Г. С. Сковороди



Сторінка10/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44

ФІЛОСОФСЬКІ ПОШУКИ ПРИЧИН ЛЮДСЬКОЇ БАЙДУЖОСТІ
Горейко Даніела, вихованка історико-краєзнавчого гуртка БД та ЮТ при

Максимівському НВК Кременчуцького району Полтавської області

Керівник: Пилипенко В. В., керівник історико-краєзнавчого

гуртка Максимівського НВК


Постіндустріальне суспільство значно змінило уявлення про людяність. Суцільний практицизм став причиною відходу від простих та зрозумілих істин: взаєморозуміння, взаємодопомоги, взаємної підтримки. Людина стала дивитись на світ виключно з егоїстичних інтересів. Вона виходить у цьому плані з питання особистої вигоди і звертається до практицизму як єдиного шляху свого становлення. У цьому контексті хотілося б підняти тему байдужості як невід’ємної частини сучасного світосприйняття.

Розглядаючи проблему байдужості, ми не могли оминути філософського терміну «нігілізм». Сучасний тлумачний словник дає таке визначення даного терміну: «Нігілізм – заперечення усталених суспільством норм, принципів, законів». Саме це визначення є достатньо близьким до окресленої нами проблеми байдужості.



Одним із перших мислителів, який охарактеризував нігілізм як хворобу сучасної йому європейської культури був німецький філософ Ф. Ніцше. Він намагався не лише знайти причини нігілізму, а й подолати його, вважаючи даний феномен хоч і небезпечним, однак конче необхідним в поступальному розвитку цінностей життя. Тому Ніцше і називав себе першим абсолютним нігілістом Європи. «Що означає нігілізм? – Те, що вищі цінності втрачають свою цінність. Немає мети. Немає відповіді на питання «навіщо?».

Як бачимо, в поглядах німецького філософа розкриваються більшість характерних і для сучасного розуміння байдужості проблем. Стає зрозумілим, що сучасна байдужість є логічним явищем в історичному розвитку людства. Перемога буржуазних та матеріалістичних цінностей мали привести людство рано чи пізно до тотальної байдужості. Тому, є сенс розглядати байдужість як один із етапів історичного розвитку суспільства.

Але, навіть визначивши те, що це явище є цілком логічним, ми не можемо не розглянути його витоків. Дуже часто можна почути від людей старшого віку, що раніше всі були значно довірливішими та уважнішими, частіше допомагали одне одному, а сучасна молодь ніби живе за принципами: «покладайся тільки на себе», «нічого для інших задарма не роби», «допоможеш іншому – відбереш у себе». Такі переконання є надто однобокими, адже критика старшим поколінням молодшого – це характерне явище для будь-якої епохи. Наприклад, ще в Стародавньому Єгипті поширеними були критичні вислови про молодь та зневіра у їхньому майбутньому. Отже, не слід розглядати молодь як основу сучасної байдужості. Ця проблема значно глибша та багатогранніша, а конфлікт поколінь – це звичайний приклад незгоди між молодечим бунтівним характером та зрілим консерватизмом.

Продовжуючи пошук витоків байдужості, слід звернутися до самого джерела цього явища – людини. Адже, є певні риси, які ми називаємо «людяністю», саме вони відрізняють її від інших біологічних істот, що населяють Землю. Однією із складових цього поняття і є небайдужість я к антипод байдужості. Адже, кожному подобаються люди уважні, турботливі, здатні допомогти як словом, так і працею. В цьому випадку байдужість ще важче осягнути, адже важко повірити в те, що людьми оволоділа тяга до потворного та страшного. Тоді знову ж таки залишається нерозв’язаним запитання: «Звідки береться байдужість?»; «Як вона може проявитися до найдорожчого: до рідних, колег, справ, а інколи й до самого життя?». Остання теза знайшла філософське відображення у творчості А. Камю, який зазначав, що життя не варте того, щоб навіть жити.

Такі думки можуть з’явитися лише в людини, яка не звертає уваги на оточуючих і живе лише собою та для себе. Напевне, джерелом цієї байдужості є той маленький вогник егоїзму в серці кожної людини, який поступово розгорається, а потім власне «Я» стає понад усе. Доцільно зазначала письменниця У. Зибура: «Люди наче квіти: шість мільярдів нарцисів». Саме цей егоїзм і самозакоханість не дозволяють створювати щирі відносини з іншими.

Підсилюють рівень егоцентризму і умови ринкової економіки. Ще з часів первісного накопичення капіталу вони стимулювали людей робити все для власного збагачення і стали символом успішності. Такі люди стають кумирами мільйонів та провокують всіх боротися за своє місце в соціумі найагресивнішими методами, пам’ятаючи лише про свою вигоду. Таким чином, ми знаходимо витоки даних процесів з капіталізації суспільства. Але тоді в нашу структуру не вписуються радянські часи. Адже в цей час були викоренені елементи капіталізму, а байдужість ще більше поширилася серед людей. Тільки байдужість могла привести до голодоморів, масових репресій та тотального терору.

Приходимо до негативного висновку, що байдужість не є витвором епохи або окремої суспільної одиниці. Якщо ми знову поринемо в історичне минуле, то побачимо, що і в романтизовані часи Античності байдужі афіняни прирекли на смерть Сократа, в добу серенад та рицарів мільйони невинних жінок були спалені як відьми.

Як виявилося, байдужість – це характерна риса для суспільства. Байдужі люди стоять осторонь подій – хороших чи поганих, вони не оцінюють їх і не беруть у них участь. І саме через це в світі так багато зла та жорстокості. З маленької байдужості починається велика, яка переростає у холодне бездушне життя. Іноді за цим настає Байдужість не лише до навколишнього світу, а й до самого себе.

Сучасне покоління виростає під впливом усіх досягнень технічного прогресу (телевізор, комп’ютер, інтернет тощо). Воно огорнуте повною байдужістю до всього справжнього, щирого і вартого уваги: ми часто навіть не помічаємо краси неба, нової квітки на клумбі, приємного подиху теплого вітру. Все реальне ми підмінюємо віртуальним, чимось неіснуючим, а це часто дуже болісно відбивається на наших стосунках навіть з найріднішими для нас людьми.

Слід наголосити, що минулого нам не змінити, але саме ми творимо майбутнє і формуємо навколо себе новий до цього небачений світ. Саме ми нестимемо відповідальність за майбутнє і нам вирішувати, чи буде далі панувати між людьми байдужість. Недарма ж Бруно Ясенський писав: «Не бійся ворогів – у гіршому випадку вони можуть вбити. Не бійся друзів – у гіршому випадку вони можуть тебе зрадити. Бійся байдужих – вони і не вб’ють, і не зрадять, але тільки з їхньої мовчазної згоди існують на землі зрада і вбивство».
Глобальнi проблеми сучасностi
Горошко Анна, учениця 9 классу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2

Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист

КЗ «Харківська обласна станція юних туристів»,

Рудюк Н.О., вчитель історії та правознавства


Сучасне людство вступило в третє тисячоліття свого розвитку, яке породило нові проблеми, і я хочу загострити увагу до традиційних глобальних проблем. Протягом усього існування людства ми стикаємося з величезними та різноманітними проблемами сучасності. Західні дослідники вважають, що сучасному людству загрожує близько сотні глобальних проблем. Вітчизняні - нараховують таких близько трьох десятків. Мова йде про конкретні наукові, техніко-техналогічні, матеріально-ресурсні шляхи, методи й засоби їх вирішення та затрати, які має понести людство, існування різноманітних проблем у людському житті і в людській історії — це цілком нормальне і навіть закономірне явище, а необхідність постійного розв 'язання цих проблем — це один із найголовніших стимулів суспільного розвитку. Які ж причини виникнення проблем? По-перше, суперечностi, які виникають між природою і суспільством внаслідок постійного порушення існуючої між ними динамічної рівноваги як з боку природи (стихійні лиха й катастрофи, рух материків, зміна клімату Землі та iн.), так і з боку суспільства (надмірне зростання населення, порушення екологічних зв'язків, нерозумне використання природних багатств та ін.). По-друге, суперечностi в самому суспільстві. Це можуть бути суперечності, які виникають між різними спільнотами і соціальними групами внаслідок розбіжності їхніх інтересів, або суперечності між різними сферами суспільного життя (наприклад, матеріального і духовного, економічного й політичного) чи різними суспільними явищами (новаторством і традицією в культурі, бідністю й багатством в соціальній сфері та iн.). Досить поширеною є думка, що глобальні проблеми з'явилися тільки в наш час — у другій половині XX століття. Але чи можна з цим повністю погодитися? Хіба, з початком наступу льодовикового періоду і зміною клімату на Землі не нависла над усім людством загроза вимирання, що й змусило всіх людей суттєво змінити спосіб життя? Або чи не слід вважати глобальною проблему нестачі харчових продуктів, яка встала перед людством понад 10 тисяч років тому і змусила його перейти від споживчої до відтворюючої форми господарської діяльності, від мисливства і збиральництва до землеробства і тваринництва? Ці приклади, на мій погляд, свідчать про те, що глобальні проблеми виникали на різних етапах людської історії. Раніше виникнення глобальних проблем спричинялося переважно природними факторами, то в нашому столітті вони породжені в основновнiй людськiй діяльністi: зростанням технічної могутності людства та його посиленим і неконтрольованим тиском на природне середовище, виготовленням і накопиченням зброї масового знищення, хижацьким використанням природних багатств, урбанізацією й неконтрольованим зростанням населення, розвитком засобів транспорту, зв'язку можно ще продовжувата та продовжувати. саме глобальні проблеми сьогодні — найважливіші серед усіх інших проблем нашого світу і саме вони визначають його обличчя на зламі століть і тисячоліть. Тому необхідно зупинитися на їх характеристиці детальніше.

На мiй погляд найважливішою з глобальних проблем ХХI століття стала екологічна проблема. В наш час Земна цивілізація вступила в епоху антропогенно перевантаженої Землі, критичного стану біосфери, наочним доказом чого є екологічна криза. Екологічна криза - це виснаження природних ресурсів та забруднення навколишнього середовища, порушення природного балансу у рослинному і тваринному світі. Виникнення екологічної кризи - це результат невідповідності логіки живої природи і так званої технологічної цивілізації, в якій багато вчених вбачають головну причину виникнення глобальних проблем сучасності. Я вважаю що головною особливістью нашой цивілізації полягає в тому, що ми люди попадає у все більшу залежність від умов виробництва і техніки. В основі цього лежить припущення, що технічний розвиток являє собою безмежне удосконалення та розвиток техніки, що веде до покращення життя людей. Наприклад, рівень прогресу можна визначити виходячи із об'єму виробленої за одиницю часу (наприклад, за рік) продукції, або ж за станом навколишнього середовища, що мабуть сьогодні стоїть на першому місті серед тих проблем, які потребують негайного вирішення. Справа в тім, що якщо жива природа організована за циклічним принципом, наприклад, трупи тварин поїдаються бактеріями, бактерії є основою для росту рослий, рослини виступають у якості їжі для тварин і т.д., то коли людина вторгається у природу, вона ніби розриває існуючий цикл, в результаті чого відбувається катастрофічне накопичення відходів. Отже, сучасна екологічна ситуація характеризується як дуже серйозна, що ставить на карту майбутнє земної цивілізації. Лімітними стають для людини чисте повітря, прісна вода, іонізуюче випромінювання, та зростаючі психічні навантаження, багатоманітність токсичних речовин, прогресуюче шумове забруднення. причина виникнення й загострення глобальних проблем не лише у різних суперечностях, а й у інтернаціоналізації життєдіяльності сучасної цивілізації. Глобалізація, встановлення лідерами цивілізації загальних правил, стандартів сприяють появі нових глобальних проблем. І хоча інтернаціоналізація суспільного життя породжує великі позитиви, все ж за ними слід бачити й негативи. Спроби "підігнати" всіх під єдині стандарти веде до втрати етнонаціональної, культурної самобутності, зникнення мови, національної культури тощо. Добре, коли такі правила орієнтовані на загальнолюдські цінності і в них не проглядаються подвійні стандарти. вирішення глобальних проблем немислимо й неможливо без розвитку науки, науково-технічного прогресу. Тільки на базі наукового дослідження тих чи інших явищ природи, суспільства можливо розкрити сутність та причини виникнення проблем, а відтак - дати об'єктивні "рецепти" їх вирішення. Незнання (поверхові знання) продукують і відповідний тип дій та його ефективність.

Ресурсна проблема пов'язана з недостатньою забезпеченістю сировинними компонентами процесу виробництва і життєдіяльності людей. Зараз у різних країнах світу гостро відчувається нестача як відновних (води, повітря, продуктів рослинного й тваринного світу), так і невідновних (корисних копалин, мінеральної сировини) природних ресурсів. Під загрозою зникнення перебувають 10 % рослин і 30 % всіх видів тварин планети. Споживання І забруднення води постійно збільшується із зростанням господарської діяльності. Так, якщо біологічні потреби людини I тварини становлять 10 т води на 1 т живої тканини протягом року, то для виробництва тільки 1 т паперу потрібно 1000 т води. В атмосфері загрозливо зростає частка вуглекислого газу і зменшується частка кисню. Якби всі країни, що розвиваються, використовували мінеральні ресурси на рівні Сполучених Штатів (з розрахунку на душу населення), то відомі тепер запаси природного газу вичерпались би через 5 років, нафти — через 4 роки, міді — через 9 років.

Як же можна вирiшити глобальнi проблеми? Я вважаю їх можливо вирішити лише на основі міжнародного співробітництва та принципів мирного співіснування. Тільки спільними зусиллями людство в змозі перемогти таке зло, як сучасні глобальні проблеми.



Коса – дівоча краса
Григор’єва Карина, учениця 11 класу

Курилівського ліцею Куп’янської районної ради Харківської області

Керівник: Гаманко Т.В., учитель української мови та літератури
Що б там не говорили, та недарма славиться наш український народ своїми традиціями, своєю культурою в усіх сферах життя.

Візьмімо, наприклад, українську пісню, ніжну, ліричну, мелодійну, в яку вкладено душу.Це всім світом визнано.

Погляньмо на український орнамент. Ми побачимо його на кожному кроці життя, щоправда більше селянського: і в оздобленні хати, і в оздобленні посуду, на скринях тощо.

А українська вишиванка, яка славиться своєю неперевершеністю й оригінальністю!

Народ український утворив свої звичаї, свої вірування й переконання, свої музичні інструменти, свій танок…

Можна лише дивуватися й захоплюватися тією красою, умінням українців оточувати своє життя красою  в усьому.



„Ой, не ріж косу, бо хорошая,
Не погань красу, дуже прошу я”, - співається в пісні.

„Дівчина з косою, наче трава з росою”, „Нема коси - нема краси”, „Дівка без коси - що кінь без гриви”; „ Яка коса – така й краса”, „Подивись на косу, а подумай про господиню”, - саме так здавна говорили в народі про ошатну дівчину.

Тож бачимо, що і в зовнішності українці були оригінальними, завжди прагнули бути досконалими, красивими.

Саме тому дівчата так чепурилися, прихорошували косу різними прикрасами, вплітали в коси квіти й стрічки.Адже протягом багатьох століть довге, спадаюче волосся, прикрашене вінком з квітів, було привабливою гідністю молодої дівчини.

Змінилося наше життя, змінилося й наше ставлення до народних традицій. Сьогодні все частіше ми змішуємо їх із надуманими звичаями. Але віримо, що відновляться історичні традиції, заповнять наше життя, душі чимось сокровенним, очистять нас від нав’язаної штучної моди, котра породжує в молоді  егоїзм та бездуховність.

У даній роботі хочемо розкрити тему „моди” на довге волосся, коси.



Спочатку пропонуємо звернутися до „історії зачісок”. Х-ХІІ століття. Київська Русь. У цей період дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині. Ця традиція протягом століть зберігалася і в побуті українських дівчат.

У другій половині ХVІІ століття королева Марія-Людвіга та її фрейліни, не дивлячись на гостру критику консервативно налаштованої публіки, стали ходити з непокритою головою і завивати волосся на бігуді, папільйотки і гарячі металеві щипці. 

В епоху рококо жінки стали споруджувати на голові різні конструкції з дроту, обтягнуті волоссям. Щоб додати індивідуальність кожної жінки, конструкції прикрашали перлами, квітами, пір’ям, стрічками і навіть цілими макетами будинків, кораблів, фігурками закоханих, тварин. 

Після стилю рококо, в ХІХ столітті, з’явився стиль ампір (від французького слова «empire» - імперія). У цю епоху жінки носили коротку стрижку за образом античної чоловічої зачіски. Проте ця мода протрималася недовго, і жінки повернулися до довгого волосся із пишними локонами. 

Післянаполеонівська епоха народжує новий стильовий напрямок бідермейер. Зачіски, наприклад, виглядали так: волосся зав'язували на маківці хитромудрим вузлом, з боків укладали великими локонами або косами, прикрашали ниткою перлів, що спадала на чоло.

Потім настала епоха зачісок з романтично довгими локонами-«штопором». Згодом була мода на скромно зачесане і зібране (сколоте) волосся ззаду, корони з кіс і багато інших зачісок.

Після першої світової війни поляк Антоні Черпліковскі придумав коротку зачіску із чубчиком над чолом. 

У тридцятих роках ХХ століття два англійськиххіміка винайшли рідину для хімічної завивки. 

У наш час жінки можуть носити різні зачіски: як довгі, так і короткі. А завдяки великій різноманітності фарб модними стали будь-які відтінки волосся. Новий сезон року–це йнові кольори, стилі та форми волосся, зачісок..

Період кінця XIX -  початку XX століть - це час, коли дівчата відрощували довге волосся на знак дівочої краси.



Народні традиції відрощування й заплітання коси. Коли дівчинці виповнювався рік, хрещений батько садовив її на кожух і вистригав на голові хрест. Вистрижене волосся ховали. З цього часу починали плекати волосся.

Заплітати ж коси дівчатам починали приблизно з шести років.

Цікавий звичай існував на Гуцульщині. Коли дічинці вперше заплітали косу, проводили своєрідний обряд, до якого запрошували жінку - близьку родичку. Вона заплітала волосся на голові дівчинки хрестиком. Для цього бралися пасма волосся спереду, з потилиці та зі скронь. Всі чотири пасма зав’язували на маківці.

Такий же звичай існував і на Уманьщині. Щоправда тут такі коси плели вже молодим дівчатам, примовляючи: „Як зв’язую все волосся на тобі, аби трималося з усіх штирох боків, так щоб в’язалися до тебе з усіх боків парубки”.

На початку ХХ століття для дівчат характерні зачіски в одну або дві заплетені коси. Зачіска в дрібненько плетені кіски була поширена серед дівчат Поділля, Київщини, Полтавщини.

Подільські дівчата заплітали волосся в багато попліток і закладали на голові у вінок. У будень же робили рівний проділ посередині голови, розчісували волосся на два боки і заплітали у 2 коси.

У неділю або в свято сплітали волосся в одну косу і влітали у неї стрічки-кісники, що разом з косою звисали вздовж спини.

Заплітали волосся також у 4 коси: біля скронь дві маленькі кіски, які вплітали в основі.

Волинянки заплітали коси у чотири поплітки (батіжок). На Житомирщині заплітали волосся у дві коси, кожна з яких плелась у чотири, шість, навіть вісім попліток. Загалом же у свята дівчата носили розпущене волосся,прикрашене живими або штучними квітами, стрічками.

Обряд розплітання коси. Обряд розплітання коси – це найбільш хвилюючий обряд весілля, бо дівчина вже ніколи не плестиме коси, це прощання з дівуванням.

У різних областях України й один і той же обряд був різним.

Відтак, молоду садили на кожух, молодий розплітав коси, і вона ходила з розпущеним волоссям. Усі дивились на коси: якщо вони чисті, вимиті, то й дівчина чесна. А якщо так-сяк, то й дівчина така.

Був і такий звичай, що змащували волосся медом, кликали найменшого брата, котрий розплітав косу.У цей час дівчата співали весільні пісні.

Щоб завжди був хліб у сім”ї, молоду садили на діжу. Адже ж у діжі готували тісто для хліба, а хліб – це достаток. Тож підходили брат, батько та мати і чесали усі по черзі косу, потім надівали вінок.Після весілля молоду садили на подушки і знімали вінок. Свекруха зав’язувала молодій хустку.

Право носити коси. Дівчина, яка не вберегла дівочу чистоту, втрачала право носити коси. За давнім звичаєм збещещеній дівчині прилюдно відтинали косу. Іноді були й суворіші покарання. Як відзначав Іван Франко, „покритку навіть били шнурками, намоченими в солоній ропі”.

Про живучість таких покарань сказано і в поемі Т.Шевченка „Катерина”.

У 1651 році після поразки Богдана Хмельницького під Берестечком дівчата одного села всі пішли в козаки. А щоб їх не впізнали, відрізали свої коси. Дівчата зважились на такий крок, щоб мати змогу захищати Батьківщину разом з козаками. Цим обрядом вони охрестили себе в козаки. І робилось це в ім’я незалежної України.

ХХІ століття. На жаль, сьогодні багато хто нехтує косою, не хоче її доглядати. Я не закликаю всіх відпускати коси, кожна дівчина вибирає зачіску, яка їй подобається. Але хочу нагадати, що коса і дівоча честь, гордість, порядність завжди означали одне й те ж. Образ коси практично відійшов, але в кожної дівчини повинні залишатися на найпочеснішому місці її порядність і честь.

Я та більшість моїх подруг, однокласниці маємо довге волосся, носимо прекрасні коси. І не тому, що так модно, а тому, що це краса, традиції, котрі сягають своїми коренями давнини.

В усіх родинах здавна існував непорушний звичай - уставши, дівчинка мусила насамперед «навести лад», тобто розчесати волосся й заплести косу. Вважалося найбільшим нехлюйством братися за будь-яку роботу чи сідати за стіл із розпущеним волоссям. Про таких казали: „У неї на голові сорока гніздо звила”, „У неї в косах сім чортів кублилось”. Переконана, що цей звичай актуальний і для сьогодення як норма поведінки, як народознавчий аспект родинного виховання.

Громадська думка про дівочу охайність важила багато. Це була своєрідна суспільна ознака, якою буде в майбутньому господиня, - чепурною, працьовитою чи лінькуватою. Тому матері якось по-особливому ще з раннього віку намагалися привчати своїх дочок до ошатності. І однією з найвагоміших форм був догляд за косою - цією своєрідною візитною карткою „з’явитись на людях”.

Як бачимо, із косою пов’язані досить предметні риси дівочої вдачі. Ось чому юнки традиційно намагалися дотримуватися усталених норм, з особливою запопадливістю вели догляд за косою як ознакою етичних і естетичних визначень, чепурячи й прихорошуючи її найрізноманітнішими прикрасами. Ця цілком виправдана мода несла в собі здорові начала, на неї рівнялися, її наслідували, по ній визначали жіночу вдачу.

Звичайно, це тільки один з елементів дівочого етикету, але досить важливий,- привчені з дитинства до чепурливості, вони на все життя засвоювали ці обов’язкові форми суспільної доцільності, які відбилися в багатьох звичаях та обрядах.

І коли співається в пісні «Утоплюсь в косі, утоплюсь в красі», це означає, що дівчина виконала свою найвищу місію. Здається, із втратою цього символу ми втратили й значно більше: певні моральні орієнтири. Мода на косу вже починає повертатися, але чи повернеться ота первісна суть-традиція народної етики, що символізувала глибокий дух дівочої цнотливості?

Я ж переконана, що в довгій до пояса косі є своя принада, щось ніжне й близьке, щемливе й священне.

Погодьтеся, нехай і рідко, але, коли пройде дівчина з гарною косою, ми не оминемо її увагою, приглянемося і подумаємо: гарні ж були наші звичаї…


ЧАРІВНИЙ СВІТ ПОЕЗІЇ ВОЛОДИМИРА ТАРАСЕНКА
Григоришина Діана, учениця 10 класу Полтавської

ЗОШ І-ІІІ ступенів №8 імені Панаса Мирного Полтавської області

Керівник: Корнет С.О., учитель світової літератури, української мови та літератури
Володимир Олександрович Тарасенко – прозаїк і поет, член Національної спілки письменників України, творчий шлях якого пройшов на Полтавщині.

Народився Володимир Тарасенко 23 жовтня 1948 року в селі Бориси Глобинського району на Полтавщині. Закінчив Полтавський педагогічний інститут імені В.Г.Короленка (1970). Працював в обласній газеті «Комсомолець Полтавщини», завідуючим відділом пропаганди обкому комсомолу, викладачем української літератури в Полтавському державному педагогічному інституті ім. В.Г.Короленка, інструктором обкому партії, заступником начальника відділу обласного управління внутрішніх справ, у апараті Полтавської обласної ради. Тривалий час працював і у прес-службі управління Національного банку України в Полтавській області, а останнім часом був головним редактором видавництва «Полтавський літератор».

Із 1964 року друкувався в обласних та всеукраїнських періодичних виданнях, видавався в колективних збірках «Ворскла» (1977), «Вітрила-78» (1978), «Поезія» (1983), «У Ворскли і Янтри одні береги» (1981, українською та болгарською мовами), в антології поезії полтавських літераторів XX століття «Калинове гроно» (Полтава – Кременчук, 2004).

Автор поетичних збірок (усі вони побачили світ у Полтаві): «О, як би я тебе любив!» (1994), «Засніжені мальви» (1995), «Отчий сад» (1996), «У променях вічності» (1998), «Апостол праведної ліри» (2002), «Вітрила осені» (2003), «Зустрічаю сонце» (2005), поетичних книг для дітей «Тарасикове літо» (1995), «Чия хатинка найкраща» (1998), «Рідне місто моє» (1999), «Маленька шкода» (2000), «Коник-стрибунець» (2001), «Васильків потічок» (2002), «Я – син степів» (2003), «Зустрічаю сонце» (2005). Автор багатьох пісень, зокрема для дітей, співавтор гімну Полтавщини.

Лауреат обласної літературної премії імені Панаса Мирного. Член Національної спілки письменників України з 1997 року. Заслужений працівник культури України.

Уся творчість Володимира Олександровича пронизана любов’ю до рідного краю, батька й матері, коханої дружини.



Я – син степів, і цим горджуся зроду,

Краплиночка великої ріки,

Дитина неповторного народу,

Який пройшов і грози, і віки…

У творчості Тарасенка тема села є наскрізною, відомий як автор громадянської лірики. Сам же поет говорив: тематика його творчості протягом років незмінна: «Я не відриваюся від землі, від України, від людей, то й тематика земна – роль України, корені роду, тема добра і совісті».

Це його батьківщина, а в ній батьківська хата, хліборобство, певні традиції і звичаї, селянський побут. У поезії Володимир Олександрович особливо підкреслював свою любов і повагу до найрідніших людей – батька та матері. За те, що навчили розуміти світ, людей, розпізнавати друзів і недругів, ростити урожай, відчувати рідну мову і пісню солов’я, любити рідну землю…

Віршам Володимира Тарасенка притаманні задушевність, ліризм, пісенність. Тому закономірно, що майже 200 віршів поета стали вже піснями, музику до яких написали Олексій Чухрай та Володимир Раковський. Вікторія Пащенко не випадково назвала тандем Володимирів Тарасенка і Раковського, «як Ілля Рєзнік та Раймонд Паулс полтавського розливу».

У своїх віршах поет просто жив, радів життю, бачив у всьому прекрасне, любив навколишній світ. За його творами можна вчитися кохати, вірити, чекати, і хто б що не говорив про наш складний час, вірші поета стверджують інакше.

Я люблю тебе в дивній красі,

Як ніхто не любив ще ніколи.

Хай до ніг тобі зірка впаде,

Знай, то щирий дарунок від мене.

Не один десяток років митець висловлював свої патріотичні переконня у власній поетичній творчості. Чимала частина віршів Володимира Тарасенка покладена на музику і стала вже дійсно народними. Поет-пісняр співпрацює з відомими композиторами – Олексієм Чухраєм, Віталієм Скакуном, Володимиром Раковським.26 поетичних книг, 16 книг для дітей, співавтор гімну Полтавщини – це результати творчості лише однієї людини – Володимира Тарасенка.

У 2002 році Володимир Тарасенко написав поему «Апостол праведної ліри» про життя та творчість класика української літератури нашого земляка Панаса Мирного. Це по суті перша спроба осмислити багатогранну постать письменника. У ній читачі побачили Панаса Мирного не як пролетарського письменника, а як звичайну людину, з усіма радощами і хвилюваннями. Саме за цю поему автор удостоївся високої відзнаки - став лауреатом обласної премії ім. Панаса Мирного.

Високу оцінку творчості Тарасенка дав письменник і літературний критик Микола Костенко, підкресливши: «Тарасенко - найкращий ліричний поет, якого знає вся Україна. Він приносить нове звучання у наше рідне слово. Своє вибране «Одкровення» він, як ніхто, почав віршем, присвяченим дружині. Ось де головне джерело його творчої вібрації».

Читати лірику Володимира Тарасенка — насолода. Наче п'єш джерельну воду: холодний і приємний дріж пробиває тіло, а душа просить нових і нових ковтків. Вже зачин книги налаштовує серце на ліричний лад.

Є дорога кожного пілігрима-поета в літературі – метафоричні горби, долини, яри, поля квітів чи калюжі, знову зарості… Як у житті, коли випадає жити довго і бачити багато. Тож нашого земляка слід вважати щасливою у творчості людиною – він свідок і учасник складного й украй суперечливого літературного процесу на межі двох ідеологічно протилежних епох: в одній випало йому утвердити себе професійно, в іншій – служити Евтерпі – Музі яскравих поетичних талантів.

Володимир Тарасенко пішов із життя у листопаді 2012 року,  але пам’ять про ньогоназавждизбережеться в серцяхблизьких та рiдних людей, тих, якi з ним працювали, булийогоучнями i продовжуютьйого справу.

На досягнутих результатах Володимир Тарасенко не збирався зупинятися. Він говорив, готуючись до свого 65-річчя: «Готую нову книгу «Слідами пращурів». Готую для дітей велику книгу у твердій обкладинці. І пісня знайде дорогу до цієї дати».

У Полтавському літературно-меморіальному музеї Панаса Мирного відбувся творчий вечір талановитого поета, члена Національної спілки письменників України Володимира Тарасенка.

У Полтавському академічному музично-драматичному театрі імені М.В.Гоголя пройшов вечір пам’яті поета–пісняра Володимира Тарасенка.

На сцені звучали спомини про життя талановитого земляка, теплі слова родичів, колег та кращих друзів. Лунали музичні твори у виконанні симфонічного оркестру театру вокально–інструментальних гуртів Полтавської обласної філармонії. Глядачі побачили й біографічну стрічку «Я - син степів», де про своє дитинство, юність й перші вірші розповів сам Володимир Тарасенко. 

Поета-пісняра Володимира Тарасенка не стало рік тому. Цього року він святкував би свій 65-й ювілей. Та не судилося. Світла людина, великий альтруїст, він залишив після себе вагомий  поетичний доробок, котрий  нині впевнено називають перлиною української поезії. 

Родичі, друзі, колеги, прихильники творчості земляка…. В Полтавському академічному театрі не було жодного вільного місця.

У Полтавських школах проводять уроки, присвячені його творчості. У шкільну програму ввели вивчення його пісень на уроці музика. Нещодавно на Розсошенському кладовищі Володимиру Тарасенку спорудили пам’ятник. А небайдужі полтавці своїм коштом видали збірку поезій  Володимира Тарасенка «Залишусь з вами у віршах».


РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА

  1. В. Тарасенко. Засніжені мальви. – Полтава: Полтавський літератор, 1995. – 100 с.

  2. В. Тарасенко. Одкровення. – Полтава: Полтавський літератор, 2008. – 312 с.

  3. Калинове гроно: Антологія літераторів Полтавщини часу незалежної України: До 20-річчя Полтавської спілки літераторів / За ред. М. В. Костенка, Ю. М. Дмитренка, М. Г. Любивого. – Полтава: Полтавський літератор, 2010. – с.265.

  4. Літератори Полтавщини. Довідник / Уп. М.Любивий. – Полтава: Полтавський літератор, 2008. – с.102.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка