Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка7/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20

VI
Зоряної ночі Михайлик разом із друзями з стежі приєднується до бойової групи, що йде на засідку. Партизани йдуть гусаком ровами обабіч шляху. На овиді займаються то одна, то дві, то три червоні зірки, що ростуть, ростуть і врешті викочуються на шлях яскравими рефлекторами авт. Партизани спокійно спостерігають їх і, коли вони вже зовсім близько, залягають у придорожнє жито. Жито ще низьке, і Михайликові здається, що з дороги видно його спину. Але він бачить, що інші партизани лежать так само, і заспокоюється. Авта проїжджають. Большевики не зауважили повстанців. Група йде далі. Ось і місце засідки. Одні залягли під містком, другі – недалеко в рідких кущах. Михайлик теж лежить на животі, але втриматись йому в тім положенні важко. Як воно буде? І коли воно буде нарешті?

Вже багато авт перепустили повстанці, перепустили якийсь большевицький відділ і дядька якогось, що, запізнений, у страху спішно потарахкотів порожнім возом. Повстанці знають, кого їм треба! Вони ждуть на валку авт, що має вертатись із великої облави на півдні району. З валкою буде штаб…

Ось на овиді випливає, як нанизані на довгий шнурок світляні коралі, довга валка авт. У Михайлика стукнуло серце. Певно, ці! Рядами пробіг шепіт: „Увага! Чекати на знак!“

Валка звільна посувається. Продудніло перше велике авто. Тихенько. Дуднить друге, третє, п’ятнадцяте, сімнадцяте… Ніби кінець. Михайлика огортає розчарування. Чому не було знаку? Невже нічого, взагалі нічого не буде?

З-заду суне ще пара світел. Знову шепіт: „Увага!“

Дорогою колишеться перше блискуче, низеньке авто. За ним тихенько підлазить друге.

Один дзвінкий постріл з пістоля – і майже одночасно затріскотіли скоростріли й автомати. Авто обкрутилось і взялось полум’ям. У нього вдарило друге авто. Третє, посковзнувшись на задніх колесах, звільна пристало. Михайлик бачить товстуна з блискучою, лисою головою. Це – капітан. Він намагається вискочити з авта. Михайлик, не думаючи, пускає у нього серію з автомата…

Хтось сіпнув Михайлика за рукав:

– Швидко! Відступаємо! Большевики вертаються!

Михайлик побіг. На узліссі, де була збірка, Михайлик, притулившись до грубої сосни, бачить, як із авт, що вернулись, висипались, як мурашки, большевики. Вони кричали, пускали вгору ракети, метушились. На дорозі догоряли дві автомашини.

Партизани швидко подалися в ліс. У темряві Михайлик розхиляв руками невидне галуззя, що лізло в очі, дряпало, чіплялося за шапку, комір, рукави. Щоб не загубитись, він мусів пильно слідкувати за своїм попередником, що весь час зникав йому з очей.

За кілька днів під табір відділу прийшли з села дівчата з обідом і оповідали про урочистий похорон у районному центрі чотирнадцятьох офіцерів штабу НКВД – жертв партизанської засідки.


VII
У трудах, невигодах і пригодах провели партизани літо.

В очі заглядала слизька, холодна осінь з ночами понурими, довгими-предовгими. Всі ці ночі мусив Михайлик маршувати; відділ якраз перебував у довгому поході-рейді. Раз, доволікшися перед світанком після сльотної темної ночі на якусь лісову поляну, відділ отримав наказ стати постоєм. До краю виснажені стрільці падали, де хто стояв, у поспіху загортаючись в коци й непромокальні плахти. Тільки стійкові вартували. Бровко примістився в головах Михайлика, який скулився і заліз під пахву грубого дядька Андрія. Бровко сумно моргав своїми темними бровами і порскав від набридлого дощу. Все ж таки він уперто виконував свій обов’язок вартового.

Стійка змінилася.

За годину прибігли задихані дозорці сповістити, що наближається група большевиків. Наші стрільці вмить були готові.

Поміж рядами ходив командир. Його рівний, рішучий, гострий, хоч і притишений, голос виникав у кожний куток душі партизанів. Командир усе знає, все передбачає, немов уже зразу дає перемогу. Не може бути невдачі, не може бути безнадії, коли твій командир говорить і дає накази!

Михайлик лежав біля дядька Андрія. Вони обидва з насупленими бровами прислухались до щораз ближчого тріскоту. Михайлик уже раз навіть бачив, як між рідкими деревами майнули сірі миршаві фігурки. Михайлик досі, поза засідкою на капітана, не був у великому, справжньому бою. Він знав, що призначенням партизана є битись, і що великий, страшний бій прийде колись. Він чекав на цей момент всією душею, чекав і боявся. Боявся за себе: яким він буде тоді під градом куль, чи дасть собі раду в тому всьому, і був непевний. Він же тільки малий Михайлик.

Нарешті тепер мало це статися! І хоч Михайлик дуже насуплюється, його серденько тривожно тріпочеться, а по обличчю пробігає час від часу багряна хвиля.

Михайлик пам’ятає тільки першу сальву. Поблизу було тихо. Весь відділ заліг, затаївши віддих, а большевики з голосним тріском підходили все ближче й ближче. Їх підпускали на найближчу віддаль. Михайлик уже зовсім добре бачив двох, що йшли навпроти в сірих „рубашках“ з наставленими автоматами. Михайлик увесь дрижав; йому вже навіть здавалося, що щось трапилося, що хтось забувся і большевики прийдуть аж до них.

Раптом гримнула повстанська сальва. Михайлик бачив, що большевики розскочили й позникали, забігаючи за дерева й залягаючи. Михайликові лящало в ухах від пострілів і криків „слава“ – „ура“. Михайлик гукав „слава“ так, щоб лише цей оклик було чути. Йому дуже хотілося чути це слово – воно саме, мов перемога.

Хтось гукає: „Ґранати!“

Михайлик кидає свою ґранату і гукає до інших: „Ґранатами, ґранатами їх!“

Косить високий Іванко-кулеметник. Ідуть большевики. Іванко чекає, а потім як сипне – покотом лягають вони один по одному, як лягають по черзі хвилі жита під вітром. Але і в Іванка тече кров з грудей… Що сталося Іванкові? Він похилився, ліг на свого кулемета, большевики кричать, большевики біжать ближче й ближче… Михайлик схоплюється, він нетерпеливим рухом відсуває Іванка і кладе руку на замок кулемета. Він сам кулеметник… Бити їх, бити!

Спорожніло поле бою.

По шаленій партизанській гульні скрізь валяються тіла полеглих, залишена зброя – земля ранена, стоптана… не знаєш, де болото, а де кров. Побойовище наше!…



VIII
Над вечір відділ-переможець вступає в село. Стрункі трійки з піснею вливаються в сільську вулицю. Що їм бій, що їм негода? Вулиця вмить оживає. Скриплять двері, тріщать тини, перед ворота виходять люди.

– Військо, наше військо йде!

– Ходіть, ходіть, наші хлопці!

Десь на плиті нетерпеливо кипить борщ і, врешті, не діждавшись господині, з грізним сичанням розливається.

Десь верещить покинена в колисці дитина і, не діждавшись матері, пхає в уста власну ніжку.

Великоока Краса, дбайливо поєна господарем, дивиться здивовано, як покотилося по мураві залишене відро.

Коні спинились у кераті, і гуси втекли на став, а ворота тріщать, а пісня ллється: „Повстанці, повстанці йдуть!“

Статечні ґазди покивують головами і виструнчуються, згадуючи давні часи, „стару войну“, важать у своїх головах теперішні героїчні часи. Господині поприкладали до очей запаски і хлипають, ніби хтось жорстоко скривдив їх, а дітвора не видержує – танцює з захоплення.

– Повстанці, наші хлопці йдуть!

Ллється їх пісня і кличе в бій – пориває у змаг: і тебе там треба, сивоволосий, і тебе, дівчино, і тебе, ґаздо, і тебе, ґаздине, і вас діти – усіх, усіх, ми всі – Україна. У бій, у бій, на повстання!

– Боже, це ж діти наші йдуть!

– Ох, виростили ми їх, виростили – бач, які!

– Та й соколи вони, соколи – ади4 один в одного!

– Ов, а як крок тримають! Дивіться, жадне військо так не йде злегенька.

– А що зброя, то вже зброя в кожного. Ади, і пістолі при боці!

– Побили геть, кажуть, мазярів5.

– От, можете вже завтра в ліс за дровами їхати, а зі своєю кривдою таки до командира йдіть; він уже розсудить.

– Ой, діти бідненькі, без хати, без їдла, без спочинку! Та й хто ж про них, бідних, там дбає, хто їх крівцю пообтирає?… Мордуються наші діти, мордуються…

– Ти, якби так взяли, пішовбис?

– Ей, дурний ти, нащо їм таких, як ми? „Рости!“ – кажуть.

– Антихристи оці, босяки – таких забивати… Ой, понесе ж Сталін гріх на той світ, в крові людській він піде!

Вже понеслося між людьми, що відділ у селі перепочине і не від того, щоб повечеряти. Між стрільців приходять ґазди й ґаздині та групками розводять їх по домах.

Одна груба тітка підійшла до групи дядька Андрія. Вона побачила Михайлика і лише сплеснула руками.

– Йой, та й ще таке мале з вами! Та що ж воно, бідненьке, тут робить? Йой, матінко моя! – Тут вона жалісно схлипнула і з поспіхом підняла свою запаску до очей. Михайлик почервонів і презирливо скривився:

– Не плачте, тітко, не плачте! Не буду я з бабами на печі квасолю теребити, як війна йде.

Господиня заніміла: „Бач, яке розумне вдалося!“ – а дядько Андрій гордо подивився на свого улюбленця, і тільки довгі вуси в нього з вдоволення подриґували.

Михайлик і дядько Андрій пішли в хату господині.

Цей вечір не був найприємніший у житті Михайлика. До хати назбігалося багато тіток, і всі жаліли його, пхали, як дитині, бублики та ласощі, а далі кинулись над ним плакати. Михайлик мало під землю не запався із сорому і був би сто разів утік від них, якби не вояцька гордість. Але, хоч Михайлик і залишився, його вояцька гордість була дуже порушена. До того ж ще й голос відмовляв йому послуху. На превелику свою злість, він зовсім захрип і, замість говорити, лише піяв, мов молодий півник.

Нарешті тітки забрались, і господиня на тих кілька годин, що ще залишились, поклала Михайлика спати у чисте, м’яке ліжко. Але Михайликові було душно його, а до того кожної хвилини могла налетіти знов якась тітка – сьогодні ж в селі партизани, і ніхто не спить. Михайликові пригадалась тиша і високе зоряне склепіння – там, у лісі. Михайлик почув, що він уже справжній партизан.

IX
Вже по півночі покликали хлопця до командира.

Михайлик виструнчився перед ним усім своїм худеньким тільцем, але зголоситись не міг: з його грудей вийшло лише якесь несамовите тонке піяння. Михайлик почервонів, мов жар, а командир подивився і прикусив губи, щоб не засміятись. Насилу його обличчя прибрало знову поважний вигляд.

– Михайлику, я чув, що ти сьогодні гарно списався. Ти бився, як справжній партизан. Та ти, Михайлику, ще не великий. Я вже давно бачу, на які непосильні труди ти наражуєшся при нас. Не для твоїх тринадцяти років наші марші, небезпеки, бої. Влітку було легше, і завжди знаходилось для тебе якесь корисне завдання. Але я бачив, скільки зусиль коштує тобі ця осінь… От хоч би ці чоботища, що ти їх хотів „розстрілювати“.

Він усміхався.

– Так замучуватись, Михайлику, понад вік не можна! Ти ще придасися Україні. Ми вступаємо в сувору зиму – хто знає, що нас жде? Я хочу, Михайлику, на зиму лишити тебе в селі, от хоч би і в цьому. Додому тепер і так не доб’єшся. Навесні пригріє сонце, заспівають жайворонки, і ти, як схочеш, знову прийдеш до нас.

У Михайлика стиснулося серце. Він згадав сьогоднішній бій, повне пригод літо, стежі, дядька Андрія і всі ті великі партизанські завдання, про які не раз говорив командир. Михайлик згадав теж плаксиву тітку й душну хату, і відчув, як в очах йому закрутилися сльози. Він благально подивився на командира:

– Друже командире! Я не залишуся… Я не залишуся… Я не можу! Я буду битися разом з вами, так, як ви казали, за Україну…

– Хлопче, це ж неможливо, подумай!

– Я вже думав! Я багато разів уже думав – ви ж усі йдете. Я захворію, мені шкодить хата – ось я вже у ній захрип! – використав він ще один можливий арґумент.

Командир був глибоко зворушений поставою Михайлика, а на останній його арґумент не видержав і голосно розсміявся:

– Ну, як тобі шкодить хата, то ходи з нами. Але вважай, як будеш потім плакати, то таки моєю рукою в моєму шатрі набереш у шкіру, щоб знав!

Ущасливлений Михайлик всміхнувся від вуха до вуха:

– Ні, ні, друже командире, не буду плакати! Не наберу, ні!

Мов на крилах, полетів до дядька Андрія збиратися в похід.

Коли за дві-три години Михайлик і повстанці виходили з хат, вони бачили, як замерзлу нагло землю припорошував перший сніг.

Як світало, на овиді виразно замайоріли Карпати, мета їх маршу. Гори стояли далекі, чужі, таємничі, з зовсім уже білими головами, закутаними мрякою. На вид цих понурих, незнаних велетнів Михайликові пробігли поза спиною легкі дрижаки. Чи дасть він їм раду? А до того цей командир… ще тільки такого сорому бракувало б.



X
Не жартували взимі з Михайликом Карпати.

Холодний вітер на верхах морозними кліщами виривав душу, влізливий сніг добирався до живого тіла, важкі колоди злосливо валялись під ногами, гострі каменюки чигали на малі ноги, підступні провалля западались під хлопцем, всмоктуючи його в себе. Широкі латки на Михайликових штанах виразно показували, які він пройшов дороги, його темне, обсмалене вітром обличчя гордо свідчило про те, що не в хаті ховався Михайлик.

Ще спочатку, коли відділ довгий час стояв на одному місці, не було так зле. Відділ мав свої колиби6, тримав зв’язки, вискакував групами на бойові акції, читав, учився. З села приходили люди з харчами, приводили з собою корів.

Бувало, прокинувшись вранці під своїм і дядьковим коцом, припорошений снігом, Михайлик вставав, розбивав червоними пальцями замерзлу в відрі воду і думав, що все таки не є так зле, що він витримує цілком, як і старші, і, як вони, бореться. Колись, як Михайлик „був ще малий“ і слухав, що розповідали про визвольну боротьбу, він боявся, що поки виросте, війна скінчиться, настане Україна, і все обійдеться без нього. Тепер, стоячи в лісі над вогнем, він лише посміхався: він уже знав, що без нього не обійдеться.



* * *
У січні, десь коло Йордану, ворогові вдалося зібрати докладніші відомості про повстанські відділи в цих околицях Карпат. Він кинув туди силу-силенну військ. Повстанці мусили безнастанно пересуватися, уникаючи боїв з переважаючими силами ворога і лише зрідка тут і там їх надшарпувати, щоб таким способом зберегти себе, вирватись з терену найживіших ворожих дій і діждатися весни.

І Михайликів відділ тепер безнастанно маршував, вдень і вночі був у повній бойовій готовості.

Михайлик не раз потапав у заметах, не чув від холоду рук і ніг, з найбільшим зусиллям здоганяв дядька Андрія і своїх друзів-партизанів. Одного разу він, зовсім знесилений, забувши навіть про сором, приїхав у табір на дядькових плечах. Але вечорами, коли горіла штудерно зложена з грубих полін величезна партизанська ватра, коли повстанці будували зі снігу дивні будівлі-сховища, Михайлик думав, що труднощі й злигодні ще ні разу не здобували над ним перемоги.

Вже два тижні становище відділу незвичайно важке. За ним женуться вдесятеро більші большевицькі частини, довкруги в селах стоять сильні енкаведівські залоги; всі лісові стежки, стежинки й потоки безперервно перевіряють ворожі групи. У глибокому снігу відділ залишає свій слід, і тому відв’язатись йому від переслідувачів майже неможливо.

Вчора розвідка донесла, що широкий ворожий перстень навколо відділу замкнувся і, в найкращому разі, за кілька днів, незважаючи на спритні маневри відділу, ворог зможе накинути йому безнадійний бій.

Увечері відділ дістав наказ розчленуватись і роями продиратись крізь ворожий перстень до призначеного місця. Сумно прощалися стрільці, по-військовому виструнчуючись перед своїм командиром. Вони добре знали, що цей і той, другий і десятий, і рій увесь, може, не дійдуть до вказаної цілі. Але відділ – відділ там буде! Хто дихатиме, там буде!



XI
Командир відступає разом з роєм дядька Андрія. Спочатку присутність командира бентежить малого Михайлика. Йому раз-у-раз здається, що командир дивиться на нього і що треба робити все інакше й краще, як він робить. Йому лячно: а що, як командир накаже йти дуже швидко. Михайлик зі страхом дивиться на його довгі ноги. В такому разі Михайлик загубиться і пропаде.

По двох днях маршу командир вислав дядька Андрія з роєм до старих колиб, щоб звідтіля принесли закопані там харчі. Біля ватри залишились тільки командир з Михайликом та осторонь від них стрілець-стійковий. Сонце заходило, скрізь було тихо-тихенько.

Раптом донісся різкий голос стійкового: „Стій, хто йде?“ – і залунали постріли. Михайлик упав. Думав, що він убитий, але командир сіпнув його, і вони побігли стежкою. Кулі дзижчали, бились і застрягали в корі дерев. Командир обертався і стріляв, Михайлик ледве-ледве за ним устигав. Потім вони скрутили з протоптаної стежки і побігли по замерзлій сніговій шкаралущі, щохвилини западаючись. Постріли затихли, нікого не було видно. Михайлик і командир поспирались на дерева. Командир чомусь тримав руку на боці.

Минуло десять, п’ятнадцять хвилин. Михайлик нащулив вуха: почув хрускіт снігу. Командир теж почув. Рушили далі. Михайлик попереду, а командир за ним. Знову зупинились. Командир подивився на небо – вечір близько. Знову хрускіт. Михайлик побіг, а командир за ним, насилу переставляючи ноги. Вийшли на стежинку, що сполучувала їх таборовище з потічком, де вони брали воду. Стежка круто спускалася вниз.

– Ви, друже командире, поранені! – з переляком завважив Михайлик.

– Нічого! У воду, Михайлику, направо… Щоб не лишати сліду. Тільки вважай, водою йди!

Михайлик скочив із стежини в воду і оглянувся. Командир, якийсь не свій, стояв на березі. Михайлик вернувся.

– Я піду за вами, друже командире!

Не оглядаючись, бредуть вони потічком, падають, плутаються серед гнилих повалених колод і каменюк, мокрі з подряпаними до крові руками й обличчями. Але ні на мить не забувають, що діткнутись рукою чи ногою до снігової поверхні – значить, лишити слід, значить – умерти. І вони не залишають за собою жадного сліду.

Ідуть щораз повільніше. Сил нема… Там, угорі, світяться вже зорі – ніч. Михайлик щораз частіше мусить подавати командирові руку. Аж падає, але тягне його за собою. Відбитись треба якнайдалі – це знають обидва!

Михайлик бере від командира „емпі“, завішує її собі на шиї, щоб мати вільні руки. Тяжкий „емпі“ тягне Михайлика то вліво, то вправо, вибиває з рівноваги. Він падає ще частіше. Командир присідає, п’є воду. Михайлик також присідає – сил нема…

– Михайлику, тобі важко тягти мене. Іди сам потоком до річки, а я… тут почекаю.

– Ні, друже командире! Я вже спочив. Ходім ще хоч трохи! – просить Михайлик.

Спеченими устами припадає командир до Михайликової похідної пляшки. Потім обв’язує свій бік рушником і поволі рушає. Зорі моргають рівно, байдуже.

Змилосердилась над ними довга дорога: дає їм звільна, нерішуче, а потім щедрою рукою пишний зимовий ранок. Вони вже не йдуть потоком. Вони вийшли на гірський хребет. Тут дме шалений вихор, вмить завіваючи їх сліди. Це добре!

Нижче, в долині, Михайлик бачить старезну ялицю. Її густе обліплене снігом віття спадає аж до землі, творячи широкий намет. Тут буде добре… Михайлик оглядається за командиром. Командир залишився позаду. Михайлик бачить, як він об щось спотикається і падає. Михайлик струшує сніг з галузок ялиці і розстелює на землі коц. Михайлик знов оглядається і бачить, що командир повзе, залишаючи за собою вузький кривавий слід. Михайликове серце наче схопив хтось у долоні: він не дасть, не дасть командирові загинути! Повстанці, Україна ждуть його. Його потребують тисячі і мільйони. Ні, він не дасть загинути командирові! Підбігає до нього і тягне за руку:

– Друже командире! Під ялицю, там добре, там спочинемо! Я розпалю огонь. Я перев’язку вам зроблю, друже командире!

Командир дивився на Михайлика зворушеними, вогкими очима:

– Ти справжній партизан, Михайлику!

Михайлик захоплений цією оцінкою. Він добуває в кишені обмоклі сірники. Але ж палити не можна – він забув! Власне, він не сірників шукав, а пов’язки. Витягаючи з кишені пов’язку, Михайлик раптом відчуває, що змерз. Убрання його промокло, а в чоботах неприємно хлюпоче. Руки дрижать від холоду і виснаження. Як він візьметься до тієї рани?

Командир помагає. Обидва бандажують, як уміють, і падають, смертельно стомлені.

XII
Михайлика збудив холод. Сонце стояло вже високо на небі. Командир лежав з заплющеними очима і щось півголосом говорив. Михайликові зробилось страшно. А що, як командир зараз умре? Вдивлявся в дорогі йому риси. Ні, він не допустить до цього. Він не хоче жити без командира! Михайлик відчув, що цей блідий нерухомий чоловік із суворими рисами обличчя, від яких віяв колись на нього такий ляк, став йому рідним, став братом, батьком, другом, якого треба вирвати з обіймів смерти… Став другою Україною, яку треба рятувати за всяку ціну.

Михайлик спробував ворухнути під коцом руками. Вони дуже боліли. Вони набрякли, шкіра на них зробилась червоною й тоненькою, ніби ось-ось трісне. Та враз дали про себе знати й ноги. Хлопцеві здалось, ніби ноги в нього такі великі, що зовсім не вміщаються в чоботи. Ось одна навіть розпорола халяву і вилізла, мов з діжки перекисле тісто. Михайлика огорнув жах. Він же не зайде такими ногами нікуди! Невже це вже смерть, невже тепер, після того, як вони втекли з-під куль, вони мають умерти? Треба за всяку ціну вийти звідсіля! Михайлик не знає цієї околиці, не знає, як далеко ще до села. Але командир знає напевно! Рою нема чого шукати, даремно! Але, якби прийшли в село, їх пригорнули б. Мов найсолодша мрія, ввижається Михайликові село. Ні, він не загине і командирові не дасть загинути.

Хлопець вдивляється в бліде командирове обличчя. Вони обидва підуть. Може, командир встане. Лише де це село? – мучить нетерпелива думка.

Щільніше вкривається коцом і жде, аж поки командир збудиться. До ночі ще багато часу. Михайликові ввижається село – хата, постіль, страва. Михайлик відчуває, що він дуже голодний. В хлібаку є грубий окраєць хліба. Шкода, що командир свій хлібак загубив.

Михайлик уже хотів добиратись до хлібака, як у кущах щось зашелестіло. Він принишк і поклав руку на „емпі“, готовий стріляти, як зовсім близько розхилилися кущі і з-поміж галуззя показалася, моргаючи одною бровою, добра морда Бровка.

Собака скавулить, кидається до Михайлика, а він тулить його до себе і дозволяє досхочу себе лизати. От, Бровко, його забули! Як є ще Бровко, то вже вони не загинуть!

Собака понюхав командира і, затихши, сів неподалік.

– Так, Бровку, маємо велику гризоту, – сумно сказав Михайлик, і йому від цього стало трохи легше. Але великий окраєць хліба треба було ділити натроє: Бровко теж голодний…

Командир збудився, як сонце вже добре звернуло сполудня. Він непритомно розглянувся і хотів сісти, але, застогнавши, лише підвівся на ліктях.

– Що з нами, Михайлику? Де ми, скажи! – здивовано повертав очима.

Михайлик поспішно розповів про все, що було.

– Друже командире, ми можемо врятуватися, лише треба дістатись до села! Ви знаєте, куди треба йти і як далеко?

– Коло дванадцяти кілометрів, дитино. Ти може туди дістанешся… ти мусиш дістатися, ти молодий! Я тобі розкажу, як іти. А я, бачиш, не можу… Та ти не журися. Хай хоч один зайде – так краще, ніж обидвом загибати…

Михайлик задеревів. Він хотів був заперечити, але командир перебив:

– Не бійся, так мусить бути. Що твоя мама сказала б, якби я тебе, малого, потягнув з собою в могилу?

Михайлик не втерпів:

– А як я вас лишу, друже командире, то мене мама похвалить?

Командир усміхнувся:

– Не бійся, я не загину. Може… знайде хто. Або – ти підеш і приведеш людей.

– Ні, друже командире, – перебив Михайлик. – Я не дитина, я добре знаю, що ви можете умерти до того часу. Ні, я вас не покину, я…

Він розплакався. Командир бачив, що хлопець не відійде від нього. Йому, твердому воякові, зробилось якось м’яко й ніжно. Нишком обтер щось біля ока. Постановив іти останками сил, щоб врятувати цю дитину.

– Підемо ввечері, Михайлику, – сказав нарешті.

Михайлик радісно схопився, не чуючи навіть нещасних рук і ніг. Бровко теж забігав, вимахуючи хвостом, і це ще більше підняло настрій Михайлика. Він подивився на сонце: ще не пора. Накрив щільніше командира, сам краще обтулився коцом, притягнув за шию Бровка, притулився, скулився і заснув.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   10   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка