Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка19/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29

МУЗИЧНЕ ВИХОВАННЯ У ДИТЯЧОМУ БУДИНКУ

Ганна Нiколаєва

Науковий керiвник – кандидат педагогiчних наук, доцент Л.В. Беземчук

Збільшення кількості дітей-сиріт і дітей, що залишилися без піклування батьків, є найбільш трагічним проявом кризи для сучасного суспільства. Проте учбові заклади України не готують фахівців для роботи з сиротами.

Теоретичні основи вирішення проблем важкого дитинства широко представлені в цілому ряду педагогічних i психологiчних досліджень (П. Блонського, Л. Виготського, А. Макаренка, В. Сухомлинського, С. Шацького, С. Скибінського, А. Прихожан, Н. Толстих та ін.).

Найважливішою проблемою, об’єднуючою дітей-сиріт, є слабке здоров’я. Процеси загального відставання в психічному розвитку охоплюють інтелектуальну, вольову, емоційну сферу життєдіяльності. Вихованці характеризуються зниженням пізнавальної активності, обмеженістю світогляду, мізерними уявленнями про сьогодення і майбутнє. При цьому наголошуються: замкнутість, заздрість, недовіра до людей і світу, хворобливе честолюбство, упертість, егоїзм, агресивнiсть.

Навчально-виховна діяльність в дитячому будинку включає фізичне, етичне, інтелектуальне, естетичне, трудове та інші види виховання дітей-сиріт і передбачає ознайомлення їх з соціальним світом.

Для того, щоб робота з музичного виховання в дитячому будинку була успішною, висуваються деякі вимоги до особи і професійної подоби педагога-музиканта, основну специфіку роботи якого визначають «важкі» діти, на яких направлена його діяльність: любов до вихованців, хороша психологічна підготовка, володіння знаннями в області психології і коректувальної педагогіки, здатність до проектувальної діяльності.

Особливу роль для формування ціннісних орієнтацій вихованців дитячого будинку грає моральне обличчя педагога. Педагог-музикант повинен володіти яскраво вираженими музичними здібностями і добре володіти яким-небудь музичним інструментом (необхідно уміти підбирати музику за слухом, музичити), навиками вокалу, театралізації, хореографії; бути людиною творчою, ініціативною і комунікативною.

У вихованні, здійснюваному в дитячому будинку, надзвичайно важливо створити максимально комфортні умови для розвитку художньо-артистичних здібностей дітей і їх толерантного відношення один до одного. Це допоможе вихованцям відчути свою значущість, розкрити творчий потенціал, перестати себе жаліти, переживаючи почуття знехтуваності власними батьками.

Таким чином, музичне виховання в дитячому будинку – це спеціально організований педагогічний процес, направлений на опанування дітьми музичної культури, розвиток їх музичних здібностей і формування творчих якостей з метою подолання негативних наслідків їх важкого дитинства і підготовки до самостійного життя.



РОЗВИТОК ОСНОВНИХ ГАЛУЗЕЙ КООПЕРАЦІЇ В НАЦІОНАЛЬНИХ РАЙОНАХ УКРАЇНСЬКОЇ СРР (20-ті роки ХХ століття)

Віталія Нугаманова

Науковий керівник – кандидат історичних наук, доцент О.С. Гончарова

Декрет «Про сільськогосподарську кооперацію» від 18 жовтня 1921 р. заклав законодавчу базу для становлення кооперації на початку 20-х рр. Згідно з цим декретом національні меншості могли створювати лише первинні сільськогосподарські кооперативні товариства виключно за територіальною, а також виробничою ознаками, підпорядковуючи їх відповідним загальноукраїнським спідкам. Статус національного кооперативного об’єднання визначав ряд організаційно-функціональних ознак: статутні принципи, мова діловодства, територіальний і економічний район діяльності, національний склад органів управління та членів кооперативу, питома вага кооперування господарств тощо.

За рівнем економічного розвитку селянських господарств нацменшостей слід виокремити три групи: до першої слід віднести німців-колоністів та чехів, які мали найбільш розвинені господарства, до другої – болгар і греків, що мали середні показники господарювання, до третьої – поляків, молдаван, росіян і білорусів, селянські господарства яких за соціальними характеристиками та типом господарювання були схожими й менш розвиненими. Вивчення соціального складу кооперативних товариств демонструє високий рівень участі в кооперації нацменшостей середніх і заможних селянських господарств. Чим вищим був рівень їх економічного розвитку, тим більшою була питома вага їх кооперування. Рівень кооперування нацменшостей у національних районах, де мешкало переважно мононаціональне населення, був значно вищий від їх поселень в адміністративних районах.

Споживча кооперація, яка не вимагала від селянина усуспільнення засобів виробництва, посідала важливе місце у повсякденному житті нацменшостей, була найпоширенішою і найвпливовішою формою кооперативних об’єднань у національних районах. Вона, як свідчать статистичні дані, майже втричі перевищувала сільськогосподарську за кількістю пайщиків. Найбільш розвиненою споживча кооперація була в німецьких колоніях, господарська діяльність якої відзначалася високою ефективністю.

Сільськогосподарські кооперативні товариства, які створювали національні меншини, вирізнялися рівнем економічного розвитку, обсягами кооперування господарств, питомою вагою участі населення в кооперації.

Кустарно-промислова кооперація, за національним та соціальним складом членів, була переважно економічною організацією єврейського дрібного товаровиробника. Вони становили від 70% до 90% членів кустарно-ремісничих артілей, а в кустарно-промисловій кооперації 49,8% (українці – 40,2%, інші національні меншини – 10%).

Отже, кооперація розвивалася у представників різних етнонаціональних груп. У національних районах та поза ними діяли кооперативні товариства сільськогосподарської кредитної, споживчої та кустарно-промислової кооперації нацменшостей.



ПРОБЛЕМИ ВТІЛЕННЯ ІННОВАЦІЙ В АГРОПРОМИСЛОВОМУ

ВИРОБНИЦТВІ УКРАЇНИ

Михайло Нудьга

Науковий керівник – кандидат економічних наук, доцент І.В. Сідельнікова

На сучасному етапі розвитку агропромислового комплексу України важливу роль відіграє впровадження новітніх технологій та досягнень науково-технічного прогресу. Інновації є засобом підвищення ефективності виробництва продукції, а також засобом адаптації підприємства до змін соціального, економічного, політичного середовища.

Сьогодні процес формування інноваційної системи в Україні, зокрема в агропромисловому комплексі, відбувається за дуже несприятливих умов: недостатнє забезпечення наукової сфери матеріально-технічними ресурсами, обмеженість інформаційних ресурсів, втрата висококваліфікованих працівників тощо.

Інноваційний розвиток сільськогосподарських структур неможливий без розвиненої інформаційної інфраструктури. Однак, фахівці наукової сфери не мають належного інформаційного забезпечення для вирішення на теоретичному рівні нагальних проблем національного сільського господарства. За умов поширення приватизаційних процесів і комерціалізації аграрного виробництва інформація дедалі частіше стає конфіденційною. Інформаційно-наукове забезпечення – це не лише реклама товарів і послуг, а насамперед, доступ до передової інформації біологічного, економічного, ветеринарного, агрономічного характеру, систематизація і представлення у вигляді, зручному для практичного використання.

У вітчизняному сільському господарстві відчувається дефіцит кваліфікованих молодих працівників, які більше пристосовані до змін економічного становища і краще та швидше здатні на них реагувати. Ускладнився стан із забезпечення аграрних установ кадрами вищої кваліфікації, скоротився приплив у науку талановитих молодих учених: нині близько 70% докторів наук пенсійного віку, а частка молодих науковців віком до 40 років становить приблизно 27%. Для успішного розв’язання кадрової проблеми слід здійснювати інвестиції у людський капітал. Останні дадуть змогу залучити у сільськогосподарське виробництво кваліфікованих фахівців, які мають відповідну спеціальну підготовку.

Через постійну нестачу бюджетного фінансування аграрна наука практично втратила можливості для створення інноваційно нового продукту.

Розглянуті проблеми потребують негайного вирішення для забезпечення розвитку аграрного сектора на інноваційній основі.



ВЗАЄМОЗВ’ЯЗОК РІЗНИХ ВИДІВ МИСТЕЦТВ У ФОРМУВАННІ

МОВЛЕННЄВОЇ ДІЯЛЬНОСТІ СТАРШИХ ДОШКІЛЬНИКІВ

Олександра Одинцова

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент І.В. Цепова

Реформування змісту дошкільної освіти України і гуманізація її цілей є важливою складовою процесу оновлення освітньої системи, які зорієнтовані на впровадження в педагогічну практику цілісного підходу до розвитку особистості. Нова Базова програма розвитку дитини дошкільного віку «Я у Світі» (2009 р.) націлює, зокрема, на формування життєздатної, гнучкої, свідомої, творчої людини.

У вихованні дітей значна роль відводиться заняттям із розвитку мовлення дошкільників. Мовленнєва діяльність, на думку А. Богуш, М. Вашуленко, А. Іваненко, Л. Калмикова та ін., має дві взаємозв`язані функції: вона є засобом спілкування (комунікативна функція) і засобом позначення (знакова функція). Якби слово не мало повчальної функції, його б не могли зрозуміти інші люди, тобто мовлення втратило свою комунікативну функцію, перестало бути мовленням. Як засіб спілкування, мовлення є й засобом впливу одних людей на інших. У мовленні людина передає й своє ставлення до чогось: до того, з ким вона говорить, або до того, про що говорить.

У складній системі взаємодії діяльностей за функціональними ознаками можна назвати пріоритетними такі види, як пізнавальна, ігрова, мовленнєва і комунікативна, оскільки вони, як зазначають А. Богуш, Н. Гавриш, Т. Котик, Н. Луцан та ін., супроводжують усі види діяльності дитини. Одним з аспектів сучасного підходу до діяльності дошкільника є те, що мовлення завжди входить у будь-яку інтелектуальну чи практичну діяльність дитини. Відтак, розвиток мовлення дітей дошкільного віку повинен відбуватися насамперед у контексті іншої діяльності: ігрової, образотворчої, художньої, музичної, пізнавальної, побутової, трудової тощо.

На думку Л. Артемової, А. Богуш, Н. Водолаги, Н. Ветлугіної, Т. Доронової, Н. Михайленко, Л. Стрелкової та інших науковців, тенденція до синтезу мистецтва визначається загальними закономірностями художнього мислення і зв’язком різних видів мистецтв між собою і реальним життям. Об’єднувальним чинником виступає художній образ, що містить змістову відповідність формі, композиційні особливості, художню мову твору.

Таким чином, мовленнєва діяльність дошкільників, якщо вона спирається на різні види мистецтва у доступних дітям формах, стає художньо-мовленнєвою. Комплекс уявлень, що виникають під впливом різних видів мистецтв, утворює синтетичний художній образ. Це сприяє усвідомленню зв’язку між змістом і засобами художньої виразності творів, спонукає дітей до образного осмислення дійсності, до словесної творчості.

ПРОБЛЕМА БЕЗРОБІТТЯ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Яна Олійник

Науковий керівник – кандидат соціологічних наук, доцент І.П. Шепеленко

Досягнення високого рівня зайнятості – одне з основних завдань макроекономічної політики держави. Економічна система, що створює додаткову кількість робочих місць, ставить за мету збільшити кількість суспільного продукту і таким чином задовольнити матеріальні потреби населення. При неповному використанні наявних ресурсів робочої сили система працює не досягаючи межі своїх виробничих можливостей.

Під безробіттям розуміється таке соціально-економічне явище, коли частина економічно активного населення не може знайти застосування своїй робочій силі.

Головними причинами високого рівня безробіття в українському суспільстві є такі: спад економіки і відповідне скорочення сукупного попиту на робочу силу; структурні зрушення (міжгалузеві, внутрішньогалузеві, регіональні); рух робочої сили (професійний, соціальний, регіональний).

Значної шкоди Україні завдала світова фінансова криза. Найбільшого скорочення зайнятості під час кризи зазнали такі сектори, як промисловість та будівництво. На сьогоднішній день спостерігається тенденція до зниження рівня безробіття, за рахунок того, що збільшується міграція безробітної частини населення за кордон у пошуках робочих місць.

У таких умовах політика держави на ринку праці має бути спрямована на скорочення рівня безробіття, за рахунок забезпечення можливості реалізації своєї трудової активності всім громадянам. Оскільки головною причиною безробіття є незбалансованість попиту і пропозиції робочої сили, потрібно втілювати в життя активну політику, яка складається із заходів, спрямованих на збільшення попиту на робочу силу з боку як державного, так і приватного сектора економіки, підвищення конкурентоспроможності робочої сили та забезпечення відповідності робочої сили і робочих місць, вдосконалення процесу працевлаштування. Поряд із цим пасивна політика на ринку праці спрямована на підтримку доходів населення у випадку втрати роботи і фінансується із спеціальних фондів.

Високий рівень безробіття в Україні призвів до кризи у соціальній, культурній, економічній сферах. Найбільш істотними наслідками є зменшення податкових надходжень до державного бюджету, зростання витрат на соціальну допомогу безробітнім, знецінення освіти і підвищення соціальної напруги.

В українській економіці з притаманним їй великим державним сектором та активним втручанням у ринкові процеси говорити про створення ефективної соціальної економіки ще рано. Про це свідчать недосконалість правової бази, податкового законодавства, корупція на усіх рівнях влади. І щоб ефективно вирішити проблему безробіття необхідно спочатку реформувати усі сфери життя суспільства.

НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ СТУДЕНТСЬКОЇ МОЛОДІ

Наталія Оніщенко

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук Н.К. Рудічєва

В умовах розбудови національної системи освіти набула актуальності проблема національного виховання учнів – майбутнього нашої держави.

Саме тому вбачаємо пряму залежність якості і темпів розбудови національної освіти в Україні від якості підготовки нової генерації педагогічних кадрів, насамперед початкової ланки, де основною постаттю є вчитель початкових класів – це одна з тих відповідальних професій, від якої залежить не тільки виховання і навчання дітей, а й розвиток їхніх моральних, національних уподобань і переконань, тому на вищі навчальні заклади покладається особлива відповідальність у підготовці майбутніх учителів початкових класів до національного виховання учнів.

Широкому колу питань професійної підготовки сучасного вчителя національної школи України присвячені праці А. Алексюка, В. Бондаря, О. Киричука, Н. Кічук, О. Мороза, О. Савченко та ін.

В одній із заповідей фундатора національної  системи виховання К.Ушинського наголошується, що навчання та виховання не матимуть гуманістичного змісту і характеру, якщо вони не будуть глибоко національними. Національне виховання, за словами К.Ушинського, – це природне виховання, тобто оволодіння дитиною материнською мовою, родинними традиціями, пізнання святинь свого народу, історії та культури рідного народу. А найміцнішою основою для формування особистості є спадкові ознаки, які передаються від батьків до дітей і є природним сприятливим ґрунтом для формування національної психології, національного характеру і національного світогляду. Самобутність національної психології, національного характеру зумовлені матеріальними і культурно-побутовими обставинами. І. Мартинюк серед стійких рис характеру українця називає: естетизм, підвищену емоційність, чутливість, ліризм, працьовитість, несквапність, волелюбність, урівноваженість, мужність, відвагу, пісенність, м’який гумор, які складались протягом століть.

Отже, головною метою національного виховання студентської молоді є формування свідомого громадянина – патріота Української держави, активного популяризатора національної ідеї, представника української національної еліти через набуття молодим поколінням національної свідомості, активної громадянської позиції, високих моральних якостей та духовних запитів.

Тому дійсно сьогодні важливо сформувати систему виховання «справжнього українця». Пріоритетними повинні бути формування у молоді національної свідомості, любові до свого рідного краю, до рідної мови, до свого народу, його традицій, історії, культури.

Отже, національне виховання має стати фундаментом становлення світогляду молодої людини, на якому формуються фахові знання та професійна відповідальність.

ВИВЧЕННЯ УВАГИ У ШКОЛЯРІВ

Марина Онопрієнко

Науковий керівник – викладач С.М. Коц

Увага – це спрямованість психічної діяльності людини та її зосередженість у даний момент на об’єкті або явищі, яке має для людини певне значення. Увага виявляє ставлення людини до предмета чи явища і розташовує їх ієрархічно, згідно зі значущістю і включенням у зміст діяльності.

Увага людини залежить від низки факторів: фізіологічні – вік, стать, рівень розвитку, стан здоров’я, харчування та ін.; фактори фізичного характеру – кліматичні та географічні умови; психічні фактори – мотивація, емоційний настрій.

Метою нашого дослідження є вивчення уваги школярів для проведення подальшого аналізу залежності показників уваги із різними факторами.

Досліджуваними були школярі 10 класів Харківської гімназії №116 Харківської міської ради Харківської області та Ізюмської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2. Кількість досліджуваних: 2 групи по 30 осіб. Вік досліджуваних – 15-16 років.

Дослідження проводилось протягом жовтня 2010 року на базі Харківської гімназії №116 Харківської міської ради Харківської області та Ізюмської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №2.

Для досягнення мети дослідження використовувався метод визначення розподілу і обсягу уваги – за допомогою таблиці Шульте.

Досліджуваному пред’являють 5 матриць з 25 клітинок (5*5), в якій у випадковому порядку занесено числа від 1 до 25. Він повинен відшукати по порядку ці числа, починаючи з 1, закреслюючи числа.

Статистична обробка даних проводилась за Т-критерієм Стюдента.

Результати дослідження представлені у таблиці 1.

Таблиця 1

Показники рівня розподілу і обсягу уваги учнів 10 класів

Навчальний заклад

Нормальний рівень розподілу і обсягу уваги, %

Низький рівень розподілу і обсягу уваги, %

Харківська гімназія №116

74,6

25,4

Ізюмська ЗОШ І-ІІІ ст. №2

81,3

18,7

Рівень розподілу і обсягу уваги (за тестом Шульте) в нормі має більшість досліджуваних ХГ №116 та ІЗОШ І-ІІІ ст. №2. Результати дослідження корелюють із показниками успішності досліджуваних.

ҐЕНДЕР І ТЕКСТ: ДО ПОСТАНОВКИ ПРОБЛЕМИ

Олена Орябинська

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Т.В. Бєляєва

Ґендерні дослідження відіграють суттєву роль у різних напрямах гуманітарних наук. Вивчення ролі стáтей у розвитку культури, їх символічного, семіотичного вираження у філософії, історії, мові, літературі й мистецтві допомагає визначити нові аспекти розвитку соціуму, глибше зануритись у суть процесів, що відбуваються.

Становлення й інтенсивний розвиток ґендерних досліджень у лінгвістиці припадає на останні десятиліття ХХ століття, що пов‘язано із заміною наукової парадигми в гуманітарних науках під впливом постмодерністської філософії. Нове розуміння процесів категоризації, відмова від визнання об’єктивної істини, інтерес до суб’єктивного, до особистого життя людини, розвиток нових теорій особистості, спонукали до перегляду наукових принципів вивчення категорій етнос, вік, стать, які тлумачились раніше як біологічно детерміновані. Новий підхід вимагав і застосування нової термінології, яка б точніше відбивала методологічні установки дослідників, що й стало причиною введення у науковий опис терміна ґендер, який мав підкреслити суспільно конструйовуваний характер статі, її конвенціональність, институціональність і ритуалізованість. Цей підхід природно стимулював вивчення лінгвістичних механізмів вияву ґендера в мові й комунікації. У цьому ж напрямі спрямувала вчених і феміністська критика мови, яку ряд дослідників відносить до однієї із складових постмодерністської філософії.

Саме поняття ґендер прийшло в лінгвістику доволі своєрідним шляхом: англійський термін gender, що означає граматичну категорію роду, був вирваний з лінгвістичного контексту і перенесений в дослідницьке поле інших наук – соціальної філософії, соціології, історії, а також в політичний дискурс. Перенос був зроблений, щоб «відійти» від терміна sexsus (біологічна стать), оскільки це поняття пов’язує із природною детермінантністю не тільки тілесні відмінності чоловіків і жінок, але й статеворольовий поділ праці, неоднакові вимоги й ставлення суспільства до чоловіків та жінок, різну суспільну «цінність» осіб у залежності від їхньої статі. Термін ґендер в першу чергу був покликаний підкреслити не природну, а соціокультурну причину міжстатевих відмінностей.

Студіювання «жіночого письма», виникли в результаті активізації фемінізму і «відкриття» літературознавцями-феміністами «нерівності» у літературознавчому дослідженні текстів, написаних чоловіками та жінками. При вивченні літератури, що входить в канон, виявилось, що жінок-авторів набагато менше, ніж чоловіків. Літературознавці феміністської теорії почали вивчати це явище, і виявили безліч причин, що його пояснюють. Наприклад, літературознавчі теорії, базувались на текстах чоловіків; тексти жінок не досліджувались, через те, що не відповідали критеріям цих теорій, і жінки-автори взагалі ігнорувались. З цим пов’язано забуття і вилучення жіночих авторів і їхніх текстів з історії літератури.

Серед феміністок виникла ідея, що жінки писали й пишуть інакше, ніж чоловіки, тому стає необхідною теорія жіночої літератури, жіночого письма. Ґендер автора і читача-дослідника, іншими словами, ґендерна система суспільства здійснює вплив на створення і тлумачення літературних творів.

Важливо відзначити, що літературні твори рідко створюються або читаються у вакуумі, а контекст, — наприклад, жанр, ґендер, історичні події, ідеологія — впливає на акти письма та читання. Доволі складно аналізувати твори «нейтрально», «тільки як тексти», бо ґендер, вік, освіта читача впливають на аналіз і тлумачення, хоча й не свідомо. Це здається трюїзмом, але феміністська критика прагне робити очевидними зв’язки між цими позалітературними й соціокультурними фактами і при тлумаченні тексту показати, що читач (або письменник) не може позбавитися свого соціального середовища, своєї історії, свого виховання, своєї статі/ґендера. Отже, ґендер читача-дослідника й ґендер автора впливають на процес утворення й сприйняття літературного тексту.

У мовознавство ж ґендер прийшов (вірніше, повернувся у новому значенні) трохи пізніше із сфери соціальних наук, коли ґендерні дослідження отримали статус міждисциплінарного напряму.

Нове читання текстів дає можливість відійти від традиційних літературознавчих і соціально-політичних трактовок, аналізувати твори з погляду уявлень про поняття «чоловіче» і «жіноче», які є конструктами культури, і які постійно піддаються еволюції в історичній перспективі. Ґендерний «вимір» часто дозволяє по-іншому поглянути на добре відомі твори, тлумачити їх із врахуванням ґендерної диференціації, знайти субтексти, які відображають символи жіночого досвіду.



Література

  1. Кирилина А.В. О применении понятия гендер в русскоязычном лингвистическом описании // Филологические науки. – 2000. – №3. – С. 18, 19.

  2. Кирилина А., Томская М. Лингвистические гендерные исследования» //Отечественные записки (материалы размещены на сайте www.strana-oz.ru), доступно 29.10.10.

  3. Рюткёнен М. Гендер и литература: проблема “женского письма” и “женского чтения” // Филологические науки. 2000. – №3. – С 5.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка