Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка2/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

СТАРУНЯ – СЕЛО МОЄ РІДНЕ

Якщо колись вам доведеться подорожувати по Івано-Франківщині і проїжджати трасою Богородчани–Надвірна, то неодмінно зупиніться на старунській горі. Перед вашими очима відкриється вражаюча панорама: на пагорбах, схилах і рівнинах, як „намисто, розкинулись хати“, – це наша Старуня, а далеко на горизонті гордо і велично красується одна з найвищих карпатських вершин – Сивуля.

Недавно мої краяни урочисто відзначили 620-річчя з часу першої писемної згадки про це стародавнє прикарпатське поселення.

Сіл із подібною історією є чимало в нашому краю. 3 давніх-давен люди тут орали й сіяли, вирощували хліб, плекали дітей. І боронили свої лани від нападників. Найперше – від татарів. Згодом старунські землі впали в око полякам. Чимало лиха посіяли зайди.

Аби себе захистити, у селі були створені патріотичні організації „Луг“, „Січ“, „Пласт“. 3 початком Першої світової війни близько двохсот старунців стали до лав Січових стрільців. Усусусами були й мої дід та батько.

У 1939 році прийшли червоні „визволителі“. Сільським активістам знову довелося змінювати підпільні умови праці в ОУН. Близько сотні старунців загинули в борні з енкаведистами. 3 ними війна тривала і після 1945-го. В один із чорних днів 1946-го в бою з червоними загинуло відразу 16 моїх краян. Старунці знають їх поіменно і пам’ятають про них. Бо саме такі, як Юрко, Ганна, Іван Григоруки, Григорій Лукань та інші, віддали своє життя за нашу з вами свободу. А таких Хоптюків, Андрусяків, Грицаків, Крицаків по Україні – тисячі. Тож дорожімо свободою!



З БОЯМИ ЧЕРЕЗ СМЕРТНУ КАМЕРУ, ВОРКУТУ – У ВІЧНІСТЬ

До трускавчанина Михайла Хом’яка часто приходили друзі, знайомі, сусіди. Він розповідав і про своє героїчне минуле, і про героїчне минуле своїх побратимів. Михайло завжди повторював: „Кожного ранку і вечора в молитвах я згадую своїх замордованих побратимів. Я прошу Всевишнього, щоб благословив душі тих, хто віддав своє молоде життя за Бога й Україну. Я згадую славної пам’яті крайового провідника Ярослава Мартинця, професора Одеського університету Івана Пономарчука, доктора Мельника, о. Годунька, ректора духовної семінарії м. Станіславова професора Бойчука, єпископа Лахоту. Тільки отець Годунька знайшов вічний спочинок на Львівському цвинтарі. Всі інші спочивають у воркутинській мерзлоті із сотнями тисяч відомих і невідомих Героїв і Героїнь, які для себе не бажали нічого. Кожен жив і боровся за першою заповіддю із Декалогу: здобути або загинути. І гинули, не скорившись ворогові, у воркутинських, інтинських, колимських, магаданських і ще в багатьох тричі проклятих місцях“.

Тепер Михайло вже ніколи не розповідатиме ні про себе, ні про друзів. Невблаганна смерть забрала від нас Михайла Хом’яка. Тепер уже треба розповісти, хоч стисло, про самого Михайла Хом’яка. А про нього можна написати книгу. Але газета – не книга. За Польщі та „перших совітів“ Михайло вчився у сільського кравця і в технікумі у Львові. Кілька разів брав участь з братом та іншими друзями в таємному насипанні символічної могили на місці, де були схоплені польською поліцією народні герої Василь Білас і Дмитро Данилишин. До ОУН вступив у 1941 році. За її завданням працював кравцем у фірмі Михайла Білоуса, двічі побував у лабетах гестапо, але друзі влаштували йому втечу. Пізніше Михайло потрапив до сотні УПА Івана Паніківа – „Явора“. Брав участь у бойових операціях, в акції визволення в’язнів Миколаївської тюрми. Михайло згадував про бій без єдиного пострілу в Перегінську Станіславської області в ніч з 13 на 14 січня 1945 року. У гарнізоні було 150 ворожих солдатів і офіцерів. Серед них – полковник Царенков. Радянська пропаганда називала бандерівців „бандитами“, але ці „бандити“ залишили всіх московських солдатів і офіцерів живими.

Через десятки років Михайло зустрічався в Трускавці з полковником Царенковим. Полковник навіть гостював у Михайла. Вороги стали друзями. Через 10 днів після операції в Перегінську в наступному бою Михайло був важко поранений і потрапив у полон. Витерпів тортури, був засуджений до розстрілу. Пробув три місяці в камері приречених на смерть. Потім смертний вирок замінили на 25 років каторги. Його прийняла в обійми холодом і голодом Воркута. Але й тут Михайло не скорився.

Кадебісти переслідували Михайла і після повернення в Трускавець. Тривалий час не дозволяли тут жити. Потім часто непрохані гості вривалися до Михайла навіть серед ночі. Важко це передати словами.

Я зустрів Михайла 24 серпня 1991 року. Здійснилася його вічна мрія. Та побачив Михайло, що Україна не така, за яку він боровся. І продовжив боротьбу. Писав статті, які друкувалися в газетах „Франкова криниця“, „За вільну Україну“, „Джерела Трускавця“. Він говорив: „Не хочу взяти історію з собою в могилу“. Писав, поки не втратив зір. Але й після цього Михайло не здавався. Він розповідав, а його розповідь записували. Залишив десятки рукописів, які треба надрукувати. Це буде пам’ять про нього.

Хоронили Михайла Хом’яка не тільки трускавчани. В останню дорогу його прийшли проводжати бойові побратими з Борислава, Дрогобича, Стебника. Біля могили з прощальними промовами виступили станичний ОУН–УПА Дрогобича Степан Яворський, голова Трускавецького осередку „Меморіал“ Мирон Бучацький. Пролунали над могилою пісні „Зродились ми великої родини“, „Видиш, брате мій“.

На жаль, треба згадати й про неприємне. Коли пішли до церкви святого Миколая по хоругви, то отець Петро відмовив. Син покійного Роман, здивувався: „Ваш батько не ходили до церкви, а тільки на мітинги. А тому я не можу видати хоругви“. Та чи знав отець Петро, що в Михайла боліли ноги. Адже він якраз у січні 1945 року був полонений. Куля попала в ногу. Він був прикутий до ліжка. З кімнати в кімнату не міг сам перейти. То як він міг ходити до церкви? Якщо він ще 8–10 років тому був на мітингах, то його привозили машиною. То чи мав отець Петро моральне право не видати хоругви? Мабуть, вперше в Трускавці в останню дорогу покійного проводили без хоругв. Зате майоріли синьо-жовті та чорно-червоні прапори. Рідним Михайла, дружині Леокадії, синам Роману та Ярославу, всі присутні висловлюють щире співчуття.

Царство небесне покійному Михайлові!

Земля йому пером!



ЩО ВАМ СКАЖЕ РОМАН МАКОМАЦЬКИЙ?

Слава! Україна славиться всім. Славиться степами. „Чорт би вас побрав, степи, які ви прекрасні!“ – писав М. Гоголь. Чи є в світі кращі гори, як наші сині Карпати? А Дніпро! А найбільші в світі чорноземи. А українські народні пісні. Цих пісень є понад 300 тисяч. Можливо, не буде помилкою, коли скажу, що в усьому світі немає стільки народних пісень. А український гумор! Недаремно кажуть, що українці сміються від вуха до вуха. Хто ще так сміється? Ніхто. „Немає другого Дніпра“, – писав Тарас Шевченко. А українську мову називають солов’їною. Чию ще мову так ніжно називають?

А історія України! Жодний народ у світі немає такої славної героїчної історії. Легендарних героїв в Україні не сотні, не тисячі, а мільйони. Святослав Завойовник, Данило Галицький, Дмитро Вишневецький, Петро Сагайдачний, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Максим Залізняк, Іван Гонта, Ольга Басараб, Степан Бандера… Як хочеться згадати тисячі й тисячі таких, яких я вже назвав. Потрібні книги, щоб тільки назвати такі прізвища. Герої є в кожному селі, у кожному місті. Є вони і в нашому Трускавці. Члени Організації Українських Націоналістів були безстрашними, не любили боягузів. Пригадую рядки пісні:
Ми у вічі сміємося смерті,

Бо умерти прийдеться лиш раз.
У вічі сміялися смерті Василь Білас і Дмитро Данилишин 23 грудня 1932 року. Як боролись, так і помирали герої. Дмитро Данилишин перед смертю заявив: „В цій хвилині я не маю жодних бажань. Мені тільки дуже жаль, що я можу лише раз умерти за Україну!“ Василь Білас встиг лише крикнути: „Хай живе Укр…“ Кат затулив йому уста і не дозволив закінчити. Білас і Данилишин є Героями не тільки Трускавця, не тільки Львівщини. Вони є Героями України.

Святу справу Біласа і Данилишина продовжив трускавчанин Роман Макомацький. Не буду багато говорити про Романа Макомацького. Якщо до 1990 року про нього не всі знали, то тепер таких немає. Про Романа складено десятки легенд. А легенди народ складає тільки про героїв, як про Олексу Довбуша, Устима Кармелюка, Миколу Шугая…

Мова зараз про вшанування Романа Макомацького в Трускавці. Романа Макомацького увіковічнив пам’ятник, який споруджено 1995 року. 12 березня є Днем народження героя. I кожного року трускавчани та гості міста збираються в цей день, щоб вшанувати пам’ять Героя України. Так було й 12 березня 2004 року. У цей святковий день до Трускавця прийшли і жінки з Доброгостова, які особисто знали Романа Макомацького. Вони співали пісні, читали власні вірші, в яких прославлявся Роман Макомацький. До Трускавця приїхали зі Львова і учасники хору „Повстанець“. Це „молоді“ хлопці віком 70-80 років. Це хор Львівського крайового братства ОУН–УПА імені Романа Шухевича. Керівник хору „Повстанець“ – композитор Зиновій Кріль. У репертуарі хору є понад 200 пісень. Хор виконав повстанські пісні „Клятва“, „Два повстанці“, „Українська тополя“, „Лента за лентою“ та інші. Учасником цього хору є трускавчанин Богдан Воробець.

На кожному святі не обходиться без Євгена Конєва та тріо із санаторію „Шахтар“ – Степанії Коваль, Світлани Литовченко і Галини Повлічко. Вони виконали пісню „Ой, там на Вкраїні“. Сам Євген Конів виконав „Пісню про Романа Макомацького“. Це його власні і слова, і музика. Прочитала власні вірші „Ти знову з нами“ і „Спогади Оксани Різняк“ Степанія Шумило. Згадала про брата Романа Оксана Різняк. Вона залишилась єдиною з великої родини Різняків.

Ще виступили Ярослав Чистогорський, Єгенія Гимон, В’ячеслав Умнов.

Як було б прекрасно, щоб на цьому закінчити. На жаль, на цьому закінчувати не можна. Кажуть, що ложка дьогтю зіпсує бочку меду. А коли навпаки – бочка дьогтю проти ложки меду? Чому я так говорю? Та тому, що хтось вже десятки разів доливає не меду, а дьогтю. Прочитайте статтю „Святкуємо по-трускавецьки“. І кожного разу хтось доливає дьогтю до смачного меду. Вже в цьому році це робиться вдруге. У січні святкували день народження Степана Бандери. І оголосили про початок в різний час: о 14-ій годині і в 15-ій годині. Хто це зробив? Хоч би хто це зробив, але зробив свідомо. Це не помилка.

I ось 12 березня. Трускавчани збиралися біля музею Михайла Біласа, і біля міського історичного музею, і біля Палацу культури імені Тараса Шевченка. Хто це зробив?

Я чув такий діалог в одному з барів.

– Оксанко! Влий мені два по 150 в одну склянку.

– Та в одну склянку два по 150 не вміститься.

3 цим кожен погодиться. То чи може вміститися близько 100 людей у кімнаті, яка розрахована на 20–25 людей? Це справжня зневага до Романа Макомацького і до тих трускавчан та гостей міста, які прийшли вшанувати пам’ять Героя. То чи могла нормальна людина так розпорядитись? Хіба що в голові шлунок, а не мозок. Адже все проходило хаотично. У Трускавець зі Львова, як я вже згадував, приїхав хор „Повстанець“. Він мав виступити в Палаці культури імені Тараса Шевченка. І в залі зібралось багато людей. А хор виступав то в музеї, то біля пам’ятника. Коли учасники хору прийшли до Палацу культури, то люди розійшлися. Серед людей було багато й відпочивальників. То чому ж не провести всі заходи святкування в Палаці культури? Як би все було прекрасно. Але не всі зацікавлені в прекрасному. І тому цинічно створюють хаос. Та не переживайте. Буде ще й без хаосу. Організовано вони проведуть відзначення дня перемоги. Хто не вірить, то прийдіть 9 травня і в цьому переконаєтесь. Хаоси лише відбуваються на святкуванні Дня Незалежності, Дня УПА, Дня Героїв, відзначенні уродин Степана Бандери, Романа Макомацького, дня загибелі Василя Біласа і Дмитра Данилишина. Але ці рядки їм не допоможуть. Вони і далі будуть нахабно діяти. Вони відповідають словами Павла Тичини: „Нам своє робить!“

Вина в цьому і Спілки політв’язнів, і Товариства політв’язнів та репресованих, і станиці ОУН–УПА. Вони мають все організувати, а не тільки ждати з моря погоди. Станичного Романа Малярчина чомусь зовсім не було на святкуванні. А Євгенія Гимон лише гарно виступає, аж душа радується. І на цьому все закінчується.


ЧИ СХАМЕНЕТЕСЯ?

– Часто можна почути: „У мене своя думка“. Цього ніхто не заперечує. У кожного є своя думка. Але хоч би скільки думок було, а істина завжди єдина. Наведу тільки один приклад. Як вийти з хати? Один говорить, що з хати можна вийти через двері. Ніхто йому не зможе заперечити. Другий переконує, що з хати можна вийти через вікно. Хто йому заперечить? Ніхто. Можна зробити підкоп і вийти з хати на подвір’я. І це можливе. У 1945 році навесні старунські хлопці з Івано-Франківщини Петро Ців’юк, Юрко Івасюк, Петро Цоцко й Іван Григорчук у солотвинській тюрмі ложкою продовбали стіну і втекли. Є чотири різні думки, і нікому не заперечиш. Але істина одна. Найкраще вийти з хати можна тільки через двері.

Великі протиріччя є і в історії України. Згадаймо Івана Виговського, Івана Мазепу, Пилипа Орлика, Григорія Орлика, Костя Гордієнка, Симона Петлюру, Степана Бандеру… Хто вони? У роки більшовицької імперії про них страшно було й згадувати, навіть пошепки. Москва їх вважала зрадниками, ворогами народу, бандитами і вбивцями. А насправді? Це справжні Герої України. А ось Ніс, Кочубей, Іскра, Пушкар, Микола Щорс, Віталій Примаков, Юрій Коцюбинський, старунські яничари Іван Сокерчук, Чеслав Сокерчук, Іван Хмарний, Михайло Хмарний, Микола Геник… Всі вони служили Москві, і тільки Москва їх вихваляла. Насправді, всі вони яничари, всі вони допомагали Москві нищити Україну. Про таких Тарас Шевченко писав:
Помагайте, недолюдки,

Матір катувати.
Хочеться сказати й про нинішні дні, дні дуже тривожні. Україні загрожує втрата незалежності. І цьому активно сприяють антиукраїнські газети „Прикарпатська правда“ в Івано-Франківську, „Вільна Україна“ у Львові. Напередодні Незалежності України в Дрогобичі антиукраїнською була газета „Вісті Підкарпаття“. Яка це була страшна газета! Ліквідована відразу після провалу ГКЧП. Тепер на Дрогобиччині існує рідна сестра газети „Вісті Підкарпаття“, це молода газета „Перспектива Трускавця“. Тримаю в руках газету № 16 за 22 жовтня 2004 року. Вже перша сторінка відкриває завісу цієї газети. Ярослава Стеценко вихваляє українську злочинну владу, звеличує Віктора Януковича. Прочитайте статтю Ярослави Стеценко „Боротьба з бідністю – головне завдання Віктора Януковича“. І з перших рядків цієї статті Віктор Янукович щебече: „Забезпечимо гідне життя ветеранам Великої Вітчизняної війни, учасникам бойових дій в Афганістані“. А чому товариш Янукович не згадав учасників бойових дій УПА? Вони не йшли в Афганістан вбивати невинних людей. Вони на життя і смерть на своїй рідній землі воювали проти червоних та коричневих фашистів. А їх і сьогодні зневажає товариш Віктор Янукович. Що ви скажете на це, Ярославо Стеценко? Переконаний, що й ви зневажаєте учасників бойових дій УПА.

Віктор Янукович дав пенсіонерам передвиборний хабар, а не пенсію. Ви це прекрасно самі знаєте, Ярославо Стеценко. То чого кривите душею?

Чому ж не скажете, як зросли ціни. Пенсіонери про це знають. То чого мовчите? Я хочу вам дещо нагадати про ціни:
2000 рік 2004 рік

Хліб 0,92 грн. 1,65 грн.

Свинина 8,00 грн. 12,00 грн.

Масло вершкове 5,00 грн. 7,00 грн.

Цукор 1,50 грн. 3,40 грн.
Не буду все перелічувати. То чого ляпаєте язиком про добрі справи Віктора Януковича? У вас своя думка?

Пишете, що опозиціонери поливають брудом Віктора Януковича. Ярославо Стеценко, коли людина піднялася з болота, то чи потрібно її поливати брудом? Краще візьміть відро води і помийте тюремного улюбленика із зони. Скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти. Віктор Янукович сидів по тюрмах. То ви хочете президента із зони? Чий це бруд? Опозиціонерів чи його власний? І це ще не все. Віктор Янукович виглядає справжнім атлетом. Та який це атлет, який падає не від золотого яйця, а від звичайного яйця курки-героїні з Івано-Франківщини? І вам не соромно мати такого Президента, Ярославо Стеценко? Хіба після цього, як ви його гарненько викупаєте, він не буде смердіти від власного болота? Щасти вам у цьому, Ярославо Стеценко. Та не дай, Боже, щоб Віктор Янукович став президентом, навіть викупаний. Тюремний запах зони ви не відмиєте.

Ярослава Стеценко не одинока. У неї є ідейна помічниця Ольга Ніколаєнко. Вона є автором докторської праці про Віктора Ющенка та його дружину Катерину. Комуністичний стиль звинувачення. Комуністи вміли це робити. Вони звинувачували мільйони українців. Безневинно звинувачували і розстрілювали. Не буду називати жертв – їх мільйони. І таких реабілітували після десятків років. Тепер таких небезпечних звинувачень немає. Але комуністична практика залишилась. І нею скористалася Ольга Ніколаєнко. Дивно, чому Ольгу Ніколаєнко зацікавила таємниця шлюбу Віктора Ющенка. Немає чим скомпроментувати Віктора Ющенка, то Ольга Ніколаєнко вибрала для звинувачення шлюб. Невже це злочин? Я не хочу повторювати дешеві нісенітниці про подружжя Віктора та Катерини Ющенків. Ольга Ніколаєнко до того договорилася, що передбачила втечу Віктора Ющенка з України в США. Чи може твереза людина про це писати? Чому? То послухайте: „Чи не в передбаченні неминучої поразки на виборах Ющенко готує собі запасний аеродром за океаном?“

Не Віктор Ющенко, а злочинці, які зараз при владі, будуть втікати за океан, іти в тюрми. Тому вони й скаженіють, тому хочуть навіть фізично знищити Віктора Ющенка. Злочинці готові на все, щоб зберегти владу. Для чого їм влада? Щоб і надалі грабувати народ, щоб мільйони українців покидали свою рідну землю і йшли в найми в чужі країни. У нас найбагатші землі в світі, багаті надра, мудрі й талановиті люди. То чому ж ми бідні, чому ми жебракуємо? А тому, що януковичі, пінчуки, азарови, медведчуки, кучми, кравчуки, суркіси і їм подібні володіють вже не мільйонами, а мільярдами. Товариші Ярославо Стеценко і Ольго Ніколаєнко! Було б цинізмом це заперечити. То чому ж ви в одній зграї з цими злочинцями? Чому? Ви їх чогось не звинувачуєте, а хочете, щоб вони далі нас грабували. Це треба зовсім втратити людську гідність. А ви її вже втратили. Будете радіти, коли президентом стане яєчний герой. Та цього не станеться. Ваші авантюрні звинувачення Віктора Ющенка не перешкодять йому перемогти. До Віктора Ющенка йдуть назустріч сотні тисяч людей. І не тільки у Львові, Дрогобичі та Трускавці. Його зустрічають у Одесі, Іллічівську, Дніпропетровську, Харкові… А Віктора Януковича зустрічають в Івано-Франківську тільки одним яйцем. На більше яєць він не заслужив. Адже при владі Віктора Януковича яйця подорожчали. Десяток яєць коштував 2,20 грн., а за Януковича ціна збільшилася до 5 грн. А вам, Ярославо Стеценко і Ольго Ніколаєнко, скажу словами Т.Шевченка:


Схаменіться, будьте люди,

Бо лихо вам буде.
Та чи схаменетесь?

ЧАРІВНИК СОПІЛКИ В КАЗКОВІЙ КВАРТИРІ

Сопілка! Це скромний музичний інструмент. Його стараються завжди випередити інші музичні інструменти, хоч сопілку називають музичним букварем мільйонів.

Але в Трускавці ця скромна сопілка забула про скромність. Вона зачарувала трускавчан. І змусив сопілку чарувати людей теж чарівник. Цим чарівником став випускник Львівського культосвітнього училища талановитий педагог Володимир Пашкін. Це він ще в 1977 році очолив юних сопілкарів. І з цього часу ансамбль сопілкарів часто чарує і трускавчан, і гостей міста. Чарівники сопілки неодноразово були переможцями обласних оглядів дитячої художньої самодіяльності. Та першим вагомим успіхом трускавецьких сопілкарів була перемога в Києві 1985 року. I знову в 1987 році юні сопілкарі взяли участь у заключному концерті в столиці України Києві. Ансамбль „Чарівна сопілка“ чарував і одеситів.

I ось у 1998 році у Луцьку відбувся ІІІ Міжнародний фестиваль українського фольклору „Берегиня“. Оргкомітет цього фестивалю і особисто відомий етнограф, фольклорист і письменник Василь Скуратівський запросили трускавецький ансамбль „Чарівна сопілка“ Володимира Пашкіна взяти участь у цьому престижному заході. На Волинь з’їхалися фольклорні колективи українських громад з десяти країн світу та колективи з усіх областей України. Серед гостей була присутня і народна артистка України, видатна співачка Ніна Матвієнко. Після завершення офіційної частини, на велику радість трускавецьких сопілкарів, пані Ніна дала свій автограф і зробила щирий запис у книзі відгуків ансамблю „Чарівна сопілка“.

Юні трускавецькі музиканти мали можливість серед небагатьох учасників фестивалю виступати в заключних концертах найкращих колективів на сцені театрального майдану й обласного Будинку „Просвіта“. Ансамбль трускавецьких сопілкарів був єдиним з учасників фестивалю, який виступив перед вченими – учасниками науково-практичної конференції. А після концерту від імені учасників конференції Василь Скуратівський подякував юним трускавчанам і керівникові ансамблю Володимиру Пашкіну за чудове виконання творів.

А чи знають про це всі трускавчани? Чи знають про це всі шановні трускавецькі депутати? Якби вони тільки знали!

„Чарівна сопілка“ — це не все. Володимир Пашкін створює ансамбль „Сурми звитяги“. Це 15 хлопчиків — юних трускавецьких талантів. Володимир Пашкін відшукав талановиту дівчинку п’ятикласницю Любу Мінчак. I ось 11 січня минулого року юні трускавецькі таланти були нагороджені дипломом за найкращий виступ на львівській сцені. Особливо зачарувала львів’ян п’ятикласниця Люба Мінчак. Зі сцени лунали пісні „Україна – світ“, „Там під львівським замком“, „Стрілецький роман“ та інші.

Ось хто такий Володимир Пашкін. Про нього лине справжня слава не тільки в Трускавці. Музика та пісні трускавецьких талантів лунали в Києві, Одесі, на Волині, у Львові. Навіть гості із Смоленська запрошували Володимира Пашкіна приїхати з „Чарівною сопілкою“на Смоленщину.

Здавалося б, Володимир Пашкін має пишатися цими великими успіхами. Але ні! Володимир є скромним із скромних. Навіть під час виступу на сцені зі своїми вихованцями його не видно. Минуло вже 26 років, як він очолив ансамбль „Чарівна сопілка“. І вже 30 років ця людина з легенди, Володимир Пашкін, живе в „голуб’ятнику“. Це кімната площею 14 кв. метрів аварійного будинку. До кого звернутися за допомогою, щоб отримати хоч однокімнатну, але справжню квартиру. I Володимир Пашкін звертається до трускавецької влади, до депутатів, до Координаційної ради. Більша частина підтримує Володимира. Але є й такі, що не бачили цього „голуб’ятника“, не знали і не хочуть знати, що в Трускавці живе Володимир Пашкін. Один з них навіть висловився зневажливо: „А хто такий Володимир Пашкін? Це той сопілкарішка?“. Це міг сказати не депутат, а депутатчик.

Та цей чарівник сопілки в десятки разів більше зробив для України, як цей зарозумілий депутатчик. Ось би поселити його в цей голуб’ятник! Він би по-іншому защебетав.

До речі, частина цього будинку недавно згоріла. Але Володимир Пашкін залишився не тільки в голуб’ятнику, але вже в недогорілому будинку! Йому навіть не обіцяють у найближчий час забезпечити квартирою. Віриться і не віриться. Це кошмарний сон чи правда? Зустрічаю Володимира Пашкіна. Він уже навіть говорити не хоче про нову квартиру. Хоч би йому приснилася ця нова квартира! Але і в цьому йому не щастить. Була радянська влада. Тепер уже 12 років маємо українську владу. То якої ще влади потрібно, щоб Володимир Пашкін отримав квартиру? Хто дасть відповідь на це запитання?
СВЯТКУЄМО ПО-ТРУСКАВЕЦЬКИ

У це важко повірити. То вже більше, ніж чудо. Ось послухайте. Впав чоловік з п’ятого поверху і залишився живим. Кажуть, що це випадковість. Але цей чоловік вдруге впав з п’ятого поверху і залишився живим. Говорять, що то вже чудо. На чудові не зупинимось, адже чоловік і втретє впав з п’ятого поверху і залишився живий. Пояснюють, що чоловік уже звик. Щось подібне відбувається і в Трускавці. Відмінність лише в тому, що вже ніхто не буде падати з п’ятого поверху.
Почну називати конкретні приклади. Ось послухайте. Йде підготовка до святкування Дня Незалежності України. Трускавецька міська рада видає запрошення на урочистий вечір. Зовсім не дають запрошення політв’язням та репресованим. Це склероз? Свідома зневага? Відповідь має бути. 13 жовтня цього ж 1998 року в палаці культури ім. Т. Шевченка вшановуються вояки УПА. Це вітання почалось о 16 годині. Трускавчани на роботі, гості міста в цей саме час мають свої проблеми, вони проходять курс лікування. Через це багато бажаючих не мали змоги бути присутніми на цьому святкуванні. А ось на другий день було навпаки. Похід від церкви до могил вояків УПА почався вже о 17 годині. Була вже ніч. Можна ці дії назвати нормальними? Хто це такий розумний встановив такий час початку?

Якби це поодинокий випадок, то можна й пробачити, але хаос продовжується. 14 жовтня наступного року знов безладдя в організації свята. Ще напередодні початок святкування було перенесено на 12 годину. Біля могили зібралися сотні трускавчан, гостей міста, але що це? Явно о 12 годині священик починає Службу Божу у церкві святої Покрови, що за 100 м від могили УПА. Тепер треба чекати поки закінчиться Служба Божа. Жінки, які ходять до цієї церкви, дивуються. Вони говорять, що кожної неділі Служба Божа в цій церкві починалася не пізніше 9-ї години. Чому ж так сталося сьогодні? Чи не свідомо це хтось робить? Чому я так говорю? Та тому що це повторюється. Ось 2001 рік. Останні роки 12 березня трускавчани вшановують день народження легендарного героя Романа Макомацького. I трускавчани до цього приготувалися. Але 11 березня в церкві отець Петро оголосив, що о 16-ій годині почнеться панахида біля пам’ятника Романові Макомацькому. А чому не 12 березня? Цю раптову зміну можна було б пробачити, але рівно о 16 годині в палаці культури імені Тараса Шевченка починається концерт, присвячений 187-й річниці з дня народження Тараса Шевченка. Куди йти? Кого вшановувати в той самий час? Романа Макомацького чи Тараса Шевченка? Чому такий ненормальний хаос створюють нормальні люди? Та чи нормальні? У таких людей і розум у шлунку. То не зле таким й довчитися.

Чи можна таким людям складати сценарій і проводити святкування? I ось 25 травня 2003 року свідомо запланований новий хаос. У Трускавці святкували День Героїв. Все було заплановано добре! Але хто виконував те, що було заплановано? Служба Божа у церкві святого Миколая мала закінчитись об 11 годині 30 хвилин. Із запізненням трускавчани і гості міста вирушили до могили Героїв УПА. А їх чекали біля церкви святої Покрови. Чекали під палючим сонцем при температурі 30 градусів. Це вже спека. Діти втрачали свідомість, люди розходились. То кому за це подякувати? І чому це повторюється кожного року? Чи не час уже негідників виводити на чисту воду? Це вони продовжують каламутити воду! Це вони створюють хаос під час святкування! Чому ми терпимо провокаційні дії цих негідників?

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка