Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка27/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

ДО ПРОБЛЕМИ ДОСЛІДЖЕННЯ ТОПОНІМІКОНУ

СЛОБОЖАНЩИНИ

Іванна Цибік

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Т.В. Бєляєва

Топоніми існують із давніх-давен, функціонують повсюдно й виникають та вживаються масово, вони є віддзеркаленням певних історичних явищ і процесів. Матеріали топонімії використовують різні науки (історія, археологія, етнографія, географія та ін.), а мовознавці, у свою чергу, послуговуються даними цих наук. Опис топонімікону знаходять належне обґрунтування лише за умови комплексного підходу.

Чималий внесок у дослідження власних назв України було зроблено свого часу М. Максимовичем, І. Срезневським, І. Філевичем, І. Франком, В. Григоровичем, М. Сумцовим, а також О. Соболевським, О. Шахматовим. Певним надбанням ономастики України є топонімічні розвідки Ю. Кругляка, А.  Коваль, М. Янка, В. Фоменка, А. Корепанової, О. Скляренко, що охоплюють назви різних регіонів країни й присвячені в основному з’ясуванню походження цих назв. Топоніми Слобожанщини досліджували, зокрема Є. Ткаченко, О. Трубачов, Л. Мачулін, А. Ярещенко.

Топонім власна назва будь-якого географічного об’єкта. У науці виділяють такі види топонімів: мікротопонім, гідронім, ойконім, оронім та інші. В топоніміці існує підрозділ, який вивчає урбаноніми – власні назви будь-яких міських географічних об'єктів, в тому числі агроніми (назви міських площ), годоніми – назви вулиць, проспектів, провулків, бульварів, набережних, а також внутрішньо міські урочища. Виділяють ергоніми – назви будь-якого підприємства, закладу та дромонім – власне ім’я будь-якого шляху сполучення.

Мікротопоніми як власні назви дрібних географічних об’єктів є невід’ємним єлементом онімної системи мови, тому вони нерозривно пов’язані з іншими її складовими, зокрема омонімами (власними назвами будь-яких елементів рельєфу), гідронімами (власними назвами будь-яких водних об’єктів) тощо.

Топонімічні одиниці тісно пов’язані і з анторпонімічними компонентами. Так мотивувальною базою значної частини мікротопонімів української мови є різні класи антропонімів, зокрема, чоловічі та жіночі власні імена, прізвища чи прізвиська. Однак загальноприйнятого розподілу топонімів за семантичними групами основ у мовознавчій літературі не існує. Жодна із класифікацій, що функціонують у різних дослідженнях не охоплює всіх тематичних груп топонімів.

Отже, вивчення деривації найменувань географічних мікрооб’єктів є важливим етапом у дослідженні мікротопонімії будь-якого регіону, зокрема і східної Слобожанщини. Такі студії дозволяють виявити закономірності так і особливості творення пропріативів у цілому, адже мікротопоніми є нерідко єдиними фактами для пізнання генетичної природи топонімів інших класів і навіть окремих апелятивів.

Дослідження з питань топонімії є цікавими для майбутнього вчителя і для кожного громадянина України.

ЖАКЛІН ШЕНЬЄ-ЖАНДРОН: СЮРРЕАЛІЗМ

ЯК АМБІВАЛЕНТНИЙ ПРОЕКТ

Анастасія Черкашина

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Г.І. Хоменко

Книга «Surréalisme» відомої французької дослідниці Жаклін Шеньє-Жандрон з’явилася в 1984 році, а в 2002 році Сергій Дубін переклав її російською мовою.

Жаклін Шеньє-Жандрон подає особливе бачення сюрреалізму. Новизна її роботи, полягає насамперед у тому, що авторка не пояснює сюрреалізм як культурологічний напрямок, а розкриває його глобальний екзистенційний зміст, який полягає в пристрасному бажанні жити й мислити, змінювати світ і таким чином перетворювати його. Окрім того, основний сенс сюрреалізму вона зводить до амбівалентності цього проекту.

На противагу ототожнення сюрреалізму з механізмом розмежування, вона наголошує виняткову функцію в нім возз’єднання. Таким чином, амбівалентність сюрреалізму, за Жаклін Шеньє-Жандрон, заснована на механізмі розмежування/возз’єднання. Винятково важливим місцем амбівалентного досвіду сюрреалізму постає в її концепції автоматичне письмо.

Прийоми автоматичного письма, за твердженням авторки, частково були запозичені сюрреалістами з медичних дослідів та вчень спіритизму.

Своїми попередниками в літературі сюрреалісти вважали Артура Рембо та графа Лотреамона, в поезії яких, вони добачали певні риси автоматизму як відповідника суб’єктивного світосприйняття.

Однак, спираючись на традицію, сюрреалісти культивують автоматичне письмо, де дух перебуває на межі реальності та ірреальності і, вивільнюючись, об’єднує протилежні поняття, прямуючи до відкриття нової сутності, яка не є ні об’єктивною, ні суб’єктивною.

Інша важлива точка в амбівалентному проекті сюрреалізму, за Жаклін-Жандрон – людська жорстокість: вона водночас співвідноситься із здатністю до бунту як єдиного засновку свободи та деструктивними силами,що породжують війни(якщо перший тип жорстокості знаходить у сюрреалістів виправдання, то другий – послідовне заперечення).

У сферу амбівалентної рецепції сюрреалістів, за французьким ученим,потрапляє яскраво виражений у них феномен діонісійства – сфера злиття бажання, інстинктів, підсвідомості із дискурсом: з одного боку,він співвідноситься із телеологією цілісної першооснови буття, а з другого – із руйнуванням цілісності простору й людського тіла.

Так само амбівалентної фокалізації зазнає в Шеньє-Жандрон сюрреалістичне мислення: окреслюючи його як «прометеїзм», дослідниця спостерігає в цій сфері одночасні іронію сюрреалістів з приводу можливостей мисленнєвої діяльності письменника та небажання змиритися з обмеженістю людини – мислителя.

ЯЗЫКОВОЕ МАНИПУЛИРОВАНИЕ В РЕКЛАМНОМ ТЕКСТЕ

Юлия Черняк

Научный руководитель – кандидат филологических наук В.Ю. Шишкина

В настоящее время в повседневной жизни очень широко используются рекламные тексты, которые призваны воздействовать на индивидуума с целью побудить выполнить его определенные действия. В связи с этим можно говорить о манипулировании вообще и о языковом манипулировании в частности. Проблема языковой манипуляции, хотя и является одной из актуальных, остается малоизученной.

Целью нашей работы является выявление механизма реализации манипуляции в рекламном тексте через понятия стратегии и тактики, анализ языка как инструмента воздействия, исследование скрытых и явных сравнений в рекламе.

Под языковым манипулированием нами понимается использование особенностей языка и принципов его употребления с целью скрытого воздействия на адресата в нужном для говорящего направлении; скрытого – значит, неосознаваемого адресатом. Вслед за рядом ученых для исследования механизма воздействия рекламного текста нами используются понятия стратегии и тактики. Рекламная стратегия направлена на снятие критического восприятия рекламного текста адресатом. При этом читатель осознает цель рекламы, но не стратегию, которая незаметна и не манифестирована в речевой ткани текста. Она призвана в конечном итоге побудить адресата к покупке рекламируемого товара. Таким образом, стратегия – это «сверхзадача», направленная на достижение коммуникативной или практической цели, тактика – это некое речевое действие, направленное на решение этой «сверхзадачи».

Основные рекламные манипулятивные тактики следующие: переакцентуация, подмена целей, надевание маски, трансформация ситуации, игра мотивом и другие.

Цель основных стратегий рекламирования – выгодным образом выделить торговую марку среди марок-конкурентов. Часто для этого используются явные или скрытые сравнения как один из приемов языкового манипулирования. Используются следующие приемы формирования искусственных классов сравнения: создание расширенного класса сравнения, создание суженного класса сравнения, создание смещенного класса сравнения, создание неопределенного класса сравнения, создание вырожденного класса сравнения.

Язык в рекламе должен отвечать следующим критериям: в минимальном объеме текста должно быть максимальное количество запоминающей и убедительной информации, при этом, конечно, нельзя забывать и об этических, грамматических и прочих правилах и нормах.



УСЛОВИЯ УСПЕШНОГО ОБЩЕНИЯ И ИХ

НАУЧНАЯ ИНТЕРПРЕТАЦИЯ

Наталия Чехута

Научный руководитель – кандидат филологических наук, профессор Т.П. Стаканкова

Потребность в науке об общении обусловлена изменением концепции человека в обществе. Коммуникативный подход выделяет такие свойства языковых единиц, которые проявляются в общении. Поведение коммуникантов в процессе общения преследует определённые цели и регламентируется определёнными правилами. Устранение конфликта, перевод его в сотрудничество – одна из актуальных задач исследования общения. В связи с этим особенно важным является вопрос о выявлении, объяснении, разработке определённых стратегий и тактик общения.

Исследование основывается на изучении правил эффективного речевого поведения. Предложенная Аристотелем система правил коммуникации постепенно совершенствовалась. В научном исследовании Г. Грайса «Логика и речевое общение» система правил коммуникации рассматривается в единстве с принципами общения. Основным принципом коммуникации по Грайсу является кооперация. Список постулатов общения Г. Грайса дополняют основные формулы (максимы) вежливости, сформулированные Дж. Личем (максима такта, максима великодушия, максима одобрения, максима скромности, максима согласия, максима симпатии). В работе рассматриваются основные условия общения, которые предполагают:



  1. Однонаправленность интенций обоих коммуникантов.

  2. Нейтральное или уважительное обращение говорящего к адресату и соблюдение чувства его собственного достоинства.

  3. Оптимальная дозировка иллокутивной силы высказывания и отсутствие сильного и бесцеремонного нажима на волю адресата.

  4. Выбор таких языковых средств выражения, которые не ущемляют чувство достоинства адресата и соответствуют социальным и психологическим параметрам участников конкретной ситуации.

  5. Понимание адресатом целесообразности и уместности требуемого и его готовность исполнять действие.

В исследовании выделяется ряд причин, в силу которых эти постулаты нарушаются:

  1. В силу противоречивости самих постулатов.

  2. В силу стремления говорящего к косвенному выражению смысла.

  3. В силу коммуникативных манипуляций, цель которых поставить партнера по общению в неудобное положение.

  4. В силу особого характера общения (слова могут употребляться в прямом и переносном значении).

Конечная успешность–неуспешность речевого акта является следствием правильного выбора и комбинации различных стратегий и тактик обоих участников коммуникативной ситуации.

ЕКОНОМІЧНЕ ЗРОСТАННЯ В УМОВАХ ТРАНЗИТИВНОЇ ЕКОНОМІКИ

Чжан Чень Чень

Науковий керівник – кандидат економічних наук, професор Н.В. Шиловцева

Розвиток економіки держави відбувається під дією цілої низки факторів. Важливим етапом у дослідженні процесу зростання є вивчення факторів, що впливають на нього. Доцільно виділити такі групи факторів, що обумовлюють зростання економіки держави: об’єктивні економічні фактори: (дія об’єктивних економічних законів); фактори державного регулювання економіки; (законодавча база; бюджетно-податкова політика; грошово-кредитна політика; політика у сфері зовнішньоекономічної діяльності; соціальна політика; структурна політика; інституційні чинники); інноваційні фактори; інвестиційні фактори; об’єктивні природні чинники; демографічні фактори; суб’єктивні психологічні фактори; форсмажорні фактори.

Першою групою факторів, від яких залежить економічне зростання, є об’єктивні економічні чинники. Ці чинники мало піддаються впливу з боку людської економічної діяльності, вони є невід’ємною складовою процесу функціонування ринкової економіки. Система господарювання може досягти значного збільшення обсягів діяльності лише за умови всебічного врахування її суб’єктами в процесі свого функціонування дії об’єктивних ринкових законів, наявності підприємницьких ризиків та фактора часу. Група факторів державного регулювання економіки відіграє неабияку роль у стимулюванні економічного зростання, адже вона визначає основні напрямки розвитку економіки, міцним підґрунтям якого є якісна законодавча база. Стійке економічне зростання можливе лише в умовах реалізації поміркованої фіскальної політики, що не порушує основних принципів оподаткування і здійснюється на підставі прозорого адекватного податкового законодавства. Одним із завдань монетарної політики у процесі забезпечення економічного зростання є боротьба з інфляційними процесами, які породжують невпевненість суспільства у майбутньому, вносять дисбаланс у пропорцію між споживанням і заощадженнями, знижують купівельну спроможність населення. Крім того, наслідками інфляційних процесів є коливання на фондовому ринку та нестабільний валютний курс національної грошової одиниці. Третьою групою є інноваційні чинники. До них належать рівень розвитку науки (наявність дослідних інститутів, належних умов праці для науковців, величина наукових здобутків у всіх галузях знань і рух у напрямку їх примноження, рівень функціонування вищих закладів освіти, загальний рівень розвитку системи освіти в країні тощо). Інноваційна політика полягає у всебічному сприянні інноваційним процесам з боку держави через преміювання наукових досліджень та створення сприятливих умов для їх проведення. Здобутки науково-технічного прогресу дадуть змогу перемістити добробут населення та розвиток економіки країни на якісно новий рівень. До групи чинників природного багатства треба віднести географічне положення країни, кліматичні умови, наявність корисних копалин та мінеральних ресурсів, багатство флори і фауни, родючість земель.


ПОЛІМЕТРИЧНИЙ ДИСКУРС ПОЕТИЧНИХ ФОРМ

ТРАГЕДІЇ Й.В. ГЕТЕ «ФАУСТ»

Яна Чуйкова

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент О.П. Ковальова

Проблема комплексного вивчення поліметричного вірша – одна з найбільш актуальних проблем сучасного німецького віршознавства. Форма та зміст є невідємними складниками образної системи поета. У нашому дослідженні ми намагаємося розглянути поліметричні аспекти поетичних форм у трагедії Й.В. фон Гете «Фауст». Трагедії «Фауст» присвячено чимало літературних праць, але у чому ж заключається поліметрія віршованої форми цього твору, залишається малозрозумілим. Ми намагаємося дослідити, які саме поетичні форми застосовує Й.В. фон Гете у трагедії «Фауст», та що саме він показує цим своєму читачу. Важливим під час дослідження поетики є питання, якою мовою написаний текст, бо кожна мова має свою поетичну природу. Підбір слів, побудова речення, метр та рима допомагають читачу осмислити зміст тексту. Протягом майже усього життя Гете писав трагедію «Фауст», 57 років, з 1774 по 1831, саме тому вона є відображенням творчого шляху Й.В. фон Гете. Гете був яскравим представником течії «Буря та нитиск», звертався до античної ідеології, разом із Ф.Шиллером вони були найважливішими представниками Ваймарської класики. Народний вірш та кніттельферз були характерними для ранньої творчості Гете, оди, гімни, вільні ритми для Франкфуртського періоду, а римські елегії відносяться до періоду Ваймарської класики. Білий вірш, римований вірш, дистихон, мадрігал, ямб, – всі ці форми ми знаходимо у трагедії «Фауст». Саме завдяки поліметрії, ми відчуваємо специфіку твору, те що відчував та переживав у момент написання автор. Отже, проаналізувавши найвідоміші праці Гете та поетичні форми, ми спостерігаємо цю еволюцію у трагедії «Фауст», бо саме ця трагедія є еволюцією та відображенням самого життя Гете. Названа тема є недостатньо висвітленою у сучасній літературі. Робота ускладнюється тим, що майже вся література знаходяться поза межами України, тому є малодоступною для нас. Але завдяки програмі академічного обміну студентів ДААД, ми мали можливісь знайти сучасну цікаву інформацію у Німеччині , яка допомагає під час аналізу відомої і в той же час складної трагедії Й.В. фон Гете « Фауст».

ХОРЕОГРАФІЧНЕ МИСТЕЦТВО В ПРОЦЕСІ ЕСТЕТИЧНОГО

ВИХОВАННЯ ДІТЕЙ ШКІЛЬНОГО ВІКУ

Аліна Шаповалова

Науковий керівник – І.М. Полянська

Політичні, економічні реформи в нашій країні привели до того, що естетичне виховання розглядається як одна з основних культурних функцій в суспільства. Зросла увага до проблем теорії і практики естетичного виховання як найважливішого засобу формування ставлення до дійсності, засобу морального і розумового виховання, тобто як засобу формування всебічно розвиненої, духовно багатої особистості.

Видатні педагоги такі, як Д. Кабалевський, А. Макаренко, В. Сухомлинский, Л. Толстой, К. Ушинський відмічають, що формувати особу і естетичну культуру особливо важливо в найбільш сприятливому для цього шкільному віці.

Навчити бачити прекрасне навколо себе, в навколишній дійсності покликана система естетичного виховання. Основою в системі естетичного виховання ми можемо назвати мистецтво: музику, архітектуру, скульптуру, живопис, танець, кіно, театр і інші види художньої творчості. Привід для цього нам дали ще Платон і Гегель. На підставі їх поглядів стало аксіомою, що мистецтво є головним змістом естетики як науки, і що краса є основне естетичне явище. Мистецтво містить в собі великий потенціал для розвитку особистості. Відомо, що література, музика, образотворче мистецтво, театр, кіно, хореографія, архітектура, декоративне мистецтво особливо впливають на людину своїми специфічними художніми засобами і матеріалами: словом, звуком, рухом, фарбами, різними природними явищами.

Проте в теорії і практиці вивчення хореографічного мистецтва, з позиції естетичного виховання, як комплексного виду діяльності, який містить рух під музику відповідно до ритму, темпу, характеру музики, як засобу естетичного розвитку особистості, ми бачимо велику зацікавленість в дослідженнях Э.-Ж. Далькроза, Н. Александрової. Величезний позитивний досвід, який доводить безпосередній взаємозв’язок занять танцем з естетичним вихованням накопичений в дослідженнях педагогів і діячів мистецтв: А. Ваганової, Ю. Григоровича, І. Мойсеєва, М. Фокиної, Б. Шаврова та ін.

Хореографія – мистецтво синтетичне, у ній музика оживає в русі, набуває дотикової форми, а рухи як би стають чутними. Живописність поз і положень танцівників, барвистість костюма ріднять її з живописом і скульптурою. Все це дозволяє використовувати хореографію як засіб естетичного виховання та розвитку гармонійної особистості широкого профілю. Танець з його ритмами – засіб гармонійного розвитку особистості, його специфіка визначається різнобічним впливом на людину. Вирішуючи ті ж задачі естетичного і духовного розвитку і виховання дітей, що і музика, танець дає можливість фізичного розвитку, що стає особливо важливим при існуючому положенні зі здоров’ям підростаючого покоління.

ГУМАНИЗАЦИЯ, ДЕМОКРАТИЗАЦИЯ ОБРАЗОВАНИЯ

В ВУЗах УКРАИНЫ

Екатерина Швецова

Научный руководитель – кандидат педагогических наук, доцент С.А. Васильева

Гуманизация образования предполагает единство общекультурного, социально нравственного и профессионального развития личности. Данный социально педагогический принцип требует его учета при разработке целей, содержания и технологии образования.

Цель данного исследования состоит в выявлении условий демократизации взаимоотношений в ВУЗах, определение путей их внедрения в процесс обучения и разработка методической основы, направленной на их реализацию.

Среди гуманистических тенденций функционирования и развития системы образования можно выделить главную – ориентацию на развитие личности, которая представляется в зависимости между гармоничным общекультурным, социально-нравственным и профессиональным развитием личности и свободным, творческим становлением человека.

Одной из главных задач, поставленных в нормативных документах об образовании – это овладение не только базовыми профессиональными знаниями, но и общечеловеческой культурой, на основе которой возможно развитие всех сторон личности, учет ее субъективных потребностей и объективных условий, связанных с материальной базой и кадровым потенциалом образования.

Процесс общего, социально-нравственного и профессионального развития личности приобретает оптимальный характер, когда учащийся выступает субъектом обучения.

Саморазвитие личности зависит от степени творческой направленности образовательного процесса. Данная закономерность составляет основу принципа индивидуально-творческого подхода. Он предполагает непосредственную мотивацию учебной и других видов деятельности, организацию самодвижения к конечному результату.

Развитие Украины как государства, экономика которой должна основываться на широком использовании и развитии высоких технологий, а ее коммуникационно-технологические подсистемы должны формировать инфраструктуру информационного общества, невозможен без широкого внедрения в образование принципов и идей демократии, развития его творческих способностей.

Таким образом, мы сделали выводы, что основными подходами, обеспечивающими целостное решение задачи являются: а) ориентация на ребенка, на его потребности, возможности и психологические особенности; б) реализация возрастного подхода при обучении моральным умениям и навыкам; в) обеспечение равенства образовательных возможностей, демократическая организация процесса обучения, демократическое управление; г) согласование процессов демократизации на разных уровнях системы образования.



ПРОБЛЕМА ОРГАНІЗАЦІЇ ГУВЕРНЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНІСТЬ В ІСТОРІЇ ПЕДАГОГІЧНОЇ ДУМКИ (кінець ХІХ – початок ХХ ст.)

Тетяна Шевельова

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, доцент В.М. Тихонович

Родинне виховання – одна з найважливіших і найменш досліджених сторінок в історії всесвітньої й вітчизняної педагогіки.

Узагальнення й систематизація розрізнених відомостей про тенденції розвитку родинної педагогіки в історії людства й українського народу є важливим завданням педагогічної науки, особливо зараз – у період відродження на державному рівні родини як основного осередку соціального виховання.

Високий рівень домашнього навчання й виховання в історії людства забезпечувала гувернерська педагогічна система. В «Українському педагогічному словнику» поняття «гувернантка», «гувернер» визначаються як особи, що наймалися для домашнього виховання й початкового навчання дітей у сім’ях дворян, вищих чиновників, буржуазії, купців.

Гувернерство розвивалося в надрах родинного виховання, яке, у свою чергу, відображало педагогічну орієнтацію суспільства.

Мета дослідження – розкрити теоретичні питання та узагальнити практику організації гувернерської діяльності у ХІХ – на початку ХХ століття.

Гувернерство доцільно визначити як цілісну педагогічну систему й окрему галузь педагогіки, що вивчає особливості індивідуалізованого формування в домашніх умовах освіченої, гармонійно розвиненої, комунікабельної особистості з активною життєвою позицією. Гувернерство може мати реабілітаційний (робота з дітьми-інвалідами) чи корегуючий (робота з фізично чи розумово неповноцінними дітьми) напрями, поєднуючись з патопсихологією чи соціальною педагогікою.

Вихідними характеристиками гувернерської системи, які відрізняють її від систем колективного навчання й виховання, є: ретельне вивчення і врахування при розробленні індивідуальної навчально-виховної системи якостей, нахилів, уподобань вихованця, його статі; цілеспрямоване формування у дітей таких позитивних рис, як: працьовитість, серйозне й сумлінне ставлення до виконуваної справи, розсудливість, завбачливість; культуровідповідність виховання; зміни стилю виховання, пов’язані з віковими особливостями дитини і переходом її до іншої вікової групи; застосування спеціальних дієвих систем для перевиховання дітей в домашніх умовах; попередження виникнення у дітей нервових та психічних захворювань; плекання хороших манер у вихованця, навчання майстерності ділового й неформального спілкування тощо.

Зазначені ознаки гувернерської системи при застосуванні в сучасних умовах сприятимуть істотному удосконаленню педагогічних технологій у сфері забезпечення формування освіченої, неординарної особистості. Тому їх доцільно рекомендувати для вивчення і впровадження педагогам-практикам. Проте насамперед основи індивідуального виховання й навчання дитини в домашніх умовах потрібно знати батькам.


1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка