Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка5/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

ПАПУ3І – ПО ЗАСЛУ3І

Кожного птаха можна розпізнати за голосом, хоч ти цього птаха і не бачиш. Найкраще співає соловейко. Горобець цвірінькає. Голос ворони: кра-кра. Сорока скрегоче. Один шпак може тебе обдурити. Він здатний дублювати голоси інших птахів. Але найрозумнішим серед них є папуга. Його можна навчити говорити. Правда, папуга буде без кінця повторювати те, чого його навчили. Одна жінка купила папугу. Ім’я чоловіка було Петро. І коли він ввечері прийшов з роботи, то папуга його привітав: „Петро – дурак! Петро – дурак!“ Адже попереднім господарем цього папуги теж був Петро.
Часто людей називають папугами. Це тоді, коли вони одне й те ж повторюють. У всій Україні прославились Дмитро Корчинський і Дмитро Джангіров. Кожного вечора то один, то другий розповідають „про те“. Цікавою була б ця телевізійна передача, якби вони говорили кожного разу щось інше. Але ні. Хоч би з чого вони починали свій виступ, він закінчується звинуваченням Віктора Ющенка. Більше в Україні немає людей, про яких можна було б щось сказати. Треба подумати, хто купив цих розумних папуг. I закулісні господарі навчили їх, про кого саме говорити під час телепередачі.

Нешановні мною Дмитре Корчинський і Дмитре Джангіров! Я хочу звернутися до вас із запитанням. Мене цікавить, скільки конкретно мають мільйонів Медведчук, Кравчук, Суркіс, Пінчук, Азаров, Кучма… Вам важко буде про всіх сказати. Скажіть про те, чому більшовики у Верховній Раді хочуть самі вибирати Президента. Хіба народові України вони не довіряють? Петро Симоненко та Олександр Мороз теж в опозиції до влади, як і Віктор Ющенко. Скажіть про те, чому ви звинувачуєте у всьому тільки одного Ющенка. Ви навіть говорили про те, що Віктор Ющенко є фашистом. Але вам і цього було мало, і ви сказали про те, що Віктор Ющенко є гіршим від фашиста. Якщо Віктор Ющенко є фашистом, то хто ж тоді ви, нешановні Дмитре Корчинський та Дмитре Джангіров? Скажіть про те, як вас назвати. Я хотів би вам допомогти. Вас безпомилково можна назвати запроданцями. Юді заплатили за зраду 30 срібняків. А скільки Вам заплатили? Юда сам себе покарав і повісився. Ви говорите про те, що Вікторові Ющенку дають великі гроші із США. Від цього Україна нічого не втрачає. А ось наші магнати грабують найбідніших. Навіть розбійники бідних не грабують. Чому ви про те не говорите? Нашу владу не міняти треба, а судити! У неї мільярди народних грошей. I вони таки діждуться суду. Скажіть про те людям.

Звертаюсь до вас з останнім запитанням. Ось ви купили папугу. Приходите ввечері з роботи додому і чуєте: „Дмитро Корчинський – дурак! Дмитро Джангіров – дурак!“ I так сьогодні, завтра, післязавтра… Скажіть тепер, чи довго ви будете терпіти такому папузі?

Про «визволителІв» І «визволених»

Коли потрібна допомога, кожен її прагне і чекає. Згадаймо невільників турецької імперії. Часто роками вони чекали своїх визволителів – запорізьких козаків, і ті, ризикуючи життям, йшли визволяти своїх побратимів. Гамалія, Підкова, Сулима, Сірко з цією метою здійснювали відчайдушні походи на турецькі території. Грозою для турків був Петро Сагайдачний, який 1616 року взяв Кафу і визволив близько 20 тисяч невільників.

Коли тоне корабель, люди чекають на рятівників, просячи про допомогу.

А ось Україні ніколи не щастило на визволителів, бо кожен, хто її „визволяв“, ставав її окупантом. Так сталося в 1349 році, коли польський король Казимир „визволив“ Галичину, після чого вона на сотні років була окупована Польщею. А найстрашніше „визволення“ (з-під гніту Польщі) розпочалося 1654 року, коли Україну почала окуповувати Москва. Цей період тривав понад 300 років і став для України справжньою руїною. Боже нас борони від такого визволення! Згадаймо гетьманську столицю Батурин, яку було спалено за „зраду“ Мазепи, а її 15 тисяч мешканців з малими дітьми і літніми людьми вирізано, частину старшин було замордовано лютими карами, а їхні тіла прибито до дощок і пущено вниз по течії Сейму. Згадаймо Лебедин, де було вирізано 900 його мешканців за наказом царя Петра Кривавого…

Царизм продовжував нищити Україну, змушуючи козаків зміцнювати і розширювати російську імперію. Лише в російсько-турецькій війні 1735-1739 роках загинуло 157300 козаків і 250500 українських селян – майже півмільйона жертв за чотири роки! А чим віддячила Московія козакам? 1775 року Катерина II підступно зруйнувала Запорізьку Січ, „віддячивши“ їм за те, що перед цим з допомогою козаків було завойовано Крим. Січ, названа „гнєздом разбойніков“, вже не була потрібна цариці, і було наказано не вживати навіть самого слова „січ“ і „прєдать єйо забвєнію“… Останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського і його писаря вивезли на Соловки, де він перебував у кам’яному мішку 27 років і помер на 112 році життя. То як нам ставитися до цих „визволителів“, якими Україна була перетворена на колонію?

У січні 1667 року окупанти – Московія і Польща – в містечку Андрусові поділили між собою Україну на дві частини, і поневолення України здійснювалося вже двома загарбниками. Не витримавши нещадного гніту Польщі, у 1768 році український народ повстав. Рух, відомий під назвою Коліївщина, очолили Іван Гонта і Максим Залізняк. На допомогу полякам для придушення повстання прийшло царське військо.

У 1772 році при поділі Польщі Галичину окупувала Австрія. Ще „визволяли“ Україну Угорщина, Румунія, Чехословаччина.

Та найтрагічніше „визволення“ прийшло на наші землі у вересні 1939 року, коли в Галичину вдерлися непрохані більшовицько-московські орди. Пришельці з Москви назвали цю акцію „золотим вереснем“. Господи, чи можна придумати щось цинічніше і підступніше? З приходом червоного окупанта у міста і села Галичини прийшли смерть і терор. Одними з перших жертв сталінщини стали чомусь члени КПЗУ, які з нетерпінням чекали на червону армію і зустрічали її хлібом-сіллю, сподіваючись на радянський рай, який оспівували і вихваляли, перебуваючи в підпіллі за польської влади. І вони дочекалися того „раю“: їх чекав вічний рай на тому світі…

Та це був лише початок, далі була справжня трагедія нашого народу. Людей мордували, розстрілювали, ешелонами вивозили в Сибір. З початком війни у червні 1941 року московські кати в тюрмах по-звірячому замордували понад 50 тисяч невинних людей, втікаючи від німецьких військ, що наступали. А потім Україна мала ще одного „визволителя“, тепер уже німецького. Представники „вищої арійської раси“, на відміну від попередніх завойовників, які таємно нищили українців, свої екзекуції здійснювали відкрито і „гонорово“. У грудні 1941 року в Дрогобичі вони привселюдно повісили 10 українців, публічно, на шибеницях, стратили наших людей у Миколаєві на Львівщині, а в Чорткові на Тернопільщині, теж прилюдно, розстріляли 52 українців-самостійників.

Протягом 1943–1944 років червоні фашисти визволяли Україну від брунатних фашистів. І знову товарні ешелони з українцями потяглися на Урал на сибірські простори, знову тюрми і розстріли, знову репресії і заслання. І якщо ми 9 травня схиляємо голови перед тими, хто здолав нацистського звіра, то пошлемо прокляття тим, хто безпощадно нищив „визволених“ українців. 9 травня справжні кати милуються орденами і медалями, але чи матимуть стільки медалей і орденів справжні учасники бойових дій? У цей день в Трускавці та Дрогобичі можна побачити тих орденоносців, які у тюрмах катували Андрія Макарчука, Ярослава Малицького, Михайла Шевеля, Петра Мінька, Михайла Фляка, Оксану Різняк…

Усіх мучеників не перелічити – їх тисячі. Про одного такого ката міг би розповісти голова Трускавецького осередку Конгресу Українських Націоналістів Ігор Банковський. Він бачив цього ката. І такі душогуби наважуються 9 травня і в Дрогобичі, і в Трускавці виходити на народ і виблискувати орденами і медалями, на яких запеклася кров невинних жертв! І користуватися різними пільгами. У світі ви не знайдете чогось подібного. А до вояків УПА, які боролися за Україну, центральна влада ставиться зневажливо.

Будьте ви прокляті, всі „визволителі“ – окупанти України!

Ви маєте бути покарані за свої злочини, і ніколи не буде вам прощення!
КАТИ НАРОДУ ЗА НАРОД

Колись Езопів рабовласник, випивши понад міру вина, посперечався з другим рабовласником, що вип’є море. А якщо не вип’є, то віддасть усе своє майно. А коли протверезів, то зрозумів, що все вже втратив. Але врятував свого рабовласника розумний Езоп, який дав йому добру пораду: „Скажи, що ти не корова, щоб пити воду з моря. Нехай той, що виграв, принесе тобі воду з моря в чарці“.

Ніхто не зможе випити воду не тільки з моря, а навіть з маленького озера.

Те саме можна сказати про комунізм та комуністів. Скільки про них уже написано! Не тисячі – десятки тисяч книг розповідають про цю злочинну зграю. Починаючи з 1917 року, комуністи нищили народ. Основну свою лють вони спрямовували на українців. Цинічно вони називали себе „братами“. А чинили зі своїми братами так, як Каїн із братом Авелем. Та це були справжні брати. У повісті „Земля“ Ольги Кобилянської Сава вбиває рідного брата Михайла. То були поодинокі випадки. А московські „старші брати“ нищили українців мільйонами. „Московські методи нищення українців такі немилосердні, що подібних в історії тиранії ніде знайти не можна“, – писав 1962 року американський сенатор Чарльз Дж. Керстен.

Комуністи на тисячоліття залишать про себе жахливі спогади. І чим це пояснити, що комуністи не признавали, не признають і не будуть признавати своїх злочинів? Хочеться пригадати виступ у залі Верховної Ради України комуністичного лідера Петра Симоненка. „Голоду в Україні 1932–1933 роках не було“, – заявив відкрито цей негідник. А карали тільки ворогів народу.

Виходить, ворогами народу були Остап Вишня, Зинаїда Тулуб, Іван Микитенко, Василь Стус, Григорій Епік, Микола Куліш, Іван і Тарас Крушельницькі, Григорій Косинка, Олександр Ковінька, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний. І таких не тисячі, навіть не сотні тисяч, а мільйони. Кожного з них за цілковитої відсутності злочину чекав найжорстокіший вирок – багаторічне ув’язнення чи розстріл.

Маю згадати і своє село Старуню на Івано-Франківщині. Комуністичними катами було знищено 98 старунців. За що? Сотня старунців була загнана в Сибір. За що? Всі злочини творили комуністи. І цю справу Леніна – Сталіна зараз продовжує Петро Симоненко зі своєю КПУ.

Українці зустріли 24 серпня 1991 року – було здобуто Незалежну Україну. Була ліквідована КПУ, одна з найбільших ланок КПРС. Та несподівано гідра КПУ була відновлена. І чомусь у загадкових ситуаціях почали гинути патріоти України. Це Бойко, Гетьман, Бойчишин, Ємець, Чорновіл, Гонгадзе. Таких було сотні українців. Двічі був замах і на Віктора Ющенка. Перший раз знову використали Камаз. Не спрацювало. Тоді була застосована отрута. То хто вбивці? Можливо, що це конкретно виконавці не з КПУ, але робили це комуністи. У них викликає лють Незалежність України.

Починаючи з 1917 року, комуністи все робили „для народу“. Особливо старалися зробити добро для українців. Мільйонами відправляли в рай, що на тому світі. І робили це до того часу, поки існував Союз.

Добра для народу завжди бажає Петро Симоненко. На кожному виступі у Верховній Раді він говорить: „Тільки комуністи дбають про народ“. А що було насправді, ми побачили тоді, коли проходила Помаранчева революція. Мільйони людей вийшли на Майдан Революції. І то не тільки в Києві. На Майдани Революції виходили і в Луганську, і в Донецьку, і в Дніпропетровську, і в Харкові, і в Запоріжжі… Це були патріоти всієї України. Де ж був у ці напружені революційні дні Петро Симоненко, де були комуністи? Чому комуністи не були з народом? Петро Симоненко стверджував, що комуністи не будуть голосувати ні за Віктора Ющенка, ні за Віктора Януковича. То за кого ж комуністи голосували? Чому вони не підтримали народ 26 грудня 2004 року? Це ще один приклад того, що комуністи не з народом. І тепер комуністи продовжують дивувати. Вони в опозиції. В опозиції до Президента Віктора Ющенка, якого обрав народ.

Я пам’ятаю російський вислів: „Каким ты был, таким ты и остался“. Комуністи зовсім не змінились і тепер. Пригадайте поведінку КПУ вже на останніх сесіях Верховної Ради України. Коли приймаються рішення для добробуту українського народу, комуністи проти. І вони єдині проти. А згадай комуністам про борців за волю України, про УПА. Вони скаженіють, а поважають тих, хто сотнями тисяч мордував невинних людей. Це ж були комуністи, Петре Симоненку. І вони зараз є ветеранами війни. А тепер зробимо порівняння: учасники війни, які дійшли до Берліна, і справжні кати, які тільки мордували невинних людей. Вони ніколи не бачили фашистів. Яка між ними відмінність? А відмінність велика. Учасники бойових дій одержують мізерну пенсію. А кадебістам за кров і сльози невинних людей дають великі пенсії. Чому це так, Петре Симоненку? Виступіть на сесії Верховної Ради України і поясніть це народові, який ви так безмежно „любите“, за який завжди „піклуєтесь“. Можете заперечити те, про що я скажу. Ви ніколи не були за народ. Не дуже ви будете захищати навіть тих, хто був учасником бойових дій. А ось захищати катів-кадебістів ви завжди будете. У цьому я навіть не сумніваюсь. Учасники бойових дій могли бути й не комуністами. Та не було ні одного кадебіста, який би не був комуністом. І то був кришталево чистим комуністом. Якби не кров замордованих невинних людей! Не скажете, Петре Симоненку, скільки зараз у вашій КПУ є кришталево чистих комуністів, які окроплені кров’ю невинних жертв? Ви з цієї партії і повинні про це знати.

Що мене радує? Ваш віз, хоч і повільно, але везе „славну“ КПУ на смітник. Комуністи вміють класично брехати. Частина несвідомих людей раніше вірили вам. Але таких несвідомих людей ставало з кожним роком все менше і менше. 31 жовтня 2004 року вас підтримали лише 5% виборців. Я говорю особисто про вас, Петре Симоненку. За Віктора Ющенка в той день проголосувало у вісім разів більше. Та це тільки початок кінця. Побачите, як підтримають виборці КПУ на наступних виборах у березні 2006 року. На попередніх виборах на смітнику опинилася й Наталія Вітренко. Тепер черга за вашою партією КПУ, Петре Симоненку. До часу наступних виборів навіть окремі комуністи схаменуться. Початок уже є. Покинув КПУ Борис Олійник. Це тільки початок. Адже й серед комуністів є розумні люди.

Комуністам треба менше брехати. Але це хвороба хронічна і лікуванню не підлягає. Про це вже знає народ, який так „любите“, за який піклуєтесь. Борони нас, Боже, від такої „любові“, від такого піклування. Ви чули про крокодилячі сльози? Коли крокодил поїдає свою жертву, у нього з очей течуть сльози. А чим ви кращі від крокодилів?

Анатолій ВЛАСЮК

КОЛИШНІЙ ПОЛІТВ’ЯЗЕНЬ І ВЧИТЕЛЬ ПИШЕ КНИГУ


«ЩЕ В ЧЕТВЕРТОМУ КЛАСІ Я НАПИСАВ ТВІР,

ЩО ХОЧУ БУТИ ВЧИТЕЛЕМ»
Мабуть, немає особливої потреби представляти нашим читачам Дмитра Ців’юка. Він давній друг „Франкової криниці“, чимало долучився до розповсюдження часопису.

Пан Ців’юк прожив важке життя. Він завжди залишався патріотом України. Довелося йому відсидіти в сталінських концтаборах, в роки незалежності зіткнутися з байдужістю владоможців. Але ніколи Дмитро Ців’юк не втрачав оптимізму, завжди з відкритою душею йшов до людей.

І зараз цю людину можна побачити в Трускавці. Він учитель не лише за фахом, а й за покликанням. Завжди щирий, що не подобається багатьом. Завжди скаже правду в очі, хоч би якою гіркою вона була.

Дмитро Ців’юк готує до друку книгу. Зробити це буде нелегко, бо мало знайдеться спонсорів, які б дали гроші на цю важливу справу. Але світ не без добрих людей. Сподіваємося, що ця книга таки побачить світ.
«Я ЦЕЙ УРОК ЗАПАМ’ЯТАВ НА ВСЕ ЖИТТЯ»

Пане Дмитре, розкажіть, будь ласка, про свого батька.

– Мій батько був простий селянин. Щороку він ходив на жнива і привозив зароблене зерно. Тато добре знав дяківську справу і все, що має робити священик. Сам вивчив усе те. В селі у нас були багаті дяки, а мій батько дякував, що називається, поза конкурсом. Ходив безоплатно читати до бідних Псалтир, який знав напам’ять. Годинами тато міг декламувати вірші Степана Руданського, Івана Франка, Тараса Шевченка, Лесі Українки. Був великим гумористом. Коли збиралася толока, тобто родичі, сусіди, знайомі працювали в когось, то йому казали: „Василю, ви не косіть (чи там картоплю не копайте), а тільки сядьте й говоріть, нам веселіше буде й легше працюватимемо“. Коли батько служив в австрійській армії, то добре вивчив румунську й угорську мови. Пам’ятаю, як у 1944 році в нашому селі був фронт, то батько вільно спілкувався з мадярами. Вони спеціально приходили до нього, щоб поговорити. А ще батько був у січових стрільцях – разом зі своїм батьком, моїм дідом. Його часто посилали в розвідку. Розповідав багато про це – і смішного, і серйозного. Коли почався колгосп, десь у році 1950-му, а я вже тоді був засудженим, батько працював черговим на фермі, застудився і помер. Я повернувся з Сибіру в травні 1956 року, ще застав його, батька не стало через два місяці.

Батько був суворим, коли виховував вас?

– Одного разу зі своїм другом ми вирвали дві-три смеречки, щоб біля хати посадити. До батька прийшов скаржитися на мене наш сусід. Тато почав при ньому бити мене, що сусід аж злякався. Каже, що не прийшов задля того, щоб батько мене скалічив. Тато ж повиривав на подвір’ї всі деревця, які сам посадив. Я цей урок запам’ятав на все життя. Я не кажу, щоб батьки били своїх дітей за крадіжки, але треба, щоб діти зрозуміли: красти не можна. Я після цього й зернини вже не міг у когось взяти. Це була жорстока наука, але наука.

Батьки не стримували вас, щоб ви не займалися, так би мовити, революційними справами?

– Ні, про це й мови не було. Насправді вони не знали, чим я займався. Я ж не попався на тому, що, скажімо, повстанцям зброю носив, а посадили за так звану заборонену літературу. Так що, думаю, батьки навіть не здогадувалися, чим я займався. Бувало, що я під скринею гранати тримав, а тато й мама не знали про це.

Чи пам’ятаєте ви свій приїзд додому після заслання?

– Добре пам’ятаю. То була якраз Великодня субота. Йду я селом. Сусіди, що жили десь за метрів двісті від нашої хати, закликали мене до себе на подвір’я, а самі послали когось попередити маму, що я вже є. Це ж можна було і від радості померти… Мама прибігла. А тато вже хворий був. Сумно те все згадувати…

А ким була ваша мама?

– Звичайною сільською жінкою. Моя баба, її мама, мала трьох чоловіків. Вона була донькою останнього. Хоч її батьки були багаті, але мама весь час була у наймах. Тоді ж і заміж вийшла. Вчитися не було жодної змоги, тож мама залишилися неписьменною. Ціле життя займалася господаркою. Вона прожила довге життя і померла 1983 року.

Ви не говорили батькам про свої справи, бо не хотіли, щоб вони хвилювалися?

– Був такий випадок. До нашої хати прийшло четверо хлопців і хотіли забрати мене з собою. До Старуні наближалася червона банда. Батьки не відпускали. Я дуже злився, та й мені соромно було: як так? Але батьки наполягли на своєму. Я залишився вдома. А ті хлопці пішли геть. Розділились на дві групи. Одну групу оточили енкаведисти. Один із повстанців мав гранату і підірвав себе. А іншого схопили й нещадно катували, він невдовзі помер. Ось така була історія. В нашій сім’ї про це завжди пам’ятали. Я не смів травмувати батьків.





Батьки Дмитра Ців’юка: Євдокія і Василь Ців’юки



«ВИРАХОВУВАЛИ ЗА ВСЕ, НАВІТЬ ЗА КОЛЮЧИЙ ДРІТ»
Як для вас почалося заслання?

– Я сидів у пересильній в’язниці у Львові. Пам’ятаю, були зі мною священики – двоє з Львівщини (отці Ковальчук і Постригач), а також отець Соколовський із Коломиї. Згодом ми потрапили до табору, і вони казали, що я до завтра не доживу. Такий страшний вигляд був у мене. З Далекого Сходу приїхали розбирати в’язнів, то із 700 осіб мене одного не взяли. Не знаю, я був енергійний, грав у шахи (фігурки ми ліпили з хліба), а вигляд у мене був жахливий. Я сам сидів у камері десь півтора місяця. Їв усе, що міг їсти, – звичайно, те, що давали. І пив риб’ячий жир – скільки міг випити. Чесне слово, вживав, як компот. Якби мені його зараз давали, то, мабуть, не міг би і глянути на нього. А тоді риб’ячий жир врятував мені життя. Я додав у вазі 13 кілограмів. Вже звідти мене відправили на етап.

У 1953 році не стало Сталіна. Як у таборі сприйняли його смерть?

– Так, як усюди. Ми ж не відразу дізнались про це. То вже радянська традиція така. Пам’ятаєте, коли помер Брежнєв, то у всьому світі говорили про це, тільки не в нас. А коли помер Сталін, то ми, в’язні, догори кидали шапки, кричали „Ура!“.

І не боялися цього робити?

– А чого було боятися? Якби я був один чи нас було двоє, то інша річ. А тут тисячі людей. Конвой стріляв понад головами, але нашій радості не було меж. Начальство смерть тирана сприйняло по-іншому. Воно думало, що зі смертю Сталіна наступить кінець світу.

Чи сподівалися ви, що після смерті Сталіна вас скоріше випустять на волю?

– Ні, такої думки не було. Але ми побачили зміни у ставленні до нас. Навіть відкрили спеціальні їдальні, де за зароблені гроші можна було купити собі поїсти. Майже як на волі.

Ви і гроші там заробляли?

– Так, гроші давали. Щоправда, потім вираховували за все, навіть за колючий дріт. Змушували робити, але якщо перевиконував норму бодай на один відсоток, то вже тобі записували два дні. Не виконав норми – загалом нічого не записували.

Де ви сиділи і що робили в таборі?

– Запроторили мене аж до Пермської області. Ми будували величезний паперовий завод, який на той час був найбільшим у Радянському Союзі. Площу займав, мабуть, як нинішній Трускавець. А саме селище називалося Створ, належало воно Кизиллагу. Коли я прийшов, там уже ГЕС збудували на річці Косьма. Був я там шість років. Робили все: копали канави, будували, цеглу клали, бетонували. Через усе довелося пройти.







Дмитро Ців’юк (верхній ряд, третій зліва) – учень 10-го класу

Солотвинської середньої школи. 1949 р.

Чи не було у вас і у ваших товаришів думки втекти звідти?

– Ні, не було. Але люди втікали. Для багатьох, та й для мене, це була несподіванка. Пам’ятаю один випадок. Група в’язнів десь із півроку копала траншею, глину було де виносити. Їхній об’єкт знаходився в стороні від основної будови. Коротко, їм удалося втекти. Вони навіть роздобули одяг пожежників й імітували їхню роботу, щоб відвернути увагу. Я думаю, що їх не впіймали. Принаймні, в таборі ми їх більше не бачили.

А чи були такі, яких після втечі привозили назад до табору?

– Так. У будь-якому разі, але мертвих чи живих, якщо впіймали, привозили назад. Мертвими страшили: дивіться, що на вас чекає, якщо втечете. А живим додавали ще кілька років таборів. В основному привозили мертвих, ставили трупи біля брами, щоб усі бачили. Тих таборів були тисячі – по всьому Союзу. Так ось нам повідомляли, що з такого-то табору хтось утік, його впіймали чи вбили.





Антон Козак, Іван Пирожак, Дмитро Ців’юк (зліва напрвао)

на засланні у с. Створ Пермської області. 1952 р.



«ВЧИТЕЛЯ БОЯЛИСЯ Й МЕРТВОГО»
Чому ви змалку хотіли стати вчителем?

– Не знаю, але ще в четвертому класі написав твір про те, що буду вчителем.

Мабуть, у вас були хороші вчителі?

– Запам’яталася вчительська сім’я Грибиків – Василя та його дружини. Вони були патріотами. А для нас, дітей, ще й батьками. Як зараз пам’ятаю, мене, вже більшенького, десь у сьомому класі вчителька по голівці гладить. Потім вони опинилися в Англії. А ще були дві вчительки зі Східної України – Замай Ганна і Замай Олена. Для нас вони були навіть кращими, ніж місцеві вчителі. Пам’ятаю своїх учителів із Солотвина – Феданка, Назаревича, Дзвиняцького, Мариневича. Це були справжні патріоти! Коли в червні 1941 року відбувся акт відновлення України, то подібне вони організували й у нашому районі. До речі, 1998 року ми святкували сторіччя від дня народження Олександра Феданка, його донька Ірина Ковалишин жила в Трускавці. Пригадую, що коли він помер, то наші яничари, які люто його ненавиділи, навіть не дозволили, щоб тіло до похорону перебувало в одному з класів школи. Боялися його й мертвого.

Свого часу вам довелося попрацювати референтом у Богородчанському районі на Івано-Франківщині.

– Це було 1993 року. За мірками влади робота референта була така: о дев’ятій приходиш на роботу і можеш хоч цілий день у кабінеті проспати. Підготуєш там на якісь свята виступ чи лекцію, прочитаєш – і все. А я працював зовсім не так. Зранку вставав о шостій годині, їхав автобусом у якесь село і спілкувався з людьми, читав лекції в школах, на фермах, тракторних бригадах. Владі це не подобалося.

Чому?

– Бачите, я палко виступав проти колгоспної системи. Одного разу в неділю, після служби Божої, в селі Маркова я виступив перед людьми. Кажу, дивіться, які ви чесні. Ось ішов я вулицею, дивлюся, десятки сімей будуються. Всюди лежить цегла, дошки, шифер – і ніхто їх не краде. Запитую: а якби це була якась колгоспна споруда, що б ви робили? Один не витримав і каже, що сам би пішов уночі красти. Ось бачите, кажу, які ви чесні. Цю чесність ви зберегли й до сьогоднішнього дня. Радянська влада не змогла зробити з вас злодіїв. Заговорили ми й про землю. Людям її виділяли, а голови колгоспів на свій розсуд цю землю розподіляли. Я розпалив людей, вони прийшли на сесію й давай вимагати в керівництва віддати ту землю. А в селі Старуні після моїх виступів люди самовільно захопили землю, яка їм фактично належала. Влада змушена була навіть викликати міліцію, щоб повернути ту землю до колгоспу. Звичайно, така моя революційність керівництву району не могла подобатись. А ще створювали у нас місцеву організацію Конгресу українських націоналістів. Я там теж виступив і сказав, що колгоспів нам не треба. Ті, хто виступає за колгосп, є злодії. Після цих слів усі стоячи аплодували мені. От і викликав мене голова райвиконкому Микола Бойчук і каже: „Нам таких референтів не треба“. Одним словом, змусили мене написати заяву на звільнення.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка