Г. С. Сковороди цивілізаційний поступ сучасної освіти І науки



Сторінка28/29
Дата конвертації19.02.2016
Розмір4.58 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29

МЕТОДИЧНІ АСПЕКТИ ПОНЯТТЯ ВАКУУМУ ПРИ ВИВЧЕННІ ФІЗИКИ

Тетяна Шевченко

Науковий керівник − доцент кафедри фізики О.М. Мялова

Поняття вакууму є досить складним як при вивченні в школі, так і у ВНЗ. Тому при розкритті цієї теми необхідно дотримуватись ряду положень. Зокрема, розглядаючи газове середовище, доцільно звернути увагу на такий параметр, як довжина вільного пробігу молекул , яка визначається концентрацією молекул або тиском газу (). При цьому бажано показати яку-небудь механічну модель. Наприклад: кілька кульок лежать на горизонтальній поверхні. Штовхаємо одну з них, вона починає взаємодіяти з іншими. При цьому може бути використана комп’ютерна модель ідеального газу, де чітко видно, що довжина вільного пробігу визначається концентрацією молекул.

Необхідно зменшувати тиск, щоб досягнути розрідження в даному об’ємі, тобто створити вакуум. Бажано користуватися підсобними засобами: виконати демонстрацію з поршнем і циліндром.

Звертаємо увагу на критерій визначення вакууму: довжина вільного пробігу молекул повинна бути більшою за характерні розміри посудини, тому вакуум може існувати при різних тисках.

Важливо навести приклади практичної значущості вакууму. Звичайна лампа розжарення не буде світитися, якщо її скляний балон не відкачаний до достатньо низького тиску; не будуть працювати більшість насосів, які відкачують рідини в різних пристроях, якщо в певних їх технологічних частинах не буде розрідження, тобто вакууму.

Фізичні властивості вакууму до кінця ще не вивчені. Відомо лише, що концентрація часток в космосі може досягати рекордно низьких значень (до ). При цьому частинки рухаються з гігантськими кінетичними енергіями.

Вакуум використовують також у медицині при лікуванні хребта, онкологічних та інших захворювань.

Бажано за таким планом висвітлити і розкрити сутність поняття вакуум та вказати приклади його використання.

ВЛАСНІ НАЗВИ У ФОКУСІ АКСІОЛОГІЧНОЇ ПРАГМАЛІНГВІСТИКИ

Анна Шершукова

Науковий керівник – доктор філологічних наук, професор Т.А. Космеда

У ХХІ ст. мовознавство входить з новою науковою парадигмою: практично досконале вивчення проблем синтактики та семантики привело до необхідності глибокого дослідження прагматики.

Лінгвістична прагматика (прагмалінгвістика) – відносно нова сфера лінгвістичних і лінгвофілософських досліджень із складною історією формування понять і термінів, оскільки предмет цієї науки, її проблемне поле й основна дослідницька одиниця ще остаточно не визначені.

Прагмалінгвістику розглядають як галузь лінгвістичних досліджень, об’єктом яких є відношення між мовними одиницями та умовами їх використання у визначеному комунікативно-прагматичному просторі, в якому взаємодіють адресант і адресат і для характеристики якого важливими є конкретні вказівки на місце і час їх мовленнєвої взаємодії.

Сучасне мовознавство розвивається в антропоцентричному напрямі, вивчаючи зв’язок мови з мисленням людини, її емоційним світом, загальнолюдськими та національно-культурними цінностями.

Аксіологія – одна з фундаментальних проблем гуманітарного і соціально-наукового пізнання, оскільки аналіз цінностей уходить як аксіологічний компонент не тільки у філософські, але й соціологічні, психологічні, етнологічні та інші концепти. З огляду на це, цікаві результати дають дослідження, що є спробою поширення нової когнітивної теорії значення на ономасіологічні розвідки.

Ономастика вивчає закономірності виникнення, розвитку, зміни, функціонування, поширення і структури власних імен у мові і мовленні, в літературній і діалектній сферах. Наймолодшою галуззю ономастики вважається когнітивна ономастика. Когнітивна ономастика як поєднання когнітивної лінгвістики й ономастики скеровує на вивчення власних назв у ментальному лексиконі людини.

Якщо узяти, наприклад, слово Петербурґ, то історія його створення, реформи і революція, люди, архітектура, – усе це зафіксовано у свідомості кожного культурного росіянина. Проте місто характеризується одночасно з позитивного і негативного боків, що дає змогу виявити специфіку вираження категорії оцінки, осмислити її по-новому.

Оцінна семантика, що зумовлена ідеологічними чи психологічними чинниками, може набувати позитивного або негативного значення у процесі свого функціонування. Семантична категорія оцінки належить до універсальних. Вона властива всім мовам як наслідок осмислення і відображення довкілля. Універсальні мовні категорії мають багато спільного у способах і формах їх вираження у різних мовах. Оцінка відображається у фокусі прагматики, що зумовлює потребу розробки теорії аксіологічної прагмалінгвістики.



МЕТАФОРА РУХУ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ

(НА МАТЕРІАЛІ АНГЛІЙСЬКИХ СТАЛИХ ВИРАЗІВ)

Маргарита Шипілова

Науковий керівник – кандидат педагогічних наук, професор Н.В. Тучина

Сучасна когнітивна теорія передбачає, що метафора виникає на рівні глибинних структур людського розуму. Метафори закладені вже в самій понятійній системі мислення людини, це особливого роду схеми, по яких людина думає й діє.

Концептуальна метафора не тільки відтворює фрагменти суспільного досвіду даної культурної спільності – вона значною мірою формує цей досвід. Якщо нова метафора стає частиною понятійної системи, що служить основою нашої дійсності, вона змінить цю систему, а також породжувані нею уявлення й дії.

Розумова діяльність уявляється людиною як процес, тобто з самого початку концептуалізується за допомогою метафори руху (від латинського pro-cedo – йти вперед). Дієслова дії беруть участь в описі внутрішніх станів людини двома способами. По-перше, вони входять до складу сталих виразів, які метафорично репрезентують дії та стани ментальної сфери за допомогою метафори руху певної абстрактної сутності (to come back to one's memory, run one's mind over something, to come to a decision). По-друге, дієслова руху мають власне переносне значення, співвідносне з ментальною сферою (to move – зворушувати, хвилювати, викликати якісь емоції; to go off – втратити інтерес до чогось). Серед останніх можна виявити дієслова, що є предикатами при суб’єктах (depart from the subject of the conversation – ухилятися від теми розмови), та дієслова, які є предикатами, що описують різні причинкові, логічні, генетичні та інші відносини між об’єктами, а потенційний суб’єкт, який ці відносини встановлює, часто не виражений (It proceeds from…).

На основі компонентного аналізу дієслів руху визначено семи, які можуть у них виражатися; виявлено, що спільного вважається між розумовими процесами і діями фізичного руху і, таким чином, з’ясовано передумови метафоричного перенесення значення дієслів в сталих виразах на позначення певних розумових процесів.

Найбільш розповсюдженими виявилися метафори на позначення процесу мислення, оскільки він розглядається як такий, що вбирає до себе усі інші. Виділено три «траси» руху думки: 1) від світового простору до голови людини (the idea arrived, it came to me); 2) від людини до предмету його роздумів (all my thoughts focused оn, were aimed at..); 3) від початкового пункту роздумів до певного результату, внутрішня логіка розвитку думки (This idea developed into..; From this we proceed that).

Найменше виразів знайдено на позначення пам’яті, яка переважно розглядається як статичне сховище інформації.

Проведений аналіз є ще одним свідченням того, що рух є основною формою буття не тільки світу навколо людини, а й самої людини і її розумових процесів.

ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РИНКОВОЇ ЕКОНОМІКИ

Олеся Шишлакова

Науковий керівник – кандидат економічних наук, професор Н.В. Шиловцева

Трансформаційні процеси в національній економіці об’єктивно вимагають адекватних цілеспрямованих дій з боку держави, яка в перехідних умовах виконує крім загальних функцій цілий ряд специфічних. Для нормального економічного розвитку країни, особливо в транзитивній економіці, важливим є питання оптимального поєднання державних функцій із принципами ринкового саморегулювання. Не може бути створено ефективної ринкової економіки без регулюючої ролі держави.

Дієздатність держави має оцінюватися, по-перше, з позицій вирішення основного завдання системних перетворень – поглиблення ринкової трансформації економіки. Визначальними чинниками цього процесу є інституційне забезпечення політики реформ, завершення процесу формування розгалуженої ринкової інфраструктури, утвердження ефективного законодавчого поля та стабільних правил економічної діяльності. Гостро стоїть й інша проблема – усунення наявних деформацій у відносинах власності, забезпечення на ділі легалізації її основних форм, політичної підтримки та надійного державного захисту приватної власності, інтересів ділових партнерів та кредиторів, національного капіталу загалом. По-друге, дієздатність держави має оцінюватися і з позиції її спроможності забезпечити (всіма доступними інструментами, в тому числі й засобами регуляторної політики) створення економічних, політичних та соціальних передумов реалізації наявних (і потенційних) конкурентних переваг української економіки. У ситуації, коли такі переваги не можуть бузи реалізованими на основі ринкових саморегуляторів через відсутність останніх, держава має виступати в ролі суб’єкта, який посилює ринкові механізми, що лише формуються, доопрацьовувати те, чого ринок поки що сам зробити не в змозі. По-третє, реалізація конкурентних переваг має втілитися в зміцненні позицій внутрішнього ринку, утвердженні інноваційної моделі розвитку української економіки, освоєнні механізмів енергозбереження та структурної політики, подолання нагромаджених за роки реформ відтворювальних деформацій. Такого інструментарію у нас поки що немає. По-четверте, потребує переосмислення і логіка макроекономічної стабілізації. Практика показує обмеженість можливостей надійної стабілізації грошей суто монетарними інструментами. Необхідно переглянути логіку зміцнення державних фінансів за рахунок зміцнення фінансів суб’єктів господарювання, юридичних осіб та домашніх господарств. По-п’яте, розширення функцій державного регулювання пов’язане і з істотним посиленням її впливу на розвиток соціальної сфери. Перевоосновою цього є надійний захист та державна підтримка соціально незахищених верст населення. Соціальна політика держави залежить від оплати праці економічно активного населення – збільшення частки оплати праці в структурі ВВП, стабільного пенсійного забезпечення та інших соціальних витрат.



ІНТЕРНЕТ ЯК ЗАСІБ МАСОВОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Ірина Шрамко

Науковий керівник – кандидат політичних наук Ю.С. Краснокутська

У сучасному суспільстві відбувається й нарощує темпи у своєму розвитку процес загальної інформатизації, обумовлений дією певних «інформаційних тенденцій». Провідне місце в цьому процесі займає виникнення й функціонування глобальної мережі Інтернет. Стрімкий розвиток Інтернет впливає на різні сфери суспільної життєдіяльності. Інтернет можна розглядати як соціокомунікативний простір, що є особливим і за змістом, і за якістю. У зв’язку із цим виникає необхідність наукового дослідження Інтернету, специфіки його функціонування й розвитку.

У сучасній науці існує багато досліджень, що стосуються взаємодії Інтернету й соціуму, перспектив і проблем впровадження нових комп’ютерних й інформаційних технологій у суспільні структури. Так, проблематика масових комунікацій привертала увагу таких західних соціологів, як Г. Ласауелл, Г. Маркузе, П. Лазарсфельд, Р. Мертон, Н. Луман, М. Маклюеан, К. Ховланд, С. Теодорсон, П. Бергер та ін. Концепція «постіндустріального» й «інформаційного» суспільства одержала свій розвиток у працях Д. Белла, З. Бжезинського, Дж. Гелбрейта, У. Дайзарда, М. Кастельса, Р. Катца, Е. Масуди, Дж. Мартіна, М. Пората, Т. Стоун’єра, О. Тоффлера, А. Турена й ін.

Вітчизняні дослідження ЗМК, у тому числі й Інтернету, представлені роботами Р. Абдеєва, С. Дятлова, Д. Іванова, В. Іноземцева, Н. Моїсеєва й ін. У полі зору вітчизняних дослідників потрапили важливі прикладні аспекти Інтернету: специфіка його використання в різних сферах соціокультурної діяльності, роль Інтернету у політичній сфері, аналіз аудиторії Інтернету як соціального співтовариства та ін.

Інтернет як всесвітня мережа комп’ютерів є особливим елементом сучасної мас-медійної системи, здатним до продукування різних форм комунікації: асинхронної комунікації «один з одним» (електронні листи); асинхронної комунікації «багатьох з багатьма» (зведення, аркуші розсилань); синхронної комунікації «один з одним», «один і декілька», що будуються навколо якої-небудь конкретної теми (рольові ігри, чати); асинхронної комунікації «багато й один», «один з одним», «один і багато» (веб-сайти, гороскопи). Отже, Інтернет сприяє значному збільшенню й поліпшенню процесів обміну інформацією, поєднуючи колективних й індивідуальних користувачів у єдиний інформаційний простір. Проте глобальність характеру змін, пов’язаних з розвитком Інтернет-технологій і мережних інновацій, потребує ще всебічного осмислення та концептуалізації.

Дослідження впливу Інтернету на соціальні процеси і відносини у різних його проявах є досить актуальною темою, яка є ще недостатньо розробленою, що й підкреслює необхідність її подальшого вивчення.

ФУНКЦІОНУВАННЯ ЗВЕРТАНЬ В ЕПІСТОЛЯРНІЙ СПАДЩИНІ

ГРИГОРА ТЮТЮННИКА

Ірина Штихно

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент О.А. Малахова

1. Вивчення звертання – одна з актуальних проблем сучасної лінгвістики. Функціонування цієї мовної одиниці ставало предметом наукових розвідок починаючи з 1875 року, коли була опублікована праця Ф. Буслаєва «Історична граматика російської мови», де вперше з’явився термін «звертання». До цього в граматичних працях йшлося про кличний відмінок, що, як показує сама назва, і служив у давньоруській мові морфологічним засобом вираження синтаксичної функції пануючого слова того члена речення, що у граматиці Ф. Буслаєва одержав назву «звертання».

2. Причиною існування взаємовиключних трактувань звертання є обмеженість його вивчення: одні лінгвісти займаються винятково аналізом синтаксичного статусу звертання (А. Шахматов, А. Пєшковський, В. Пронічев, М. Валгіна, Г. Акімова, В. Віноградов, Є. Кротевич, С. Гачків, А. Пріяткіна, О. Руднєв, А. Абрамова, О. Пічников, А. Велтістова), другі – функціонального аспекту звертання (В. Кузьмичьова, О. Мізін, Г. Тоценко, І. Наумова, Н. Тирнікова, Л. Рижова), треті розглядають звертання як компонент мовного етикету (В. Гольдін, Л. Введенська, Н. Формановська, М. Кронгауз, Р. Девлєтов), а четверті виділяють і вивчають таку особливість звертання, як організація тексту (висловлення), мовного акту (А. Холодович, Г. Почепцов).

3. Мета цієї розвідки – окреслити засади лінгвістичного аналізу звертань на матеріалі епістолярної спадщини Григора Тютюнника. Об’єктом дослідження роботи стали листи письменника до своїх друзів, товаришів, колег (чоловічої і жіночої статі), уміщені в повному зібранні його творів. Предмет дослідження – звертання, що функціонують в епістолярному стилі і виконують відповідні функції, співвідносні з конкретним типом комунікації. Таким чином, звертання розглядається як один з головних засобів універсального характеру, вироблений мовою для забезпечення людського спілкування, для встановлення зв’язку між висловленнями й суб’єктами спілкування, для інтеграції різних сторін і компонентів ситуації спілкування в єдиний комунікативний акт.

4. Матеріалом для дослідження послужила картотека мовних одиниць, укладена методом суцільної вибірки з листів Григора Тютюнника, газет. У наукових працях неодноразово відзначається, що в мові художньої літератури відбивається багато особливостей розмовної, публіцистичної, а нерідко й офіційно-ділового мовлення; письменник свідомо, а іноді несвідомо передає за допомогою конкретної форми звертання безпосередньо або специфічно організованим чином «іншу» сторону зображуваної дійсності.

5. Епістолярна спадщина Григора Тютюнника нечасто ставала предметом лінгвістичного аналізу, а тому надає широкий матеріал (зокрема жанри і тематика епістолярію, функції і способи апеляції) для актуальних наукових досліджень.

6. Звертання – це слово або група слів, що називають особу, а іноді – неживий предмет, до яких безпосередньо звернена мова того, хто говорить або пише. Наприклад: 1. Ой Грицьку, Грицьку, ой, бідкається по тобі реміняка! (Г. Тютюнник). 2. Добридень, Володю, і всім добрим лубенцям уклін щиросердний. (Г. Тютюнник).

7. Звертання вживаються здебільшого в розмовному, художньому та публіцистичному стилях мови. У мові художньої літератури та приватному листуванні звертання емоційно забарвлені, тому вживаються з вигуками, частками, повтореннями. Часто вживаються в питальних і спонукальних реченнях, у діалогах. Звертання у творах Григора Тютюнника функціонують як засіб вираження особистих почуттів адресанта до адресата. Автор широко використовує риторичні звертання, як засіб емоційно-експресивного забарвлення листа.

8. Перспективним є дослідження звертань в епістолярії Григора Тютюнника з позицій лінгвістичної гендерології, оскільки попередній аналіз мовних одиниць свідчить, що є як спільні риси, так і відмінності у звертанні письменника до адресата-чоловіка і адресата-жінки.



Література

  1. Калюжна О. І. Вивчення речень зі звертаннями. Методичні рекомендації, дидактичний матеріал до теми // Вивчаємо українську мовчу та літературу. – 2006. – №3. – С. 9-16.

  2. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика і культура української мови К.: Вища школа, 2003 – 296 с .

  3. Пономарів О. Стилістика сучасної української мови. – Тернопіль: Навчальна книга «Богдан», 2000 – С. 18.

  4. Слинько І. І., Гуйванюк Н. В., Кобилянська М. Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.

  5. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія ім. М.П. Бажана, 2000 – С. 98.

  6. Українська радянська енциклопедія. – К.: Вища школа, 1979. Т. 10 – С. 106.

  7. Шугай О. «Усе живе – тепле …»: Нове про Григора Тютюнника. – К.: Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2006. – 226 с.

ЕЛЕКТИВНИЙ КУРС «НЕЕВКЛІДОВІ ГЕОМЕТРІЇ»

ДЛЯ СТУДЕНТІВ ПЕДАГОГІЧНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ

Олександра Яковенко

Науковий керівник – кандидат фізико-математичних наук, доцент В.Д. Зоря

23 лютого 2011 року виповнюється 185 років від дня представлення фізико-математичному відділенню Казанського університету рукопису роботи російського вченого Миколи Івановича Лобачевського «Стислий виклад початків геометрії» (французькою мовою). Цей день вважається днем народження нової геометрії – неевклідової геометрії Лобачевського; він став початком сучасного етапу розвитку не тільки геометрії, але і всієї математики. Створення М.І. Лобачевським неевклідової геометрії зруйнувало ідеалістичне вчення Е. Канта про апріорність простору та єдиність геометрії Евкліда. Дослідження з геометрії Лобачевського і основ геометрії завершились до кінця ХІХ століття створенням сучасної повної системи аксіом елементарної (евклідової) геометрії. А це в свою чергу відобразилось на створенні аксіоматики шкільних підручників з геометрії.

Знайомство з геометрією Лобачевського та іншими неевклідовими геометріями має важливе світоглядне значення. Вчитель математики середньої школи повинен добре володіти основними поняттями та фактами неевклідових геометрій, оскільки лише в їх світлі чітко визначається логічна структура шкільного курсу геометрії. Це надає вчителю можливість глибше розуміти будову геометричної науки в цілому і шкільного курсу зокрема, сформувати правильне уявлення про геометрію як дедуктивну науку, краще орієнтуватися в численному геометричному матеріалі, розширити знання про властивості простору, а також застерігає від небезпеки викладати геометрію в школі як просте зібрання теорем, які мають строгий наперед визначений порядок. Слід зазначити, що геометрія Лобачевського за своєю логічною структурою є найближчою до елементарної геометрії. Система аксіом, на основі якої будується геометрія Лобачевського, вірізняється від аксіоматики елементарної геометрії лише однією аксіомою паралельних.

Мета елективного курсу «Неевклідові геометрії» – не лише повідомлення студентам визначеної суми геометричних фактів, а й розкриття та усвідомлення студентами методів побудови геометрії, методів одержання цих фактів, співвідношення останніх з геометричними властивостями реального фізичного простору.

Програмою курсу передбачено актуалізацію знань студентів, отриманих в процесі вивчення обов’язкових курсів аналітичної та диференціальної геометрії, основ геометрії. Це стосується перш за все аналізу спроб доведення V постулату, опрацюванню необхідних для побудови геометрії Лобачевського фактів абсолютної геометрії, виділенню важливих результатів внутрішньої геометрії поверхонь. Окрім геометрії Лобачевського розглядаються елементи сферичної геометрії, геометрії Рімана, основні ідеї Ріманової геометрії.

Запропонована структура курсу передбачає проведення лекційних та семінарських занять. Розробка їх методичного забезпечення є метою магістерської роботи.

ДВА МОДУСИ «ОДИВНЕННЯ» КАРЛО ГІНЗБУРҐА

Ольга Яцкевич

Науковий керівник – кандидат філологічних наук, доцент Г.І. Хоменко

«Одивнення» («остранение») – поняття, автором якого є Віктор Шкловський. Відомий російський формаліст окреслював «одивнення» як універсальний прийом мистецтва, покликаний «вивести речі із автоматизму сприйняття».

Це вчення давно перебуває в полі рецепції найповажніших учених.

Однак сьогодні з'явилися справді інноваційні версії теорії Шкловського. Чи не найбільш глибока належить сучасному італійському філологу Карло Гінзбурґу, автору множини праць з питань російського формалізму.

Поряд із «одивненням», що Шкловський виводить із творчості Льва Толстого, Гінзбурґ віднаходить Прустівський модус «одивнення», який, за його спостереженням, з'явився задовго до теорії Шкловського.

На думку Ґінзбурґа, джерелом «одивнення» Толстого була філософія стоїцизму Марка Аврелія, яка передбачала сприйняття світу як загадки, розгадування якої не має ніякого сенсу, а відтак жодної цінності.

Толстой дивився на умовності, в межах яких проходить людське життя, очима коня або дитини, дивився як на старовинні, химерні феномени, звільнені від тих значень, які в них зазвичай були покладені, та приймав «одивнення» у якості засобу делегітимізації, що працює на будь-якому рівні – політичному, соціальному, релігійному.

Натомість у Пруста «одивнення» стає прийомом прямого аналізу. Його модель «одивнення» – це непередбаченість, яка у свою чергу веде до пізнання життєвих реалій.

За Прустом, речі треба розглядати в порядку їх сприйняття, а не шляхом причинно-наслідкового зв'язку. Не можна жити за планом, треба прислухатися до реальності, а не накладати на реальність заздалегідь написані схеми.

Як спостеріг Карло Ґінзбурґ, Пруст намагається зберегти свіжість оболонки явищ, захистити цю оболонку від вторгнення ідей, зобразити речі, звертаючись до сфери сприйняття, ще не засміченої ніякими поясненнями.

Марсель Пруст дає зрозуміти, що, на відміну від автора як всепередбачаючого Бога – а саме це структурує «одивнення» у Льва Толстого, – він знаходиться у такому ж стані, як і читач, тобто не може коментувати дії героїв.



Досвід Карло Ґінзбурґа руйнує міф про абсолютне новаторство російських формалістів та акцентує європейські варіанти ідей, висунутих у російській літературі на початку ХХ століття.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   29


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка