Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка16/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29

ЕКОЛОГО-БІОЛОГІЧНІ ТА ДЕКОРАТИВНІ ОСОБЛИВОСТІ

ДЕНДРОФЛОРИ МІСЬКОГО САДУ імені Т. Г. ШЕВЧЕНКА У м. ХАРКОВІ

Тетяна Мальцева

Науковий керівник – кандидат біологічних наук, доцент Я.В. Гончаренко



Серед парків і садів міста найстаріший – сад імені Т.Г. Шевченка, котрий є ботанічною пам’яткою природи місцевого значення. В XVII-XVIII сторіччі територія являла собою природну діброву. На нинішній час площа його майже 30 гектарів і він знаходиться в центрі міста. За архівними матеріалами, при створенні саду, в ньому налічувалося біля 100 видів і форм дерев та кущів. Особливості палеогеографічного розвитку території Східної Європи обумовили збіднення різноманіття біоти, для озеленення використовуються й інтродуковані. Але інтродуценти інколи поступаються автохтонним видам, в зв’язку з тим, що не відбувається повної акліматизації. Доцільним стає вивчення асортименту природної флори. Тому, метою наших досліджень було вивчення еколого-біологічних та декоративних особливостей дендрофлори міського саду. Під час проведення досліджень, які тривали протягом 2007-2010 рр. нами було досліджено 85 видів рослин. Серед них виділено 2 групи за походженням: автохтони – 42 і інтродуценти – 43 види. Провідними родинами серед них є Rosaceae, Pinaceae, Aceraceae. З усього асортименту основними паркоутворювальними видами є лише 12: Quercus robur L., Betula pendula Roth., Acer platanoides L., A. campestre L., A. negundo L., Tilia cordata Mill., Aesculus hippocastanum L., Syringa vulgaris L., Populus nigra L., Acer saccharinum L., Symphoricarpus albus (L.) Blake, Fraxinus americana L. Часто зустрічаються та надають високої декоративності Acer platanoides f. Schwedleri, Acer platanoides f. Lorbergii. Особливої уваги заслуговують 20 екземплярів дуба звичайного у віці від 180 і 300 років, котрі є об’єктами охорони. Порівняно із архівними даними, нами не були виявлені Quercus robur f. Fastigiata та Platanus occidentals L. Щодо еколого-біологічних характеристик, за відношенням до вологи переважають мезофіти – 89%; за відношенням до світла розподіл між геліофітами та тіньовитривалими видами рівноцінний. Декоративні якості дендрофлори є різнобічними. Видів, що зберігають декоративність протягом року – шість і вони відносяться до голонасінних. Декоративноквітуючих – 35 видів, а з декоративними плодами – 30 видів. Усі інші дерева та кущі є декоративнолистяними. За типом життєвих форм 60% становлять дерева, а 40% припадає на кущі. Аналіз показників висоти дерев і кущів показав, що найбільшого росту досягають дерева з родин: Pinaceae, Aceraceae, Salicaceae, Fagaceae. Що стосується кущiв то це представники родини Rosaceae. На сьогодні сад являє собою територію із потужним антропогенним впливом, що негативно відбивається на санітарному стані дендрофлори. Внаслідок враження шкідниками та хворобами, декоративність рослин значно погіршується. Необхідно проводити різноманітні заходи, які б могли сприяти покращенню умов для зростання рослин, а не тільки для відпочинку мешканців.

СТАНОВИЩЕ УКРАЇНСЬКОГО ВЧИТЕЛЬСТВА У 1917 – 1921 рр.

Тетяна Маньківська

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент Н.А. Сорочан

1917 – 1921 роки – один із найскладніших періодів в історії України. Не менш складними були і процеси, що відбувалися у той час у галузі освіти. В умовах, коли в Україні кілька разів змінювалася влада, питання соціально-правового і матеріального становища вчительства залишалося невирішеним. Але саме на українських учителів, які були активними учасниками національно-визвольних змагань як найбільш свідомі представники української інтелігенції, ліг весь тягар освітнього руху. Минулий досвід поступу освіти має бути врахованим при реформуванні національної системи освіти сьогодні.

Характерними рисами становища вчительства у роки революції були: відсутність сталого законодавства, яке його регламентувало; політичні репресії з боку денікінського режиму та радянської влади; недостатність соціального та матеріального забезпечення.

Важливим елементом правового становища освітян була їх професійна організація. Лише організоване вчительство могло відстоювати свої інтереси перед владою та впливати на процес реформування освіти. У квітні 1917 року на Першому всеукраїнському учительському з’їзді в Києві було відновлено Всеукраїнську учительську спілку (ВУС). ВУС підтримувала і впроваджувала в життя політику державних освітніх органів, захищала інтереси українських вчителів, розв’язувала основні проблеми реформування освіти, брала активну участь у розробці питань управління освітою в Україні та в практичній діяльності в цьому напрямку. Діяльність ВУС та створених при ній комісій (фінансово-економічна, лікарська, правова та ін.) сприяла покращенню правового, соціального та матеріального становища українського вчительства.

Найбільш тісна співпраця українських учителів з урядовими структурами відбувалася за часів Центральної Ради і Директорії. Гетьманський уряд приділяв недостатню увагу залученню вчителів до справи реформування і управління національною школою.

Період 1917 – 1921 років характеризується різким погіршенням матеріального забезпечення вчительства. Різні уряди намагались врегулювати ситуацію шляхом утвердження нових ставок. Але в умовах економічної розрухи і надзвичайної дорожнечі платня не могла забезпечити українським учителям гідного рівня життя, більше того – її часто не вистачало навіть на скромне харчування. Учителі цілими місяцями не одержували платні. Звичайно, цьому були свої причини, частіше всього зумовлені дезорганізацією економічної сфери, зокрема: нестача грошових знаків у влади, постійні перерви у відносинах місцевих скарбниць і центру, брак грошей у земських і міських самоврядувань. Учительство в даних умовах змушене було шукати підробітку, а то і зовсім кидати педагогічну працю.

Таким чином, невирішеність питання становища вчительства негативно позначилась на успіхах освітнього руху і становленні національної системи освіти.



ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ

ІНТИМНИХ СТОСУНКІВ

Еліна Маняк

Науковий керівник – доктор психологічних наук, професор Т.Б. Хомуленко

Актуальність цієї теми полягає в тому, що інтимні стосунки завжди привертали до себе увагу дослідників та займали важливе місце у вивченні соціальної психології особистості, психології міжособистісних стосунків, та що найважливіше, посягали одне з перших місць у системі людських цінностей. Вивчалася психологія емоційних та інтимних стосунків А. Богословським (його цікавила симпатія та механізми її виникнення), Л. Гозман та Н. Ажгіхіна розглядали динаміку емоційних стосунків від аттракції до кохання. Зарубіжні психологи, яких цікавили інтимні міжособистісні стосунки, вивчали сутність феномену кохання, розробляли та доповнювали його типологію (А. Маслоу, Р. Мей, Е. Фромм та ін.), досліджували причини та прояви невротичного кохання (З. Фрейд, К. Хорні).

Для розв’язання поставлених завдань було використано такі методи дослідження: теоретичний аналіз наукових літературних джерел, синтез, узагальнення, порівняння, абстрагування, конкретизація, спостереження, тестування, метод соціометрії.

Мета: дослідити особливості формування та розвитку інтимних стосунків; виявити особистісні якості, які допомагають будувати стосунки, чи навпаки – служать їх руйнуванню.

Об’єктом дослідження є процес формування інтимних стосунків.

Предмет дослідження склали психологічні особливості формування та розвитку інтимних стосунків.

Таким чином, можна сказати, що інтимні стосунки формуються в діадних відносинах і залежать від попереднього життєвого досвіду обох партнерів. Формування сім’ї відбувається шляхом порозуміння, підтримки та віри у партнера, тому і розвиток інтимних відносин партнерів включає в себе, окрім сексуального аспекту, морально-психологічний.



Стильові особливості малої прози Григора Тютюнника

Олена Маркова

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Р.В. Мельників

З-поміж покоління письменників-шістдесятників особливе місце в історії української літератури посідає Григір Тютюнник, чий творчий доробок став визначальним у художньо-естетичних пошуках шістдесятництва.

Сучасні літературознавчі розвідки О. Лихачової («Поетика новелістичної творчості Григора Тютюнника», «Новелістика Григора Тютюнника в контексті доби і прозової творчості шістдесятників»), Н. Тульчинської («Своєрідність художнього вираження психологізму у творчості Григора Тютюнника»), Т. Головченко («Неореалістична основа малої прози Григора Тютюнника: спроба аналізу»), Н. Кухти («Мала проза Григора Тютюнника у світлі розвитку літературного процесу»), В. Нарівської («Григір Тютюнник як естетично перехідний феномен»)) підкреслюють синтетичний характер творчої манери письменника, мала проза якого є своєрідним перехрестям різних літературних впливів та самостійних знахідок автора.

У першу чергу, це простежується на рівні поетико-стильових особливостей та жанровій структурі новелістики Гр. Тютюнника. Власне, творчість письменника – це складний феномен, у якому нерозривно переплелися національні та європейські художні традиції.

Дослідження ознак, властивих різним художнім методам, їхнє проявлення у поетиці та мові творів Гр. Тютюнника, дозволяють актуалізувати проблему продуктивного синтезу реалізму та модерного письма та відстежити стильову еволюцію письменника.

Характерною особливістю творчого стилю письменника є використання прийомів ретардації та художнього обрамлення, художньо-смислової сконденсованості та ущільненості мови творів, завдяки яким досягається більша емоційна проникливість та експресивність у змалюванні як окремого героя, так і цілого народу.

В оповіданнях письменника яскраво виражені тенденції оновлення письма, що стосуються методів зображення дійсності, трансформації жанрової системи, змін у поетиці та стилістиці, виникнення принципово нових мовних явищ. Творчі знахідки Тютюнника стали своєрідним підґрунтям для подальшого розвитку української малої прози та національного письменства загалом.

Тому актуальним є висвітлення тих елементів поетики новел Гр. Тютюнника, що свідчать про новаторство письменника в царині малої прози (інтертекстуальність творів, внутрішній екзистенційний конфлікт (неореалістичний), проголошення ідеї свободи особистості, аксіологія новаторського художнього слова у прозі письменника).

РОЛЬ ДИДАКТИЧНОЇ ГРИ У НАВЧАННІ ДІТЕЙ ДОШКІЛЬНОГО ВІКУ

Тетяна Мартинова

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Т.П. Танько

Аналіз психолого-педагогічних досліджень проблеми навчання та виховання дошкільників показав, що результат залежить від використання різноманітних дидактичних засобів у різному їх поєднанні з урахуванням індивідуальних особливостей дитини, що сприяє активізації пізнавальної діяльності. Однак можна назвати засоби активізації, які є магістральними. До таких належать проблемний підхід у навчанні, дидактична гра та дидактичний матеріал.

У процесі пояснення нового матеріалу важливо так спрямувати роботу дітей, щоб вони доходили висновків на основі цільового порівняння нових знань з тим, що здобуті раніше, засвоювали б узагальнення силою власного мислення, активізованого педагогом. Для цього необхідно правильно використовувати дидактичний матеріал, щоб діти усвідомили недостатність раніше засвоєних знань і були психологічно готові до засвоєння нових.

Найважливішим засобом активізації навчальної діяльності дошкільників є раціональне поєднання дидактичної гри й навчання. У структурі заняття місце гри визначається її пізнавальною метою і можливостями навчального дидактичного матеріалу. Кожна дидактична гра спрямована на розвиток мислення й мови дітей, а дидактичний матеріал зумовлює основний зміст розумових і практичних дій дитини.

Дидактична гра сприяє розвитку особистості. Якщо вона впроваджується педагогом уміло, діти реагують на неї з великою зацікавленістю, радістю, що підвищує значення гри в навчанні. Дидактична гра є не тільки засобом засвоєння окремих знань та вмінь, але й сприяє загальному розвитку дитини, формує здібності, задовольняє дитячу допитливість, залучає її до активного пізнання оточуючого світу, допомагає оволодіти засобами пізнання зв’язків між предметами та явищами (Л. Артемова, О. Запорожець, С. Ладивір, К. Щербакова та ін.).

Використовуючи різноманітні засоби навчання, педагог має на меті пробудити й закріпити в дітей позитивні емоції у процесі колективної пізнавальної діяльності, викликати інтерес, допитливість, бажання до самостійного розміркування і як наслідок – сформувати стійке прагнення до пошукової діяльності. Дидактичні засоби повинні створювати в навчанні особливий емоційний мікроклімат, який стимулює інтелектуальні почуття дітей: здивування, зацікавленість, захопленість інтерес, задоволення від усвідомлення переборення труднощів. Для розвитку пізнавальної активності не менш важливо в деяких дітях підтримувати почуття незадоволення досягнутим, яке теж є значним стимулом інтелектуальної активності. Дуже важлива швидка й об’єктивна оцінка педагога успіхів дитини в розв’язуванні проблемних і пізнавальних завдань, яка багато в чому визначає інтелектуальну активність дошкільника, прагнення досягти результату.

ПРОБЛЕМА ВИКОРИСТАННЯ НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИХ

ПОСІБНИКІВ ЯК ЗАСОБУ ОРГАНІЗАЦІЇ ПОЗАКЛАСНОЇ

РОБОТИ ШКОЛЯРІВ

Євгенія Масальська

Науковий керівник – кандидат мистецтвознавства, доцент У.П. Мельникова

Основа освіти – розвиваюча і творча домінанта виховання особистості, яка б була здатна до безперервного самовдосконалення, могла б творчо мислити, обробляти різноманітну природну і соціальну інформацію, а також використовувати знання для творчого вирішення проблем. Реалізувати це можна через позакласну діяльність школярів.

Звісно, вчитель на уроці не може охопити розвиток цих вмінь у всіх дітей, він не встигає також і виховувати всіх учнів в правильному напрямку на класних заняттях. А коли дитина, за своїм власним бажанням, буде самостійно займатися за науково-методичними посібниками, відвідуватиме позакласні заходи, то вона й на уроках буде більш зацікавлено ставитись до навчального матеріалу, краще його розумітиме й засвоюватиме.

Вчитель вже практично перестає бути основним джерелом інформації, але натомість зростає його роль в активізації пізнавальної діяльності учнів. Оскільки активізувати пізнавальну діяльність школярів лише на уроках є неможливим, необхідно всіляко підтримувати їх активність у позакласній роботі.

Позашкільна освіта в сучасному суспільстві є одним із провідних чинників розвитку особистості та її ефективної інтеграції в соціокультурне середовище України. Позашкільні навчальні заклади як важлива ланка безперервної освіти України забезпечують реалізацію потреб, запитів та інтересів вихованців, учнів у самореалізації та професійному самовизначенні, розвитку їх творчого потенціалу у сфері культури, мистецтва, наукових знань, техніки, виробництва, життєвої практики. Одним з інструментів вирішення цих проблем є використання навчально-методичних посібників учнями у позакласному навчанні. Позиція школяра – це не просто позиція учня, який відвідує школу, слухає вчителя і акуратно виконує домашні завдання, це позиція людини, яка удосконалює самого себе, а це значить, відбувається зростання пізнавального інтересу.

Проаналізувавши методичну літературу з позакласної роботи, можна зробити висновок, що вона існує в достатній кількості. Але мало уваги приділяється її графічному і типографічному оздобленню. Варто також враховувати вікові особливості сприйняття дитиною інформації. Нашим авторським проектом стало створення методичного посібника з вивчення основ математики для дітей молодшого шкільного віку. Для зацікавлення до вирішення задач з лічби у нашому макеті використана яскрава ілюстрація у поєднанні з об’ємною конструкцією сторінкових розворотів.

Детально продумана організація позакласної роботи, ретельний підбір методичних посібників забезпечить активність, ініціативу і самостійність учнів.



МІГРАЦІЇ ПТАХІВ НА КРАСНОПАВЛІВСЬКОМУ ВОДОСХОВИЩІ

Наталія Матвєєва

Науковий керівник – кандидат біологічних наук, доцент А.Б. Чаплигіна,

консультант – старший викладач Г.С. Надточій

Дослідження сезонних міграцій птахів на Краснопавлівському водосховищі (Лозівський район) проводились протягом 2007-2010рр. Краснопавлівське водосховище - одне з найбільших у Харківській області (площа водного дзеркала 34,6 км², корисний об’єм 376 млн.м³), входить до системи каналу Дніпро-Донбас. Водосховище розташоване далеко від доріг і великих населених пунктів, з усіх боків оточене полями, що значно підвищує його приваблюваність для птахів.

Краснопавлівське водосховище є ключовою територією Орільського екокоридору екологічної мережі Харківської області (Клімов та ін., 2008) і виконує важливу роль міграційного шляху, місця зупинки для відпочинку та годівлі перелітних птахів (гусей, лебедів, качок, журавлів, пастушкових, чапель, лелек, мартинів, куликів, соколоподібниїх, горобцеподібних та інших груп птахів). У міграційний період у зоні водосховища пролітає понад 80 видів птахів, занесених до Додатку 2 Боннської конвенції про охорону мігруючих видів птахів та Додатку Афро-Євразійської угоди про збереження мігруючих водно-болотних птахів.

Краснопавлівське водосховище є найбільш важливим місцем концентрації пролітних тундрових гусей у Харківській області, відповідає критеріям Рамсарських угідь і має глобальне значення для підтримки мігруючих палеарктичних популяцій великої білолобої гуски (Anser albifrons Scop.) та тундрового гуменника (Anser fabalis Lath.). Під час весняної міграції тут спостерігаються скупчення гусей чисельністю 20000-100000 особин (Баник и др., 2007). Масова весняна міграція гусей починається після танення льоду на водосховищі. У другій-третій декаді квітня на водосховищі вже сформовані величезні скупчення пролітних гусей (по декілька десятків тисяч), що тримаються тут протягом двох-трьох тижнів. Проводили обліки птахів у великих скупченнях на воді вдень і рано вранці до початку розльоту на годівлю на поля, а також обліки зграй гусей, що прилітають до місць ночівлі або покидають їх під час регулярних переміщень між місцями годівлі і відпочинку. Розпадання скупчень гусей відбувається на початку другої декади травня. За нашими спостереженнями щорічно на водосховищі весною зупиняється 30-50 тис. гусей.

У міграційний період на Краснопавлівському водосховищі зустрічаються рідкісні видів птахів, занесені до Червоної книги України (2009): казарка червоновола (Rufibrenta ruficollis Pall.) (Баник и др., 2007), гоголь (Bucephala clangula L.), орлан-білохвіст (Haliaeetus albicilla L.), скопа (Pandion haliaetus L.), кулик-сорока (Haematopus ostralegus L.).

ПРОБЛЕМА САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ У ВНЗ

Вікторія Мегафурова

Науковий керівник – викладач С.П. Світлична

У зв’язку з інтеграцією системи освіти України до європейського освітнього простору важливого значення набуває проблема професійної підготовки фахівців, здатних мислити й діяти творчо, самостійно, нетрадиційно. Ця проблема особливо актуальна для ВНЗ, що готують майбутніх вихователів, тому що формувати творчу особистість може тільки людина, здатна мислити творчо й самостійно.

У роботах багатьох педагогів (С. Архангельський, В. Сластьонін та ін.) відзначається, що при сформованій системі підготовки майбутніх фахівців у нашій країні формуванню професійних умінь, у тому числі й самостійній роботі, приділялася недостатня увага, а упор робився здебільшого на теоретичну підготовку.

Відомо, що на самостійну роботу студентів у країнах Західної Європи, США, Японії приділяється до 50-60% навчального часу, у той час як у нас на самоосвіту витрачається не більше 7-8 годин на тиждень.

Аналіз закордонних наукових досліджень з питань розвитку самостійності, проведений Генрі Холеком, дає змогу виявити наявність трьох підходів до розуміння цього поняття. Одні вчені розуміють під самостійністю «незалежність» тих, хто навчається, тобто вони використовують «пакет навчальних матеріалів» за своїм розсудом, без фізичної присутності викладача. Для інших самостійність означає «активне усвідомлення відповідальності самого здобувача знань». При цьому учень розглядається не як пасивний об'єкт, що слухняно виконує навчальну програму й визнає вірним усе, що йому пропонують, а як активний учасник цього процесу. Тут мова йде не про незалежність знань людини, а про незалежність активного учасника процесу щодо одержання знань. Для третьої групи дослідників самостійність означає «здатність до навчання», тобто усвідомлення учнем того, що йому потрібно відповідно до власних потреб, як учитися (вибір матеріалів і методів їхнього використання), і як можуть бути використані отримані результати. На думку Генрі Холека тільки останні дві точки зору відповідають поняттю «самостійність» тому що в них мова йде про «відповідальність» і про «здатність учитися».

Вітчизняні вчені пропонують різні варіанти визначення самостійності, вони розрізняють внутрішні й зовнішні ознаки самостійності, і виділяють основні етапи її розвитку: етап наслідування; етап часткової самостійності; повна самостійність.

Звичайно, виділення цих етапів умовно, між ними немає непрохідної стіни; наслідуючи, людина раптом проявляє власну творчість.

Самостійність не народжується сама по собі. Самостійність виховується й розвивається. Щоб досягти цього, необхідно педагогічно грамотно вибудувати «технологію» процесу виховання й навчання у вищому навчальному закладі освіти.

ПРОБЛЕМА ФОРМУВАННЯ ГОТОВНОСТІ МАЙБУТНІХ ВЧИТЕЛІВ

У ПСИХОЛОГО-ПЕДАГОГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕННЯХ

Олена Мелашкіна

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент О.М. Лук’янченко

Одним з найважливіших завдань сучасної вузівської педагогіки є пошук найбільш ефективних форм її організації, а саме тих засобів освіти за допомогою яких формується фахівець. Удосконалення професійної готовності майбутніх вчителів виступає як засіб і мета соціально-економічного та духовного прогресу суспільства.

Проблема формування готовності до педагогічної діяльності досліджується під час розгляду питання професіограми вчителів (А. Маркова. В. Семиченко, В. Сластьонін, Є. Климов); дослідження проблем формування педагогічної майстерності вчителя (М. Лещенко, Н. Тарасевич, Є. Барбіна ); розробці змісту, форм і методів формування професійних умінь і навичок (О. Дубасенюк, С. Гончаренко), а також професійної компетентності, що нерозривно пов’язані з загальною культурою вчителя (В. Гриньова, З. Курлянд, Г. Нагорна, О. Рудницька, О. Сухомлинська).

Особливе місце належить психолого-педагогічним дослідженням учених, у яких зміст, форми, методи культурологічної підготовки розкриваються через цикли художньо-естетичних дисциплін (Д. Кабалевський, Е. Абдуллін, Л. Масол. О. Падалка, Г. Шевченко, О. Олексюк, Л. Кондрацька, Н. Миропольська), а мистецтво розглядається як засіб виховання, механізм естетичного впливу на особистість, що сприяє розкриттю її внутрішнього потенціалу та розвитку духовних потреб.

За визначенням В. Моляко, готовність до будь-якої праці є складним особистісним утворенням, свого роду системою, що включає багато компонентів, які у своїй сукупності дають змогу певній особі виконувати більш чи менш успішно конкретну роботу.

Згідно Л. Шевченко готовність становить особливий психічний стан, що виникає як прояв якісного новоутворення у структурі особистості на певному етапі її розвитку. Стан готовності – це вибіркова активність особистості у процесі підготовки до діяльності чи її виконання.

Визначаючи систему професійної готовності як складне утворення, А. Троцко розглядає її у вигляді взаємодіючих компонентів: мотиваційного (позитивне ставлення до педагогічної професії, стійкі наміри присвятити себе педагогічній діяльності, інтерес до роботи вчителя), змістовно-операційного (професійні знання і вміння, педагогічне мислення, професійна спрямованість уваги, сприймання, уява, педагогічні здібності), емоційно-вольового (цілеспрямованість, самокритичність, працьовитість, наполегливість, рішучість, самостійність, ініціативність, старанність, терплячість, емоційна сприйнятливість). Отже, готовність виступає як стійкий психічний стан, як якість особистості і становить особистісну передумову ефективної педагогічної діяльності.


1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка