Дрогобич Видавнича фірма «відродження» 2006



Сторінка8/20
Дата конвертації19.02.2016
Розмір3.97 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20

XIII
Коли весь закостенілий Михайлик збудився, сонце вже заходило. Він неспокійно подивився на командира. Командир лежав з широко відкритими, ніби дикими очима і півголосом шепотів щось незрозуміле. Його щоки й вуха палали. Михайлик дивився на нього з жахом. Він сам не міг підвестись і прикушував з болю губи, щоб не кричати. Нарешті став рачки, поволі простягнув ліву, праву ногу, два рази сказав собі, що він партизан, що він мусить, що він вояк і має твердий обов’язок – і став. У ногах пекло, кололо шпильками, рвало, в очах літали різнокольорові мушки. Був би впав, але вчепився за ялицю. Ступив крок, другий, третій. На злість вражим ногам! Хай знають! Ще один, ще – і вже було трошки легше.

– Друже командире, – прошепотів Михайлик, легенько торкаючи рукою хворого, – вечір надходить, підемо.

– Куди підемо? – запитав командир і щасливо всміхнувся.

Михайлик здригнувся. Бачив, що командир нічого не розуміє. Торкнув його сильніше.

– Ми з вами підемо. До села. Вже недалеко. Вставайте, вставайте!

На слово „вставайте“ командир широко розплющив очі.

– Болить, Михайлику, не рухай! Я б сказав тобі, як болить, та не вмію. І тече, не перестає текти, ти не знаєш нічого… А там мокро, повно крови. Мама твоя нічого не знає… Я трупа понесу на той світ. Я не хочу. Ти сам іди!… Іди, Михайлику… До мене прийде річка, я нап’юся і стану здоровий.

– Друже командире, не говоріть так! Ви мусите встати, – і Михайлик з розпукою почав тягти командира за рукави.

Командир безпомічно боронився, сичав і кулився з болю, то знову дивно всміхався.

– Друже командире, хоч убийте мене, а я не вступлюсь! – закричав Михайлик і врешті кинувся на груди командира з голосним риданням.

За хвилину командир глянув здивовано.

– Що сталось? – прошепотів якось інакше.

– Друже командире, треба йти, вставайте!

– Я не можу.

І він помаленьку, розумно почав обмірковувати положення. І вислід був такий, що вони таки пішли. Власне, не можна сказати, що пішли. Вони волоклись, майже повзли. Хлопець ледве держався на своїх опухлих ногах, і самий тільки тягар його й командирової зброї був для нього непосильною вагою. Коцом, хлібаком і непромокальним плащем обтяжив Бровка, але це мало помагало. Головним тягарем був ранений командир, якому все геройське зусилля волі не могло заступити сил і здоров’я. Він зціпив зуби і волік, волік своє тіло. Здавалось, він уже не мав сили змагатись із смертю. Кожний крок був такою мукою, що єдиним бажанням було лягти і врешті спочити, не чути нічого, не мучитись так страшно. Лише Михайликові блискучі очі, вп’ялені в нього благально, з любов’ю, з виразом твердого наказу, бентежили його. Ішов, сідав, спотикався, чіплявся за стовбури й галуззя і ліз, а як уже котився в безодню безсильний, тоді з’являлася мала гаряча долоня і тягнула його – тягнула в життя, в боротьбу.

Але й Михайликові сили вичерпувались. У глибокім яру, що перетинав їх дорогу, хлопець, підіймаючи командира, що упав, сам повалився на його тіло. Від утоми й болю вже не міг підвестись. Його спухлі ноги зробились важкі, і на очі спадав якийсь солодкий сон.

Михайлик не знає, як довго він лежав.

Десь близько забрехав собака, десь здалеку відізвався другий, третій. Михайлик узяв здригнувся і посміхнувся. Невже село?

– Село, село… – шепотів і сіпав командира за блузу.

Але командира це зовсім не цікавило. Він був байдужий, непритомний. Михайлик узяв його під руку й поволік. Повз на руках і ногах, зупинявся, знову повз і волік велике безвладне тіло, як волоче маленька мурашка куди більший від неї патичок на будову своєї хати.

Чорний туман, що сповивав усе довкола, поволі сірів. У селі співали півні. За закрутом дороги бовваніла хата…

XIV
У тітки Доці щось злегка шкрябнуло в вікно. Світало, і тітка вже не спала, вона стояла посеред хати і півголосом молилась, часто хрестячись і злегка вклоняючись.

„Може москалі йдуть із засідки?“ – мигнуло їй у голові.

– Хто там? – запитала, не підходячи до вікна.

– Свої… Пустіть, пустіть, тітко…

– А ти чий будеш? – почала тітка Доця, глянувши в вікно, і не скінчила. – Свят, а то що?

– Ми з відділу, тітко – спершись об стіну, насилу промовив Михайлик. Командира він поклав у сніг.

Тітка відчинила навстіж двері. Попід ногами шмигнув Бровко і сів хазяйновито серед кімнати, твердо переконаний, що мандрівці кінець. Тітка потягнула Михайлика у хату.

– Сховайся тут, бо ще хто побачить. Що ви за одні?

– Та з відділу, з гір, тітко. Ми знаємо вашого станичного Хмару, – з трудом говорить Михайлик. Йому крутиться голова, він упав би тут зразу…

„Тітка не вірить нам…“ – думає хлопець і продовжує:

– Ми бились в Сокільниках, не чули? Там станичний Крук… – Михайлик бачить барвистих мушок. Його ноги гнуться. Він чує, що падає…

Коли Михайлик прокинувся, йому було дуже тепло на подушці й під периною, лише в грудях хрипіло і ноги й руки дуже боліли. Хлопець був би не збудився, але хтось поклав йому на голову холодну руку. Він побачив над собою заплакані очі.

– Це ви, мамо? – шепнув він.

– Він притомний, Боже мій! – скрикнула радісно жінка, аж Михайлик здригнувся. – Ні, дитинко, я не твоя мама. Ти в мене, у тітки Доці, але лежи спокійно, як у хаті коло мами своєї, лежи.

Михайлик дивиться перед себе і хоче щось пригадати. Він роздивляється кругом. У кутку сидить якесь невеличке дівча, вліпивши в нього великі очі. Воно насупилось, не відзивається. Михайлик пригадав собі сову, яку він раз бачив. Його огортає нехіть. Таке дівча! Михайлик ще щось хотів пригадати…

XV
Уже весна. Михайлик уперше встав з ліжка. Він перебув важке запалення легенів і мало не втратив відморожених ніг. Також з руками була біда. Але молодість і тітка Доця таки перемогли недугу. Михайлик, хоч ще блідий, аж прозорий, живе й буде жити.

Тепер він має інший клопіт. Він зовсім відбився від відділу, про який не знають нічого ані в станиці, ані в „кущі“7. Михайлик знає тільки, що раненого командира негайно взяли якісь кур’єри8 і повезли у санях. Що було далі, чи живий він, чи здоровий, ніхто не може довідатись.

Тітка Доця дуже до Михайлика добра. Вона припадає біля нього, мов біля рідного.

– Хай Бог за те винагородить моїй дитині! – каже вона, і тоді довго думає про свого сина, що теж в УПА. Лише ця її дівчинка неприхильна до Михайлика, вона його боїться і завжди дивиться з-під ока, по-совиному.

Тітка Доця часто згадує Михайликову маму, яка там бідна журиться. Михайлик у гарячці часто кликав її. Тепер він хотів би якось дати їй про себе знати.

Якось у неділю тітка пішла до церкви. В хаті було чисто й тихесенько, крізь вікна потоком лилося весняне сонце. На вікні, ліниво простягнувшись, муркотів кіт. Білий метелик, думаючи, що вже літо, намагався вирватись крізь шибку надвір.

Михайлик витягнув із скрині папір, перо й чорнило, розклав усе це перед собою і, схиливши голову набік, взявся писати листа:

„Дорогі Мамо! Насамперед доношу вам, що я цілий і здоровий. А посада в мене така, як у Попкового Івана небіжчика була або в небіжчика стрийкового Василя. Дуже мені на ній сподобалося, а найбільше тому, що я знаю, що роблю так, як найліпші робітники. Часом було мені тяжко, Мамунцю. Якби ви були зі мною, то був би плакав, а так та де! Був я страх хворий, а найгірше, що позбувся свого директора. Загубив його й не знаю, чи знайду, а такий добрий був, як тато рідний. Не знаю, що я на світі буду без нього робити. Тепер я найнявся тут в одної господині. Як я був хворий, то вона коло мене ходила так, як ви, Мамунцю.

Напишіть мені ще, Мамунцю, чи ті непрошені гості, що до нас понаїздили, не напастують вас за мене, та й хто з наших хлопців живе ще, а хто несподіваною смертю помер, як от вуйків Мирон або Стефко з лугів. Більше не маю що писати, лише прошу, чекайте, аж прийду до вас з директором і всіма нашими урядниками. А якби не прийшов, то не плачте, бо ще не такі не вертаються.

З такими словами будьте здорові та благословіть мене.

Ваш син“.

XVI
На третю неділю прилетіли ластівки і прийшов до Михайлика лист:

„Мій сину солодкий! Як я почула тоді, що в селі був той твій директор, зараз подумала, що ти полетів за ними, але не могла нічого довідатися. Ой, синочку мій, та ти ще такий маленький і один-одинокий.

Не знаю, як ти там тими ніженьками за ними добігаєш, та як тими ручками свій тяжкий каламар носиш. Цілий той твій лист я скупала в сльозах, а вже найбільше те місце, де про хворобу якусь говориш. Яка то хвороба, дитинко? І чи лишилося ще що з тебе по ній? А тій тітці своїй, що тебе взяла, то вже скажи, що їй і подякувати не вмію. Хай їй Пан Біг на діточках винагородить. А за того твого директора, якби прийшов, то мені зараз напиши. Хай знаю, де за тобою своїми думками, своїми молитвами літати. Шануйся, мій сину, шануй своє здоров’я і шануйся між ними. Хай слова злого про тебе не чую. А на ту хвилиноньку, коли ти прийдеш, чекаю й очі свої видивляю.

У нас нічого такого нового. Хлопці живуть, лише Федь Долішний бідненький сам на той світ себе виправив, як уже його дуже оті чорти з пекла приперли, а з ним разом хлопець Онуферків. Іван з-за дороги то такі збитки гостям виправляє, що не можуть обігнатися. Нам усе забрали – і коні, і корову, і ялівку – та ти нічим не журися, аби лише жив і здоров був, мій сину.

Поздоровляють тебе тітка Олена, вуйна Палагна, старий Максим і Іван, і я тебе здоровлю і благословляю своїми материнськими руками. Хай Бог має тебе в опіці.

Твоя мама“.

Поклав Михайлик прочитаний вдруге і втретє лист на колінах і дивиться на ластівок, що шмигають попід стріху. Добре було б йому й легко, якби… Вже не тільки ходити, а й бігати може, і руки вже беруться за всяку роботу в тітки. Мама йому такого листа написала – він сховає його до свого хлібака. Добра яка! Та все це не тішить Михайлика.

Що йому із здоров’ям, з весни, з доброї тітки і всього? Торік він ще менший був і з партизанами ходив. А цього року невже він так залишиться. Не допитається до них усіх?

Сумна для Михайлика весна, і ластівок не хочеться, і здоровим бути не хочеться, і дивитися на оте тітчине дівча ще він не годен. Не любить Михайлик бабів.

Як смеркалося, Михайлик пішов принести води. Ще біля криниці побачив він, немов у сіни хтось ввійшов. Наблизився з відром до дверей і остовпів: у хаті вчувся зовсім ніби голос… дядька Андрія.

– На станиці казали, що у вас хлопець… за відділом питав…

Михайлик не слухає далі. Він, мов буря, ринув у двері, аж вони захиталися в одвірках.

– Дядьку, дядьку! – лише міг промовити.

Дядько Андрій пригорнув його, мов сина.



XVII
Двадцятого квітня. Була чудова рання весна. У лісі зеленіла вже ліщина, і з землі повилазило багато дрібних квіток. А пташки так тішились, аж голосів їм не ставало для цієї радості. Сухе торішнє листя, полиняле й перегниле, тут і там уже переможене свіжою молодою зеленню, шелестіло під ногами блідого ще, але вже зарожевілого першим весняним рум’янцем хлопця з італійським „емпі“ на плечі. За ним біг великий собака.

– Стій, хто йде? – стримав його раптом вартовий, що стояв за деревом.

– Журавель із вирію! – озвався хлопчина.

– Іди, зубр із лісу! – відповів стійковий.

Стійковий і хлопець глянули один на одного. Стійковий був молодий, може сімнадцятирічний хлопчище, великий, незугарний і веснянкуватий. Він глянув легковажно на малу Михайликову постать.

– А ти що будеш робити в таборі?

– Те, що й ти! – відрубав Михайлик і пішов, не оглядаючись.

* * *
Михайлик стоїть у стрілецькому ряді на великій лісовій поляні, де зібрався повстанський курінь на свято весни. Посередині на щоглі повіває синьо-жовтий прапор, під ним зложений з чатиння великий тризуб, довкола нього вінком зброя молодих юнаків, що будуть складати присягу.

Командир Сірий, давній Михайликів командир, проводить присягу. Михайлик ще не присягає – він ще замалий. Та він і так партизан, тілом і душею, і відчуває це так само добре, як його друзі, що виструнчились зліва й справа від нього.

Командир читає наказ. Лунають імена й імена.

– …за мужню поведінку в найважчих умовинах, за хоробрість у бойових акціях, за врятування життя свого командира – нагородити Бронзовим Хрестом Бойової Заслуги курінного розвідника Михайлика.

Михайликові кров ударила в голову. Він виступив наперед і випростався, мов натягнена струна. Хвилинку командир і Михайлик дивилися один на одного в очі. У Михайлика в очах блищали сльози, у командира теж світилась тепла вогка іскорка. Прапор у синьому небі маяв на вітрі…

Михайлик глипнув ще на великого веснянкуватого хлопчиська. Його груди випрямились, як у всіх, і як у всіх блищали очі. Він, як і всі, друг і товариш.



Галина ОНУФРИК

«ДЛЯ ВАС МІЙ СПОМИН, МОЛОДІ»

Авторка спогадів народилася 9 листопада 1914 р. в сім’ї вчителів (дівоче прізвище Харчук) у селі Староміщина Підволочиського району на Тернопільщині. Як і батьки, працювала на педагогічній ниві, від молодих літ активно займалася просвітянською діяльністю.

Учасниця визвольної боротьби українського народу під проводом Степана Бандери. Була зв’язковою ОУН–УПА, виконувала в підпіллі функції медсестри. Член ОУН з 1934 р., член Конгресу Українських націоналістів, Ліги Українських Жінок, „Меморіалу“.

Складні випробування випали на долю п. Галини Онуфрик, але вона ніколи не падала у зневіру, а додавала іншим охоти до життя, віри у відродження Української Соборної Самостійної Держави.

Останні роки в рамках КУН займалася вихованням молоді на засадах української національної ідеї.

Відійшла у вічність 4 червня 2006 р.


Підготував до друку член УГС Роман Гуменюк

УкраЇна в польськІй окупацІЇ пІслЯ ПершоЇ свІтовоЇ вІйни
Україну розірвали на дві частини. Вся Східна Україна потрапила в обійми більшовицького сатани. Нас відірвали від материнського серця. Київ – столиця нашої Батьківщини стала для нас недоступною. По всій Україні почались арешти, знищили таких борців, як Петлюра, Любченко, Чубар та багато інших. Молодь почали виховувати на брехливій історії. Сталін на Східній Україні став рідним батьком. От і тому до нашої Верховної Ради потрапили вихованці компартії і комсомолу, які не будують, а руйнують.

А що робилося на нашій кровній землі під керівництвом польського ката? По селах найкращі землі зайняли поляки. Народ працює на польського завойовника. Мене ще малою дитиною до болю вразила така картина. Жнуть жінки серпами пшеницю. Панові 10 снопів, а жінці 2. Біжу до тата, питаю: „Таточку, чому панові так багато?“ Батько прочитав мені вірш „На панщині пшеницю жала“. Пояснив слово „панщина“. Я заплакала, неначе побачила маленького хлопчика і ту бідну маму. Мені сповнилось тільки п’ять років. І вже в цьому віці зародилась ненависть до окупантів. Досі ця ненависть мене не покидає.

Тато мій, Степан Харчук, після Першої світової війни працював директором школи. Старався завжди бути в контакті з односельцями. Люди його любили. У той час було мало грамотних, і тому з усіма проблемами зверталися до моїх батьків. У селі не було „Просвіти“, зустрічалися біля школи, церкви.

Ще одна незабутня картина. Все вмирає, а пам’ять живе. Вбігає мій татко надзвичайно радий. В очах щось небуденне, очі палають безмежним щастям, радістю. В руках конверт. Кричить: „Дозволили, дозволили відкрити „Просвіту“. Цілує маму і дітей. А я не розумію слова „Просвіта“. Питаю тата: „Що це таке?“

– Завтра поясню.

На другий день знайшлась хатинка. Побілили, помили, по-під стіни поставили лавки, стіл. На стіну повісили портрет Шевченка поряд з образом.

Старенькі сидять на лавках, молоді стоять, а ми, малі, сидимо на землі, покритій пахучим сіном. Відтоді хатинка стала мов святиня. Тут чулися вірші, пісні. Село заспівало, загомоніло. З роками я зрозуміла, чому в мого тата, як він приніс дозвіл на відкриття „Просвіти“, очі палали радістю. Вони горіли жадобою працювати в ім’я поневоленого народу.

Час рікою пливе. Я вже не дитина. Мов квіточка розцвіла. Закінчила четвертий клас, вступила до приватної української гімназії. Не пожаліли батьки грошей. Попрощалась з усіма дівчатками, хлопчиками і виїхала до Тернополя. У той час середню освіту мали можливість отримати діти священиків, вчителів, заможних селян. Шкода мені стало інших дітей. Чому це так? Тут деякі діти є від мене набагато здібніші. Та вже не замучую батьків запитаннями. Я вже зрозуміла: ми на своїй землі, але не на нашій.

А літа біжать, біжать, і ніхто не може зупинити. Я вже закінчую гімназію. По закінченню роботи не дають. Треба змінити метрику з греко-католика на римо-католика. У цей тривожний час з’являється Степан Бандера, який здійснює революційну акцію проти польських окупантів. Польща скаженіє. Підпільна робота посилюється, хлопці навчаються, а ми, дівчата, продовжуємо ідеологічну роботу. Починаються масові арешти. Степан Бандера заарештований. Даємо клятву продовжувати боротьбу. Пролунав голос: „Я дух одвічної стихії, що зберіг Тебе від татарської неволі, і поставив на грані двох світів творити нове життя“.

Після цього моє життя мені вже не належало. Кров’ю обливається серце, чому так і доки має бути? Прийшов сусід у твою хату, став не те, що господарем, а твоїм катом. Арешти не втихають. На поліських болотах у Березі Картузькій був табір смерті. Туди потрапив хлопчик Івасик (прізвище забула), з яким я в дитинстві товаришувала. З того часу пройшло багато років. Йому 17 років, а він у таборі. Спритний хлопчина: йому вдалося разом з двома товаришами втекти. Ось що він розповідав: „Ламали кінцівки, забивали голки під нігті, впускали в легені газ. Підвішували за ноги і били по п’ятах, рвали тіло, відбирали здоров’я і життя“. Розказував страшні речі. Втекли хлопці від смерті. Недовго раділи. Заховались у напівзруйнованій клуні біля села. Польська поліція довідалася, де вони. На пропозицію „Здатись!“ хлопці відповіли: „Ми не здамось!“. Поліцаї обстріляли клуню запальними кулями. Ніхто з неї не вибіг. Тільки за якийсь час очевидці чули звуки гімну „Ще не вмерла Україна“. Не злякалися арешту, тортур, можливої смерті, не треба їм польської ласки, польських срібняків. Встали за свій народ. Багато їх посудили, кого до смертної кари, кого до довготермінового ув’язнення, але їх лави не поріділи – вставали нові борці. Про маловідомого досі Степана Бандеру заговорила вся українська молодь. Після вбивства Пєрацького смертну кару замінили довічним ув’язненням. Йому вдалося вийти з тюрми. Проте багато націоналістів загинули. Повстанці використовували будь-які засоби самозахисту – це набагато краще, як очікувати чуда.

Болючий до болю спомин. Я оплакую своїх однодумців, здавалось на тому кінець. Їх уже в житті нема. Болюча рана не втихає. Новина – заарештували Йосипа Будника – провідника ОУН. Я кричу: „Без нього неможливо нам працювати в підпіллі“. Боже, невже Ти такий жорстокий? Пробач, Господи! За що караєш наш народ? Я засмутилась душевно. Кричу: „Йосипе, друже мій! Ти в обіймах Берези Картузької. Тримайся! Ти видержиш катування. Вірю: ти не зганьбиш своєї душі. Я впевнена! Ти ждеш появи нової людини від Твого улюбленого Йосипа. Невже не доведеться йому пригорнути своє дитятко до батьківського серця?“

Господи! Зглянься над нашими героями, які хочуть тільки свого, не чужого.

Проминуло небагато часу – 7 днів. Пізний вечір, 11-а година. Стук у двері. Я здригнулась. Переді мною з’явився молодий, красивий чоловік. Страх огорнув мене. Точно: агент. Я мовчу. Він мовчить. Дивиться на мене, а я на нього. Пройшло пару хвилин, і заговорив: „Червона калина розцвіла чи зів’яла?“. „Зів’яла“ – відповідаю. Після арешту Будника я отримала такий пароль. Чому я про це забула? Кинулась в обійми невідомої людини замучена душевним болем, щоденним очікуванням потрапити в руки поліцейської банди. Страхітливі дні, безсонні ночі. Неначе рідний брат біля мене. Ця людина стала для мене дорогою і незабутньою до кінця мого життя. Прийшла до мене людина, яка посвятила свою молодість і навіть життя в ім’я нашого поневоленого народу. Модест Ванчицький – син священика зі Станіславщини. Виконую його завдання. Треба відвести коня в ліс над річкою Збруч, яка ділила нашу Західну Україну із Східною. Привели коня, а я не вмію сісти на нього. Мовчу. Дивлюсь, дивлюсь на нього, і він мовчить. Раптом я крикнула наказовим тоном: „Чого дивишся? Сажай на коня“. „А ти що, сама не можеш вилізти?“Подивився на мене здивовано, посадив. Їду вперше на коні. Я завжди їхала ровером. Сама себе не впізнаю. Мені здавалося, що я виконую геройський чин. От і я герой!

Мене чекав старший чоловік. Зняв мене з коня, пригорнув, віддав секретні приписи, по-батьківськи поцілував, неначе мій тато, посадив на коня, і я поїхала. Горджусь сама собою, наче героєм стала. Тут розум заговорив: „Який герой ні на коня не може вилізти, ні з коня злізти“. Сам Господь підказав: „Не так легко стати героєм“.

Часто справи підпілля вимагали моєї присутності. Бувало доводилося іти до підпільника і брати його, ніби на любовну зустріч. Такі зустрічі бували в лісі або в полі. У такий спосіб передавала літературу, гроші, секретні приписи, збирала членські внески. Підпільна робота – це вічно неспокійна душа, яка то тріумфує, то стогне. Тріумфує тоді, коли виконуєш своє завдання, в іншому разі серце сповнюється зневагою до самої себе. Минають дні, місяці, якась невідома сила огорнула мою душу. Я була веселої вдачі, любила сміятися, коли мені було весело. Раптом моє серце охололо, невимовна туга. Я плачу. Не впізнаю сама себе, щось твориться в моїй душі невідоме. Помітив батько: „Що тебе гнітить в розквіті твоєї молодості?“ Пригорнулась я до тата: „Таточку, я себе не впізнаю. Щось невідоме мене мучить. Досі всі мої друзі в підпільній роботі були для мене неначе рідні брати. А от появилось нове, невідоме відчуття. Я завжди думаю про нового підпільника Модеста. Відрізняю його від усіх. Мені хочеться завжди з ним зустрітись, почути його голос, побачити його погляд, звернений до мене. Чому це так? Таточку поясни!“ Батько гірко засміявся. „Уже до тебе загостило перше кохання“. „І що робити таточку? Така любов в підпіллі мені радості не принесе“. Тато відповідає: „Розум каже одне, а серце не хоче розуму підчинитися. Спробуй поборотись із серцем, а розуму не відкидай. Розум у любові відіграє надзвичайну роль. Будеш слухатись розуму, перша любов святинею твоєї безсмертної душі стане, а душа належить не тільки тобі, а твоїм дітям, онукам, правнукам“.

Пригорнув мене тато, поцілував і відійшов. Що він подумав, що заговорило його серце? Мабуть, у його думках пролетіло далеке минуле, його молодість, яка ніколи не повернеться.

У нашому підпіллі робота не припиняється. Йосип Будник ще в тюрмі. Модест Ванчицький для більшої конспірації переходить жити в інше село, і нам невідомо де. Іноді в святкові дні буває в нас, у гурті молоді. Дає мені без слів відчути: „Я тут заради тебе“. Під школою вся молодь, також надворі. Музика, скрипка, бубон, цимбали. Дівчата і хлопці у вишиванках. Як тільки з’явиться Модест, батько мій тут же забирає його на другий поверх школи. Навчання було на першому, а ми жили на другому. Тато відкривав вікна. Модест починав виконувати українські пісні. У нього був чудовий співочий голос. Тоді не було радіо, телевізорів, молодь використовувала свої співочі таланти. Всі ті пісні були присвячені нашій неньці Україні. Молоді і дитячі душі збагачувались гордістю, любов’ю до своєї Батьківщини.

Тиха, спокійна зоряна ніч. Село спить. Заходить Чорнота, забирає мене з собою. Заходимо в поміщицький зерновий склад. Тут стоги збіжжя. Підпалюємо. Вогонь розгорівся. Я тремчу. Боже, прости! Хліб пропав! „Ні!“ – кричить мій супутник. – „Цей хліб – це кривавий труд нашого народу. Він нам ніколи б не дістався“.

Тихим ходом ми розійшлись. Чорнота в один, а я в другий бік. Ніхто нас не бачив. Не знає про це мій батько, не знала мати Чорноти, і моя мати теж не знала. Зранку ми дізналися, що в той самий час, о 12.30, загорілись усі поміщицькі склади по всій Західній Україні. Слава героям!

Ранок. Вбігає батько в жалюгідному вигляді. Переляканий: „Галя, Модест заарештований. Будь мужньою. Виїжджай з села до Тернополя“. Боявся за Модеста, був упевнений, що це його робота. Від мене того не сподівався. Але мене можуть брати на допит.

Цієї ж самої хвилини я виїхала. Була впевнена, що прийдуть по мене. Модеста протримали місяць у тюрмі. Доказів не було. Рідна його тітка, мамина сестра, була заміжня за поляком, і він допоміг витягти його на волю, але із забороною проживати на Тернопільщині. Мав вернутися у свої рідні краї.

З допомогою підпільника Чорноти я мала можливість у Тернополі зустрітися з Модестом. Вигляд жалюгідний: весь побитий, у синяках, п’яти опухли. Ми мовчали, дивлячись одне на одного. Гірка, болюча хвилина – і заразом щаслива. Ми собі не байдужі. У нас горить перша любов. Прийде час, і нам усміхнеться доля. Серця наші палали надією на краще.

Тихий, спокійний вечір. Прощаємося в мальовничому парку. Чути чудову пісню. „Хто то грає?“ Здригнувся Модест, переляканий: „Це пастка для мене“. Пригорнув мене востаннє і зник. Я осталася сама серед чудової сумної природи під звуками чудової гри. Ні! Я впевнена: це грає не агент. Спотворена людина не зможе в гру віддати свою душевну тонкість. Ні! Це людина, яка страждає не менше за нас. Сиділа я в непомітному кутку до кінця його гри. Він мене не побачив. А я не можу піднятися з місця. Шумить у голові. Мучить думка „Я його більше не побачу“. Господи, прошу, допоможи нам зустрітись. Моя перша любов! Вперше приходить на світ. Тієї хвилини ніхто не пам’ятає. Перша любов незабутня. Вона відіграє велику роль у долі людини. У когось вона, немов мати, рідна, ласкава, а у когось зла, сувора доля мачухи. Видно, людина приходить на світ з визначеною долею.

1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   20


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка