Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка19/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20

МАМУСЯ
Багато дивного в житті…

Багато ще незнаного,

Але найперші кроки ми

По світу робим з мамою.


І слово перше це святе,

Від Бога людям дане.

Той заповідь не береже,

Хто не шанує маму.


Вона, мов квітка навесні,

І ніжна, й люба, й мила.

Вона всміхається мені,

І з нею я щаслива.


Вклоняюсь щиро до землі,

Дарую квітів море.

Цілую руки я твої,

Матусю, моя зоре!



ВЕРБИ
Вийду я весною,

Прогуляюсь гаєм.

Край берега річки

Стоять верби рядом.


Довгокосі верби

В воду заглядають,

Про красу вербову

У річки питають.


Розлогі й зелені,

Колисані вітром,

У танку кружляють,

Шелестять привітно.


Я милуюсь ними, –

Які ж вони гарні!

Під їх ніжний шелест

Річенька співає.



ШЕВЧЕНКОВІ
Якби пташиною могла я стати,

То в небеса злетіла би на крилах

І Кобзареві вічну душу

Я б піснею своєю звеселила.


Я б розказала батькові Тарасу,

Що Україна нині вільна стала

І заспівала мова солов’їна,

Яка його, мов мати, колисала.


Нехай зоря Шевченкова палає

На чистім небосхилі України.

Нехай слова Шевченкові лунають

Підносять думи наші, мов на крилах.


ОСІНЬ
Осінній ліс – це ніби казка:

Усе тут золотом покрите,

Журливо хилиться берізка,

В озерце опустивши віти.


Вода спокійна, і прозора,

І чиста, ніби кришталева.

Дуби і клени у багряне

Вдягнула осінь-королева.




ГЕРОЯМ УПА
Над землею летять журавлі,

З сумом рідний свій край покидають,

І зникають в вечірній імлі,

І ключем своїм в вирій зринають.


Я вдивляюсь у небо бліде

І вслухаюсь у клич журавлиний

Ніби чується пісня сумна

Про героїв твоїх, Україно!


Це вони під прапором УПА

Йшли у бій за державу і волю

І життя віддали молоде

За Вкраїни розп’ятої долю.


„Хай не згине та воля свята“ –

Рветься пісня у світ журавлина.

Крізь літа спомин той пророста.

Не забути героїв Вкраїни!



Єлизавета ПАЛІНСЬКА
ПІСНЯ ПРО ТРУСКАВЕЦЬ
Стоїть у величі могутній

Безсмертний красень – наш Трускавець.

Ми любимо тебе до болю серця,

Рідний, вічно юний Трускавець.


Оспіваний в переказах, легендах,

Прадавній, велелюдний Трускавець,

Йому немає в світі рівних:

Досяг він апогеєвих крилець.


Ім’я твоє трембітами гримить,

Відлунює на Божих небесах.

Чарує нас твоє весни цвітіння,

Коли ти потопаєш у садах.


Тебе давно цілющі води живлять,

Й п’янке повітря пахощів Карпат.

Тут мешканці гостинні, жартівливі,

З сучасним досвідом медичний штат.

Його Величносте, зцілитель Трускавець!

Пишається тобою Україна.

Людей усіх приваблює до тебе

„Нафтусі“ сила чародійна.



ПІСНЯ ПРО ЛЬВІВ
Велич України – стародавній Львове,

Диво і краса архітектури

У розквіті сягнув до верховин,

Потужний центр науки і культури.


Найкраще місто на планеті,

Левовим царством вражені всі.

Йому немає конкурентів в світі

У величі і дивовижній красоті.


Стрийський парк, Високий Замок, Оперний…

Щемить серце від назв заповітних.

Львівське пиво і кава запашна –

Гордих, приязних львів’ян, шляхетних.


Засновник, княже Галицький Данило,

На честь сина назвав місто Львів.

Господь йому дав крила янголів

На добро Святий Юра благословив.


Столиця Західної України,

Зелені Карпати – колиска твоя.

Плекали тебе найкращі борці,

Щоб вільною була земля моя.


Мій дорогий і рідний Львове,

Святіший, з сивиною на скронях.

Престижний твій авторитет

Міцно тримають львів’яни у долонях.

Унікальний, витончений Львове,

Наш красень, квітуй буйним цвітом!

Ім’я ми твоє пронесем крізь віки –

Височи гордовито над світом!


Життя у Львові розмірено вирує,

Народ – митець створив його таким:

Хто хоч раз побував у царстві Лева,

Той повік не розлучиться з ним.



ОДА УКРАЇНІ
Слався в віках, наша рідна Вітчизно,

Мужній, українська родино!

Будемо гідно тебе захищати:

Ти для нас мати-єдина!


Нам дарувала ти розум і силу,

З сивих давен всіх плекала.

Бог дав нам мудрість, велике терпіння –

І ти незалежною стала.


Нас надихає доблесть висока

Предків, що множили славу.

З їхнім ім’ям на наших вустах

Вічну збудуймо Державу.


Зведемо Вітчизну, могутню, величну,

Настане жадана година:

Буде перлиною серед найкращих

Рідна моя Батьківщина!


Крокуй, Україно, твердою ходою:

У волі ти щастя здобула!

Будемо працею славити неньку,

Щоб величі в світі набула.

Тож стій непохитно, наша Державо!

Зерном хай наллється колосся,

Щоб діамантом Вкраїна зоріла

І мирно під небом жилося.


Цвіти, радій, Вітчизно рідна!

Здолала ти тернистий шлях.

Твоє святе благословення

Нас вчить тримати гідно стяг.



ШАНУЙМО НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Нашій славній Батьківщині

Посміхнулась доля:

Незалежній Україні

Імпульс дала воля.


Розпростерла мати крила,

Гріється на сонці:

Вже панують „її діти“

У своїй сторонці.


Стільки мук перетерпіли

За нашу свободу!

Довели, що ми нащадки

Козацького роду.


Вже позбавились кайданів

Старого закону.

Грудьми станемо на захист

Ми свого кордону.


Наше військо молоде

Робить добру справу.

Дбає за країни інші

І свою Державу.

Незалежна Україно,

До чого ж ми дожили?!

Розплодили олігархів –

Розтягнули, що могли.


Рабський наш менталітет

Не дає нам жити.

Наше мислення старе

Треба всім змінити.


Досить вам напризволяще

Кидати країну!

Любіть міцно Батьківщину,

Як рідну дитину.


Досить вже всім розтинати

Неньку Батьківщину

Не вичікуйте, будуйте

Свою Україну!


Слава нашій Україні,

Що дала наснагу!

Присягаймо всі на вірність

Рідному ми стягу.


Багатій, міцній, Вкраїно,

Ввись злітай невпинно.

Завоюєш ти у світі

Славу неодмінно!




Марія ПУРІЙ
Народилася 1973 року у м. Стебнику на Львівщині. 1990–1995 рр. навчалася на філологічному факультеті Дрогобицького педуніверситету ім. Івана Франка. Віршувати почала у студентські роки. Працювала вчителькою української мови і літератури у Стебницькому технічному ліцеї. Публікується вперше.


* * *
Стоїть високий дуб у пишному вбранні,

Неначе той оратор давньоримський,

А поруч плаче гілка на землі,

Яку зірвав злий вітер сатанинський.


Він шарпає листки, оголюючи тіло,

Безжалісно шматує душу їй,

А велетню яке до цього діло –

Вона беззахисна в нерівній боротьбі.


Людина, відірвавшись від суспільства,

Блукає, прагне рай свій віднайти,

А потім падає, як гілка ця безлиста, –

Одна не в силах зло перемогти.



ЧОРНОБИЛЬ
Колючий дріт. А далі дике поле,

Де важко дихають чорнобильські вітри.

І посивіла осінь холодами оре

Змарнілу землю, шукаючи скарби.


Колись і тут сміялись білі хати,

Привітне сонце пестило шибки,

Та чорна смерть примусила втікати

Усіх від променевої чуми.


Аж серце рвалось, бо дорога

Бур’яном заросла до рідних берегів.

Вже дітлахів не привітає школа,

Могила на старих чекає в чужині.


Страждальна земле, чим ти завинила,

Що вісник смерті тут запанував?

Безмежне море сліз, людського лиха

На Україну посилав!


І ця трагедія ніколи

Не вивітриться у живих серцях.

Ще довго битимуть у церкві дзвони,

Ховаючи чиєсь чорнобильське дитя.



* * *
На різних берегах життя

Ми опинилися весною.

Минуть роки – і забуття

Снуватиме над головою.


Ти вийшов із Країни знань,

Зосталась я її слугою.

В майбутньому не знай страждань,

Минуле попливе з водою.


Тобі Шевченко і Франко

Лише присняться опівночі,

Як згадка про шкільний урок,

Невинний погляд в мої очі.



ВЕЧІР
Всміхається вечір мені,

Немов той юнак чарівний,

Який приснився у сні

І грав на скрипці дивній.


А зорі танцюють танок,

Неначе Дніпрові русалки,

Кидаючи сяйво в ставок,

Майструють незримі гойдалки.


Ніч колисатиме їх,

Співаючи місячну пісню.

І вітер в долонях моїх

Засне у годину цю пізню.



* * *
Намисто розірвалось у черешні,

Яке нанизала малинова пора.

Й собі у коси заплела зелені

Червоний бісер запашна трава.


Щодня вона вмивається росою,

Розчісує волосся вітерець,

І горицвіт повільною ходою

Веде кохану під кінець.


ВИШНЕВА ЗАМЕТІЛЬ
Вишнева заметіль танцює білий вальс,

Душа її наповнена коханням.

Одягнена у сукню, серпанкову шаль,

Не уявляє, що таке страждання.


Мелодія лунає по землі,

Відтворюючи дивовижні звуки.

Кружляє в танці заметіль

Й не бачить погляду розлуки.


А музика все більше виграва,

Її ніхто вже зупинить не в силі.

І блідолиций місяць в пеленах

Шле поцілунок заметілі.


Та раптом серце завмира,

Безмежний крик очей відвертих:

Душа ще прагнула життя,

Але цей вальс був вальсом смерті.


Марія ГУЛЬКО
БОРЦЯМ ЗА ВОЛЮ УКРАЇНИ
За Україну, за віру й волю

Вас катували, гнали в неволю.

Але тортурами дух не зламали –

Ви за Вкраїну життя віддáли

Тепер ми знаєм, як вас карали.

Та невідомо, де поховали,

Бо ваше тіло пси розривали,

Але останки десь закопали.

За Україну, за віру й волю

Вас катували, гнали в неволю,

Та „Ще не вмерла…“ линуло знову,

Ви уставали та йшли до бою.

Ми неодмінно вас віднайдéмо

І поіменно всіх назовемо.

Могили зробим для вас широкі,

На них поставим хрести високі.

За Україну, за віру й волю

Вас катували, гнали в неволю.

Та Україну не можна вбити

І український нарід скорити!

Ми ваші муки, ми ваші рани

В серця ввібрали, запам’ятали.

Могили ваші скропим сльозами,

Встелим барвінком, вкриєм квітками.

За Україну, за віру й волю

Вас катували, гнали в неволю.

Але не вмерла і не пропала

Вкраїна, мова, віра і слава.



ШЕВЧЕНКОВІ
О Тарасе, батьку рідний,

Твій край знедолений і бідний

Кайдани нині розриває

І з плечей своїх скидає

Осоружний рабський гніт,

Що понад триста довгих літ

Мов велетенський спрут-удав

В своїх обіймах нас тримав.

Глянь, Тарасе, на Вкраїну

Й християнську ту родину,

Яка пута розірвала

І з колін на ноги встала.

Хоч сили наші ще слабкі,

Бо втрати маєм немалі

В боях за волю з ляхом-катом

Й лихим московським супостатом.

За синьо-жовті наші стяги

В часи нелегкої звитяги

Лягло немало козаків

І славних січових стрільців

І Литвини, і Тихі й Стуси,

Юнки і юнаки безвусі –

Найкращі дочки і сини

За волю нашу полягли.

І хоч ми ще не зовсім вільні,

Але зусилля дружні, спільні

Всього українського народу

За незалежність, за свободу,

За матір Україну славну

І святу віру православну

Не згинули і не пропали,

Хоч у ГУЛАГах ми конали.

То встань, Тарасе, подивися,

Що мрії вже твої збулися

І твої думи, батьку, нині

Допомагають Україні

І українському народу

Навіки зберегти свободу!



МИ – ЖИВІ!
Коли в Союз нас „об’єднали“,

Коли церкви нам зруйнували,

Коли нам мову відібрали –

Гадали, що нас поховали.

Та ми не вмерли. Ми – живі

І хай це знають москалі.

Не буде ненька Україна

Стояти більше на колінах.

Ми сльози витремо її,

Й здобудем волю в боротьбі!

То хай же знають москалі,

Що ми не вмерли. Ми – живі.

Бо народила Україна

Нам В’ячеслава Чорновола

І ще Лук’яненка Левка,

Ларису Скорик і Драча…

То ж ми не вмерли. Ми – живі

І хай це чують у Кремлі.

Ми гордимося ними нині

Пліч-о-пліч разом ідемо,

Щоб волю дати Україні

І ми, цю волю, їй дамо!

То хай же знають москалі,

Що ми не вмерли. Ми – живі.

І зацвіте ще Україна,

Немов червона та калина.

І синьо-жовтії знамена

Огорнуть ніжно їй рамена…

То хай же знають москалі,

Що ми не вмерли. Ми – живі.




ШЕВЧЕНКО ОЧИМА ДІТЕЙ ХХІ СТОЛІТТЯ


Анна МИКИТЯК
* * *
О краю мій рідний, Україно моя,

За тебе молилась з ранніх літ я.

Хотіла для тебе ще кращої долі,

Щоб ти розквітала у щасті на волі.


Щоб спів солов’я розливався над гаєм,

Шуміли лани колосисті, безкраї.

Щоб люди всміхалися сонцю щодня.

Люблю я тебе, Україно моя!


Україно моя, ти така молода,

Десять літ як ти вільною стала.

З України-Русі до сьогоднішніх днів

Ти боролась, мужніла, зростала.


Ти дбаєш про мене, мов матінка рідна,

Про долю щасливу мою.

Життя я б віддала за тебе, Вкраїно!

О краю мій рідний, тебе я люблю!




Ярина НАГУРНА
ПАМ’ЯТЬ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
І сьогодні рідний наш Кобзар

До нас звертається словами мудрими такими:

„Любіть свій край, бо він до болю ваш,

Й не покидає хай ніколи вас

Чуття єдиної родини“.

Тарасе, Мудрий і Святий,

Твою любов і біль ми чуємо усюди:

І до землі низький уклін

Складають в цілім світі вдячні люди.

Слово, як молот, металевий дзвін,

Про долю нашу, про любов, Вкраїну!

Пророк великий, найдорожчий син,

Ти жив, живеш і вічно житимеш в сім’ї єдиній!

Реве Дніпро,

Могучі хвилі підіймає…

Чи від вітру, чи від слова сильного, як криця?

Та ми, нащадки, твердо знаємо одно.

Поезія Шевченкова в віках –

Неначе чистая, джерельная водиця!

Нап’єшся – набагато більше сил!

Енергія і гордість, і якась досі ще незнана сила.

Для Тебе, рідний, хочеться співать,

Щоб не загасала наша мова солов’їна!


Тарас АЛЬБЕРДА
ПАМ’ЯТЬ ПОЕТУ
Вже наш народ здолав всі пута,

Звільнивсь з-під вічного ярма,

Бо давня пам’ять незабута,

Ніякий страх, розруха, скрута

Не струть Тарасове ім’я.

Він за народ терпів тортури,

Вдивлявся мудро в даль віків,

Він знав – ні брами ані мури

Не стримають новий порив.

Як гірко він дививсь на долю

Нещасних кріпаків-селян,

Що і не мріяли про волю,

Терпіли день-у-день сваволю,

Низько вклонялися панам.

Тарасові безсмертні твори

В народі житимуть в віках,

Ні смерті, ні голодомори,

Як і сказав Кобзар-Пророк,

Нас не зламали. І тому

Ми віддаєм поклін йому.

У кожнім українськім серці

Шевченка слово обізветься.

І за свободу, за свою,

Довічна шана Кобзарю.



Христина МАРУНЯК
ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКОВІ
Тече вода в синє море.

Та не витікає.

Твоя слава споконвіку

Живе, не вмирає.

Слова твої ми ніколи

Забути не зможем.

З „Заповітом“ твоїм завжди

Лихо переможем.

Українськії дівчата,

Ганни та Марії,

Катерини та Оксани,

В години скрутнії

Завжди будуть пам’ятати

Слово твоє щире.

Про красу і долю жінки

Й вірші твої щирі.

Тебе знають, тебе славлять

Не лиш в Україні.

Слова твої розійшлися

По всім світі білім.

Від Австралії до Риму,

Від Іспанії до США,

Влучне слово, ніжну пісню

Всюди знають Кобзаря.



Соломія ПАВЛИК
УКРАЇНІ
Українська земля

Найдорожча на світі.

І зростають на ній

Українськії діти.

Тут і мама, і тато,

І дідусь, і бабуся –

Найдорожчії люди,

Найдорожчі скарби.

Тут і браття, і сестри,

Вся моя тут родина.

Як люблю я тебе,

Моя рідна Вкраїно!



Анна КЕМІНЬ
ВІЧНО ЖИВИЙ!
Щороку ми вшановуєм тебе, Тарасе!

І квіти вдячності приносимо тобі.

За те велике слово правди.

За те, що живемо ми на своїй землі.


Заграє слава вільного народу,

І слово Кобзаря полине у віки.

Ми не забудемо тебе ніколи,

І твої думи житимуть завжди.



Іванна РОМАНІВ
УКРАЇНО МОЯ!
Україно моя, як люблю тебе я!

Ці квітучі сади, ці розкішні поля,

Ці річки повноводні й зелені луги,

Оці маки червоні й золотаві лани,

І хмарки ці блакитні, що пливуть вдалині –

Це моя Україна, це моя навіки.


Скільки раз у полон тебе брали, Вкраїно,

Скільки раз підкорить намагались тебе.

Але ти не скорилась, не похитнулась,

Відстояла себе у кровавих боях.


І тепер ти вже вільна, незалежна держава.

І тепер ти перлина серед інших країн.

Як люблю я тебе, моя рідна Вкраїно!

І любов цю жагучу я дарую тобі.



Леся КУЛИНИЧ
ЖИТТЯ ТАРАСА
Ой, тяжке життя героя,

Тяжке, годі й говорить.

Бо скільки мучився він, бідний,

Щоб Україну захистить.


Тарас в науку до дяка ходив

І все він думав:

– Щось-таки навчить,

Навчить – я буду малювати.


Але не склалось так,

Як думав сам Тарас.

Він мусив у дяка служити

І воду школярам носити.


Шевченкове життя було недовге,

Але безсмертя він устиг здобуть.

Тому і твори славного поета

В народі нашому живуть.








Марія ЛЕПАК
ТИХИЙ ВЕЧІР
(Навіяне Шевченком)
Тихий вечір на землю смутно спадає.

Соловей у гаю свою пісню співає.

Квіти пишні, барвисті голівки схиляють.

В травах роси тихенько про щось розмовляють.


Десь червоніє полум’ям цвіт.

А сонце уже покида білий світ.

Воно вже за обрій далекий лягає.

За день натомилось, тепер спочиває.


Вже ліхтарики в місячному сяйві літають.

Братик-місяць на небо зірки посилає.


Хтось спить, а хтось дивиться в небо на зорі.

У когось – радість, у когось – горе.

І лиш стрибунці на травиночках грають.

Веселість і смуток, добро й зло присипляють.




Ірина ГАЛАТІН
УКРАЇНА
Довкруг лунає пісня солов’я,

Малої пташки, що співає на калині.

Така краса у світі лиш одна

І ця краса лише на Україні.

Де б ти не був, серденько лине

До рідної домівки і землі,

Бо на чужині серце мліє й гине

І навіть золото не миле для душі.

У ріднім краї ти неначе вдома,

Усе таке знайоме і близьке.

Для тебе тут миліша втома,

Ніж на чужині щастя неземне.

О Україно, ти найкраща в світі,

Неначе мати всім одна.

Ти для вкраїнського народу

Надія, слава і життя.

Ми будем жити й прославляти

Твоє безсмертнеє ім’я.

Щоб Україна процвітала,

Немов квітучая весна.

За тебе ми життя положим,

Щоб ти, мов пташка, вільною була.

І щоб ніколи ти не впала

У пута вічного ярма.

Ми народились в Україні,

Тут наші діти підростають,

Тут наші предки повмирали –

І тут усіх нас поховають.



Мілена ЧЕРНЯК
УСЕ ЖИТТЯ У ДРУЖБІ З НИМ…
Усе життя у дружбі з ним було натхнення.

Вірші народжувались в мріях і думках.

З’являлась творча іскорка в очах,

Щасливо жити він бажав своїй Вкраїні.


І звеселялась ненька Україна,

Що Бог подарував такого сина.

Дніпро широкий, високі кручі.

І козаки-дуби могучі –

Це все його Вітчизна,

Це український край.

Земля прекрасна, наче рай.

Антон ГАРВАНКО
ЖИТТЄВА ДРАМА ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Твір-роздум
Життя генія – не тільки слава, почесті й лавровий вінок, але й важкий хрест і чаша гріха, яку треба випити сповна. Доля сироти, доля кріпака, доля козачка, доля попихача художника Ширяєва. Обрії безпросвітності чекали його, якби не ласка Божа, яка відкрила йому двері Петербурзької Академії мистецтв. Потрясіння молодого Шевченка було настільки сильним, що він лежав без свідомості вісім діб. Скільки разів тонка невидима межа відділяла його від вічності. Якою короткою була його земна путь… Так, Шевченків шлях був сповнений страждань і любові, небачених творчих злетів, правди і випробувань, муштри і принижень. А ще так хотілося тепла і затишку, взаєморозуміння і ніжності, такої земної, такої людяної.

Самотність… Вона байдужими очима заглядає з холодних куточків чужої хати, а „стежечка, де ти ходила, колючим терном поросла“. Терен на шляху, тернини в серці, і немає сили вирвати їх з його гарячого, полум’яного, роз’ятреного серця. Де ти, половинко мого одинокого серця? Невже ніколи не знайду тебе в оцім безмежнім дивнім світі?


Якби з ким сісти хліба з’їсти,

Промовить слово, то воно б,

Хоч і як-небудь на цім світі,

І все б таки якось жилось.

Та ба. Нема з ким. Світ широкий,

Людей чимало на землі..
А Шевченкові судилося доживати самому, хоча декілька разів намагався одружитися. За рік до смерті він познайомився з колишньою кріпачкою з України Ликерою Полусмаковою, яка була наймичкою в одних панів. Їй поет присвячує слова:
Поставлю хату і кімнату,

Садок – райочок насаджу.

Посиджу я; походжу

В своїй маленькій благодаті.

Не зуміла побачити Ликера, хто перед нею, лише після смерті поета оцінила його, заявивши: „Дурна була і не знала, хто був Шевченко“. Надто пізно прийшло прозріння… І як спокутувати цю провину? До кінця життя Ликера ходила відвідувати дорогý для неї могилу. Схилиться на білий хрест і плаче-плаче. І так цілісінький день, лише ввечері йде додому.

Нещаслива Тарасова наречена останні дні доживала в Канівському шпиталі. Над її ліжком висів невеличкий поетів портрет. І всіх, хто заходив, щоразу бентежило її слізне звертання: „Він прийде! Правда, прийде? Скажіть йому – я його чекаю…“

Чекання безконечне і важке, як невиплакані сльози, як драма людського життя.




Ірина АНТОНИК
ГЕРОЇЧНЕ МИНУЛЕ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ У ТВОРЧОСТІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
Ще в ранньому дитинстві Тарас Шевченко проймався глибоким захопленням від славного і героїчного минулого українського народу. Із розповідей старого діда Івана оживали в уяві хлопчика мужні лицарі-козаки, їхні далекі походи на ворога. Усе почуте назавжди закарбувалося в пам’яті Тараса.

Минули роки. Поет навчається в Петербурзькій Академії мистецтв, а думками лине на рідну Вкраїну, мріє її якнайскоріше побачити. І згадуються часи колишньої слави її вільнолюбних захисників. Так з’являється задум створити ілюстрований альбом „Живописна Україна“, який розповів би про різні події української історії. Серед зроблених Тарасом Шевченком малюнків бачимо сцени, котрі пробуджували почуття національної гордості, викликали думки про найтяжчі жертви, що їх приніс український народ під час боротьби з ворогами, а також якнайповніший образ усього того, що українців вирізняло серед інших народів. Він прагнув не тільки пропагувати культ славетного минулого України, а й пробудити зацікавленість й любов до всього національного, українського.

Але не тільки за допомогою пензля хотів славетний Кобзар розповісти про минувшину, а й за допомогою слова. Ніхто з поетів не оспівав „козацьку славу“ так натхненно, як Тарас Шевченко.

Запорізька Січ знає чимало мужніх і сильних духом людей. Увагу митця привертає колоритна постать Семена Палія. Десь далеко від України він думками залишався на рідній землі, сумував за нею, прагнув повернутися. Саме запорізька вольниця та мужність приваблює поета і саме її він оспівує у своїй поезії:


Було колись – в Україні

Ревіли гармати;

Було колись – запорожці

Вміли панувати.
Відгриміло героїчне минуле запорожців, і тепер лише могили „про волю нишком в полі з вітром говорять“.

Устами старого кобзаря розповідає Шевченко в поемі „Тарасова ніч“ про боротьбу українців проти національного гніту. Бої „москалів, орди, ляхів“ із козаками викликали захоплення у поета. Відтворюючи події минулого, Шевченко називає імена гетьманів, які очолювали повстання народу і боролися за волю. В поемі згадуються прізвища Трясила, Наливайка, Павлюка. Українська минувшина протиставляється тяжкому сучасному становищу народу. Поет висловлює тугу з приводу того, що десь поділась доля-воля, про яку тепер лише кобзарі співають:


Було колись – панували,

Та більше не будем!

Тої слави козацької

Повік не забудем!
Шевченко з іронією говорить про пасивність нащадків славних героїв, осуджує сучасне становище українського народу, коли „над дітьми козацькими поганці панують“. Є за чим сумувати.

Славно жило козацтво: вміло і „мед-гоірлку пити“, і „рідний край боронити“, і „з турецької неволі братів визволяти“. Ось такий героїчний похід козацтва на турецькі землі показав Шевченко в поемі „Гамалія“:


Наш отаман Гамалія

Отаман завзятий:

Забрав хлопців та й поїхав

По морю гуляти…

Слави добувати.
Гамалія – узагальнений образ козацького ватажка. Він завжди серед запорожців, завжди там, де найбільш потрібний. У Скутарі – передмісті Стамбула – він у самому пеклі бою. Під час повернення пливе останнім: „Позад завзятий Гамалія. Орел орлят мов стереже“. Славний отаман здобув славу „на весь світ великий“. Безмежна відвага, сміливість запорожців відображена Шевченком у яскравих і сильних образах:
Неначе птахи чорні в гаї,

Козацтво сміливо літає.

Ніхто на світі не втече!

Вогонь запеклих не пече.
Те, що тема козацтва надихала Великого Кобзаря, засвідчує і поема „Іван підкова“. Підкова – історична особа, запорожець, який очолив боротьбу молдавського народу проти турецько-татарських полчищ.

Саме в цьому творі Шевченко ідеалізує минуле, висловлює тугу за тим, що „було колись добре жити на тій Україні“. Поет постійно прагне протиставити жахливому сьогоденню колишню запорізьку вольницю, щоб серце „хоч трохи спочило від жорстокої дійсності!“

Воскрешаючи минуле, Кобзар ставить перед собою мету з допомогою слова і пензля підняти народ на нову боротьбу за національне визволення. У нього викликає обурення байдужість і пасивність народу, який покірно несе тяжке ярмо:
А онуки! Їм байдуже –

Панам жито сіють.
Неодноразово Шевченко у своїх поезіях говорить про те, що вся українська земля вкрита могилами. Саме там, вважає поет, захована стара дідівська слава.

Стерти все з пам’яті, відібрати минуле в народу не змогли жодні вороги упродовж століть. Ніколи в народі не вмре пам’ять про славні роки важкої й одчайдушної боротьби за волю. Оживе пам’ять, карбована не тільки шаблею, а й пензлем і словом:


Слава не поляже.

Не поляже, а розкаже

Що діялось в світі.

Інна БОЛДИРЄВА
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка