і в воду впав.

Виліз мокрий на жердинку,

Замочив не тільки спинку.


Всі сміються: бідолаха

Необачний, він невдаха,

Через нього й м’яч промок.

Пролунав судді свисток.


Шум затих, всі розійшлися

І розмови полилися.

Грали в м’яч горобці

Трохи дивно – на ріці.




ЛИСИЧКА
Захворіла лисичка ангіною,

Не виходить до звірів у ліс.

Зайчик біг лісовою країною

Звістку Леву жахливу приніс.


А сорока цю звістку підхóпила,

Донеслася ця звістка до нас.

Вона хвора лежала і плакала,

Каже, що лиш мед врятує нас.


Щось із горла в животик мій капає,

Щось солоне таке і гірке

Чув ведмідь про сестрички біду

І приніс цілу бочку медку.


Утомився ведмідь, аж мокрий увесь:

Цілу нічку медок добував,

Але щирого, доброго слова

Від лисички він так й не почув.


Сів бідолаха, напився водички,

Позітхав, постогнав, почвалав.

Й більш ніколи до тої сестрички

Він ні жалю, ні туги не знав.


Червень 1996 р.






Людмила СОЛОД
Народилася 24 березня 1962 року в Дрогобичі, в багатодітній сім’ї. У 1979 році закінчила середню освіту в школі-інтернаті №2 міста Борислава, у 1981 році отримала диплом кравця верхнього одягу ПТУ №54 міста Дрогобича. У 1980 році вийшла заміж, виховала трьох дітей. Українка.

ТРУСКАВЕЦЬ
Мій любий Трускавець. О Трускавець

Перлина Прикарпатської долини!

Довкруг лісами оповитий весь,

Людей лікує від давен донині.


Дзюркочуть джерела грайливо,

Нафтуся у бювети подається,

Курорт оберігається дбайливо,

Із краників бальзам цілющий ллється –


Цілющий порятунок для людей.

У скверах – сосна, і смерека, й туя,

Магнолія й китайська вишня є.

У Трускавці живу, свій світ творю я.


20.05.03


МОВА
Останні подихи зими –

Полегшено земля зітхає.

Від перших дотиків весни

Душа моя пісні співає.


В рядки вкладаються слова,

Строфа мелодію складає.

І мова, люба, дорога,

До мене щиро промовляє.


13.03.04


* * *
Час невпинно летить в далечінь,

Посріблив сивиною волос.

Під очима – осіння тінь.

Дозріває поезії колос.


Його Радо в добірний стіжок,

Я складаю, як мати, з любов’ю.

Порошить бездарності сніг-сніжок,

Розум живиться талант-травою.


День сказав: Готувати жнива –

Не німі уста вірші писали.

Правда душ від добра ожива,

Не шукаю у творчості слави.


Словники дарували зерно,

Воно рясно у серце впадає.

І, коли проростає воно,

Думи сонячним щемом проймає.


14.07.04

* * *
Розкажу, що в дитинстві чула

Про свій рід тобі розповім:

У родині нашій все було,

Тому діло і справа в тім –
Батько за маркітність9 відсидів,

Хоч з війни прийшов інвалід,

Все ж насіння тут своє вивів,

Отаман козацький прадід.


Мама із шляхти польського дому,

Дідуся – убили куркуля.

Дерево із мішаного роду…

Бойківщино, я донька твоя!


14.09.04
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка