Економічний розвиток ранньофеодальної древньоруської держави київської русі (ХІ хіі ст)



Скачати 468.98 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації11.03.2016
Розмір468.98 Kb.
  1   2   3
2 РОЗДІЛ

ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК РАННЬОФЕОДАЛЬНОЇ

ДРЕВНЬОРУСЬКОЇ ДЕРЖАВИ – КИЇВСЬКОЇ РУСІ (ХІ - ХІІ ст)
У результаті тривалого процесу розкладу первіснообщинного ла­ду і формування феодального суспільства виникла Київська Русь, одна з найбільших держав середньовіччя. Слов'янська державність сформувалася на власній, внутрішній суспільно-економічній осно­ві. Це закономірний результат поділу древньоруського суспільства на класи. Подолання останніх залишків первіснообщинного ла­ду привело до остаточного перетворення племінних вождів та родо­вих старійшин у феодалів, а вільних общинників — у феодальне за­лежне населення. Як і в інших державах, гарантом класових ін­тересів феодалів Київської Русі став репресивний апарат дер­жави.

Головним ядром формування нової східнослов'янської держави було Середнє Подніпров'я. Протягом IX—XI ст. до її складу уві­йшла також значна кількість племен неслов'янського походження. Територія Древньоруської держави — Київської Русі простягалася від Балтійського до Чорного моря і від Закарпаття до Поволжя.

Найбільший розквіт Київської Русі припадає на кінець IX— початок XI ст., коли вона існувала як єдина держава. Цей період її розвитку характеризується виникненням багатьох нових міст, розвитком ремесла, торгівлі. Саме на той час припадає досягнення найвищого рівня консолідації Древньоруської народності. Досягнуті нею певна єдність мови, території, економіки, спільність матеріаль­ної і духовної культури позначились на історичній долі східносло­в'янських народів.

Утвердження феодального способу виробництва в IX—XII ст. обумовило корінні зміни у всіх сферах життя давньоруського су­спільства і насамперед в економіці. Якісно новим елементом вироб­ництва стало одержання додаткового продукту шляхом позаеконо­мічного примусу на користь феодальної верхівки. Данина поступо­во перетворилась у подать на користь князя (держави), частина її згодом трансформувалась у феодальну ренту.

Економіка Київської Русі, незважаючи на подальше зростання товарно-грошових відносин, відзначалася натуральним характером. У IX—XII ст. відбувалося зміцнення її основи — вотчинного госпо­дарства, яке функціонувало в основному на засадах самозабезпе­чення. Це стримувало проникнення товарно-грошових відносин у всі сфери життя ранньофеодальної держави, але не могло перешко­дити їх поширенню взагалі

Ранній етап розвитку феодалізму у Київській Русі характери­зувався поглибленням процесів феодалізації у місті і селі. Зміцнен­ня економічних позицій місцевих феодалів привело на початку XII ст. до занепаду центральної влади, яку уособлював в собі київський князь. Велике поширення імунітетннх прав обумовило політичне-адміністративне роздроблення Древньоруської держави. Однак, незважаючи на це, тенденція до єдності, яка зародилась у східних слов'ян, не згасла.



59

І з формуванням нових умов прогресивні кола давньоруського суспільства продовжували виступати за об'єднання економічного та воєнного потенціалів окремих князівств, за сильну центральну владу.


1. РОЗВИТОК

ФЕОДАЛЬНОГО

ЗЕМЛЕВОЛОДІННЯ
Найважливішою умовою і ознакою феодального способу виробни­цтва є дрібне селянське виробництво при пануванні великої земель­ної власності привілейованої верхівки. Землевласники були зв'язані між собою системою васальних відносин. На чолі їх стояв верхов­ний номінальний власник всієї землі в державі. Такий верховний глава, сюзерен, спирався на залежних від нього великих землеволодільців — васалів; останні, в свою чергу, могли мати своїх васалів і, таким чином, були — щодо своїх васалів — теж свого роду сюзе­ренами. Така ієрархічна структура, своєрідна піраміда, кінчалась верствою відносно дрібних привілейованих землеволодільців. Основу цієї піраміди становив численний клас феодальне залежних селян, який, однак, стояв уже поза феодальною ієрархією. Кожен васал повинен був подавати своєму сюзерену допомогу, передусім воєн­ну, а сюзерен — охороняти його привілеї. Ієрархічна організація феодальних землеволодільців була соціальною і одночасно політич­ною (державною) системою, яка забезпечувала панівному класу можливість експлуатувати селянські маси, праця яких була основ­ним джерелом існування феодалів. Такий устрій існував і в Київ­ській Русі.

Уже в договорі Олега з Візантією 911 р. від руської сторони ви­ступають посли (“слы”) великого князя, глави держави, і його ва­салів: “...Олга, великого князя рускаго, й от всъх, иже суть под рукою его, свътлых... бояръ...” [173, 124]. Під “свътлыми” треба розуміти князів-васалів, які посідали в ієрархії перші місця після великого князя. Так, у договорі, укладеному князем Ігорем з Візан­тією, зазначено, що до візантійського цісаря були відряджені посли “от Игоря, великого князя рускаго й от всякоя княжья...” (“князя й боляри”) для укладення мирного договору. З цього документу, як і з договору 907 р., видно, що в державній ієрархії бояри після князів займали друге місце. У договорах з греками і в інших дже­релах не раз згадуються “мужи”, “княжі мужи” і “нарочитые мужи”, які стояли в одному ряду з боярами — князівськими васалами. Така сама ієрархія існувала і в окремих князівствах як перед включенням їх до складу Древньоруської держави, так і після.

Князі і бояри, котрих в офіційних документах називали “лучшими”, “нарочитими мужами” і просто “мужами”, становили при­вілейовану верству. Бояри поділялися на дві категорії: на бояр
60

князівських, тобто безпосередніх васалів князя, членів його старшої дружини, які брали також участь у князівській раді, і на так зва­них земських бояр, тобто місцеву феодальну знать, яка не належа­ла безпосередньо до князівського оточення. В Новгороді, наприк­лад, земські бояри входили в “тисячу”, окрему військову організа­цію, яка протиставлялася князівській дружині. Таке саме боярство було в Києві і в інших містах. Воно пізніше, в XIII ст., у Галицько-Волинському князівстві являло собою могутню політичну силу, що довго виступала проти нейтралістських тенденцій у політиці галицько-волинських князів.

У міру розширення феодального землеволодіння (за рахунок як захоплення земель селянських громад місцевою знаттю, так і роз­дачі їх старшим, а потім і молодшим дружинникам), у законодав­чому порядку закріплювалося привілейоване становище феода­лів [173, 128].

У період Київської Русі різні за своїм походженням групи фео­далів (загалом — боярства) консолідувалися в клас-стан, за яким були закріплені такі основні привілеї: право володіння землями (вотчинами); право на визиск населення, що проживало на цих землях, і право судити і карати його. Крім того, закон охороняв життя, здоров'я і честь представників панівного класу системою численних штрафів. Привілеї феодалів на право земельної влас­ності закріплялися також у нормах спадкоємного права (після смерті чоловіка спадкоємицею в певних випадках визнавалася його жінка). Великі феодали (а також купці), як припускає Б. О. Рибаков, мали право на особливий “знак власності”, а деякі родини — і на особливий знак на перснях-печатках.

Земельні володіння князів і бояр зростали з кожним десятиріч­чям. Уже княгині Ользі, наприклад, належали села Ольжичі й Будутино та замок Вишгород. Онукові Ольги, князю Володимиру Святославовичу, належало село Берестове під Києвом, а його сино­ві, князю Ярославу — село Ракома під Новгородом. Син Ярослава, Ізяслав, десь близько середини XI ст. володів селом під Дорогобужем. Князівські села згадуються навколо Любеча і Чернігова. Андрій Боголюбський (друга половина XII ст.) мав під Володими­ром на Клязьмі м. Боголюбове із замком.

Великі земельні володіння належали й жінкам князів. Володи­мир Святославович передав, наприклад, своїй жінці Рогніді село під Києвом. Вона мала також м. Ізяславль. За 1158 р. літописець повідомляє, що князь Ярополк “по своем животе вда [передав] княгини 5 сел ис челядью..”. У княгині Єфросинії близько 1128 р. було село під Полоцьком.

Князі певну частину своїх володінь роздавали васалам різних рангів, у тому числі, як згадувалося, молодшим дружинникам (“от­рокам”), а також визнавали за ними право власності на захоплені землі. Боярські села, взагалі володіння були розкидані на всій ве­личезній території Древньоруської держави.
61

З часу схрещення Русі (988 р.) починає розвиватися церковне землеволодіння. Князь Володимир Святославович після висвячення першого на Русі митрополита подарував йому м. Переяслав на Дніпрі. У 1150 р. князь Ростислав виділив кілька сіл Смоленській єпіскопії. Церковне землеволодіння, особливо монастирське, швидко зростало. Князі і бояри часто жертвували монастирям землі. Так, князь Ізяслав (кінець XI ст.) подарував Києво-Печерському мо­настиреві сусідню гору. В 1128—1132 рр. князь Мстислав Володи­мирович і син його Всеволод віддали Юрійовському монастиреві село Буйце “с данью й с вирами й продажами”, тобто з правом зби­рати на свою користь данину й судові штрафи. Князь Ярополк (друга половина XII ст.) віддав монастиреві аж три волості — Небльську, Деревську і Луцьку, а донька його за заповітом відпи­сала монастиреві 5 сіл з челяддю. Однак монастирі не лише при­ймали дароване, а й енергійно захоплювали землі. Одним із найбіль­ших феодальних землевласників став Києво-Печерський монастир.


2.СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКЕ

ВИРОБНИЦТВО


Східні слов'яни перейняли і розвинули далі ту відносно високу культуру землеробства, яку створили їх попередники — племена, що в різні часи заселяли Східну Європу. Рівень землеробства, до­сягнутий східним слов'янством у VI—IX ст. і в часи Древньору­ської держави, характеризувався передусім знаряддями, що викори­стовувалися для обробітку грунту. Оскільки ж у нього панувало орне землеробство, насамперед слід звернути увагу на рільничі зна­ряддя праці. Аналізуючи робочі частини знайдених рільничих зна­рядь, а також архаїчні знаряддя, якими в дореволюційний час користувалися подекуди в нашій країні, дослідники виділили три основні види орних знарядь періоду Київської Русі: рало, плуг і со­ху [191,56].

Рало в лісостеповій зоні Східної Європи, багатій на родючі чор­ноземні грунти, було відоме, як припускають, ще в добу бронзи. Воно було поширене і в часи Київської Русі *. Спочатку рало не мало залізного наральника, і в такому вигляді, тобто цілком дере­в'яне, дожило на Україні до пореформених часів, але вживалося в ці пізніші часи лише як допоміжне знаряддя — не для оранки, а для розпушування вже зораного грунту.

Рало із залізним наральником було відоме східнослов'янським племенам, як зазначалося, з часів черняхівської культури, задовго

––––––––––––––––

* Князь Святослав Ігоревич у 964 р., під час походу на хозар, запитав в'ятичів: “Кому данину даєте?”—і дістав відповідь: “Хозарам по шелягу від рала” [380, ч. 1, 47]. Тут ралом названо площу землі, що оброблялася окре­мим господарством з допомогою цього знаряддя.
62

до Київської Русі. Воно було клиноподібне з довгастою вузькою лопаттю і виготовлялося з залізної пластинки [191, 58}. Таке зна­ряддя справило великий вплив на розвиток землеробства. Оціню­ючи роль орного знаряддя з залізним наконечником, Ф. Енгельс писав: від того часу, як воно з'явилося, “...стало можливим зем­леробство у великому розмірі, рільництво, а разом з тим і практич­но необмежене для тодішніх умов збільшення життєвих припасів...” [15, 31}.

Пізніше, в VI—VIII ст., тобто ще до виникнення Київської Русі, рало з залізним наконечником поширилося на лісистій місце­вості Східної Європи; причому його освоїли не лише слов'янські, а й неслов'янські племена цієї зони. Орне землеробство в той пе­ріод стало домінуючою галуззю сільського господарства у всіх схід­нослов'янських племен *.

Реконструйоване рало складалося з трьох головних дерев'яних елементів: стебла, ральника і держака. Ширина борозни, проведе­ної ралом, дорівнювала 8—10 см, причому при клиноподібній фор­мі наконечника внизу між борознами залишалася смуга незораної землі. Крім того, таке знаряддя не могло підрізувати і перевертати шар грунту. Вузьколопатеве рало, отже, було порівняно мало ефек­тивним знаряддям. Дальша еволюція орного знаряддя у східних слов'ян позначилася появою у другій половині І тисячоліття н. е. рала з широколопатевим наральником. Воно в період Київської Русі поширилося майже на всю територію держави. Щоправда, продовжувало застосовуватись і вузьколопатеве рало.

Рало з широколопатевим наральником-полозом і відвальною дош­кою не розпушувало грунт зверху, а підрізувало його горизонталь­но, прокладало більш широку борозну і не залишало між борознами в нижньому шарі грунту незораної смуги, однак потребувало по­вторної перехресної оранки. При горизонтальній оранці підрізува­лося коріння рослин (бур'янів і взагалі трав, у тому числі степо­вих), що своїм корінням заглиблювались у грунт до метра і робили степ неприступним для рала з вузьколопатевим наральником. У техніці обробітку грунту це був очевидний крок уперед. Нове ра­ло дозволило підвищити продуктивність праці землероба й розши­рити посівні площі. За часів Київської Русі широколопатеве рало стало одним з основних орних знарядь.

Майже одночасно з ралом у “Повісті временних літ” згадується і плуг. У 981 р. князь Володимир, син Святослава Ігоровича, “вятичи побъди й възложи на ня дань от плуга, яко же й отець его имаше” [380, ч. 1, 58}. Ця звістка літопису породила полеміку в науковій літературі. На думку одних дослідників, рало і плуг — лише різні назви для одного й того ж знаряддя; на думку інших


––––––––––––––

* Численні залізні наральники, знайдені у 30-ті роки XX ст. на Райко-вецькому городищі (Бердичівський район Житомирської області), мали дов­жину від 15,4 до 19,5 см при ширині лопаті від 8,3 до 9,5 см.


63

плуг — саме те землеробське знаряддя, що прийшло на зміну ралу. На нашу думку, рало перетворилося на плуг завдяки удоскона­ленню відвальної дошки: в ралі відвальна дошка (полиця) лише відсувала зорану землю в один бік, тепер перед нею було прироб­лено (до стебла—гряділя) чересло (ніж). Вертикально поставлене, воно нарізувало шар грунту, який підрізувався наральником (ле­мешем), настромленим на горизонтальний полоз (повзун). Чересло, таким чином, уможливило перевертання грунту в бік, протилежний незораному полю.

Поява плуга напередодні утворення Древньоруської держави і поширення його вже на початку її існування зумовили піднесення землеробства як головної галузі господарства *. Плуг різко підви­щив передусім якість обробітку землі. Перевертання грунту сприя­ло проникненню в нього вологи, повітря, тепла, прискоренню важ­ливих біохімічних процесів, в результаті чого помітно збільшува­лася родючість грунту. Разом з тим нове орне знаряддя порівняно дорого коштувало. До того ж у нього впрягалося не менше двох пар волів (на твердих, а також вкритих рясним покровом трав грун­тах), тоді як у рало — одна пара. Крім того, орати плугом потрібно було вдвох — плугатарю й погоничу. Через усе це плуг став прина­лежністю господарства феодалів і більш-менш заможних селян. Не забезпечені худобою господарства мусили користуватися ралом. Була й ще одна причина, яка на багато століть затримала існування рала. Плуг, хоч і піднімав твердий і пророслий травами грунт і пе­ревертав його, але не міг добре розпушувати землю. Така операція проводилася з допомогою рала, яким орали впоперек поле, вже об­роблене плугом.

Плуг глибоко входив у землю і піднімав важкі чорноземні грун­ти, поширені в степових і лісостепових зонах. Що ж до лісової зо­ни з підзолистими й піщаними грунтами і тонким шаром чорнозе­му (де глибока оранка і перевертання грунту були недоцільні), то там застосовувалася соха різних конструкцій, відповідно до при­родних особливостей даного району. На основі етнографічних і ар­хеологічних матеріалів дослідники виділяють дві основні групи знарядь цього типу: сохи, які при оранці поставлені похило до грунту і зверху розпушують його; сохи, що при оранці поставлені горизонтально і знизу підрізують шар грунту. До першої групи на­лежать переважно сохи однозубі (зуб — сошник) і багатозубі, до другої — двозубі. Якість обробітку грунту сохами першої групи по­дібна до тієї, яку забезпечує вузьколопатеве рало; що ж до другої групи, то якість їх роботи наближається до ефекту роботи широко­лопатевим ралом. Двозуба соха, як і рало, не перевертала, а тільки


–––––––––––

* Дальший крок у вдосконаленні плуга полягав у приробленні колісного передка до переднього кіпця граділя. Колісний передок надавав плугу потріб­ної стійкості, від чого стала рівною борозна. Такий плуг, як припускають, існував у Київській Русі поруч з безколісним.


64

розпушувала шар грунту; разом з тим вона, як і плуг, підрізувала шар грунту знизу. Простіші однозубі й багатозубі сохи застосову­валися найчастіше на кам'янистих місцях або на недавно розчище­них лісових ділянках, двозубі — у лісових районах.

Для очищення поля від непотрібних решток рослин, роздрібнен­ня грудок і загортання посіяних зерен застосовувалася борона — неодмінний супутник орних знарядь. У Київській Русі існувало, треба думати, декілька видів борони. Найстарішим з них можна вва­жати борону-суковатку, яка застосовувалася на півночі й в україн­ському та білоруському Поліссі навіть у XIX ст. Виготовлялася суковатка з нижнього стовбура ялини з коротко обрубаними й за­гостреними гілками-сучками, що правили за зубці. Були також борони більш складної конструкції; з суковатих гілок, зв'язаних примітивною рамою, борона-плетушка (з кілочками) і так звана те­сана борона, дуже подібна до пізнішого типу дерев'яної борони, по­ширеної у селянському господарстві дореволюційного часу.

Обробіток певної площі землі рік у рік примітивними знаряд­дями і засівання її однорічними злаками неминуче призводить до виснаження грунту і зміни його структури. Внаслідок цього родю­чість землі поступово настільки занепадає, що вже не виправдовує витрачених праці і засобів. Отже, виникає потреба відновлення ро­дючості грунту. За умов наявності величезних, мало заселених, а то й пустинних просторів степу і лісостепу така проблема розв'язу­валась просто. Землероб, виснаживши протягом 5—10 років (а то й більше) ділянку, залишав її і займав нову з тим, щоб , виснажив­ши і її, повернутися на старе місце. Стара ділянка після кількох років “відпочинку” відновлювала свою родючість. Так стихійно ви­никала перелогова система землеробства. З'явившись задовго до Київської Русі, вона затрималась як анахронізм у степових місце­востях півдня і сходу нашої країни до початку XX ст.

У період Київської Русі перелогова система панувала у півден­них і південно-східних місцевостях держави, сусідніх з територією, зайнятою кочовими племенами й народами, зокрема вздовж р. Росі. Проте спустошуючі напади кочівників на ці руські землі примуси­ли населення відступати в більш залюднені райони. Ця обставина, а також природний приріст населення в Древньоруській державі зумовлювали необхідність заміни перелогової системи. Відносне ско­рочення потрібної для землеробства земельної площі змушувало зем­лероба дбати про збільшення збору злаків не способом простого роз­ширення посівних площ, а шляхом поліпшення їх обробітку і ско­рочення періоду “відпочинку” ділянок. Таким чином з'явилася нова парова система.

Парова система була результатом природної еволюції перелогу. Скорочуючи щораз більше строк “відпочинку” ділянки, землероб врешті-решт довів цей строк до одного року, перетворивши пере­логову систему на двопілля. При цій новій системі зусилля земле­роба зосереджуються на одній, постійній ділянці, лише поділеній


65

на дві рівні частини: в той час як одна експлуатується протягом року, друга “відпочиває”. Разом з тим двопілля мало й ту вигоду, що давало землеробу більші можливості для боротьби з бур'янами, чагарниками. Двопільна система, зародившись десь близько се­редини І тисячоліття н. е., поширилася в усіх місцевостях Київ­ської Русі, за винятком степових і лісистих районів.

Однак на двопіллі прогрес у землеробстві не спинився. За свід­ченням деяких авторів, у Київській Русі існувала і трипільна си­стема обробітку землі. Так, арабський автор Ібрагім ібн Якуб (X ст.) пише, що слов'яни сіють двічі на рік: влітку (озимі куль­тури) і навесні (ярі), і двічі збирають урожай. Про озимі і ярі культури (у XII ст.) згадується і в Новгородському літописі. Крім того, зерна озимих культур було знайдено в ряді поселень київської доби в приміщеннях разом з ярими культурами під час археоло­гічних розкопок. Наведені факти дають підставу зробити висновок про те, що принаймні в цю добу, якщо не раніше, оброблюване по­ле вже почали ділити в деяких місцевостях країни на три части­ни — одну для озимини, другу для ярини, залишаючи третю під па­ром. А це вже був перехід до трипільної системи *. Трипільна си­стема, таким чином, збільшувала культурну площу землі, бо під паром лишалася тепер не половина, як при двопіллі, а тільки тре­тина її; чергування ж озимини і ярини з їх систематичним “відпо­чинком” (через кожні два роки) забезпечувало зберігання необхід­ної структури грунту.

Трипільна система, як більш прогресивна, поступово поширюва­лася на нові, переважно більш заселені місцевості, в одних випад­ках витісняючи двопілля, а в інших (це стосується певних ра­йонів) — співіснуючи як з двопіллям, так і з перелогом і вирубною системою.

При вирубній системі землеробства важливе значення мав перед­усім вибір відповідної ділянки. Враховувалися при цьому особ­ливості грунту, доступ сонячного проміння, захист від холодних північних і північно-східних вітрів тощо. Вибирали найчастіше ді­лянки із суглинистими і супіщаними грунтами, рясно вкритими лі­щиною, вільхами або березовим лісом. Після цього приступали до вирубу. Вируб з допомогою залізної сокири (з горизонтальною втул­кою і широким лезом) відбувався з таким розрахунком, щоб під­рубані дерева вкривали рядами по можливості всю ділянку. Якщо ділянку готували під ярину, це робилося зимою (в січні), якщо під

––––––––––

* Щоправда, В. Й. Довженок зауважує, що розподіл поля на три частини не обов'язково свідчить про існування трипільної системи, тому що озимина і ярина могли існувати і при інших системах, в тому числі і при двопіллі (коли вони займали разом половину культурної площі, тоді як друга половина лишалася під паром), однак це обов'язково повинно було привести до три­пілля [191, 121—122}.

Деякі радянські вчені, зокрема такий відомий спеціаліст, як П. 1. Ля-щенко. вважали, що трипілля почало поширюватися на Русі лише з XV ст.


66

озимину, то восени. Давши зрубаному дереву просохнути, присту­пали до наступної операції — спалення його. Вогонь, пожираючи деревину й бур'ян, прожарював верхній шар грунту, вкритий пере­гноєм від впалих дерев і різних рослин, вглиб до 5 см. Вогонь був, та­ким чином, своєрідним засобом обробітку грунту. Після цього ді­лянку засівали, загортаючи зерна бороною-суковаткою або волоку­шею (пізніше, з поширенням вирубної системи, для обробітку діля­нок застосовували однозубі й багатозубі сохи). Проте такий обробі­ток ділянки вимагав великої праці і був під силу лише значному колективу (великій родині або кільком родинам); крім того, протя­гом трьох-чотирьох років ділянка цілком виснажувалась, і треба було переходити на інше місце. Внаслідок дальшого прогресу, а та­кож винищення лісових масивів вирубна система мусила поступа­тися перед орним землеробством. Вона залишилася до того ж в дуже обмеженому розмірі, як зазначалося, у відсталих у господар­ському відношенні лісових місцевостях.

У Древньоруській державі вирощувалися майже всі ті сільсько­господарські культури, що і в пізніші часи. Головну роль відігра­вали злакові, передусім жито, поширене головним чином у північних районах країни, а також пшениця (більш вимоглива щодо кліматич­них умов), що культивувалась на значних земельних масивах у пів­денних місцевостях. Пшениця поділялася на озиму та яру, на м'яку і тверду. Важливе місце серед злаків посідав ячмінь; за ним йшли овес, просо, гречка (багатьох сортів). З бобових культур поширення здобули горох, вика, сочевиця і власне боби. З технічних культур відомі були льон і коноплі, а також рижій (олійна рослина).

Крім орного землеробства й зернових культур, успішно розвива­лося городництво. Городи були не тільки в сільських місцевостях, а й близько таких великих міст, як Київ. Перше місце серед городніх культур належало капусті і ріпі, друге — маку, огіркам. Повсюдно поширені були цибуля і часник. Розводили також хміль, потрібний для виготовлення різних відомих на той час напоїв.

  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка