Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка18/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29

ПОГЛИБЛЕНЕ ВИВЧЕННЯ ТЕМИ «ПОЛЯРИЗАЦІЯ СВІТЛА»

В КУРСІ ЗАГАЛЬНОЇ ФІЗИКИ

Юлія Мороховська

Науковий керівник – кандидат фізико-математичних наук, доцент В.М. Сергєєв

Перебудова системи освіти потребує суттєвого оновлення науково-методичної підготовки майбутнього вчителя фізики, змісту навчальних програм і поглиблене вивчення окремих їх розділів. Зрозуміло, що експериментальна складова в фізичній освіті займає першорядне місце.

При вивченні теми «Поляризація світла» в оптиці розглядаються декілька методів отримання плоскополяризованого світла і тільки один метод отримання світла, поляризованого по еліпсу або по колу; цей метод пов’язаний з використанням явища подвійного променезаломлення на анізотропних кристалах і пластинках у чверть довжини хвилі з них.

У роботі пропонується отримання еліптичної поляризації на основі явища повного внутрішнього відбивання. З цією метою при вивченні явища відбивання необхідно більше уваги приділити формулам Френеля, які отримані, виходячи з граничних умов електромагнітного поля на межі розділу вакуум-діелектрик. На основі цих формул можна отримати важливі характеристики, такі як коефіцієнт поглинання середовища, коефіцієнт відбиванння і пропускання світла, ступінь поляризації.

З формул Френеля безпосередньо випливає закон Брюсстера, який встановлює зв’язок показника заломлення діелектрика з кутом падіння, при якому даний промінь повністю поляризований. При цьому світло плоско поляризоване.

Аналіз коефіціентів відбивання двух поляризацій при повному внутрішньому відбиванні показує наявність додаткового фазового зсуву між паралельною і перпендикулярною компонентою електричного вектора, яка досягає максимуму, рівного (1) при таких кутах падіння: (2).

Якщо кут δm буде дорівнювати π/2, плоскополяризоване світло стане поляризованим по еліпсу. Але отримати необхідну різницю фаз можна, якщо показник заломлення, як слідує з (1), n = 2.41. У видимій області спектра такий великий показник заломлення має тільки алмаз, для якого n = 2.42.

Для отримання необхідної різниці фаз можна використовувати і звичайне скло, з показником заломлення n = 1.5, якщо застосувати двократне повне внутрішнє відбивання у призмі з кутом ά=48 37’. Такий експеримент можна демонструвати під час лекції, а також пропонувати в якості лабораторної роботи.

ОСОБЛИВОСТІ ВИКОРИСТАННЯ ВЧИТЕЛЕМ ПОЧАТКОВИХ

КЛАСІВ ПЕДАГОГІЧНИХ ТЕХНОЛОГІЙ

Ігор Мохов

Науковий керівник – доцент Н.О. Белозьорова

Сучасний розвиток нашого суспільства зумовлює необхідність урахування впливу новітніх педагогічних технологій у діяльності вищої школи. Підготовка майбутнього вчителя початкових класів до використання інтерактивних педагогічних технологій ґрунтується на розвитку в нього педагогічної майстерності, що виявляється в уміннях поєднувати абстрактне і конкретне, загальне й особистісне, раціональне й почуттєве тощо.

До особливостей використання вчителем початкових класів педагогічних технологій належать такі: цілеспрямоване забезпечення емоційних контактів і позитивних комунікативних переживань у процесі взаємодії з метою творення позитивного навчального середовища; гармонійне поєднання пізнавальної та фізичної активності учнів; мотивація й активізація рефлексії учнів у навчально-виховному процесі; системне навчання молодших школярів різних форм і методів навчальної взаємодії; створення казкової навчально-пізнавальної реальності; формування навичок соціальної взаємодії учнів; стимулювання батьків до інтерактивного спілкування в родинах (тренінги для батьків, організація інтерактивного спілкування через творчі завдання для спільної роботи дітей і батьків).

Отже, що створення високоефективних технології навчання дозволяє, з одного боку, учням підвищити ефективність освоєння навчального матеріалу а, з іншого боку, педагогам приділяти більше уваги питанням індивідуального і особового зростання учнів, направляти їх творчий розвиток. Окрім того, спираючись на праці І. Котова, С. Смирнова, Е. Шиянова, зазначимо, що технологія навчання: по-перше, підвищує продуктивність праці вчителя; по-друге, контроль результативності навчання учнів і система зворотного зв'язку, дозволяють навчати учнів відповідно до їх індивідуальних можливостей та складу характеру; по-третє, перекладання основної функції навчання на засоби навчання звільняє час вчителя, в результаті він більше уваги може приділити питанням індивідуального і особового розвитку учнів.

ЕСТЕТИЧНЕ ВИХОВАННЯ ЯК ЧИННИК СТАНОВЛЕННЯ

ОСОБИСТОСТІ ДИТИНИ

Оксана Мохова

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Т.П. Танько

У період духовного суспільства й активізації культуротворчих процесів, які відбуваються в нашій державі, особливо актуальним постає питання естетичного виховання дітей, пошук нових підходів до його здійснення.

Естетичне виховання в більшості випадків визначається як процес, спрямований на формування у вихованців розвиненої естетичного свідомості, художньо-естетичного смаку, здатності сприймати й цінити прекрасне, піднесене в суспільному житті, природі, мистецтві і творити за законами краси. Естетичне виховання, таким чином, залучає людину до світу прекрасного, допомагає повніше відчувати, розуміти прекрасне й негативно ставитися до потворного.

Естетичне виховання, у світлі його системного розуміння, має певну структурну будову, складовими компонентами якої є:


  • специфічні завдання формування тих чи інших якостей особистості;

  • види діяльності, сприятливі для вирішення завдань естетичного виховання;

  • відповідні завданням естетичного виховання форми й засоби;

  • у чомусь специфічні методи естетичного виховання – як своєрідне використання загальних методів виховання у розв’язанні його завдань.

У сучасній педагогічній теорії визначилась сукупність завдань естетичного виховання, провідними з яких є:

  • виховання інтересу до естетичного в усіх сферах життя й діяльності людини, розвиток естетичних відчуттів, емоційного відгуку на прекрасне в житті, природи, мистецтві;

  • формування естетичних уявлень, понять, суджень, поглядів, ідеалів, смаків і оцінок, естетичної свідомості;

  • залучення вихованців до художньо-естетичної творчості, спонукання до естетичного освоєння світу, ствердження ідеалів у стосунках з людьми, в праці, побуті, суспільній діяльності, прагнення до естетичної активності.

Сукупність зазначених завдань естетичного виховання складає його зміст, поступове впровадження якого здійснюється в усіх ланках освіти, починаючи з дошкільного закладу, в процесі взаємодії педагога з вихованцями, однолітками, соціальними і природнім середовищем, мистецтвом. Цей процес здійснюється як система послідовних виховних заходів, спрямованих переважно на оволодіння вихованцями основами естетичної культури.

Необхідним компонентом естетичного виховання, перш за все, є прийнятні для відповідного віку дітей види діяльності, що мають найбільші можливості для розв’язання його завдань: художня творчість у найрізноманітніших її проявах, участь у святах, конкурсах, спілкування з творами різних видів мистецтва, соціальним середовищем.



РОЗВИТОК ТЕМБРОВОГО СЛУХУ У СТУДЕНТІВ-ПІАНІСТІВ

Наталія Нагинська

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент О.О. Шумська

Реформування і розвиток музично-педагогічної освіти, пов’язані з підготовкою учителів музики в Україні, потребують розв’язання низки питань, серед яких є забезпечення галузі висококваліфікованими фахівцями, які б могли вирішувати проблеми, пов’язані з формуванням виконавської майстерності майбутнього вчителя музики. Одним із завдань фахової підготовки педагога-музиканта є розвиток тембрового слуху.

Музичне виконання зумовлюється розвиненим музично-слуховими уявленнями, що формуються в процесі роботи над твором. До них відносяться, передусім, звуковисотні й ритмічні уявлення як головні носії музичного змісту в їхньому взаємозв’язку між собою. Проте, для художньої діяльності (виконання або композиція) не менш важливі й темброві уявлення, які закономірно й неминуче виникають у процесі цієї діяльності.

У виконанні музичного твору на інструменті найтонша й різноманітна динаміка звучання відіграє вирішальну роль. Звукові образи, які виникають під час відтворення ідей, думок і відчуттів, що містяться у творі, органічно долучаються до музично-слухових уявлень, котрі формуються у виконавця в процесі роботи. Забарвлення звучання, найтонше поєднання світла й тіней, співвідношення динамічних та агогічних відтінків, що відповідають суті твору, в єдності з усвідомленістю фразування, – ось що є вирішальним у художньому виконавстві.

Видатні педагоги-інструменталісти завжди надавали великого значення красі звучання, його тембровій різноманітності. Так, А. Глазунов особливо підкреслював роль тембрового звучання інструменту. У це поняття він вкладав і різноманітність фарб, і найтонше нюансування, і виразність у передачі художніх образів – від глибоких, насичених драматизмом звучань до ледь уловимих, прозорих акварельних тонів, від широкої співучої кантилени до «польотних», наче перлини, пасажів. К. Ігумнов стверджував, що потрібно розвивати не тільки висотний, але й тембровий слух, тобто внутрішнє уявлення тембрового звучання. Як свідчать у своїх спогадах учні видатного педагога, питання про звукову палітру було одним з основних у піаністичній школі К. Ігумнова.

Про співучість звуку на противагу «ударності» фортепіано говорили видатні педагоги-музиканти сучасності, такі як: Л. Ніколаєв, Ф. Блуменфельд, К. Ігумнов, Г. Нейгауз, А. Гольденвейзер.

Таким чином, можна зробити висновок про те, що питання розвитку тембрового слуху, тембрової уяви були завжди актуальними для музично-виконавської педагогіки і пов’язувалися з формуванням виконавської майстерності музиканта, адже саме темброве розмаїття звучання допомагає досягти яскравого і правдивого розкриття художніх образів твору.



ОСОБЛИВОСТІ ФОРМУВАННЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІННОВАЦІЙНОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

Наталія Назаренко

Науковий керівник – кандидат економічних наук, професор Г.М. Гузенко

Перехід до інноваційного типу економічного розвитку є найважливішим напрямком та підґрунтям соціально-економічних перетворень в умовах трансформаційної економіки інверсійного типу. Актуальність та практичне значення теоретичного дослідження структури, напрямів формування та принципів розвитку національної інноваційної системи обумовлено тим, що зараз спостерігається тенденція щодо подальшого відставання України у технологічному розвитку від розвинутих країн світу. Зменшується кількість інноваційно активних підприємств, гальмується розвиток високотехнологічних галузей промисловості. Це призводить до зниження рівня конкурентоспроможності національної економіки.

Згідно з рейтингом Всесвітнього економічного форуму Україна неефективно використовує власний інноваційний потенціал, перетворилась в державу, яка експортує сировинні ресурси з незначною часткою доданої вартості, виникла загроза економічній та національній безпеці. Результати аналізу економічного зростання країн – лідерів рейтингів конкурентоспроможності свідчать про необхідність формування та забезпечення розвитку національної інноваційної системи як безальтернативного шляху реалізації системної та послідовної державної політики, спрямованої на активізацію інноваційних процесів, забезпечення технологічного розвитку та оновлення національної економіки.

Різні аспекти формування та функціонування НІС аналізуються вітчизняними і зарубіжними науковцями: О. Бойко, В. Гейцем, О. Марченко, Л. Федуловою та іншими.

Національна інноваційна система – сукупність взаємозалежних організацій державного і приватного секторів економіки, які безпосередньо беруть участь у сучасному нелінійному інноваційному процесі, і інститутів, що забезпечують і регулюють інноваційну діяльність на національному рівні. Функціональна структура НІС охоплює такі взаємопов’язані блоки: 1) організації наукової сфери; 2) спеціалізовані інноваційні організації, що забезпечують ефективне здійснення всіх стадій трансформації новації у інновацію; 3) інноваційні й інноваційно активні фірми виробничої сфери, що здійснюють розробку й впровадження нововведень, їх рутинізацію й дифузію; 4) інфраструктура інноваційної діяльності як сукупність організацій наукової, суто інноваційної, ринкової й виробничої інфраструктур, до функцій яких належать обслуговування, організаційна й інформаційна підтримка сучасного інноваційного процесу на всіх його стадіях; 5) інституціонально-функціональний складник, що забезпечує системний інноваційний процес.

На сьогодні найважливішим завданням української держави в інноваційній сфері є вибір і розбудова моделі НІС, яка б оптимально відповідала національним особливостям країни, використовувала накопичений зарубіжний досвід і забезпечувала сталий інноваційний розвиток.

Проблема підготовки магістрантів

до УПРАВЛІННЯ НАВЧАЛЬНИМ ЗАКЛАДОМ В УМОВАХ

ОСОБИСТІСНО ОРІЄНТОВАНОЇ ОСВІТИ

Ольга Назарова

Науковий керівник – кандидат психологічних наук, доцент А.В. Поденко

Мета особистісно орієнтованого управління полягає у створенні оптимальних умов для розвитку та становлення особистості як суб’єкта діяльності й суспільних відносин.

Витоки проблеми невідповідності реального рівня функціональної компетентності керівників навчальних закладів рівневі, необхідному для ефективного управління, криються саме у відсутності професійної управлінської освіти.

Функціональна компетентність керівника – це система знань та умінь, які є адекватними структурі та змісту управлінської діяльності.

Професіограма – це узагальнюючий документ, який базується на розробленій моделі, з точністю враховує якості ідеального керівниката дозволяє з досить високим ступенем достовірності оцінити якості будь-якого реального керівника.

Особистісно орієнтоване управління передбачає, що знання замикаються на методиках, тобто на знаннях способу дії, які безпосередньо виходять на професійні вміння. Таким чином, на основі знань формуються управлінські уміння. За цільовими ознаками їх можна об’єднати в діагностико-прогностичні, організаційно-регулятивні, контрольно-коригуючі.

Організаційно-регулятивні уміння спрямовані на забезпечення реалізації різних планів, програм, управлінських рішень, створення матеріальних і технічних умов, добір та розстановку кадрів, координацію зусиль усіх учасників навчально-виховного процесу.

В управлінні навчально-виховним процесом першочергове значення має особистість керівника, вчителя, тобто педагогічно спрямована сукупність їх ідейних, емоційно-вольових та характерологічних якостей.

Контроль за навчально-виховним процесом спрямовується не на пошук недоліків, а на пошук цікавих методів та оригінальних прийомів роботи вчителя він має бути гнучким, моніторинговим.

Психолого-педагогічними умовами покращення підготовки магістрантів до управлінської діяльності в умовах особистісно орієнтованої освіти є: формування в майбутніх керівників професійно-психологічної спрямованості особистості; організація активності кожного магістра; врахування в процесі навчальної взаємодії зі студентами індивідуальних особливостей кожного; максимальне використання в навчально-виховному процесі активних методів навчання та нетрадиційних форм професійної підготовки; організація керованої самостійної роботи магістрантів; індивідуально-творчий підхід до студентів; формування в них системи професійно необхідних якостей; включення до процесу навчання інтерактивних технологій.

ФРАЗЕОЛОГІЧНІ ОДИНИЦІ З КОМПОНЕНТОМ «ЗЕМЛЯ»

У РОМАНІ У. САМЧУКА «МАРІЯ»

Ірина Ненашева

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент Ю.М. Лебеденко

Останнім часом мовознавці все частіше звертають увагу на дослідження фразеологічного фонду української мови. Важливу роль у становленні та розвитку фразеології як лінгвістичної дисципліни відіграли роботи багатьох визначних дослідників, серед яких: В. Виноградов, Б. Ларін, Ф. Медведєв, О. Молотков, Л. Скрипник, В. Ужченко. На сучасному етапі фразеологічна наука також цікавить загал науковців, а саме: М. Алексєєнка, М. Алефіренка, Ю. Прадіда, П. Редіна, І. Тимченко, Н. Щербакову, Ю. Лебеденко, Т. Осіпову та ін.

Особливістю фразеологізмів як номінативних знаків є те, що вони позначають поняття, названі словом чи вільним словосполученням, конкретизуючи їх загальний зміст, образно змальовуючи нові відтінки поняття, даючи йому відповідну оцінку і характеристику.

Лексема «земля» в українській мові полісемантична. Великий тлумачний словник за редакцією В. Бусела фіксує шість значень, а саме: 1. «планета»; 2. «земна поверхня»; 3. «речовина, яка входить до земної кори»; 4. «суходіл»; 5. «грунт»; 6. «країна, край, держава».

ФО з компонентом «земля» в своїй більшості становлять групу, в якій ця лексема виконує підрядну функцію (зросити власною кров’ю землю, покритися землею, аж рвати землю).

За структурно-граматичними ознаками визначено два основні типи фразеологізмів: із предикативною структурою (горить земля) і структурою іменних (земля обітована – ʼблагодатний край, де панує повний достатокʼ) та дієслівних словосполучень (покритися землею, лежати в землі – ʼпомерти, бути похованим).

У романі «Марія» У. Самчука спостерігається явище фразеологічної синонімії, наприклад: віддати під землю, покритися землею, лежати в землі: «Нема тата. Засипали землею». «Здохла і закопали у землю. «Там же, люди, сина її [Марїї] під землю дали»; втоптати в землю, розмазати по землі: «Розтермусили і втоптали в землю», «Власний є то син, але хочеться наступити на нього чоботом і розмазати по землі, мов черва чи гусеницю».

Таким чином, аналіз ФО із лексемою «земля» в українській мові дає підстави вважати, що досліджувана одиниця є мотивованим компонентом, а за структурно-граматичними ознаками становить переважно дієслівні словосполучення. Фразеологізми у творі У. Самчука тісно пов’язані із фразеологічною скарбницею живої народної мови українців, із поетичною фразеологією УНТ, у яких зберігаються і передаються здобутки художнього мислення нації.

ПРОФЕСІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ХУДОЖНИКА-ПЕДАГОГА

НАЦІОНАЛЬНОЇ ШКОЛИ

Анастасія Нестеренко

Науковий керівник – Народний художник України, професор В.І. Ковтун

Національне виховання – це історично зумовлена і створена самим народом сукупність ідеалів, поглядів, переконань, традицій, звичаїв та інших форм соціальної практики, спрямованих на організацію життєдіяльності підростаючих поколінь, у процесі якої засвоюється духовна і матеріальна культура нації, формується національна свідомість і досягається духовна єдність поколінь.

Однією з найважливіших педагогічних закономірностей є та, що в процесі формування особистості, а отже, й підростаючого покоління, найефективніші шляхи пізнання – від рідного до чужого, від близького до далекого, від національного до міжнаціонального, світового.

Українська національна система виховання завжди виступала і виступає як самобутнє культурно-історичне явище, але водночас є складовою світового і західноєвропейського процесу.

Навчально-виховний процес повинен здійснюватись на національному ґрунті, в органічному поєднанні з національною історією і народними традиціями, а отже і система національного виховання повинна використовувати невичерпні можливості українського образотворчого мистецтва.

З-поміж інших видів мистецтва образотворче є унікальним у вирішенні завдань як художнього, так і особистісного розвитку, громадського і духовного становлення підростаючого покоління. Це зумовлено не тільки природою сприймання образотворчого мистецтва, а й тим, що вже в ранньому віці образотворча діяльність стає однією з найдоступніших і емоційно-захоплюючих форм творчості.

Виховний потенціал мистецтва міститься у самій його суті і пояснюється тим, що емоційний чинник свідомості, естетичні ідеали особистості – первинні відносно інтелекту в формуванні духовних інтересів, ставлення до світу взагалі.

Національне мистецтво дає змогу виховувати любов до рідної землі, природи. Дає поняття про традиції нашої держави, побут, культуру. В процесі виховання дитина поступово вводиться у світ прекрасного. Вчителям та вихователям важливо широко використовувати в цілях естетичного виховання дітей образотворче мистецтво.

Образотворче мистецтво – унікальний навчальний предмет, який надає учням багато можливостей для духовного саморозкриття, творчого самовтілення, розвитку здатності до життєвого самовизначення.

Національне мистецтво повинно слугувати педагогам за підґрунтя, бо воно є найдоступніше дітям. Тому потрібно забезпечувати учням повноту гостроти відчуття і глибокого усвідомлення художньої спадщини рідного народу.

ПСИХОЛОГІЧНІ ОСОБЛИВОСТІ МИСЛЕННЯ СТУДЕНТІВ

Марина Нечаєва

Науковий керівник – кандидат психологічних наук, доцент О.Г. Волкова

Мислення є одним з найважливіших пізнавальних процесів людини, який завжди пов’язаний з активною пізнавальною діяльністю, яка направлена на рішення будь-якої задачі.

Студентство відноситься до юнацького віку, і саме у цьому віці змінюється світогляд, структура й цілі життя, структура мислення, тому саме цей вік і представляє інтерес для нашого дослідження. Саме до студентів приходить уміння правильно міркувати, обґрунтовувати і доводити те або інше положення впевненіше і правильно. І особливо інтенсивно здібність до міркування і доказу, абстрактне мислення починають розвиватися з вивченням широкого кола загальноосвітніх та фахових предметів та у зв’язку з професійною спрямованістю студента.

Теоретичною основою дослідження стали основні положення видатних психологів, а саме С. Рубінштейна, Л. Виготського, Б. Ананьєва, Г. Костюка, Г. Балла та інших.

Мета роботи: здійснити теоретичний аналіз проблеми та дослідити особливості логічного та образного мислення студентів.

Об’єктом дослідження виступає мислення як пізнавальний процес.

Предметом дослідження є логічне та образне мислення студентів.

В роботі вирішальними постають наступні завдання:



  1. Здійснити теоретичний аналіз проблеми мислення в студентському віці.

  2. Визначити особливості розвитку мислення у студентів з використанням психодіагностичних методик.

  3. Розробити рекомендації щодо розвитку мислення студентів.

Проведене дослідження дало можливість визначити особливості мислення студентів, зокрема рівні розвитку їх логічного та образного мислення. Розкрити значення професійної підготовки в розвитку мислення студентів. Було виявлено такі рівні розвитку мислення студентів, як: високий, середній та низький, причому переважає середній рівень. Дана робота дала можливість розширити знання про такий складний пізнавальний процес як мислення студентів. Результати дослідження лягли в основу розробки розвивальної програми для студентів з низькими показниками мислення, а саме для розвитку логічного та образного мислення. Були сформульовані рекомендації студентам щодо розвитку мислення.

В ході вирішення поставлених в роботі завдань виник інтерес до ряду інших питань, тому в подальшому заплановано дослідити окремо особливості мислення дівчат та хлопців, а також визначити вплив педагогічного стилю викладача на розвиток мислення студентів.



«ГРАМАТИКА ПОМИЛОК» АНРІ ФРЕЯ У СУЧАСНОМУ ПРОЧИТАННІ

Тетяна Ницик

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, професор О.А. Олексенко

У 1929 році представник Женевської школи у третьому поколінні Анрі Фрей опублікував «Граматику помилок», у якій лінгвіст порушив проблему нормативності та функціональності мови як суспільного явища. У зв’язку з цим автор книги формулює принципове для нього положення: «Помилки робляться не заради задоволення. Їх поява визначена, більш або менш несвідомо, тими функціями, які вони повинні виконувати (більша виразність, чіткіша ясність, значніша економія і т.д.)» (А. Фрей «Граматика помилок»).

Анрі Фрей проводить детальний аналіз ненормативних вживань з метою розрізнення звичайних випадкових помилок з динамікою розвитку мови як живого організму, що потребує певною мірою несвідомого прагнення йти паралельно з розвитком суспільства.

Фрей виділяє як основні потреби носіїв мови потребу в асиміляції, диференціації та ясності, економії двох типів: стислості та незмінності, експресивності. Тому саме закон «зношення» (експресивність будь-якого знаку поступово стирається) пояснює перетворення помилок на норму.

Порушуючи тему правильного та помилкового, Фрей схиляється до точки зору Клода Бернара на патології, які є не що інше як перебільшена норма.

В одному з розділів роботи Фрей ставить перед собою запитання, чи можна вважати літературну мову шаблоном норми та функціональності. Отже, у публікації Фрея презентується відкритий серйозний аналіз фактичного матеріалу. Тому аналіз помилок Анрі Фрея може бути продуктивним у дослідженні динаміки сучасної мови, зокрема поетичного дискурсу як найбільш мобільної її частини. У цьому сенсі привертає увагу мовний світ поетів-постмодерністів.

До визначальних рис постмодернізму слід віднести поєднання різних стильових тенденцій, часткову опозиційність до традиції, універсальність проблематики, позачасовість і позапросторовість зображення, епатажність, зміну функцій автора та героя, культ незалежної особистості, потяг до архаїки, міфу, колективного позасвідомого, прагнення поєднати істини різних націй, культур, релігій, філософій, іронічність, пародійність тощо. Однак, ці закони панують не лише у площині література,а й плавно перетікають у мову та мовлення – слово перетворюється на асоціацію, граматична конструкція – на натяк: Переночуй мене, вишневий саде,/ Бо це моя остання в світі ніч// (О. Ірванець); Ловити рибку, грати в скрипку,/ шукати литку і спожитку,/ вдавати, начебто не видко,/ як все натягнуто, мов нитка.// (І. Малкович) та ін.

Постмодернізм полягає у подачі поезії як шоу, гри слів, значень та образів. Слово відзначається функціональністю та естетичною практичністю. Саме тому філософія А. Фрея початку ХХ століття, коли зародився постмодернізм, так співзвучна цьому напрямку.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка