Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка6/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20

«ФРАНКОВУ КРИНИЦЮ», «ДЗВІН СЕВАСТОПОЛЯ», «ЗАГРАВУ» МОЖНА ЧИТАТИ Й ЧЕРЕЗ РІК«
Я знаю, що ви ходили по електричках, розповсюджували національну літературу, газети, в тім числі й „Франкову криницю“. Як вас люди сприймали?





Стрий (брат батька) Дмитра Ців’юка – Петро Ців’юк

на засланні у м. Ухта Комі АРСР. 1952 р.

– По-різному. „Червоні“ кричали, щоб я „прєкратіл ето бєзобразіє“. Я на те не звертав уваги і робив свою справу. Інколи доходило до бійки. Але найбільше мене дивували наші люди. Тих комуняк, які хотіли мене бити, було у вагоні декілька чоловік, а інші мовчали, ніби нічого не бачили.

Вам і листи писали з погрозами?

– Було й таке. Знаю одного такого пана С. зі Стебника, який підписувався прізвищами Варивода, Полінчука та іншими. Я за це можу йому тільки подякувати, бо завдяки цьому опублікував у „Франковій криниці“ свої найкращі статті, які стали фактичною відповіддю на всі його закиди.

А як у Трускавці сприймають вашу „революційну“ діяльність?

– Теж по-різному. У нас же багато так званих демократів. А „червоні“ – однозначно негативно. Якось у „Каштані“ було їхнє зібрання. То вони й слова мені не дали вимовити, такий рев підняли.

Трускавець – місто курортне. Тут багато відпочивальників. Як ви думаєте, чи все робиться для того, щоб усі зрозуміли, що Трускавець – це все-таки українське, а не якесь інтернаціональне місто?

– За всіх розписуватися не буду. Скажу за себе. В мене є добра сотня газет, насамперед „Дзвін Севастополя“, „Франкова криниця“, „Заграва“. Я даю відпочивальникам їх читати, а потім коментую те, що вони не зрозуміли. Скажу вам, що 95 відсотків людей сприймають мене нормально. Більше того, кажуть: „А я етово не знал“. Дякують мені, що просвітив їх. Даю їм з собою ці газети, надсилаю поштою. Наприклад, була у нас тут така відпочивальниця пані Присяжна. Я теж надіслав їй газети. Вона потім написала, що спочатку обурилась, чому я їй „старий мотлох“ надіслав. Розумієте, якщо читати популярні нині „Експрес“ чи „Високий замок“, то вони дійсно стають „старими“ на другий день. А „Франкову криницю“, „Дзвін Севастополя“, „Заграву“ можна читати й через місяць, і через рік, статті там завжди актуальні. От пані Присяжна потім і подякувала мені за той „старий мотлох“.


«ХОЧУ ПОСТАВИТИ ПАМ’ЯТНИК У ЗВ’ЯЗКУ З ЛІКВІДАЦІЄЮ КОЛГОСПНОГО ЛАДУ»
Ви багато в своєму житті зробили. Що б хотіли ще зробити?

– Знову продовжу свою улюблену колгоспну тему. В своєму рідному селі Старуня хочу поставити пам’ятник у зв’язку з ліквідацією колгоспного ладу. Ніколи не думав, що буде такий спротив цій ідеї депутатів, керівників. Спочатку землю не хотіли виділяти. Потім виділили в такому місці, що ніхто б того пам’ятника не побачив. Я їм казав про пам’ятник єпископові Симеонові Лукачу, який стоїть на церковному подвір’ї. Якби його перенесли в інше місце, ніхто б того пам’ятника і не побачив. Як кажуть у народі, вода камінь точить. Нарешті ми домоглися, що цей пам’ятник стоятиме в центрі села.

Чим вам запам’ятався єпископ Симеон Лукач?

– Одного разу я з другом пішов у сусіднє село. По дорозі зрубали дубок. Там тих дерев були тисячі. Я пішов сповідатися до Симеона Лукача, але він мені не дав прощення. Сказав, що я маю того дубка відшкодувати. Як відшкодувати? Я навіть того місця не запам’ятав, де зрубав деревце. Я постановив собі відтоді: як даю бідному пожертву, то шепчу, що то за цього дубка відшкодовую. За ці десятки літ, що даю пожертви, вже не одного дубка міг придбати чи посадити.


Повернімося до пам’ятника. Навіть ті, кого ми вважаємо патріотами, спочатку голосували проти?

– Найбільше мене здивував директор місцевої школи. Я знаю його родину, всі були патріотами. А він зараз оглядається на районне начальство: мовляв, що воно скаже?

А що то за фонд ви хочете організувати?

– О, це також ціла історія. Хочу покласти в банк тисячу гривень під відповідні відсотки. Скільки там зараз – 17 річних, здається? За рік назбирається гривень 170. Ці гроші давати кращим учням, які будуть писати твори на теми „Моя вулиця“, „Моя сім’я“, „Моє село“, „Мій дід“, „Мої батьки“ тощо. Скільки є сільських легенд, переказів, спогадів, які ніхто не записав. Вони можуть загалом зникнути з нашої пам’яті, коли помруть ті, хто про це знає. Я думаю, що то не дуже важка робота, і вчителі могли б її організувати. Так директор школи, розумієте, відмовився від того!





Дмитро Ців’юк (крайній справа) на заробітках у с. Михайлівка Запорізької області. 1958 р.



«ЗІ МНОЮ ВСІ ГОВОРЯТЬ УКРАЇНСЬКОЮ»
У вас теж була патріотична родина.

– Так. Це можна сказати про всіх моїх родичів. Батькові брати та сестри відігравали значну роль у національно-патріотичних змаганнях за волю України. Мій стрийко Петро Ців’юк був диригентом хору. Чоловік тітки Юстини Василь Данилюк керував драматичним гуртком. Тоді щонеділі був або концерт, або вистава. З сусідніх сіл приїжджали до нас, а ми їздили в інші села. Ось таку гігантську роботу вони проводили в селі. Тітка Олена зналася з повстанцями. Її хата була біля лісу, наші хлопці туди заходили. Енкаведисти полювали за ними, допитувалися в тітки, де вони. Вона їх не видала. Вони били її головою до комина, дуже мордували. Вона від того й померла. Перед смертю просила поховати її з синьо-жовтим знаменом. Ми виконали її заповіт.







Дмитро Ців’юк і Петро Грицак (зліва) – шкільний товариш

і теперішній спонсор Д. Ців’юка.

1958 р., с. Михайлівка на Запоріжжі

Вибачте за важке запитання, але як склалося ваше особисте життя?

– Я одружувався дуже пізно. Раніше просто не міг. Після заслання насамперед хотів здобути вищу освіту, стати вчителем. Моя наречена була в Старуні, я їздив по світу, зокрема був у Запоріжжі. Яка б це була сім’я? Я закінчив інститут у 1967 році і того ж року восени одружився. Прожили ми разом шість років, але не склалося в нас. Я не буду її звинувачувати в цьому, не стану й себе виправдовувати. Сталося те, що сталося. Я працював на Вінниччині. Приїхав у Трускавець і тут удруге одружився. Моя дружина Анна працювала вчителькою, зараз на пенсії. Донька Оксана живе в Запоріжжі, маю онуку, щороку їжджу до них.





Дмитро Ців’юк (другий зліва) з ветеранами УПА. 18.04.2006 р.

Коли ви там буваєте, як почуваєте себе в російськомовному середовищі?

– Зі мною всі говорять українською – доччині сусіди, знайомі. Коли я приїжджаю, набивається повна хата гостей. Між собою вони спілкуються російською, а коли говорять зі мною, то переходять на українську. Виходить у них це не зовсім добре, ламають мову, чую жахливий суржик, але вже то добре, що намагаються говорити українською.

І далі Західну Україну в Запоріжжі сприймають як бандерівський край?

– Якось я зайшов до своєї знайомої. Вона працювала в Запорізькому університеті. Каже, що зібралася їхати відпочивати до Трускавця, але тепер не поїде, бо їй сказали, що там убивають. Я розсміявся, а потім мене зло взяло. Написав я статтю в запорізьку газету „Не їдьте в Трускавець!“, в якій розповів усю правду про наш край. Приїхав я вже додому, надсилають мені гонорар. Опублікували статтю, значить.

Марія Дмитренко


Михайлик
Мал. Мирона Левицького

МИХАЙЛИК ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ!

А хто ж це – той Михайлик?

Прочитайте цю книжечку – то й знатимете. Додамо хіба ще тільки, що написала про нього молода й талановита письменниця, Марія Дмитренко. Насправді вона Богдана Світлик (1918–1948), але так звали її, коли була вояком у лавах Української Повстанської Армії – УПА. Так ми її всі й знаємо. Коли написала? Про інших письменників та про їх книжки люди знають, але про Марію Дмитренко та її „Михайлика“ цього не скажеш. Одне тільки певне, що написала вона цю книжечку ще перед 1948 роком, бо в тому ж році, 29 грудня вона загинула в боротьбі з більшовицьким наїзником.

Як же так: жінка – й вояк? А так, тоді воювали і жінки, і діти, отакі, як Михайлик, отакі, як ви сьогодні. УПА постала ще тоді, коли в Україні панували німці – в час Другої світової війни, 1939-1945 років. Недобре було німецьке панування. Бо й недобре всяке інше чуже панування. Тому українці створили свою потаємну підпільну армію, щоб боротися проти німців. А коли на зміну німцям прийшли московські більшовики, УПА боролася далі під проводом свого Головного Командира Романа Шухевича, що його звали Тарас Чупринка. Це ім’я слід кожному запам’ятати і шанувати. Бо УПА під його проводом боролася за незалежну Українську Державу, і сьогодні ми цю Державу вже маємо.

Отже, написала Марія Дмитренко свого „Михайлика“. Може, був справді такий розвідник – Михайлик, а може описала вона пригоди кількох таких юнаків. Не нам це знати. Загинула вона славною смертю – за Україну, а нам залишила свого „Михайлика“. Вже через рік після її смерті цю книжечку видала Українська Повстанська Армія. Її обкладинку й бачите тут: маленька, сіренька, така, щоб можна було її непомітно передати з рук до рук, добре заховати, щоб ніхто не побачив. Бо, якби побачив хто чужий, а ще й учитель, а ще й піонервожатий – біда була б. Та все ж чимало отаких книжечок розійшлося по Україні, чимало дітей прочитало їх десь потайки в полі чи в хаті, щільно зачинивши вікна… І кари не боялися!

А коли деякі вояки УПА за наказом свого Командира подалися на захід, у чужину, у вільний світ, вони взяли із собою одну таку книжечку. А там, по всіх країнах світу, як знаєте, живе багато-багато українців, і діти в них є. Важкий був шлях „Михайлика“ до них. Не один вояк так і загинув дорогою в боях від ворожої кулі. Але „Михайлик“ таки домандрував, куди йому було призначено.

Тут привітали його, як рідного. Зразу ж передрукував його український часопис „Свобода“ в Сполучених Штатах Америки, за ним і журналик для дітей „Веселка“, а далі появлявся „Михайлик“ все новими книжечками, і щораз треба було його наново перевидавати, бо так радо його купували й читали. Двічі перевидавало „Михайлика“ Об’єднання Працівників Літератури для Дітей і Молоді імені Леоніда Глібова, що працює в Канаді. Перевидавали його й колишні вояки УПА, згуртовані тут у своєму Товаристві.

Так дружили з „Михайликом“ українські діти в чужині. Вчилися від нього, як любити свою далеку Батьківщину, якої й ніколи не бачили, вчилися бути такими добрими, обов’язковими, як був Михайлик. Виростали ці діти, та вже сьогодні з Михайликом дружать і їхні діти. <…>

І ось „Михайлик“ повернувся до свого дому, у свою рідну землю! Повернувся, та застав вже не такою свою хату і свій рідний край, як колись покинув, ідучи на вигнання! Сьогодні бо сповнилося те, за що боровся він, за що загинула така молоденька ще його авторка – Марія Дмитренко. Сьогодні Україна вільна, і ніхто не арештує, не вивозить українців, не забороняє прилюдно славити Бога та говорити вголос про те, що діялося на нашій землі. Сьогодні не треба вам, молоді читачі, ховатися з „Михайликом“. Навпаки, можна хвалитися, що ви з ним знайомі, можна розказувати друзям у школі чи на спортивному майданчику, можна позичати другим дітям, щоб і вони подружили з ним. Бо з яким пристаєш – таким і сам будеш.

Прийміть же „Михайлика“ до свого дружнього гурту! Читайте його, перечитуйте, грайтеся в нього, відтворюючи його пригоди. І вчіться в нього – так, учіться! Правда, сьогодні вам не треба покидати батьківського дому, носити важкий автомат, переносити всякі невигоди та боятися смерті. Та зате треба вам вчитися і знати всю правду про Україну, треба зростати сильними та чесними, бо відроджена Україна жде ваших сил і вашого розуму!

Отож читайте з радістю та охоче, і хай „Михайлик“ творить і далі добро на Землі, за яку він так хоробро боровся!
Леся Храплива-Щур, Секретар УПЛДМ
I

Коли Михайлик виходив уночі зі свого подвір’я, в темряві шмигнуло щось м’яке і тепле попід ноги, притулилось і жалісно заскавуліло. Михайлик пізнав Бровка, свого найбільшого друга.

„Що ж, хай і він іде в партизани“, – подумав.

Уранці малий 13-річний хлопчина і великий жовтий собака входили в доволі велике районове містечко. Бровко біг перший, все оглядався і немов підморгував до свого малого пана чорними дугами понад розумними очима. Він був у найкращому настрої. Ззаду несміливо ступав Михайлик, босий, у білому льняному вбранні, і непевно споглядав з-під своєї колись чорної, а тепер поруділої шапки із зламаним дашком. Направду, тяжко було додуматись, що це – розвідник.

Місто якраз прокидалось. Потоки травневого сонця заливали доми й руїни, заглядали у вікна та пробуджували зі сну мешканців.

У місті недавно всі члени українського підпілля і майже всі їхні співпрацівники опинилися у в’язниці. Арештування тривали, шалів енкаведівський терор.

Командир Сірий зі своїм відділом Української Повстанської Армії постановив провчити большевиків. Йому треба було лише довідатися, де сидять заарештовані, скільки у місті залоги і як вона розміщена. Тереновий провідник доручив командирові Сірому Михайлика, бистрого й відважного розвідника. Взимі цей провідник мав криївку в Михайликовій хаті, і хлопець не раз робив йому цінні послуги.

Михайлик дістав точні вказівки і пішов.

Розуміючи вагу свого завдання, б’ючись із думками, як найкраще до нього взятись, Михайлик сам не знав, як опинився під будинком НКВД1. У нерішучості присів на підмурівку дротяної огорожі.

Будинок НКВД – це була поверхова, доволі велика й гарна кам’яниця з садом, обведеним навколо високою дротяною сіткою. Довкруги біля сітки були поприв’язувані великі собаки-вівчурі, що злісно крутилися на своїх ланцюгах. Михайликові здавалося, що всі вони дивляться на нього і немов кажуть: „Ех, якби нам тебе дістати!“ На подвір’ї перед домом бігали ще три неприв’язані собаки. На брамі в будці стояв стійковий і раз-у-раз позіхав. Фірткою входили й виходили енкаведисти: гладкі, кошлаті, косоокі й віспуваті в блискучих чоботах і мундирах, у рідних „рубахах“ і зимових „котіках“2 з піддертими вухами – всі надуті й злющі, зовсім, як їхні собаки. Михайликові аж мороз пішов поза шкірою, як подумав, що, власне, він мусить з ними „зачіпатися“.

Один енкаведист прикликав до себе бурого собаку, що бігав по подвір’ю, і пустився до фіртки. Тут зустрінув другого енкаведиста, що входив, обидва пристанули й почали довгу голосну розмову. Собака присів біля них і ждав. Десь узявся Бровко. Хвилинку обидва собаки неприязно, мовчки оглядали один одного, і видно було, як їх розбирала злість. Бровко люто загарчав і кинувся на собаку енкаведиста. Прибігли ще два собаки з подвір’я, а всі інші зняли страшний ґвалт. Енкаведисти почали собак розганяти. Та все було даремне, собаки клубком вкотились на подвір’я, де страшенно рвались і жерлись. Михайлик прикипів до місця, не знаючи, що йому робити. На хвилинку гризня перервалась. Але Бровко не хотів уступатись, хоч його викидали. Собаки енкаведистів, видно, теж не хотіли йти на „нічию“. Противники зчепилися знову. Гризня перенеслася кудись за кам’яницю, де Михайликові не було видно.
II
Михайлик сів зажурений. Пропав його Бровко в НКВД. Треба б іти туди, та страшно. Михайлик постановив чекати. Хіба ж не дадуть зажерти собаку, та й в’язня такого їм не треба…

Чекає Михайлик цілу годину, а Бровка як не було, так і нема. Михайликові вже на плач заходить, жаль же покинути приятеля. Та й кортить таки зайти на НКВД. Хто знає, може, побачив би що і довідався… Йому шепче щось, що це – прегарна нагода.

Кінець-кінцем Михайлик рішився. Нишком перехрестився і подався до фіртки. Тут визвірився до нього стійковий:

– Тобі чого?

– Та пса.

– Пса?


– Та от того жовтого, великого, що ваші пси кусали… То мій.

– А ти чого свого собаку кусати учиш? Ходи, ходи, тут тебе навчать. Ну, ступай до майора!

Михайлик завмер, але таки й зрадів трохи, що його впустили. Майор ухопив його за рукав і потягнув у канцелярію „провєрять“. Але „провєрка“ почалася не скоро.

Тільки вони ввійшли в кімнату, відізвався телефон. Грубий майор щось довго й незрозуміло для Михайлика викрикував у слухавку. Потім забрався кудись, і Михайлик з годину проскучав сам-самісінький. Він роздивлявся по великій кімнаті з якимись поличками довкола, кількома столами та дерев’яною перегородою на середині, що ділила кімнату на дві половини. Столи, стільчики, якісь скриньки і полички – все було за перегородкою, а в ній була мала фірточка. У тій половині, де залишався Михайлик, була тільки велика лавка, де він сидів, і більше нічого. Аж раптом в кімнату вскочила ціла зграя енкаведистів. Вони щось викрикували, махали руками, але на Михайлика зовсім не звертали уваги. Мова була про якийсь вагон цукру.

Через деякий час знову широко відчинилися двері, і, сопучи, вкотився майор, а зараз за ним увели чи радше загнали кулаками двох в’язнів. Михайлик жахнувся. Він ще ніколи не бачив таких людей. Вони були сіро-жовті. Не дивилися ні на Михайлика, ні на кого. Видно, що все було їм байдуже.

– До стіни! Не знаєте? – заверещав майор, і ще скоріше, ніж його слова, сильний ляпас енкаведиста-конвоїра обернув до стіни головою одного в’язня, а другий так швидко обернувся, що Михайлик аж здивувався. Він ніколи не подумав би, що напівмертвий чоловік може так швидко рухатися. У пахуче травневе повітря, що вливалося крізь вікно, два в’язні принесли гострий гнилий запах льоху. Майор довго шукав щось у паперах, а тим часом два в’язні непорушно, як дві воскові ляльки, стояли, впершись носами у стіну.

У Михайлика з’явилось почування безмірного жалю до цих людей. Йому хотілось підійти до них і сказати їм, що він з ними, що він такий самий, як вони, так само любить Україну, що хай вони ще витримають, що прийде, напевно, прийде порятунок.

Майор знайшов потрібні папери і заверещав на одного в’язня, потім на другого, щоб підписали. Згодом гукнув на конвоїра:

– Тепер заведи їх на Голешівку.

– Так, товаришу майоре! Дозвольте тільки пригадати вам, що в Голешівці ще не прибрано по арештованих з попереднього тижня. Всі інші сидять поки що тут, у підвалі.

– Нічого! Завтра всіх перевеземо з міста на Голешівку. Сюди прийдуть нові в’язні з облави в Спасівці і Вибранівці, що завтра почнеться.

Михайлик аж підскочив на лавці. Він схилив голову, щоб ніхто не завважив його сяючого обличчя. Він прямо не вірив своїм вухам – якраз почув те, чого потребував! У нього в душі аж співало від радості. Тільки, щоб випустили звідси!…

Майорові принесли обід. Михайлик з огидою дивився, як майор руками рвав курку. Склянка горілки впровадила його в блаженний настрій. Він почав з Михайликом розмову:

– Ну, хлопче, розкажи, як то було з тим собакою.

Михайлик почав розповідати тремтячим голосом. Але майор зовсім не слухав. Він розкинувся в кріслі, і побаранілі очі його заплющились. Раптом він гукнув:

– Ну, забирайся вже! От і штуку придумав!

Михайлик кинувся до дверей, але тут же оглянувся:

– А Бровко?

– Який Бровко?

– Та ж собака.

– Скажи, що майор Рубін відпускає тебе й собаку.

І дійсно, випустили обох. Михайлик, мов на крилах, полетів із міста. Коли опинився серед зелених піль, коли дихнула йому в обличчя земля і засміявся в вічі жайворонок, Михайлик відітхнув легко й глибоко. Він біг, легкий і звинний, голосно наслідуючи жайворонків. Бровко плентався за ним, нещасний, з повириваною шерстю, покусаним вухом та підбитим оком, похнюплений і пригноблений, зовсім не свідомий того, яку він має велику, хоч мимовільну заслугу.



III

Найближчої ночі, використавши вістку від Михайлика про відхід енкаведівських військ на облаву в Спасівці й Вибранівці, відділ Української Повстанської Армії командира Сірого провів наскок на районний центр.

Великими просьбами Михайлик домігся, щоб і його взяли з собою. Як зачарований, сидів Михайлик на тому самому примурку біля будинку НКВД і дивився, як ясне полум’я било з решток будинку в небо. При світлі пожежі було видно, як на великому домі поруч повстанці-пропаґандисти, вмочаючи у відро з фарбою грубі квачі, малювали величезні написи: „Смерть Москві“, „Воля народам…“

Звідкись наближалася стрілянина. З-за рогу, тримаючи в руках зброю, вискочили похилені постаті. Вони мало що не збили з ніг Михайлика. Одна загубила енкаведівську шапку, що покотилася до ніг хлопчини. За ними, стріляючи, загнались інші. Трохи далі зчепились: стріляли, кричали, пручались, розбіглись і зникли.

Михайлика палить цікавістю Голешівка. Він побіг туди. По дорозі зачепив ногою за м’яке і тепле ще тіло. Здригнувся… Та нараз стали йому перед очима вчорашні в’язні. Михайлик подумав собі, що вбитий – це енкаведист.

На Голешівці здалеку було чути стрілянину. Коли Михайлик підійшов ближче, все втихло. Михайлик бачив лише людей, що виринали й виринали з-під руїн жидівської божниці. Він уже чув, що під божницею є просторі льохи. Михайлик дивився широко відкритими очима. Він бачив, як дорослі люди плакали й хлипали, обіймали один одного і стрільців із відділу, що стояли кругом, зніяковілі й зворушені. Які гарні й добрі наші стрільці! Михайлик не покине їх ніколи, ніколи! „Аби лише не відіслали мене додому…“ – журився хлопець.

Дві зелені й одна біла ракети кличуть усіх відходити. Разом із групою стрільців Михайлик попрямував з Голешівки в гайок за містом, а там у ліс. Всі оповідали про перемогу й бій; з наших ніхто не вбитий, найгірше було біля штабу НКВД. Назар убив капітана й сержанта, Дуб поклав одною серією трьох енкаведистів, Когут – лейтенанта, і має тепер його зброю й торбу з документами. Випущено в’язнів на Голешівці та з тюрми в міліції, спалено магазин амуніції. Також про Михайлика оповідають, що він сьогодні – герой дня.

IV
Наступного ранку Михайлик, що швидко й добре справився із своїм завданням, повинен би вертатись додому. Та на дорозі походу повстанців знаходяться большевицькі військові бараки, ніби дроворубів. Туди не пускають нікого з населення. Треба довідатись, скільки там большевиків і чи це дійсно дроворуби, чи, може, червоноармійці. Від цього залежить, як мав би повестися відділ УПА.

По надумі командир постановив, що це завдання якраз було б добре для Михайлика. І тому Михайлик, замість іти додому, дістає три кози, які мають від нього втікати і за якими він може прибігти аж під самі бараки, роздивитись і розвідати все.

І це завдання Михайлик виконав дуже добре. Дроворуби, щоправда, зловили його біля бараків, але це вийшло йому на здоров’я. Хлопець побачив, що бараків є чотири, кожний на 20–30 осіб. „Дроворуби“ не мають зброї, озброєні тільки деякі, ті, що „на інших кричать“. З такого звідомлення ясно виходило, що це – каральний табір для колишніх червоноармійців, яких пильно відокремлюють від населення. Значить, у лісі можна стати постоєм, а в бараки треба підсипати протимосковських листівок.

Подібних завдань для Михайлика знайшлося більше. Спочатку ще пригадували йому, що за день чи два він має вертатися додому. Це Михайлика зовсім не тішило. Згодом відділ відійшов далі, і вже, на радість Михайликові, про дім не було мови.



V
Для Михайлика знайшовся відповідний однострій, який відповідно скоротили і звузили. Незабаром додали ще малий італійський „емпі“3. Білі штанята передано до сховку, і Михайлик вживав їх тільки під час розвідки. Ходив він з „емпі“ на плечі та з невідлучним Бровком. Пес привчався неголосно гавкати і не крутитися без потреби „по терені“, зате в разі найменшої небезпеки бігти до свого малого власника. Всього цього навчили розумного Бровка Михайлик та інші партизани, що вчили й самого Михайлика. Обидва, Михайлик і Бровко, мали партизанські здібності: вони пильно вчились і нічим у світі не журились. Тому дуже скоро „присохли“ до відділу так, що нікому не приходило на думку їх позбутись.

Не раз вечорами приходив Михайлик з розвідки до табору змучений-змучений. Всі вітали його весело. Він ішов до командира. Командир був високий, худий і завжди збентежливо дивився на хлопчину. Михайлик його трохи боявся. Командир іноді подовгу його затримував, випитував про всяку всячину та жартував. Одначе Михайликові це було не надто приємне: він почував себе ніяково і не завжди знав, що на такі жарти відповісти. Часто бачив, що його відповіді зовсім невдалі. Єдиним його бажанням під час таких розмов було –найскоріше втекти, хоч командир здавався Михайликові гарною, сильною і доброю людиною.

Зовсім інший був дядько Андрій, його ройовий. Він був грубий і говорив басом, рідко про що Михайлика питався, але завжди давав йому яблуко чи калач. Щоправда, дядько Андрій дуже хмурився, коли бувало Михайлик надто розгуляється, але Михайлик його не боявся. Коли ж Михайлик приходив змучений, дядько Андрій зразу стелив йому біля ватри коца і казав: „Їж і лягай!“ Михайлик запопадливо їв юшку і лягав.

Над ним тихо світились зорі, і дерева високою банею єднали свої корони. Час від часу звідкись доносився тихий подих – то злегка хитались і немов зітхали дерева. Табір неголосно гомонів, мішались слова й сміх. Інколи співали тихенько, по-партизанськи. Тоді в грудях Михайлика збиралось щось добре, величне. Ватра тріскотіла й кидала іскри. У розпаленій грані миготіли якісь образи. Все близьке було червоне й тепле, все дальше – чорне, таємниче, злегка посріблене. Ось дядько Андрій біля ватри, мов помальований. Михайлик чув, що є десь такі люди червоні, індіяни. Потім дядько ішов поміж дерева і вже ставав чорний, грубий, як лісовий ведмідь. Михайлик тісніше притулявся до Бровка, що лежав біля нього, обіймав його за шию і міцно, по-дитячому засинав.

Часто друзі-партизани брали з собою Михайлика на розвідку вночі. Вони вже переконались, як може він їм придатися. Маленьким звинним тільцем спритно влазив в усяку щілину, непомітно всувався всередину ворожого становища, тихенько повз, швидко біг, умів видряпатись на найвище дерево, дах, горище.

Розвідувачі йшли з відбезпеченою зброєю, кожної хвилини готові до бою й пригоди. Михайлик теж був озброєний і мусив поводитись, як правдивий партизан. Це були найщасливіші для нього хвилини; бачив, що ні в чому не поступається друзям – він справжній український партизан.


1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка