Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка14/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29

«РЕДАКТОР КАРК» МИКОЛИ ХВИЛЬОВОГО ЯК ЛАНДШАФТ

АВТОРА-ДІОНІСА

Марина Куценко

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Г.І. Хоменко

Початок двадцятого століття – час реактуалізації діонісійського світогляду. Він, як відомо, заперечує логіку, розумний споконвічний порядок буття, а натомість утверджує ірраціональність, екстатичність, необмеженість.

Закономірним проявом діонісійства стає текст: на відміну від твору, він не є наслідком роботи автора, завершеним і статичним, а перебуває в постійному становленні в результаті взаємодії автора й читача.

Автор-Діоніс – той, хто вибудовує у площині тексту світ-хаос, світ-лабіринт, метафоричний і парадоксальний. Такий автор є лімінальним: він знаходиться на межі буття й небуття, реального та ірреального, на грані безумства як заперечення близькості внутрішнього та ствердження близькості зовнішнього. Він перебуває в постійному русі.

У текстовому просторі автор-Діоніс отримує свободу вийти за межі власного тіла й перетворює себе на інше, символічне тіло, здатне змінюватися, приймати різні подоби, дивитися на світ очима різних персон.

Діонісійство та проблему автора-Діоніса сьогодні справедливо співвідносити з іменем Фрідріха Ніцше. Ніцшеанське діонісійство дозволяє говорити не про автора-діонісійця, а про автора-Діоніса, оскільки він не наслідує Діоніса, а ототожнює себе з ним як з іманентним життю деструктивно-конструктивним інстинктом.

Досвід автора-Діоніса Ніцше став об’єктом пізнання для українського письменника Миколи Хвильового. Доказом його прихильності до філософії німецького мислителя є проголошені Хвильовим ідеї «радості бунту проти логіки» та «безумної подорожі».

У новелі «Редактор Карк» Микола Хвильовий уводить образ автора, який одночасно постає й одним із персонажів. Вибудовуючи в такий спосіб складний аукторально-акторальний наративний комплекс, він позиціонує себе як творця новели, але заперечує свою владу над текстом, то проголошуючи його самостійний розвиток за власними законами, то приписуючи його створення головному герою – редактору Карку.

Окрім того, Хвильовий виокремлює читача, який причетний до створення новели, відводячи йому окремі розділи – текстові пустоти, що є справді ідеальною територією для живого мислення.

«Редактор Карк» – лабіринт метафоричних фраз, у якому стирається грань між серйозним та пародійним, що ускладнюється ахронічною нарацією.

Автор у новелі перебуває в потужній стихії містифікації. Він не ховається за масками своїх персонажів, а перетворюється на них, проектує на них своє власне «я», розчиняється у світі створеного ним самим тексту.

Цей парадокс проекту автора дозволяє говорити про прихильність Миколи Хвильового до моделі автора-Діоніса.

ОРГАНІЗАЦІЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

МАЙБУТНІХ УЧИТЕЛІВ ПОЧАТКОВИХ КЛАСІВ

Наталія Лазарєва

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент С.О. Лавренко

Самостійна робота студентів – це активна пізнавальна творча діяльність, яка присутня в будь-якому виді навчальних занять. В більш вузькому розумінні самостійна робота розглядається як один із видів навчальних занять, специфічною особливістю якого є відсутність викладача під час навчальної діяльності студента.

Проведені дослідження (В. Козаков, П. Підкасистий, В. Буряк К. Платонов, Н. Половнікова, Л. Резвинський) дозволяють стверджувати, що СРС – це специфічний вид діяльності, головною метою якого є формування самостійності як риси особистості, а формування знань, умінь і навичок здійснюється опосередковано через зміст і методи всіх навчальних занять.

Виділяють декілька точок зору на проблему про сутність самостійної роботи:

1) самостійна діяльність в системі лекційних, практичних занять, семінарів;

2) самостійне осмислення нової інформації;

3) самостійна робота, в ході якої студент аналізує, узагальнює навчальний матеріал, перевіряє результати і висновки.

У системі професійної підготовки майбутніх учителів існує декілька наукових підходів до організації самостійної роботи: системний, особистісний, індивідуальний, комплексний, інтеграційний, діяльнісний, функціональний, компетентісний.

Виділяють такі форми самостійної роботи студентів: аудиторна (консультації – потокові, групові, індивідуальні, цільові, методичні, установчі; колоквіуми; контрольні роботи), позаудиторна.

У вищій школі при організації самостійної діяльності майбутніх вчителів початкових класів завдання завжди повинні мати характер навчальної або наукової проблеми. Завдання спонукають студентів або до активного усвідомлення раніше засвоєних і нових знань уже відомим способом, або до знаходження й розробки нових шляхів, способів розвитку знань.

При підготовці майбутніх учителів вкрай необхідною є самостійна робота, бо саме вона визначає професіоналізм учителя. Це уміння: бачити недоліки в роботі, знаходити способи їх подолання; критично оцінювати і аналізувати власну діяльність; застосовувати набуті теоретичні знання; оперувати результатами дослідницької роботи.

Дослідження організації самостійної роботи майбутніх учителів початкових класів – це спроба розглянути навчальний процес не як сукупність розрізнених елементів, а як єдину систему.

ФУНКЦІОНАЛЬНИЙ ПІДХІД ДО ЯВИЩА СИНОНІМІЇ

(НА МАТЕРІАЛІ РОМАНУ П. ЗАГРЕБЕЛЬНОГО

«ТИСЯЧОЛІТНІЙ МИКОЛАЙ»)

Людмила Лазебна

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент В.І. Бездітко

Реферування літератури з даної проблеми спонукає до висновку, що ідея значущості функціоналізму своїм корінням сягає праць А. Мартине, М. Мамудян, Дж. Харві та ін. На сьогодні проблема функціоналізму в лінгвістиці завоювала немало прихильників у колі мовознавців (Т. Ломтєв, Т. Космеда, Ф. Бацевич та ін.).

Застосування поняття «функція» у лексичній системі дає ключ до розуміння механізму багатьох явищ лексики, розкриває закономірний внутрішній зв’язок її одиниць. Визначення таких понять, як синонімія, антонімія та інших лінгвістичних категорій виявляється неповним, недостатнім, якщо не розкрити їх функціональної природи [1, 28].

Дослідження синонімів у художньому тексті роману «Тисячолітній Миколай» Павла Загребельного дозволило виявити такі їх функції:


  • Функція семантичного добору слова з ряду можливих назв для уточнення, виділення різноманітних відтінків у характеристиці поняття: «…а мій старший брат Несміян… і вже не старший дружинник, а воєвода, возвеличений і вознесений над усіма» [2, 70]. Таке функціонування маркує діапазон градації і як підсумок – експлікація семантичного елемента «прославлений».

  • Функція стильової організації тексту полягає в стилістичному узгодженні синонімів із загальним характером тексту. Для цього різновиду синонімів основним є протиставлення не за відмінностями у понятті, а за вживанням слова в тому чи іншому функціональному стилі. Стилістично нейтральні слова губи, лоб протиставляються книжним уста, чоло, які утворюють стильові парадигми синонімів, що різняться сферою застосування.

  • Функція підсилення семантичної або емоційно-експресивної характеристики поняття й одночасно ніби підшукування найточнішої назви для нього шляхом нанизування: «Бо й досі [дід] тільки ганив мене, дорікав за невмілість і незграбність [2, 42]. Уточнення відбувається шляхом нагромадження синонімів з метою виділення, унаочнення описуваної реалії: не просто картати, а і звинувачувати в чомусь. «Вас кличе сам товариш Трохименко. І не кличе, а дуже просить. Надзвичайно! Благає» [2, 2]. Друге дієслово виражає ту ж дію або стан, що і перше, але більш інтенсивно виявлену.

Отже, функціональний підхід до явища синонімії дозволив виявити найважливіші функції синонімів, специфіка експлікації яких полягає в тому, що вони постулюють у мові концентрацію смислів, з одного боку, і диференціацію – з іншого і мають тенденцію ініціювати нюансові потенції мовлення.

Література:



  1. Новиков Л.А. Семантика русского языка. – М., 1982.

  2. Загребельний Павло. Тисячолітній Миколай. – Харків, 2004.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ

У СКЛАДНИХ СИТУАЦІЯХ

Олексій Левківський

Науковий керівник – кандидат психологічних наук, доцент Н.В. Даниленко

Для всіх сучасних суспільств характерно збільшення нестабільності та невизначеності. Виходячи з цього, одним із актуальних наукових пріоритетів постає детальне дослідження особливостей поведінки особистості у складних ситуаціях. Складна ситуація характеризується певною взаємодією зовнішніх і внутрішніх чинників, що сприяють або перешкоджають здатності особистості здолати її. Із психологічної точки зору ситуація являє собою систему відносин людину з навколишнім світом. Про складну ситуацію можна говорити тоді, коли система відносин особистості з її оточенням характеризується неврівноваженістю, або невідповідністю між прагненнями, цінностями, цілями й можливостями їх реалізації, або якостями особистості. Складні ситуації, навіть об’єктивно аналогічні, по-різному впливають на різних людей, у тому числі на дітей, що перебувають на різних стадіях психічного розвитку. У школі складні ситуації виникають у зв’язку як із завданнями, що виникають у процесі навчання, так і у зв’язку з відносинами учня із учителями й однолітками.

Головні причини дезорганізації поведінки школярів полягають у відсутності ефективних способів подолання труднощів і в переживанні особистісної погрози та повної безпорадності. У результаті формується так званий «синдром виученої безпорадності», що означає крайній ступінь нестійкості до труднощів. Здатність впоратися із такою ситуацією значною мірою залежить від рівня психічного розвитку особистості. Складні ситуації не можна виключати ні з процесів соціалізації й виховання, ні з життя взагалі. Виходячи з цього, варто спрямувати роботу психологів на формування у школярів психологічної готовності до труднощів, що виникають у різних видах соціальної взаємодії й різних областях діяльності, тобто до відповідних дій у складних ситуаціях.

Під психологічною підготовкою розуміється комплекс заходів, спрямованих на: адекватне сприймання зовнішніх умов навколишнього середовища, адаптацію особистості до мінливості та швидкоплинності ситуації; до дій у складних ситуаціях та розвиток індивіду загально-психологічних якостей особистостей, необхідних для вирішення певних завдань; корекцію та регуляцію власної поведінки; нормалізацію емоційного стану. Отже, стає необхідним створення такої розвивальної програми, яка б сприяла розвитку особистості школярів та формувала в них вміння демонструвати свої найкращі здібності в складних ситуаціях, тобто здійснювати якісну специфічну діяльність при збереженні оптимального рівня психоемоційного напруження, фізичного і психічного здоров’я поза залежністю від зовнішніх умов і несприятливих чинників.

РОЛЬ СИНТАКСИЧНИХ ВИРАЗНИХ ЗАСОБІВ У ДОСЯГНЕННІ

ЕКСПРЕСИВНОСТІ МОВИ ЛІТЕРАТУРНОГО ТВОРУ

Марина Лелюк

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент О.В. Маріна

У літературному творі, як і у будь-якому іншому витворі мистецтва, письменник відображає інформацію, отриману з зовнішнього світу. Синтаксичні та стилістичні засоби допомагають як найкраще висловити почуття та емоції. Вони сприяють найкращому сприйняттю тексту та допомагають зрозуміти літературний твір в усій різноманітності відтінків змісту.

Сучасна лінгвістика приділяє велику увагу вивченню синтаксичної побудови тексту для кращого розуміння його емоційної й експресивної сутності. Зростаючий інтерес до цієї проблеми з боку вітчизняних та зарубіжних учених і відносно швидке накопичення наукових знань у цій сфері викликають необхідність вивчення мовних засобів вираження емоційного стану у мовленні. Незважаючи на те, що деякі лінгвісти вважають за непотрібне враховувати емоції при дослідженні функціонування мови, більшість учених схильні розглядати синтаксичні засоби як частину спільної задачі опису системи мови, оскільки виразні засоби взаємозумовлюють один одного і утворюють систему.

Існують різні синтаксичні засоби досягнення емоційного ефекту. Прості речення підкреслюють ізольованість суб’єктів та дій, а складні підсилюють і визначають їх єдність. Суттєво змінюється інтонація при поєднанні простих речень у складне. Текст, що складається з простих або коротких речень, є більш експресивним. Він допомагає передати настрій напруженості, схвильованості тощо. Складні, великі речення роблять інтонацію плавною, спокійною, уповільненою, хоча вони можуть створювати і напругу, якщо обрані особливі, виразні засоби для об’єднання простих речень в складне. Найбільші можливості для створення виразності мають безсполучникові речення, особливо якщо між їх частинами існують чіткі логічні відношення, які зазвичай виражаються за допомогою підрядних або деяких сурядних сполучників.

До найбільш уживаних синтаксичних конструкцій відносять: речення-текст; текст-мініатюра; паралельний зв’язок, що охоплює складні синтаксичні цілі; паралельний зв’язок, що охоплює різні за змістом та синтаксичним оформленням елементи висловлювання; стилістичні фігури (базуються на свідомому порушенні синтаксичних моделей. Усі фігури умовно можна поділити на дві групи: експресивність першої створюється за рахунок особливостей розташування слів, другої – порушення відомих правил побудови тексту) тощо.



МОРАЛЬНОЕ ВОСПИТАНИЕ ДЕТЕЙ В КИТАЙСКОЙ СЕМЬЕ

Ли Вей

Научный руководитель – кандидат педагогических наук Н.К. Рудичева

В основе богатых образных педагогических традиций Древнего Китая лежит опыт семейно-общественного воспитания уходящего корнями в первобытную эпоху. Жизнь в любой семье протекала под знаком сложившихся веками обычаев и представлений.

Китайский народ во всей своей общественности и государственности жизни не мог выйти за пределы семейных форм. Как дети являются безусловно подчиненными личной воли отца в семействе, так и весь народ безусловно подчиняется воле императора. В основе отношений лежало, прежде всего, уважение младших к старшим.

Наибольшее влияние на развитие педагогической мысли оказали Конфуций и его последователи. Любовь к учению, вежливость, уважение к старшим, почтение к родителям, которые проповедовал Конфуций, составили важную часть китайского менталитета, стали характерными чертами китайского народа.

Тезис Конфуция: «Нет ничего лучшего, чем следовать древним», — можно рассматривать как вечный девиз семейного воспитания по китайскому образцу. С самого детства китайцы впитывают в себя традиции и наследие богатой духовной культуры своего народа, следуя его заветам: «Из древних, чудесных камней сложите ступени будущего». Таким образом, особенностью воспитания детей в Древнем Китае являлась многосторонность образования с упором на развитие и совершенствование нравственных качеств.

Отношения между детьми и между членами больших семей очень строго регламентировались – каждый имел свои обязанности и функции.

Почитание родителей и старых людей, уважение к семье всегда было в традициях китайского народа, независимо от того, к какому социальному слою старые люди относились. Старинные праздники, в основе которых лежат китайские семейные традиции, дошли до нашего времени. Одна из главных традиций – в праздничные дни вся семья должна собраться вместе: в праздник Весны, праздник Середины осени. Уважение и почитание к старшим выражается также в праздниках День пожилых людей, День отца, День матери, которые стали отмечаться в последнее время.



МЕТОДИКА РОЗРОБКИ КОМПОЗИЦІЇ ПЛАКАТУ

Лі Веньді

Науковий керівник – кандидат психологічних наук, доцент Ю.І. Блинов

Плакат – графічне зображення у два або кілька кольорів, розраховане на миттєве сприйняття глядачем. Основними рисами плаката є: чіткість і лаконізм форми, інтенсивність кольору, закличний короткий текст, пов’язаний із зображенням.

Мистецтво плаката має особливості, які властиві графіці взагалі. Так, у плакаті, як і в гравюрі, чорна фарба й білий папір служать зображеннями світла й тіні, причому без переходу в півтіні, без рефлексів і «мальовничості». Композиційний закон контрастів має величезне значення плакатному мистецтві. Без опори на цей закон неможливо створити плакат, який буде емоційно впливати на глядача й розкриє свій зміст.

Колір у плакаті має принципове значення. У колірну композицію включається один або два-три кольори (рідко більше) однієї сили тону. Оперуючи цими скромними можливостями (у порівнянні з багатоколірною палітрою живописця), художник створює особливий колорит, свій почерк, відмічений глядачем у багатьох здобутках даного плакатника. Із цього приводу Д. Моор говорив: «У кожному здобутку, якщо воно вдале, можна простежити свою колірну композицію, пов’язану зі змістом. Вона повинна залежати цілком від ідеї даного твору. У плакатному мистецтві величезна роль належить символіці кольору й умовним символам, які давно користуються загальновизнаним позначенням якого-небудь поняття, явища, ідеї. Символіка кольору ґрунтується на його здатності викликати певні емоції в глядача. Крім того, колір має здатність до передачі враження вагомості предмета. Тому не варто зображувати партяг легковісно-світлими фарбами.

Плакатний образ повинен відразу сприйматися узагальненим і в той же час багатозначним при всій лаконічності формальних засобів.

У плакатній композиції з усією очевидністю виконують свою роль контрасти, у першу чергу колірні, контрасти малого й великого, аж до перебільшення (або зменшення) малої форми. Нерідко в плакаті порушується єдність часу, зміщуються просторові плани. І щоб досягти дієвості образу, необхідно знайти відповідну переконливу художню форму. Умовність у плакаті має на увазі використання образотворчої метафори, гіперболи, алегорії, утрировку розмірів, рухів, а також світлової інтенсивності.

Художник-плакатист повинен активно вивчати навколишню дійсність, бути в курсі всіх актуальних подій сучасності. Збагачений цікавим і різноманітним матеріалом, він зможе по-своєму використовувати вже відомі образотворчі правила, що виправдали себе, і приймання й зрештою сформувати свій власний почерк, свою оригінальну творчу особу.



Формування ціннісних орієнтацій студентів у процесі образотворчої діяльності

Лі Тяньі

Науковий керівник – доцент В.Б. Кулик

Транзитивний етап розвитку суспільства, на якому перебуває Україна, спричиняє глибокі соціокультурні перетворення та зміни, особливо у сфері духовного відродження української нації. Духовність, культура все більше пронизують значущі події суспільного життя. У свідомості людей формується нова загальна спрямованість на ідею взаєморозуміння, спілкування, естетично-художнього осягнення оточуючого світу. За таких умов і завдання виховання розвиненої особистості, здатної до освоєння, успадкування та подальшого розвитку загальнолюдських духовних надбань. Цей процес має бути постійним і пов’язаним із спеціальною педагогічною діяльність, зорієнтованою на залучення підростаючого покоління до скарбниці національної та всесвітньої художньої культури. Загальним, об’єднуючим є той факт, що цінності відображають світ людини, його культуру. Цінності можуть існувати як суб’єктивні, що відображаються у свідомості людини. Діалектика даної категорії показує, що в історії розвитку суспільства вищою цінністю стає людина як особистість, як самоціль суспільного розвитку. Нерідко ціннісні орієнтації визначаються як важливий елемент внутрішньої структури особистості, закріплений життєвим досвідом індивіда, всією сукупністю його хвилювань і розрізняючи значуще, суттєве для даної людини від і значущого, несуттєвого. Аналіз досліджень показав, що заняття з образотворчого мистецтва для багатьох студентів є цікавими. В той же час значна для студентів не виявляє інтересу як до рисунку, так і до живопису. Їм не подобаються заняття, на яких викладачі не розповідають про художників, які малювали тим чи іншим стилем. Звідси виходить, що викладачі ігнорують такий аспект, як виховання духовних надбань, цінностей мистецтва, такими засобами: розповіді, бесіди, проблемні питання та ситуації, які розглядають ціннісні орієнтації тієї чи іншої історичної епохи. Викладачі-митці недостатньо приділяють уваги інтерактивним методом навчання – ігровим ситуаціям, проблемним та творчим завданням, діловим та рольовим іграм тощо. Насторожує той факт, що проблемним ситуаціям при вивченні різних напрямків (жанрів) образотворчого мистецтва приділяється мало уваги. Це може призвести до виникнення різних труднощів при виконанні практичних завдань з образотворчого мистецтва та низькому рівню пізнавальної активності до предмету та в цілому до образотворчого мистецтва на перших етапах навчання. При визначенні змісту дослідно-творчої роботи слід виходити з припущення, що підвищення рівня сформованості ціннісних орієнтацій студентської молоді та пізнавальної активності здійснюється шляхом використання особистісного підходу на заняттях з усіх навчальних дисциплін навчальних дисциплін мистецького напрямку.

ПРОБЛЕМА ВИВЧЕННЯ ВІКОВИХ ОСОБЛИВОСТЕЙ

АВТОБІОГРАФІЧНОЇ ПАМ’ЯТІ В ПСИХОЛОГІЇ

Ольга Лірник

Науковий керівник – доктор психологічних наук, професор М.А. Кузнєцов

Пам’ять, починаючи з робіт представників класичної психології свідомості, є одним з традиційних предметів дослідження психологічної науки. Вікові особливості функціонування пам’яті досліджуються у зв’язку зі стійкими особистісними характеристиками, властивостями матеріалу, властивостями нервової системи, темпераментом. В даний час зростає інтерес дослідників до проблематики автобіографічної пам’яті (АП) людини як специфічної мнемічної підсистеми. У вітчизняній психології ряду аспектів «суб’єктивної картини життєвого шляху» (термін вперше запропоновано Б.Г. Ананьєвим) стосувалися роботи, виконані в контексті вивчення «життєвого шляху», або застосування аналізу біографії як дослідницького методу. Оригінальну концепцію автобіографічної пам’яті як вищої психічної функції розробляє В.В. Нуркова.

Об’єктом дослідження є автобіографічна пам’ять людини. Предметом дослідження є вікові особливості АП. Наукова новизна дослідження.

Мета дослідження полягає в експериментальному виявленні та порівнянні вікових особливостей автобіографічної пам’яті.

На сьогоднішній день визначено місце АП як однієї з підсистем довготривалої декларативної пам’яті, описана її унікальна феноменологія, виявлено функціональний репертуар, встановлені основні закономірності її функціонування. Однак у пошуках вікових особливостей структури та функціонування даної системи робляться лише перші кроки, залишається відкритим питання про обсяг АП та межах його варіативності. Аналіз диференційно-психологічних відмінностей АП реалізується в зарубіжних дослідженнях переважно у формі монопараметричних досліджень: вивчається вплив статі, віку, особистісних та соціокультурних характеристик. Новою тенденцією в розробці даної проблематики стає перехід до розгляду 4 індивідуальних відмінностей через аналіз індивідуальних функцій АП. Перспективним розвитком цього нового напрямку має стати перехід до комплексного дослідження вікових особливостей АП, з урахуванням внеску фізіологічних передумов (типологічних властивостей нервової системи) в індивідуальні прояви АП. Аналіз сучасного стану досліджень в області АП показує, що актуальність полягає в необхідності побудови комплексної типології АП, що інтегрує такі параметри: провідну функцію АП, її структурно-змістовні характеристики, особистісні риси й типологічні особливості нервової системи суб’єкта як можливі природні передумови функціонування АП.



НАРОДНА ІГРАШКА ЯК ЗАСІБ ЕСТЕТИЧНОГО ВИХОВАННЯ

МОЛОДШИХ ДОШКІЛЬНИКІВ

Інна Літунова

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент Л.О. Журенко

Актуальними питаннями сьогодення є питання естетичного виховання і розвитку естетичної культури дітей молодшого дошкільного віку. Особистісна орієнтація сучасної освіти передбачає прилучення дітей до естетичного досвіду людства, до творчої діяльності, що є основою естетичного розвитку особистості. У зв’язку з цим важливого значення набуває осмислення конкретних питань естетичного виховання і естетичної діяльності та базових теоретичних засад формування естетичної культури особистості.

У процесі становлення особистості з найдавніших часів особливе значення мало естетичне виховання. Здатність відчувати, сприймати, розуміти, усвідомлювати і творити прекрасне – це ті специфічні прояви духовного життя людини, що свідчать про її внутрішнє багатство.

Естетичне ставлення до світу формується і розвивається протягом всього життя. Разом з тим не всі періоди в житті рівноцінні для естетичного розвитку. Дослідження Н. Ветлугіної, Н. Доломанової довели, що естетичне виховання спрямоване на формування здатності сприймати дитиною прекрасне у навколишньому середовищі і мистецтві, на розвиток естетичних почуттів, суджень, смаків, умінь, творчих здібностей, потреби брати участь у створенні прекрасного в житті і художній творчості.

Народна іграшка є втіленням історії українського народу, її види, особливості виготовлення, розпису, декорування відображають побут певного регіону нашої країни, ознайомлюють з майстрами та технікою її виготовлення. Народна іграшка як засіб естетичного виховання дітей молодшого дошкільного віку має певні потенційні можливості: народність; привабливість; доступність; яскравість; образність. Народна іграшка є специфічним витвором мистецтва. Вона несе пізнавальну цінність для дитини, відображає явища реального світу в доступних їй формах. Використання такої іграшки у дитячому садку, сім’ї сприяє збагаченню знань про навколишнє, урізноманітнює ігрову діяльність дітей, розширює сферу пізнання світу і свого народу, розвиває традиційні для національної, господарської, побутової культури навички.

У дослідженнях Н. Заглади, Є. Сявавко, М. Стельмаховича, Н. Рогальської розкриваються прогресивні здобутки народної іграшки, відзначається те, що дитина сприймає народну іграшку і як витвір мистецтва, яке сприяє її духовному збагаченню і розвитку естетичного смаку. Отже, народна іграшка є одним із засобів формування естетичного ставлення до мистецтва у дітей молодшого дошкільного віку.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка