Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка25/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

БІБЛЕЇЗМИ У ФІЛОСОФСЬКОМУ ДОРОБКУ Г.С. СКОВОРОДИ

Альона Тарасова

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент О.А. Малахова

1. Творчість Г.С. Сковороди привертала увагу багатьох літературознавців (Д. Чижевський, Л. Ушкалов, В. Шевчук, Ю. Шевельов, В. Олексюк), наукові розвідки яких присвячені аналізові образної канви, біблійних фігур, поетики і філософської лірики. Проте малодослідженими залишаються з мовознавчого погляду біблеїзми, слова-символи і вербалізація сакральних понять, які не ставали предметом наукового аналізу. Лише Ю. Шевельов розглядав спадщину Г.С. Сковороди не тільки крізь призму літератури, але й звертав увагу на своєрідність мови текстів.

2. Г.С. Сковорода постійно апелює до авторитету Біблії, яка в його філософській системі означає «третій світ» – світ символів, що наповнюють усе Святе Письмо. Кожна сторінка його писань насичена біблеїзмами, які вербалізують поняття, що у свідомості мислителя ототожнюються з Богом.

3. Часто послуговується філософ і словами-символами, що вербалізують особливий світ реальності, в якому відбувається взаємодія духовного й фізичного начал світу та їхнє смислове й художнє вираження, що є прихованою, але дуже потрібною людині істиною. Символіка є складовою своєрідної мови спілкування з олюдненим, засвоєним почуттям і розумом світу.

4. Біблеїзми у творах Г.С. Сковороди переосмислюються автором крізь призму власного духовного сприйняття. Філософ не завжди тільки переносить цитату зі Святого Письма до філософського тексту. Частіше він надає їй нового звучання, перефразовує і додає відтінки лексичного значення, залишаючи при цьому повністю незмінною суть (наприклад, сатана представлений у текстах Г.С. Сковороди переважно як змій і дракон). Саме тому для встановлення семантики біблеїзмів у творах Г.С. Сковороди необхідно досконало знати Святе Письмо.

5. За допомогою оригінальних моделей сенсових вертикалей слів-символів, філософ створює новий текст-світ, завдяки чому біблійний текст екзистенційно стає приступним для реципієнтів.

6. Філософська спадщина Г.С. Сковороди і сьогодні не втрачає актуальності як у загальнокультурному, так і в науковому плані. З огляду на широке коло наявних у сучасному науковому просторі літературознавчих досліджень, перспективними видаються розвідки саме мовознавчого характеру, предметом аналізу в яких можуть стати ідіостиль богословських трактатів філософа, мовні особливості його текстів, вербалізація загально філософських та національних концептів.



ФОРМУВАННЯ ПРОФЕСІЙНИХ МУЗИЧНИХ ТА ПЕДАГОГІЧНИХ ЯКОСТЕЙ ЗА ДОПОМОГОЮ АНСАМБЛЕВОЇ КУЛЬТУРИ

Поліна Тєрєхова

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент О.А. Кузнєцова

Людям притаманно сприймати світ одночасно і в його багатообразності, і в цілістній єдності. Людина вже сама по собі, за переконаннями М. Нєкрасової, «є найвище вираження ансамблевих зв’язків, закладених у законах природи.» Ансамблева культура, щільно пов’язана з відбиттям людських взаємовідносин, відіграє суттєву роль у соціальному житті різних епох, втілюючи їх знакові психологічні риси. Здійснення фундаментальних досліджень явища ансамблю є важливим завданням сучасного музикознавства. (Б. Асаф’єв, А. Готлиб, В. Гусєв, К. Кучакевич, М. Мільман, Г. Шохман, Л. Гінзбург).

Специфіка формування навичок гри у струнно-смичковому ансамблі зумовлена особливостями процеса спільної музично-виконавської діяльності. Це, перш за все, жорстка єдність темпа, абсолютно точне виконання музичного тексту та недопустимість помилок, інтонаціонна точність. Інтонаціонною проблемою скрипалів частіше за все є мала відстань між полутонами, що зменьшується у високих позиціях. Для віолончелистів складністю виступає, навпаки, велика довжина грифа: є небезпека заниження переходів широкого та зверхширокого положення пальців. Вирішенням цієї проблеми є постійні самостійні заняття, вправи та хроматичні гамми, регулярна гра у ансамблі а також розвиток слуху. Великий скрипаль та педагог Леопольд Ауер писав: «Совершенно необходим музыканту изощрённый слух… Несомненно, музыкальный слух поддаётся усовершенствованию, даже если эта способность существует лишь в зачаточной форме, при условии полного внимания ученика к советам учителя и неослабном самонаблюдении за работой…» Дотримання цих умов вимагає від музикантів-співробітників розвитку вольової сфери, здатності до глибинної зосередженості та довготривалої напруги уваги. В результаті регулярної взаємодії музикантів в ансамблі поступово формуються такі важливі професійно-педагогічні якості майбутніх викладачів музики, як емоційна стійкість, увага, тактовність, комунікативність, креативність, оптимістичне прогнозування, організаторські якості, витривалість, терпіння, врівноваженність, активність, гнучкість мислення, розподіл уваги, керування проявом своїх почуттів, вміння відображати характер музики у зовнішності, вміння передавати емоції, настрій, енергетику та зацікавлювати слухачів, або учнів, формування внутрішнього культурного багажу музичних творів, накопичення музичного та виконавського досвіду тощо.

Спільна діяльність виконавців створює умови для зближення усього комплексу їх художніх здібностей, для емоційної відкритості та довіри, а також для активації та стимулювання творчого мислення окремо кожного виконавця.

СТРУКТУРА ТА СТИЛІСТИКА ПОРТРЕТНИХ ХАРАКТЕРИСТИК

У РОМАНІ В. БРЕДЕЛЯ „DIE VÄTER”

Олена Титаренко

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент В.В. Скачкова

Незважаючи на велику кількість робіт , які присвячені життєвому шляху та творчості В. Бределя, все ж таки дослідження у сфері лінгвістики тексту не зменшують інтерес учених до вивчення його лексики, оскільки без вивчення слова, яке, на думку В. Віноградова, є будівельним елементом тексту, аналіз мови художнього твору не може бути повним.

Метою нашого дослідження є вивчення структури та лексичних засобів, що їх використовує письменник при створенні портретів своїх героїв. Автор надає перевагу експліцитним засобам створення портрета. Вони є більш змістовними. Серед експліцитних засобів створення портрета виділяються немаркована і маркована лексика. Серед немаркованої лексики в портретних описах В.Бределя велике місце посідають іменники, серед яких є як соматизми (зі значенням «тіло»), так і вестизми (зі значенням «одяг»).

Слід відразу ж відзначити, що в чистому вигляді структурну функцію виконують лише немарковані соматизми, що позначають обов’язкові атрибути людського тіла: Gesicht, Kopf, Hände. Такі немарковані соматизми як, наприклад, Bart вже самостійно індивідуалізують персонаж і разом із маркованими лексемами становлять підгрупу структурно-індивідуалізуючнх соматизмів, які виконують водночас як мінімум дві функції: а) функцію створення структури тексту портретних описів; б) функцію індивідуалізації героя. Вживання структурних соматизмів було б неповноцінним без характеризуючих їх елементів, які розподіляється в портретах В.Бределя на дві основні групи: 1) логічні і 2) суб’єктивні.

Група структурно-ідентифікуючих соматизмів не є у В. Бределя значною у кількісному відношенні. Ця обставина, на наш погляд, пов’язана з тим, що структурно-ідентифікуючі соматизми несуть у своїй семантичній структурі додаткову інформацію, яка, з одного боку, індивідуалізує героя, а з іншого – обмежує використання цій групи соматем, у той час як структурні соматизми, які не мають додаткової інформації, здатні сполучатися з іншими лексичними засобами, створюючи таким чином різноманітніші яскравіші портрети.

Другу тематичну групу слів, яка формує лексичний стрижень портретних описів В. Бределя, становлять вестизми. Ця група іменників використовується при описі одягу персонажів і представлена в портретах письменника такими лексичними одиницями: Anzug, Hut, Mantel, Hose, Hemd, Pelz та інші. Група вестизмів, подібно до соматизмів, є також неоднорідною за стилістичним забарвленням. Проте, на відміну від соматизмів, які у В.Бределя поділяються на структурні і структурно-ідентифікуючі, семантика вестизмів така, що вони виконують функцію побудови портрета і функцію ідентифікації героїв одночасно.

ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ САМООЦІНКИ МОЛОДШИХ ШКОЛЯРІВ

Євгенія Ткаченко

Науковий керівник – кандидат психологічних наук, доцент Г.І. Меднікова

Зміни в системі освіти України зумовлюють нові підвищені вимоги до можливостей учнів ефективно регулювати власну діяльність, співвідносити власні можливості з тими вимогами, які висуваються до них в процесі шкільного навчання. Задоволення цих вимог з необхідністю привертає увагу до такого фундаментального утворення особистості як самооцінка.

Самооцінка визнається вітчизняними та закордонними психологами стрижневим утворенням особистості. У вітчизняній психології самооцінка розглядається і як один з компонентів самосвідомості особистості. Проблема формування самооцінки дитини та школяра є однією з пріоритетних у вітчизняній та закордонній психології. Питання онтогенезу самооцінки, її структури, форм, функцій, умов та закономірностей формування висвітлені в роботах таких закордонних та вітчизняних науковців як Б. Ананьєв, Л. Божович, М. Боришевський, Л. Бороздіна, Б. Братусь, А. Захарова, І. Кон, Г. Костюк, М. Лісіна, А. Липкіна, Г. Меднікова, В. Столін, П. Чамата, І. Чеснокова, К. Шорохова, Р. Бернс, В. Джемс, Е. Еріксон, Ч. Кулі, Дж. Мід, К. Роджерс та ін.

У роботах більшості дослідників зазначається, що самооцінка є соціальним за своєю природою феноменом, який функціонує як компонент самосвідомості й найважливіше утворення особистості. Формування самооцінки вирішує проблему системоутворення особистісного ядра, що збалансовує індивідуальні можливості та розвиває здібності дитини.

Вітчизняні науковці відзначають, що два найважливіших аспекти психічного розвитку дитини, особистісний та діяльнісний, не існують відокремлено один від одного. Звідси період переходу до шкільного навчання, поява нової для дитини, провідної у молодшому шкільному віці навчальної діяльності не може не позначитися на динаміці та особливостях розвитку самооцінки. Особливості самооцінки дітей молодшого шкільного віку досліджувались в різних аспектах в роботах Т. Галкіної, І. Дубровіної, А. Ліпкіної, С. Юлдашевої, Т. Юферевої та інших, але динаміка та особливості розвитку самооцінки сучасних школярів на початковому етапі шкільного навчання лишаються недостатньо дослідженими, що й обумовило вибір теми нашого дослідження: «Динаміка та особливості розвитку самооцінки в молодшому шкільному віці».

Об’єкт дослідження – розвиток самооцінки в онтогенезі. Предмет дослідження – розвиток самооцінки дітей молодшого шкільного віку. Мета дослідження – визначити динаміку та особливості розвитку самооцінки в молодшому шкільному віці.

Імператив як граматична категорія дієслова:

до теорії питання

Катерина Ткаченко

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент О.А. Олексенко

1. Об’єктом дослідження є дієслово як частина мови. Предмет аналізу становить імператив (наказовий спосіб) як граматична категорія дієслова та засоби вираження імперативності в українській мові.

2. У вітчизняному мовознавстві створено чимало фундаментальних праць, присвячених граматичному значенню наказового способу та його семантики у мовленні. Вони належать В. Русанівському, І. Білодіду, В. Ващенку, І. Вихованцю, С. Дорошенку та ін.

3. «Наказовий спосіб (імператив) – один з трьох дієслівних способів, який виражає спонукання до виконання дії співрозмовником або особою, що не бере участі у розмові, у формі наказу, прохання, вимоги, заклику тощо: іди, читай, ідімо, читайте» – відзначає Л.Ю. Шевченко в довіднику «Сучасна українська мова».

4. Семантична суть категорії способу полягає в протиставленні реальних дій ірреальним модальним діям. Залежно від характеру віднесеності висловленого до дійсності думка може сприйматися як факт ствердження або заперечення, розглядатися як певна можливість, необхідність, як факт спонукання чи вагання, невпевненості. Характер модальності передається лексичними, морфологічними, синтаксичними та інтонаційними засобами.

5. Дієслова наказового способу мають категорію виду (доконаного і недоконаного), особи (1, 2, 3 особи), числа (однини і множини) і не мають категорії часу. О. Потебня відзначив схрещення категорії часу дієслова з категорією способу: «Сучасна мова знаходить засіб у значенні форми теперішнього і наказового. Доказом є заміна цих форм наказового способу формами теперішнього».

7. Форма наказового способу відзначається великою гнучкістю. У контекстах української художньої літератури ХІХ – ХХ ст. вона є важливим прийомом, що нюансує надто тонко. Зрозуміло, що тут вирішальну роль має лексичне значення самого дієслова. Але в таких випадках форма наказового способу виявляється тим більш тонко,бо вона здатна, підтримуючи основне значення, виражати важливі відтінки.

8. Форма наказового способу може означати умовність, сумнів, вагання. Імператив виражає заохочення, наказ, вимогу, примус («Гукніть же, гукніть кого-небудь!», «Готуй крижмо, та з тонесенького полотна!», «Гетьте! Спершу самі навчіться кохати, а тоді вчіть інших!», «Толстой хай собі як хоче, – відрізала Катря, – а я буду на шахтах!». О. Гончар «Собор»).

9. Форма наказового способу використовується у різних закликах, політичних лозунгах, заголовках творів та є важливим компонентом церемоніального мовлення. Тобто, граматичні значення наказового способу створюють багатющі можливості для стилістичного використання імперативності в українській мові.



СТАН ІНОЗЕМНОГО ІНВЕСТУВАННЯ В УКРАЇНІ

Олена Третяк

Науковий керівник – економічних наук, доцент І.В. Кадєєва

Міжнародний рух капіталів займає провідне місце в міжнародних економічних відносинах і справляє великий вплив на світову економіку, бо сприяє зростанню міжнародної економіки, поглиблює міжнародний поділ праці і міжнародне співробітництво, збільшує обсяги взаємного товарообміну між країнами. Залучення іноземного капіталу сприяє успіху економічної стратегії держави в цілому, забезпечуючи прискорення економічного та технічного прогресу, оновленню та модернізації виробничого апарату.

Така велика європейська держава, як Україна, не може залишатися осторонь шляхів трансферу капітальних, зокрема інвестиційних ресурсів, тобто не може не бути учасником міжнародного ринку інвестицій. Україна виступає реципієнтом капіталу, який надходить до неї переважно у формі міжнародних іноземних інвестицій, з іншого боку, Україна самостійно намагається виступати як кредитор в розвитку міжнародних взаємовідносин з країнами, до яких має стратегічний інтерес.

Найбільшими небезпеками для більшості інвесторів, які хочуть інвестувати в українську економіку, на даний момент являються макроекономічна нестабільність, непередбачуване правове середовище і ненадійна фінансова система. За даними Держкомстату України станом на 1 січня 2010 року обсяг прямих інвестицій в Україну з країн Євросоюзу скоротився на 21,7% до 31,4 млрд. доларів у порівнянні з попереднім роком.

В Україні складається така ситуація, коли необхідно вживати термінові заходи, щоб якось утримати хоча б ті інвестиції, які вже вкладені в економіку. Обсяги прямих закордонних інвестицій в Україну могли б істотно зрости за умов формування відповідної законодавчої бази, створення системи економічного стимулювання інвестицій (податкові пільги, помірні ціни на об’єкти приватизації, амортизаційна політика, національний режим), заснування спільних підриємств та розвитку інститутів спільного інвестування та створення спеціальних умов іноземного інвестування.

Збільшення привабливості України для іноземних інвесторів залежить від темпів ринкової трансформації економіки, макроекономічної стабілізації, характеру структрних перетворень. Прозорі й ефетивні процеси приватизаці та реформування відносин власності сприяють значному збільшенню надходення іноземного капіталу.

Ефективне використання інвестиційних можливостей світової спільноти відповідно до визначеної стратегії розвитку економіки України – запорука досягнення сталого економічного зростання й суспільного добробуту. Таке зростання має супроводжуватися глибокими якісними перетвореннями, реалізацією завдань сталого розвитку, що визначається світовим співтовариством як стратегія існування у ХХІ столітті.



СПЕЦИФІКА ВЗАЄМОДІЇ ВИКЛАДАЧА І СТУДЕНТА

ПЕДАГОГІЧНОГО УНІВЕРСИТЕТУ НА ІНДИВІДУАЛЬНИХ

ЗАНЯТТЯХ У КЛАСІ ДОМРИ

Олена Турчина

Науковий керівник – доктор педагогічних наук, професор Т.А. Смирнова

Формою навчальної взаємодії, співробітництва викладача і студента є педагогічне спілкування, через яке реалізують всі педагогічні функції і забезпечується активність суб’єктів педагогічного процесу.

Безпосередніми учасниками педагогічної взаємодії є викладач і студент, між якими встановлюються як ділові, так і міжособистісні взаємини. Професійно-педагогічне спілкування є основою науково-педагогічної діяльності викладача вищої школи та одним із головних аспектів його професіоналізму і педагогічної майстерності. Воно є способом передавання форм і змісту соціального досвіду, культури та передумовою психічного розвитку індивіда, чинником формування особистості.

На даному етапі розвитку домрового мистецтва домра знаходиться на стадії формування як професіональний інструмент. Це порівняно молодий інструмент, що не має давніх традицій. І за подальший розвиток виконавства на домрі несе відповідальність нинішнє покоління. Саме тому викладач домри у вищих навчальних закладах повинен підібрати вірний до молодих виконавців.

Спілкування педагога та студента у класі домри має характеризуватися рівноправністю у судженнях і оцінках музичних творів, підвищеною увагою вчителя до реакції учнів на музику, відтінків їх переживань, взаємодію їхніх поглядів, позицій, зацікавленістю вчителя в успіхах учня.

У ході занять вирішуються тісно пов’язані між собою задачі музично-виховного процесу:

- оволодіння знаннями основ теорії музики, її закономірностей, художньо виразних засобів, найбільш важливих етапів розвитку музичного мистецтва, його основних напрямів та стилів;

- ознайомлення з домровими виконавськими школами та з творчістю відомих виконавців-домристів минулого та сучасності, репертуаром;

- формування умінь і навичок гри на домрі;

- виховання цілеспрямованості, виконавської волі, концертної витримки студента.

Специфікою педагогічної взаємодії у класі домри є встановлення тісного зв’язку між прищепленням виконавських навичок та вмінь, музичним вихованням, що базується на вивченні народної музики, композиторів-класиків та сучасних творів для домри та становлення гуманістичного світогляду студентів через сприйняття музичного мистецтва як джерела високої духовності. Велике значення має пропаганда народних інструментів.


ІСТОРІЯ Плакату як різновидУ графічного дизайну

Катерина Уколова

Науковий керівник –кандидат мистецтвознавства, доцент У.П. Мельникова

Плакат – засіб масової інформації, невід’ємна частина візуальної культури. Акумулює в собі досягнення станкової та книжної графіки, фотографії та типографіки. Різновиди культурний, комерційний, соціальний. Культурний плакат: виставковий, видовищний, книготорговий. Призначенням плакату є інформування, звернення уваги або/та зацікавлення та пропозиція потенційному клієнту (покупцю). Комерційний плакат: реклама промислових товарів, вироби широкої потреби. Соціальний плакат: політична агітація теми благодійності.

Витоки плакатного мистецтва присутні в давні часи у вигляді письмових повідомлень на дерев’яних дошках, кам’яних листах, стінах будівель тощо.

У середньовіччі такі оголошення стають живописними, об’ємними, кованими з міді вивісками.

З винаходом друкарського верстата повідомлення тиражуються на папері. З’являється поняття «афіша» («affishe» (фр.)) – плакат театральний, виставковий, друкарсько-шрифтовий.

Винахід літографії посприяв становленню плаката, яким ми бачимо його сьогодні. Літографський метод дав змогу більше приділяти уваги малюнку, що стало, вирішальним у розвитку плакатного мистецтва.

На початку ХХ століття плакат орієнтується на авангардні течії цього часу. Жанр плаката, саме російськими авангардистами 20-х років був піднятий до рівня високого мистецтва.

На території України у 1970–80-х роках відбувається черговій розвиток жанру плаката( антивоєнний, екологічний та культурно-видовищний).

На розвиток жанру плаката посприяли наступні чинники: вільний доступ інформації, можливість репрезентувати власні твори і покращені результати навчальних закладів.

Сучасний плакат міцно утримує завойовані позиції в світі, як у мистецькій, так і в інформаційно-комунікативній сфері.

БІДНІСТЬ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ В УКРАЇНІ

Юлія Устінова

Науковий керівник – кандидат економічних наук, доцент Л.П. Радченко

На початку XXI століття проблема бідності та її подолання розглядається світовим співтовариством як ключова у соціально-економічній політиці будь-якої держави. За соціально-економічною сутністю, бідність - це неможливість внаслідок нестачі коштів підтримувати спосіб життя, притаманний конкретному суспільству в конкретний період часу. До бідних верств населення належать ті, хто не з власної волі позбавлений найнеобхіднішого: належного житла, їжі, одягу, здоров’я. Бідність – це ще і страх перед майбутнім, обумовлений невпевненістю людини у своїх можливостях захистити себе і своїх близьких. Уникнути бідності взагалі неможливо, як неможливо її повністю подолати. Нині бідність перетворилася на один з найважливіших чинників формування соціальної напруги і соціальної нестабільності в суспільстві, стрімкого зниження народжуваності, зростання обсягів еміграції, включаючи нелегальну, погіршення стану здоров’я та зростання смертності, посилення процесів депопуляції.

Для сучасної України бідність є ще й фактором поляризації суспільства, його поділу на дуже заможних і дуже бідних при катастрофічному зменшенні середнього прошарку суспільства. За результатами досліджень співвідношення доходів багатих українців до найбідніших складає 30:1. Для прикладу, в Китаї – 7:1, в Японії – 4,3:1, в країнах ЄС – 5,7:1. На сьогодні рівень бідності в Україні становить 26,4%, це означає, що майже 12,5 млн українців – бідні. Найбільше потерпають від цього соціального лиха сім'ї, що мають дітей.

У подоланні бідності в Україні важливим є підвищення продуктивності праці, зростання ВВП на душу населення, а також «подолання» тіньового сектору економіки, що допоможе забезпечити населенню України високий рівень соціальних стандартів. Досягненню стратегічних цілей соціально-економічного розвитку в Україні може сприяти реалізація таких напрямків подолання бідності:

1. Підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці. Необхідною умовою вбачається забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту та пропозиції на ринку праці, превентивні заходи щодо безробіття.

2. Збільшення доходів від трудової діяльності – пріоритетом має залишатись збільшення рівня заробітної плати як основного джерела доходів.

3. Поліпшення житлових умов соціально вразливих верств населення, іпотечне кредитування, створення спеціальних житлових фондів, субсидування оплати житлово-комунальних послуг, встановлення державних нормативів, гарантії на отримання кредитів та на будівництво чи отримання жила.

4. Очищення влади від бізнесу, номенклатури, упровадження законів ринкової європейської економіки, очищення від корупції.

5. Робота над інноваційними сферами високих технологій, розвиток промислового комплексу, що дасть змогу збільшити асигнування у соціальну сферу.



СИСТЕМА ЧИННИКІВ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ

ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОГО КАПІТАЛУ В УКРАЇНІ

Фань Жун

Науковий керівник – кандидат економічних наук, професор Н.В. Шиловцева

В умовах постіндустріального господарства зростає значення й вимоги щодо людського фактору. Сьогодні відбувається кардинальна переорієнтація високорозвинутих країн на формування інтелектуального капіталу як визначального чинника економічного розвитку та зростання. Одним з чинників розвитку інтелектуального капіталу в Україні є демографічна ситуація. Вона істотно впливає на перебіг зазначених процесів. У нашій країні демографічні чинники здійснюють переважно дестимулюючий вплив на інтелектуальний капітал, оскільки за роки незалежності по всій території України поширилися процеси депопуляції населення, зменшилась народжуваність, зростала смертність, у тому числі й серед населення працездатного віку. Це призводило до звуженого відтворення населення, деформувало його структуру, збільшувало демографічне навантаження на працюючих.

За роки незалежності непоправні втрати завдали інтелектуальному та науково-технічному потенціалу України міграція населення, у тому числі висококваліфікованих кадрів. Незважаючи на продовження відпливу наукових кадрів за кордон, останніми роками уповільнилися темпи скорочення загальної чисельності працюючих у сфері науки вдвічі, а наукових фахівців – утричі. Замаскованою формою еміграції є наймання українських науковців і фахівців іноземними компаніями, що працюють в Україні. Інтелектуальний капітал цих кадрів реально працює на користь іноземних роботодавців, а наша країна зазнає втрат у вигляді значних коштів на підготовку цих спеціалістів та недоотриманих доходів від використання їхнього інтелектуального капіталу.

Серед соціально-економічних чинників формування та розвитку інтелектуального капіталу найвагомішого значення набувають у контексті формування економіки знань тенденції розвитку сфери освіти, культури та науки. Нинішня ситуація у сфері освіти та культури, національної економіки є наслідком ставлення до них у тоталітарному суспільстві (як до засобів соціальної боротьби, які використовувались при жорсткій селекції інтелігенції, масових репресіях) та негативних тенденцій трансформаційного періоду (залишковий принцип державного фінансування, комерціалізація). Рівень розвитку ринку праці відображає майже всі соціально-економічні процеси, що відбуваються в суспільстві. Саме через ринок праці значною мірою здійснюється відтворення інтелектуального капіталу. Серед організаційних чинників формування та використання інтелектуального капіталу найбільшого значення набуває організація та забезпечення розвитку спеціалізованих зон високих технологій, які охоплюють науково-дослідні центри, технопарки, технополіси, що зумовлюють формування національної економіки на виший рівень інноваційного розвитку на ґрунті створення та використання високих технологій.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка