Філософія життя як глибока етизація українського Сократа – Г. С. Сковороди



Скачати 153.44 Kb.
Дата конвертації26.03.2016
Розмір153.44 Kb.
К.І Приходченко,

д.п.н., професор,

Заслужений учитель

України (м.Донецьк)



Філософія життя як глибока етизація українського Сократа – Г.С. Сковороди
Коли дух людини

веселий, думки спокійні,

серце мирне

-то й усе світле,

щасливе, бажане

Г.С. Сковорода


Постановка проблеми. Філософія Г.С. Сковороди зверталася до питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя, що є надзвичайно актуальним і в сьогоденні.

Мета і завдання. Розглядаючи філософські погляди Григорія Сковороди, ставимо за мету: виокремити ідеалістичні та раціоналістичні риси пізнання світу через розум; умотивувати питання побудови світу та сенсу людського життя і щастя; виділити педагогічні роздуми про гармонію між розумом і волею. Для цього вирішуватимуться такі завдання: наводитиметься коментар з його літературних творів, філософських притч, діалогів; систематизуватимуться філософсько-педагогічні принципи великого українського мислителя.

Наукові дослідження проблеми. Вивчення творчого доробку Г.С. Сковороди займалися Д.Пагалій, І.Головака, Н.Горбач, Л.Губерський, О.Зубалій,Л.Маковець, І.Овчаренко, І.Огородник, В.Петров, М.Попович, І.Сюндюков, В.Шинкарук, Д.Чижевський та інші [1-14]. Учених цікавили різні аспекти поглядів філософа, а саме: етика Григорія Сковороди; православне світосприйняття; гуманістичні погляди тощо.

Основний зміст статті. Головну роль у становленні Сковороди як ученого відіграла Києво-Могилянська Академія. Саме тут майбутній філософ опанував античну спадщину, зокрема ідеї Сократа й Платона, Цицерона й Лукреція Кара; пізнав вчення великих природознавців Коперника й Галілея, Бекона й Декарта сприйняв критичне ставлення до Святого письма, поступово переконувався в безмежних можливостях розкріпаченого розуму вільної людини.

Світогляд Сковороди як просвітителя-демократа формувався також на українській літературній спадщині XVII століття з її гуманістичними традиціями й літературі Нового Часу, пов’язаної з народною творчістю і просвітницькими ідеями.

Основною проблемою філософії Сковороди є проблема людини, її щастя і шляхів досягнення цього щастя. Ця проблема органічно випливає з філософської системи Сковороди, з його вчення про дві натури і три світи. Логічним завершенням філософського вчення були не лише розроблені на його основі етичні принципи, а й власне життя філософа, яке він підпорядкував реалізації цих принципів. В своєму практичному житті він прагнув не відступати від них.

Онтологічною основою вчення Сковороди є концепція трьох світів і двох натур: «Весь мир состоит из двух натур: одна - видимая, другая -невидимая. Видимая натура называется тварь, невидимая – Бог» [15, с.231] . Це перший основоположний принцип філософської системи Сковороди, спираючись на який можна стверджувати, що філософська позиція мислителя - об'єктивний ідеалізм. Сковорода учив, що в усьому треба бачити двоїстість: видиме і невидиме, зовнішнє і внутрішнє, тілесне і духовне, тлінне і вічне, матерію і форму, старе і нове, явне і таємне.

«У цьому— цілому світі, — писав Г. Сковорода, — два світи, з яких складається один світ: світ видимий і невидимий, живий і мертвий, цілий і розпадливий. Цей — риза, а той — тіло. Цей — тінь, а той — дерево. Цей — матерія, а той — іпостась, себто основа, що утримує матеріальний бруд так, як малюнок тримає свою барву. Отже, світ у світі то є вічність у тлінні, життя у смерті, пробудження у сні, світло у тьмі, у брехні правда, у печалі радість, в одчаї надія» [ 15, с. 623]. Тезу про двонатурність світу Сковорода повторює сотні разів із десятками відтінків, беручи в основу автетичне розуміння буття як єдності протилежностей. Видимий матеріальний світ (Сковорода називає його по-різному: «матерія», «стихія», «земля», «плоть», «тінь», «ніч», «смерть», «попіл», «пісок» тощо) — це лише бліде відображення невидимого світу, який є реальним. Невидиму натуру або вічність, дух, істину він розуміє як Бога, нематеріальну основу всіх речей — як вічну і незмінну першооснову всього існуючого. Але невидима натура існує лише у видимій. Тобто обидві натури невід'ємні, взаємопов'язані. Оскільки невидима духовна натура існує поза простором і часом, то вічною є і тінь її — матерія, як постійною є і їх взаємна боротьба. З того, що в усьому сущому існує два єства — невидиме і видиме, Сковорода робить висновок про неможливість зникнення чи загибелі чого-небудь. Загинути нічого не може, воно лише втратить свою тінь. І пояснює це аналогією: художник намалював оленя, потім стер фарби. Малюнок зник, а образ оленя не може зникнути.

Прагнучи створити практичну філософію, Сковорода не приділяв належної уваги теоретичній довершеності, формальній систематизації своїх ідей. Тому про його метафізику, онтологію чи гносеологію можна говорити лише з певним застереженням, оскільки він не дав повної аргументованої відповіді на всі питання, які міг би поставити філософ. Це аж ніяк не є результатом необізнаності Сковороди в галузі філософії. Це наслідок його слідування філософській традиції, започаткованій ще еллінами, коли гідним філософи вважали лише певний, чітко окреслений ракурс бачення світу, у центрі якого — людина.

Своє філософське вчення Сковорода сформував під впливом античної і середньовічної європейської філософії (Фалес, Піфагор, Геракліт, Сократ, Платон, Аристотель, Пліній, Е. Роттердамський); народної творчості (міфи, легенди, думи, перекази, народні прислів'я та приказки); вітчизняного просвітництва (К. Транквіліон-Ставровецький, Ф. Прокопович, С. Полоцький, М. Козачинський, Г. Кониський). За своїм змістом і спрямуванням філософія Сковороди відрізнялася від філософії професорів Києво-Могилянської академії. Розвиваючи традиції" Просвітництва, Сковорода відходить від догматичного наслідування своїх учителів, засвідчуючи це вже в загально- філософській орієнтації. Якщо провідною тенденцією філософських курсів києво-могилянців був арістотелізм, Сковорода тяжів до ідей Платона, який в академії був об'єктом критики. Якщо професори акцентували увагу на дослідженні проблем онтології та гносеології, що розглядалися у контексті зовнішнього світу, то Сковорода зосередився на етико-гуманістичній проблематиці: у нього на передньому плані не світ, а людина і духовне начало в ній. Всупереч своїм учителям, які зводили небесне до земного, возвеличуючи не лише розум, а й земне життя людини, він підносив природу до Бога, засвідчував другорядність людської плоті й понад усе ставив у людині істинно людське — духовність, дух, зводячи до них сутність людського життя. На відміну від науково-освітніх праць професорів Києво-Могилянської академії , просвітницька філософія Сковороди мала яскравий етико-гуманістичний вияв.

Сковорода створив власну філософську систему, специфічний стиль і форму філософського мислення. Його філософствуванню властиве органічне поєднання художнього і раціонально-абстрактного світоспоглядання. Наслід­ком такого поєднання став універсальний алегоризм (іносказання), у якому предмети і явища осмислюються не в сукупності властивостей, не в цілісності, а лише в абстрактно-схематичному образі їх як символи. Один із найавторитетніших дослідників його творчості Д. Чижевський писав: «Філософічний стиль Сковороди - це своєрідний поворот філософічного думання від форми мислення в поняттях до якоїсь первісної форми мислення в образах та через образи. Він повертається від термінологічного вжитку слів до символічного їх вжитку. Сковорода пристосовує скарб філософської термінології до свого стилю думання: поняття стають символами» [14, с. 209].

Наслідуючи традиції неоплатонізму і християнської символіки отців церкви, німецьких містиків та українських мислителів доби Київської Русі, Просвітництва, Сковорода розглядає символи як «іпостась істини», як те, що допомагає пізнати неземне, відкриває нове бачення речей. У нього символи не мають твердого, усталеного значення, а постають як певна множинність значень, межі яких то суміжні, то перехрещуються, а інколи просто суперечливі. Та це не завадило йому, використовуючи образно-символічне мислення, вести напружений діалог із власним сумлінням у пошуку правди, добра й істини, що було в руслі тогочасних культурних вимог.

Відповідав принципам барокової культури й антитетичний метод філософствування Сковороди. Вчення про малий світ — основа його філософської системи. Сутність малого світу — людини (як і великого) Сковорода розкриває, виходячи з концепції двонатурності світу. У людині, як і в усьому існуючому, є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне, зовнішнє і внутрішнє. Свого справжнього вияву, власне людського буття людина набуває не з появою тілесності з її чуттєвими властивостями, а лише за умови осягнення нею невидимості, глибинних внутрішніх духовних джерел. Тому принцип «пізнай себе» проходить крізь усі його філософські твори. Він постійно повторює: «побач самого себе», «слухай себе», «поглянь у себе самого» [15].

У духовному самопізнанні Сковорода вбачав ключ до розкриття таємниць буття світу і самої людини. «Якщо хочеш виміряти небо, землю і моря — повинен спочатку виміряти себе» [15, с. 207]. Процес самопізнання, спрямований на осягнення невидимої натури в людині, він розглядав як Богопізнання. Істинна людина і вічність, Бог та Христос — суть те саме, стверджував Сковорода. Допомагає людині пізнати в собі Бога Біблія, або третій світ — світ символів, як самостійна реальність. Біблія, на думку Сковороди, «є аптека, набута Божою премудрістю, для лікування душевного світу, не виліковного жодними земними ліками». Мудрість, виражена в Біблії, випробувана віками, тому заперечувати її — нерозумно. Водночас він застерігає від буквального тлумачення змісту Біблії, оскільки, окрім зовнішнього вияву, тобто словесних знаків, вона має втаємничений духовний, невидимий світ. Сковорода поділяв точку зору, згідно з якою давні мудреці передавали свої думки не словами, а образами, тобто символами. Тому Біблія для нього — особливий світ символів, центральним серед яких є Сонце, що символізує істину, вічну натуру, або Бога. Головна мета кожного символу Біблії — допомогти людському розуму пізнати духовні начала, невидимості. Тож завдяки третьому символічному світові невидимий світ стає видимим, досяжним для людського сприймання.

Отже, вся філософська система Сковороди у своєму внутрішньому єстві пронизана антитезами видимого і невидимого світів, що постають у найрізноманітніших ракурсах. Це засвідчує, з одного боку, сприймання буття всього сущого у стані постійного неспокою, взаємодії протилежностей, а з іншого — така автетичність є вираженням абсолютної повноти буття, в якій зливаються протилежні ознаки, які містять у собі все існуюче. З огляду на таку світоглядно-методологічну позицію Сковороди, Д. Чижевський назвав його найвизначнішим представником традицій античної та християнської діалектичної методи.

Принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об'єкту його філософствування — духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока етизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» -Бога. Центром цього складного процесу є серце — духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» («сродної») праці — її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «сродної» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття, життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними — жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здійсненною, «споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.

Матеріальний світ існує всюди, і не можна знати жодного місця, де б його не було. Але так само всюди існує і невидимий світ, тобто видимий і невидимий світи нерозривно пов'язані один з одним.

Думку про те, що основою всіх речей, їх діяльністю і рушійною силою є саме невидима натура (Бог, дух), Сковорода розкриває і поглиблює у філософському творі "Наркіс" (1767). У цій праці мислитель пише, що невидимість "першенствує" в усіх без винятку речах матеріального світу і в самій людині. А Бог є не що інше, як "вічна глава і таємний закон у тварях". Закон же цей є "господньою природою", тобто невидимою натурою, що не підлягає тлінню. Вона всьому є основою, початком, а сама -безпочаткова, не обмежена ні часом, ні місцем, ні статтю. Отже, у працях Сковороди Бог означає не тільки невидиму натуру чи просто натуру, а й закономірність, що лежить в основі існування матеріального світу. На думку філософа, з того, що в усьому існує два єства – невидиме (Боже) і видиме (речовинне), випливає неможливість зникнення, загибелі чого-небудь. Загинути ніщо не може, воно тільки втрачає свою тінь. Викладаючи свою концепцію двох натур, Сковорода, хоч і визнавав невидиму натуру більш важливою, однак неодноразово підкреслював її тісний зв'язок з натурою видимою. Наголошував на їх єдності.

Важливе місце у вченні філософа займає питання співвідношення між сутністю і явищем, формою і матерією: сутність - невидима, явище - видиме. Під поняттям "явище" Сковорода розумів матеріальний світ, об'єктивно існуючий, який чуттєво сприймається, тобто видиму натуру. Явище являє собою світ речей, в противагу якому сутність - духовна натура. Потрібно відзначити, що Сковорода проповідував об'єктивний ідеалізм, був спадкоємцем філософських ідей Платона.

Концепція трьох світів Григорія Сковороди стверджує, що існують світи:

1) великий або макрокосмос (Всесвіт);

2) малий або мікрокосмос (людина);

3) символічний (Біблія, міфологія, тощо).

Поділ світу на його різновиди, як і поділ його на видиму і невидиму натури, сягає в античну філософію. Там була висловлена думка про тотожність людини з всесвітньо-космічною субстанцією. В цій концепції єдності людини і Всесвіту людина - малий світ, мікрокосмос, що зосереджує в собі всі особливості Всесвіту макрокосмосу. Тобто людина - це модель великого світу, його копія у зменшеному розмірі. За вченням Сковороди, великий світ є весь світ речей, Всесвіт. Розглядається як безконечний і безмежний. Особливо необхідно зазначити, що Всесвіт складається з багатьох світів, яких існує безконечна кількість. В основі всіх матеріальних речей, за твердженням Сковороди, лежить єдність чотирьох елементів - вогню, повітря, води і землі. У цьому вбачається наслідування Сковородою вчення Арістотеля, що першим винайшов це. Переносячи дану концепцію на мікрокосмос, тобто людину, Сковорода впевнений, що тілесне здоров'я людини є ніщо інше, як рівновага цих чотирьох елементів.

Позитивним моментом пантеїстичного світогляду Григорія Сковороди є насиченість його вчення діалектикою. Всі речі у великому світі, за його твердженням, зіткані з протилежностей і знаходяться у постійному русі. Виходячи з розуміння Сковородою природи великого світу, його погляди в цілому можна охарактеризувати як ідеалістичний пантеїзм у своєрідній формі. Специфіка полягає в тому, що він історично є перехідною формою від теїзму через об'єктивний ідеалізм до матеріалізму.

В розумінні матеріального світу Сковородою поряд з ідеалістичними поглядами важливо визначити такі прогресивні положення:

твердження про вічну зміну і рух матеріального світу;

визнання суперечливої природи світу речей та нерозривного зв'язку протилежностей;

проголошення існування безлічі світів, вічності та безконечності матерії;

послідовний антиклерикалізм і відхід від офіційного вчення православної церкви.

Другим різновидом є малий світ, або мікрокосмос. Під цим Сковорода розумів людину. Він пояснює її сутність, виходячи із своєї концепції двох натур: усі світи, в тому числі і малий світ, складається із видимої і невидимої натур. Отже, і в людині є видиме і невидиме, тілесне і духовне, тлінне і вічне. Якщо людина вмирає, то вона втрачає видиме, тілесне, свою тінь. А духовне, невидиме зостається, бо воно вічне.

За вченням Сковороди, створення справжньої людини відбувається не тоді, коли з'являється тілесна людина з її чуттєвими властивостями. Тілесна людина - несправжня: вона - тінь і ніщо. Справжня людина виникає тоді, коли вона осягає невидимість.

У творах мандрівного філософа людина виступає мірою всього існуючого, бо перш ніж пізнати великий і символічний світи, людина повинна пізнати саму себе.

Найважливішим для людини Сковорода вважав щастя. Щастя повинно бути побудоване на непохитній основі, яку складає невидимість. Воно не залежить ні від землі, ні від небес. Наше щастя - світ душевний, пізнання самого себе. У кожної людини є своя природа.

З'ясування своєрідності філософського вчення Сковороди пов'язане також з його ставленням до таких джерел, як Біблія та міфологія. Розглядаючи "символічний світ" та його місце в системі поглядів філософа, звичайно говорять лише про Біблію, оскільки про неї найчастіше згадував сам Сковорода. Тим часом його твори свідчать, що в цьому "символічному світі" він відводить чимало місця також язичницькій міфології.

У ставленні до Біблії, у виробленні принципів її алегорично-символічного витлумачення Сковорода також спирався на традиції пізньоелліністичної філософії, середньовічних і ренесансних авторів.

Крім літературної та філософської спадщини, Г. Сковорода був відомий також і як великий педагог. Важливо зазначити, що у цій сфері він був як теоретиком, так і практиком. Працюючи домашнім вчителем, викладачем в Переяславському та Харківському колегіумах, Сковорода наочно зіткнувся з проблемами педагогіки. Але його філософсько-педагогічні погляди не подобалися правлячій верхівці. Через переслідування він повинен був залишити викладацьку діяльність. У педагогічних поглядах Сковороди відбилися основні напрями передової педагогіки: гуманізм; демократизм; висока моральність; любов до батьківщини і народу. В притчах "Вдячний Еродій", "Убогий жайворонок" та інших Сковорода висміяв дворянсько-аристократичне виховання і протиставив йому позитивний ідеал виховання, мета якого - створення гармонійно розвиненої людини. Головним педагогічним принципом Сковорода вважав розкриття природних здібностей людини.

Великого значення український філософ надавав вихованню любові до праці, самодіяльності учнів. Одним із положень його вчення "спорідненої" праці було твердження про те, що тільки та наука і те навчання мають сенс, які відповідають природі учня. Тобто, якщо людина має хист і здібності у якійсь галузі, то тільки навчання, спрямоване на вдосконалення цих здібностей, може принести користь суспільству і задоволення людині.

Необхідною передумовою на шляху людини до щастя, є дотримання нею принципу «спорідненої» праці - її відповідності тому вищому, розумному і справедливому началу, що визначає сенс людського буття. У діалозі «Алфавіт, або буквар світу» Сковорода стверджує, що кожна людина має свою природу, свій особливий нахил до «спорідненої» собі справи, який неможливо змінити, оскільки вони є виявом у людині вічної, невидимої натури. Людина здатна лише пізнати її, а пізнавши, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з «Іскрою Божою». За таких обставин вона уникне рабства видимої «сліпої натури» з її неодмінними похідними – жадобою багатства, влади, слави, іншими згубними пристрастями, які несуть не щастя, а лише його привид, сіючи сум, нудьгу, непевність, незадоволення, страх тощо. Натомість «споріднена» праця дає людині впевненість, відчуття повноти свого буття, душевний спокій, веселість духу тощо. Будучи легко здісненною, « споріднена» праця приносить людині насолоду не стільки своїми наслідками, винагородою чи славою, як самим своїм процесом. Вона не лише забезпечує людське матеріальне благополуччя, а й є важливим засобом духовного самоутвердження, самовдосконалення людини, здоров'я її душі, а отже, і щастя. Саме щастя вбачав філософ у чистоті сердечній, у рівновазі духовній, утверджуючи це своїм власним життям.

Таким чином, в особі Сковороди вітчизняна демократична культура має оригінального мислителя і письменника, пристрасна думка якого не бажала миритися з тиранією несправедливої, ворожої людині соціальної дійсності. Як гуманіст він обстоює єдність людини і природи і з цих позицій розвиває ідею рівного права людей на щастя та ідею спорідненої праці як умови його досягнення.

Незважаючи на те, що зміст вчення, спосіб мислення і стиль творчості Сковороди багато в чому були залежні від застарілих традицій тогочасної епохи і тому несуть на собі риси історичної обмеженості, це не перешкодило мислителю й поету реалізувати свою особливість у творчості, котра виражає прогресивні ідеали його доби.

Пройшовши складний шлях боротьби із зовнішнім "світом", який,


попри всі зусилля, так і "не впіймав" його, Сковорода дійшов висновку, що
"коли дух людини веселий, думки спокійні, серце мирне - то й усе світле,
щасливе, бажане. Оце є філософія". Саме таку філософію - філософію життя і
прагнув створити "український Сократ", гармонійно поєднуючи
основоположні принципи своєї філософської творчості та власний спосіб
життя.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1.Багалій Д.Український мандрований філософ-Григорій Сковорода / Д. Багалій – К.: АТ «Обереги», 1993.-214с.

2..Головака І.П. Філософ-гуманіст Г.С. Сковорода / І.П. Головака – К.: Наукова думка, 1996.-120 с.

3. Горбач Н.Невідомий Григорій Сковорода / Н.Горбач . – Л.: Логос, 2002. – 152с.

4. Губернський Л.В. Філософія: Навч. посіб. / Л.В. Губернський. – К.: Вікар, 2003. -457с.

5.Зубалій О. Григорій Савич Сковорода – національний мандрівний університет / О. Зубалій // Історія України. – 2001. - №11 (219).- С.21-22.

6.Маковець Л.І. Григорій Сковорода. Біографія/ Л.І. Мак овець.-К.: Наукова думка, 1995.-136с.

7. Овчаренко И.Е. Творчество Г.С. Сковороды и православное мировоззрение / И.Е. Овчаренко // Ноосфера. Збірник філософських праць. – Вип.2. – Донецьк, 2002.-С.75-79.

8.Огородник І. Українська філософія в іменах / І.Огородник. – К.:Либідь, 1997.-326с.

9.Петров В.П.Г.С. Сковорода. Спроба характеристики / В.П. Петров// Київська старовина. -2001.- №6. – С.109-120.

10. Петров В.П. Личность Сковороды / В.П.Петров // Философская и социологическая мисль.-1995.-№1-2. – С.191-211.

11. Попович М.Нариси історії культури України / М.Попович.- К: АртЕк, 2001.- 727с.

12.Сюндюков І. Етика Григорія Сковороди та наш час / І.Сюндюков // День. – 2005.- №35.-С.2.

13.Шинкарук В.І. Філософія Григорія Сковороди / В.І. Шинкарук .- К.: Наукова думка, 1997.-120с.

14. Чижевський Д. Нариси з історії філософії на Україні / Д. Чижевський –К.:1992 327с.

15.Сковорода Г.С. Пізнай в собі людину Г.С. Сковорода – К.: , 2001-727с.

16. Сковорода Г.С. Вибрані твори в двох томах / Г.С. Сковорода – К.: 1972-Т.2-278с.

Анотація

Стаття підносить проблему ролі Г.С. Сковороди в історії української культури. Робиться акцент на його філософських поглядах на життя, буття людини в просторі і часі.

Ключові слова : сенс людського життя, православне світосприймання, концепція трьох світів і двох натур.








База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка