Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка12/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29

ДО ПИТАННЯ ФОРМУВАННЯ ХОРЕОГРАФІЧНОЇ МАЙСТЕРНОСТІ СТУДЕНТІВ ТВОРЧИХ СПЕЦІАЛЬНОСТЕЙ

Ольга Козлова

Науковий керівник – кандидат мистецтвознавства, доцент О.В. Ліманська

В умовах сучасного розвитку вищої освіти великого значення набуває фахова підготовка майбутніх вчителів. Відродження та необхідність збереження духовних надбань українців потребує підготовки якісно нового покоління вчителів хореографії, педагогів нового тисячоліття, здатних залучити молодь до глибокого пізнання і художнього спілкування з хореографічним мистецтвом.

На початку XX відбувся прогресивний розвиток системи хореографічної освіти. Досягнення у галузях мистецтва та художньої культури зумовили розвиток і становлення професійних шкіл, головною метою яких стало формування хореографічної майстерності особистості в процесі гармонійного розвитку в цілому. Становлення професійної хореографічної освіти сприяло підвищенню рівня підготовки викладачів-хореографів, що не могло не позначитись на якості хореографічної майстерності.

Питання формування хореографічної майстерності учнівської молоді привернули увагу педагогів, які заклали основи системи хореографічної освіти (Г. Березова, Л. Бондаренко, Т. Ткаченко, А. Тараканова); компоненти хореографічної майстерності студентів творчих спеціальностей розглянули у своїх працях: Л. Цветкова, А. Забредевський. Але, незважаючи на існуючий доробок, у вітчизняній педагогіці бракує комплексних досліджень з обраної проблематики.

Хореографічна майстерність вдосконалюється в процесі професійної підготовки, яка в свою чергу полягає у виявленні творчих прагнень, творчого потенціалу особистості студента. Формування хореографічної майстерності, це складний, довготривалий, багатоетапний процес, фундамент якого закладається ще в молодшому віці.

Хореографічна майстерність – це характеристика високого рівня виконавської діяльності хореографа , що передбачає здатність до глибокого осягнення змісту танцю, виявлення власного ставлення до його художніх образів, технічно досконалого та артистичного втілення хореографічного твору. Сутність хореографічної майстерності являє собою сукупність компонентів: хореографічні здібності (фізичні данні, орієнтування в просторі, музикальність); хореографічну техніку; сценічну майстерність, яка передбачає наявність емоційності, артистизму, творчої інтерпретації, уміння передавати художній образ твору.

У процесі оволодіння хореографічною майстерністю студенти не тільки набувають навичок успішного виконання окремих рухів, принципів їх поєднання, виразності виконання, але й вправно застосовувати особистісно-орієнтовану систему виховання з акцентом на диференціацію та індивідуалізацію навчання. Саме вони стають основними принципами роботи майбутнього хореографа.



ОВОЛОДІННЯ ОСНОВАМИ КОМП’ЮТЕРНОЇ ЕТИКИ

ЯК СКЛАДОВА ПРОФЕСІЙНОЇ ПІДГОТОВКИ МАЙБУТНЬОГО

ВЧИТЕЛЯ ІНФОРМАТИКИ

Оксана Колесник

Науковий керівник – кандидат фізико-математичних наук, професор Л.І. Білоусова

Глибокі зміни, спричинені широкомасштабними процесами комп’ютеризації та інформатизації суспільства, охопили і його соціальну сферу. Нові форми навчання і праці, фінансово-комерційної діяльності, нові способи міжособистісного спілкування і задоволення особистісних інформаційних потреб, необмежений доступ до інформаційних багатств людства зумовили необхідність вироблення не тільки правових, але й морально-етичних норм регулювання діяльності людини з використанням інформаційно-комунікаційних технологій. Якщо правові норми встановлюються на державному рівні, то морально-етичні норми виробляються суспільством і потребують від особистості їх усвідомленого включення в систему цінностей як основи саморегуляції власної діяльності.

Найбільш активними користувачами інформаційно-комунікаційних технологій, випробувачами їх новітніх можливостей, «жителями» планети Інтернет є учні підліткового віку. І саме школярі складають значну частку серед авторів комп’ютерних вірусів, затятих комп’ютерних гравців, довірливих жертв комп’ютерних шахрайств. Це зумовлює необхідність прищеплення шкільній молоді морально-етичних норм роботи з комп’ютером і в глобальній мережі, що сьогодні стає одним з найважливіших завдань учителя інформатики. Підготовка вчителя до виконання такого завдання може здійснюватися в рамках спеціального курсу комп’ютерної етики.

Метою нашої роботи є розробка структури і створення методичного забезпечення зазначеного спецкурсу з комп’ютерної етики.

Пропонований нами курс складається зі вступу та трьох розділів. У вступі висвітлюються сутність етики та її роль в історії людства, а також передумови формування нового напряму в етиці – комп’ютерної етики.

У першому розділі курсу окреслено проблеми, що складають поле комп’ютерної етики, наведено характеристику змісту її основних принципів, аналіз кодексів комп’ютерної та мережної етики, розроблених у різних країнах. Зазначені питання розглядаються окремо стосовно мережної етики.

Другий розділ присвячений висвітленню досвіду Великої Британії, Австралії та інших країн щодо впровадження навчальної дисципліни «Основи комп’ютерної етики» або її елементів в систему загальноосвітньої підготовки.

У третьому розділі сконцентровано розгляд методичних питань курсу комп’ютерної етики: наведено розробки практичних занять, які проводяться у формі семінарів, круглих столів тощо; надано перелік тем для самостійної роботи студентів і приклади контрольних матеріалів з курсу, зокрема тестів.

ПРИНЦИПИ ГРАФІЧНОГО ДИЗАЙНУ ТА ЇХ ВИКОРИСТАННЯ

У КНИЖКОВІЙ ГРАФІЦІ

Ярослава Коломієць

Науковий керівник – кандидат мистецтвознавства, доцент У.П. Мельникова

Графічний дизайн, зокрема книжкова графіка, побудована на поєднанні певних елементів дизайну та з метою гармонічного поєднання цих елементів використовує різноманітні принципи – які є актуальними для всіх вапрямків дизайну. Таким чином, дизайнери-графіки послуговуються сталими законами побудови елементів та використовують певний набір принципів в дизайні для створення гармонійного та ефективного візуально-комунікативного середовища.

У книжковій графіці порядок, який створює дизайнер з хаосу малюнків, текстів, заголовків і білого простору допоможе читачу прочитати і зрозуміти зміст книжки. Але краса полягає в простоті, але одночасно і в різноманітності. І тоді вкрай важливими стають ті самі принципи, які поліпшують шлях передачі інформації та головних думок від автора книги до читача (при безпосередній допомозі дизайнера), створюють безпрецедентний твір у світі книжкової графіки і дизайну. Незалежно від того, займається художник дизайном чи ескізом, на якій стадії ведеться робота – він використовує одні і ті самі закони і принципи, які в тієї чи іншій мірі ми можемо віднести і до мистецтва взагалі.

До головних елементів графічного дизайну відносять: певні об’єкти, які можуть бути прямими чи кривими, товстими чи тонкими, гладкими чи грубими, безперервними чи навпаки, такими, які ми бачимо чи уявляємо. Тон. Черні чи сірі тона частіше за все заповнюють поверхню графічної конструкції. Колір. Створює певний настрій в графічному дизайні. Текстура. Навіть папір, з якого надрукована книга, виступає фактурою. Розмір. Елементи можуть бути різних розмірів, але найбільше враження створюють елементи більшого розміру. Напрямок. Лінії та форми мають свою направленість, тому вони створюють ілюзію руху чи покою.

Елементи набувають порядку завдяки принципам. Принципи використовують стосовно і кожного елемента і конструкції загалом. Дизайнер за допомогою принципів може скоріше знаходити порядок і виражати різноманітність. З точку зору книжкової графіки найбільш універсальними є такі принципи: рівновага (конструкція з тексту і зображень має бути урівноваженою, навіть за умови використання динамічних схем), пропорція (елементи мають відноситися один до одного за певною системою), послідовність (ієрархія головних та другорядних елементів), єдність (комплекс має сприйматися як одне ціле, а не набір окремих елементів, крім того враховується єдність стилю шрифта, зображень, оформлення загалом), акцент (одна частина чи елемент має домінувати – виділення композиційного центру – сюжетного, кольорового, ритмічного, тонального, світлового).



РОБОТА З ОБДАРОВАНИМИ ДІТЬМИ

(З ДОСВІДУ РОБОТИ КРАСНОГРАДСЬКОГО РАЙОННОГО ЦЕНТРУ ПОЗАШКІЛЬНОЇ ОСВІТИ)

Єлізавета Конарєва

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, професор Н.М. Якушко

Кредо закладу: «Від дошкільника до абітурієнта»

У 1982 р. було засновано районну станцію юних техніків. У 1999 р. відбулася реорганізація СЮТ у районний Центр позашкільної освіти (РЦПО).

Районний Центр позашкільної освіти є: інститутом повноцінної творчої життєдіяльності і розвитку індивідуальної обдарованості, майданчиком для розвитку внутрішніх сил дитини, джерелом її особистісного самовираження і самовдосконалення.

Заклад працює над проблемною темою: „Впровадження інноваційних технологій навчання та виховання дитини; забезпечення та збереження унікальності кожної особистості, всебічний розвиток та формування її готовності до інтеграції в сучасне суспільство”.

У 2001 році створена студія інтелектуального розвитку дітей дошкільного віку «Радість».У студії діти дошкільного віку навчаються в гуртках різного профілю. Для учнів початкової школи створені гуртки (математичний, інформатики, початкового технічного моделювання, ландшафтного дизайну, психологічний, музичного краєзнавства). Учні старшого шкільного віку займаються в творчих об’єднаннях («Інтелект», «Основи учнівського самоврядування» ), наукових товариствах з філософії та соціології, НТ «Байт», НТ з філософії, НТ «Юний філолог».

Районний Центр позашкільної освіти співпрацює з Харківським територіальним відділенням МАН (секція обчислювальної техніки та програмування). У 1998 р. організована філія Центру довузівської освіти від Харківського технічного університету радіоелектроніки. Для дітей, обдарованих математичними здібностями, у 2000 р. створена фізико-математична школи «Лідер» від Харківського Національного університету імені В.Н. Каразіна.

З ініціативи РЦПО у 2008 р. створена бізнес-школи «Юніор», яка працює над екологічним проектом «Збережи тепер, щоб не шкодувати потім».

У 2010 р. Заклад почав розробляти та втілювати в життя проект «РЦПО – крок у майбутнє».



РОЗВИТОК САМОСТІЙНОСТІ В ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

ЯК УМОВА ПІДГОТОВКИ ЇХ ДО ШКОЛИ

Наталья Конева

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Т.П. Танько

Сучасне суспільство ставить високі вимоги до особистості. Одним з показників сформованості особистості є рівень розвитку в неї самостійності.

Психолого-педагогічна наука розглядає самостійність як стрижневу якість особистості, що визначає її активність, ініціативність, творчу спрямованість. Передумови її розвитку складаються вже в ранньому віці, однак, лише починаючи з дошкільного віку, вона набуває системної будови й може розглядатися як особлива особистісна якість, а не просто як епізодична характеристика дитячої поведінки. Наприкінці дошкільного віку, а саме перед навчанням у школі, самостійність набуває відносно стійкої особливості. Однак, як вважають учені та як свідчать наші дослідження, це стає можливим не для всіх дітей.

Дослідники визначають два рівні самостійності: репродуктивна і творча. Підкреслюється, що репродуктивна самостійність, як і репродуктивна діяльність, здійснюється на основі раніше заданого зразка або ж вносяться незначні зміни у здійснення самої діяльності порівняно із заданим зразком чи засобом діяльності. Творча самостійність характеризується ініціативністю у створенні нового, оригінального. На етапі дошкільного віку найбільш характерною є репродуктивна самостійність. Хоч вже на цьому етапі, як підкреслюють дослідники, самостійність має елементи творчості. Особливо це виявляється в ігровій діяльності.

До п’яти років у дитини формуються довільні дії, прагнення до втілення особистого, стійкість поведінки й діяльності. Подальший розвиток знань і вмінь дозволяє їй вільно обслуговувати себе, до того часу збільшується працездатність дитини, готовність долати труднощі. Дитину дошкільного віку можна назвати самостійною, якщо її поведінка характеризується комплексом усіх показників – незалежність, ініціативність, цілеспрямованість, оптимізм. Виявляється самостійність у всьому тому, в чому дитина дійсно може обійтись без допомоги дорослих, набуває характеру тенденції до самостійності, прагнення виконувати дії незалежно від дорослих, без допомоги, долати труднощі навіть у сфері ще недоступній дитині.

З метою вивчення рівня й розвитку самостійності нами використовувались різні методи. Оскільки ми враховували, що найголовнішим фактором розвитку самостійності є активна участь в цьому процесі батьків, їм була запропонована анкета.

Більш активний вплив на розвиток самостійності мають вихователі дитячих садків. Характеризуючи методику виховної роботи, забезпечуючи розвиток самостійності в дітей, вихователі частіше називали провідними засобами трудові доручення, використання художньої літератури, зокрема, усної народної творчості.



ДО ПИТАННЯ ПРОФЕСІЙНОЇ КУЛЬТУРИ МАЙБУТНЬОГО

ВИХОВАТЕЛЯ ДНЗ

Ірина Коняхина

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Т.П. Танько

Оволодіння професією не зводиться лише до придбання знань, умінь, навичок. Становлення молодого спеціаліста супроводжується розвитком професійних здібностей та якостей особистості з тим, щоб він міг задовольнити професійні сподівання. У майбутнього спеціаліста потрібно формувати загальнолюдські особистісно-професійні та професійно-значущі якості: інтерес та любов до дітей, захопленість педагогічною працею, психолого-педагогічну спостережливість, педагогічний такт, педагогічне уявлення, організаційні здібності, наполегливість, цілеспрямованість, інтелектуальну активність, почуття нового, прагнення до самоосвіти.

Потрібно пам’ятати, що вихователь – це сукупність якостей, характеристик, властивостей. Майбутній спеціаліст буде особистістю та професіоналом у тому випадку, якщо цей набір властивостей постає як єдине ціле, основу якого складає професійна культура.

Формування особистості молодого спеціаліста відбувається поетапно: довузівська педагогічна професійна орієнтація, професійна підготовка у вищій школі, після вузівська педагогічна діяльність. І на кожному з цих етапів вирішуються специфічні завдання, здійснюються своєрідні поєднання практичного педагогічного досвіду та теоретичного навчання.

Професійна культура вихователів ДНЗ базується на таких принципах:



  • принцип культурологічного підходу (залучення студента до загальнолюдської культури, самореалізації майбутнього вихователя, вироблення на цій основі авторської педагогіки);

  • принцип антропологічного підходу (така структура взаємодії викладача та студентів, у процесі якої майбутній педагог є суб’єктом педагогічного процесу, а його діяльність стимулюється демократичними формами та методами педагогічної підготовки);

  • принцип професійно-діяльнісного підходу (моделювання в процесі педагогічної підготовки структури і змісту педагогічної діяльності);

  • принцип індивідуально-творчого підходу (створення оптимальних умов для розвитку творчості студентів, визначення їх власних педагогічних поглядів, неповторної технології педагогічної діяльності).

Педагоги у своїй діяльності мають пам’ятати, що спеціаліст також повинен володіти такими якостями: знаходити, ставити, вирішувати нові проблеми; відрізнятися творчою ініціативою; виходити за рамки шаблонів, думати творчо; вміти переносити свої знання та вміння в конкретні умови; здійснювати постійний пошук різноманітних способів діяльності.

ЕКОНОМІЧНА РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РИНКОВІЙ ЕКОНОМІЦІ

Євгеній Кордюмов

Науковий керівник – доктор економічних наук, професор О.А. Грищенко

У забезпеченні нормального функціонування будь-якої сучасної економічної системи важлива роль належить державі. Вона протягом всієї історії свого існування поряд із завданнями підтримки порядку, законності, організації національної оборони, виконувала певні функції в сфері економіки. Державне регулювання економіки має довгу історію: від централізованого контролю над цінами, якістю товарів і послуг, процентними ставками до контролю за зовнішньою торгівлею. У сучасних умовах будь-яка держава здійснює регулювання національної економіки, з різним ступенем державного втручання в економіку. Ефективне здійснення державою економічних функцій в умовах трансформаційної економіки є однією з головних умов успіху ринкових економічних перетворень, формування соціально-орієнтованої ринкової економіки.

Щодо питань, в яких пропорціях повинне поєднуватися державне й ринкове регулювання, які границі й напрями державного втручання, існує широкий спектр думок і підходів – від повного державного монополізму до крайнього економічного лібералізму. Однак необхідність виконання державою певних функцій в економіці не піддається сумніву. Це ще раз отримало підтвердження в ході «кейнсіанської революції», яка зробила переворот у класичних поглядах на ринкову економіку й довела неможливість само зцілення економічного спаду. Вихідним елементом сучасної концепції держави є цілісний, системний характер державного регулювання. Інститути державного регулювання не заміщують процеси ринкової самоорганізації, але й не виступають тільки надбудовою над ринковою стихією. Слід відзначити історичний характер системи державного регулювання. Так, в 30-ті роки ХХ ст. можна було визнати як перехід від нерегульованого ринку до кейнсіанського напрямку, а в 70-ті – від кейнсіанства до монетаризму. Сьогодні поставлено питання про наднаціональне регулювання ринку.

Держава має великі можливості впливу на економіку. Вона може стимулювати або гальмувати її розвиток, тобто виконувати як прогресивну, так і регресивну роль. Державне регулювання економіки покликане забезпечувати її рівновагу і сталий розвиток. Конкретні напрямки, форми та масштаби державного регулювання економіки визначаються характером і гостротою економіки, соціальних, економічних та інших проблем в країні. Державне регулювання економіки в умовах ринкового господарства являє собою систему типових заходів законодавчого, виконавчого та контролюючого характерів, які здійснюють правомочні державні установи та суспільні організації з метою стабілізації та адаптації існуючої соціально-економічної системи до умов, що змінилися.

Основною метою сучасного державного регулювання економіки є її переведення на інтенсивний шлях розвитку з послідовним скороченням видатків на екстенсивне зростання і вкладень в інтенсифікацію ефективного використання вже створеного господарчого потенціалу.



ПИТАННЯ НАВЧАННЯ ДИТИНИ В ДОМАШНІХ УМОВАХ

У ПЕДАГОГІЧНІЙ СПАДЩИНІ Й. Г. ПЕСТАЛОЦЦІ

Катерина Король

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент В.М. Тихонович

Інтенсивний розвиток науки у ХІХ ст. вів за собою збільшення навчальної інформації, яку учень мав обов’язково засвоїти для успішної подальшої професійної діяльності. З’являється також значний обсяг інформації необов’язкової для майбутнього фахівця в тій чи іншій галузі, але потрібної для того, щоб індивіда вважали у суспільстві культурною людиною. Перед педагогікою XIX століття постало питання максимально можливого удосконалення дидактичної системи. Для системи домашнього навчання ця проблема була ще актуальнішою, аніж для школи, адже перед домашнім наставником завжди стояло іще одне завдання – максимальний розвиток індивідуальних здібностей дитини.

Найбільш кардинальні зміни в галузі дидактики і в системі виховання були зроблені швейцарським педагогом Й. Г. Песталоцці. Він першим спробував поєднати засвоєння дитиною загальних основ наук із професійним навчанням. Дидактичні дослідження Й. Г. Песталоцці здобули високу оцінку теоретиків і практиків майже усіх країн. Проте видатний педагог так і не об’єднав свої дидактичні напрацювання в цілісну, струнку, логічно завершену систему.

У «Книзі для матерів» педагог намагався систематизувати сприйняття та уявлення дитини, спрямовані на пізнання себе та навколишнього світу. Як пише сам Й. Г. Песталоцці, цією книгою він прагне дати матерям (няням і гувернанткам) «можливість, ідучи найбільш простим, легким і пов’язаним з потребами інтелектуального й морального розвитку шляхом, розвинути здатності... дітей до спостереження і мови».

В основу праці «Як Гертруда вчить своїх дітей» покладена ідея гармонійного розвитку всіх сил та здібностей дитини. В ній також даються докладні рекомендації для навчання наймолодших дітей. За переконанням Й. Г. Песталоцці, провідне значення для розумового розвитку дитини має оволодіння її зв’язним мовленням, інтенсивне збагачення її словникового запасу. Педагог визнає доцільним застосування для інтенсивного розумового розвитку малюка такі засоби, як: розширення кола його спостережень; міцне й систематичне закріплення усвідомлених видів спостереження; надання дитині широких знань у галузі мови для висловлення всього того, з чим її ознайомили і ще частково ознайомлять природа і навчання.

Виходячи з цього, вчений твердить, що “мистецтво навчання” полягає у діях педагога за таким планом: вчити дітей розглядати кожний предмет; знайомити їх з формою кожного предмета; якомога раніше знайомити дітей в усьому обсязі зі словами, зокрема, з назвами предметів, про які вони дізнались.

Значущість теоретичних положень і практичних рекомендацій Й. Г. Песталоцці очевидна. Спадщину педагога необхідно вивчати і творчо використовувати в сучасних умовах.



Художній образ як фактор активізації

креативного потенціалу особистості

Євгенія Коршкова

Науковий керівник – доцент В.Б. Кулик

Креативність як загальна здібність розглядається як властивість психічної функціональної системи. Вона забезпечує результативність пошуково-творчої діяльності і має індивідуальну міру виявлення. Показником як креативності, так і рівня духовного становлення митця виступає художній образ. Творчий портрет художника складається з відповідного творчого стилю, який відбиває характер контекстуальних зв’язків візуального тексту та художньо методу (відображення індивідуальної художньої техніки і пріоритетних технологій). Художній образ є універсальною категорією, засобом та формою засвоєння життя мистецтвом, але розглядається з боку його виразності та усвідомленості як результат виявлення особистісного у свідомій художній діяльності. Художній образ визначається як спосіб та результат особливої пізнавально-комунікативної діяльності художника, як відображення насамперед художньо-естетичних якостей зображувальними засобами. Зображення як знак розглядається і у межах функціонального підходу, о скільки воно завжди виступає у ролі представника замісника чогось іншого – репрезентативна функція. За таких умов головною метою образу є відтворення насамперед змістової та емоційної інформації. Розгляд художнього образу на рівні свідомого плану психіки дозволяє виділити візуальні образи-знаки (іконічні, умовні). На рівні підсвідомого – візуальні образи-символи, що мають персоналізований характер. На рівні позасвідомого – візуальні образи-символи, які мають транс персональний характер. Не можливо активізувати креативність особистості лише збільшенням кількості знань і вмінь та розвитком свідомого образного мислення, не використовуючи головні складові її природи підсвідому та позасвідому сфери не звертаючись до проблеми духовного розвитку людини. Поряд із вдосконаленням технологій створення художнього образу-знаку та підвищенням художньої майстерності, потрібно шукати шляхи до усвідомлення художнього образу-символу і подолання перешкод у становленні творчої особистості, пробудження і підтримки найкращих її духовних якостей, здібностей до споглядання і відтворення вищих духовних гармоній. Практика доводить, що послідовно, цілеспрямоване та особистісно зорієнтоване застосування різних за структурою візуальних текстів у навчальному процесі активізує креативний потенціал особистості.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка