Г. С. Сковороди



Сторінка11/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   44

ВІДОБРАЖЕННЯ СУТНОСТІ ЛЮДИНИ ТА СЕНСУ ЇЇ БУТТЯ

В ЛАТИНОМОВНІЙ ОДІ Г. СКОВОРОДИ «ПОХВАЛА БІДНОСТІ»

У ПЕРЕКЛАДІ МИКОЛИ ЗЕРОВА
Давиденко Анна, учениця 10-Б класу, член НТУ«АКАДЕМІЯ»

Розсошенської гімназії Полтавської районної ради Полтавської області

Керівник: Мельник С.О., педагог-організатор,

учитель світової літератури


Нині, коли ми вступили у третє тисячоліття, зростає інтерес до проблеми людини. Ким є людина? Чи можна її вважати унікальним створінням на Землі? Що визначає її духовність? У чому сенс і людського життя?

Мета роботи: розкриття особливості відображення Миколою Зеровим сутності людини та сенсу її буття у перекладі з латинської мови оди Григорія Сковороди «Похвала бідності».

Актуальність дослідження. У літературознавстві останнього десятиліття йшов активний процесс „повернення забутих імен”, публікувалися заборонені за радянських часів твори, з’являлися спроби нового їх прочитання. Незважаючи на великий пласт літературознавчих студій, твори представника „грона п’ятірного” Миколи Зерова досліджені ще не повністю. Актуальною лишається перекладацька робота М. Зерова над латиномовними текстами Г. Сковороди з філософської точки зору.

Сьогодні ми відкриваємо для себе багатогранність таланту Миколи Костянтиновича Зерова. Ознайомлюючись з життєвим і творчим шляхом М. Зерова та Г. Сковороди, знаходимо дуже багато спільного, хоча їх відокремлює більше століття - це різні епохи, різний соціальний устрій, але моральні та духовні цінності залишаються незмінними, як поняття сутності людини і сенсу її життя.

Переживши складні етапи в своєму житті М. Зеров шукав підтримки духовної і моральної, і таким виявився Григорій Сковорода. Минуло багато часу, як самобутній письменник Григорій Сковорода ходив по землі. Проте його заповіді справедливості, добра, людяності, працьовитості знаходять відгук і в наших серцях. Духовність людської особистості, її сутність, стають основним об’єктом уваги мислителя. Щасливою людина може стати тільки тоді, коли пізнає сама себе, «свого бога», тобто, пізнає «свою невидиму натуру», свій внутрішній світ. Сковорода знаходить їм символ – слово «серце». Саме воно відчуває добро і зло, саме серце вказує людині вірний шлях.

«Виміряти себе» - і перша сходинка цього виміру – Бідність. Не кожному вдається подолати цю сходинку. Адже поряд існує і інший світ: світ розкоші і багатства, світ статку і добробуту. В оді «Похвала бідності» він уособлює образ «Бідності» і складає їй похвалу. Бідність для нього – «справжня мати серцем рідна і лагідна», вона для людини «супокійна гавань», яка приносить «втіхи незмірені», усім хто вшанував її серцем щирим. Бо скільки «лютих тривог» чекають на тих, хто мають розкішні палати,та золоті скрині, здобуті не своєю працею, а нажиті нечесним шляхом. Від розкоші, безробіття, п’янства і зажерливості вони підвладні хворобам. «Розкіш неправедна, амбітність, шум слави порожньої, погибельні пристрасті», страх за своє багатство, - все це не дає спокійно жити, лякає їх і страшить, і «Тартаром в тиху пристань віє». Сковорода називає таких людей «жебраками», позбавлених духовності, осуджує їх за пожадливість,заздрість, прагнення до наживи. Ода побудована по принципу протиставлення: «бідність – багатство», «добро – зло».

Сковорода підводить нас до висновку, що багатство й розкоші не головне в житті. Справжнього морального задоволення і щастя вони не відчувають через постійний страх втратити все. А от бідна людина – щаслива! Чому? Бо така людина, людина – трудівник, яка живе без остраху і хитрощів, живе своєю працею і насолоджується її плодами. Бідна людина - мудра і розсудлива, позбавлена амбітності, прагнення до наживи і слави, вільна «від погибельних пристрастей, п’янства і зажерливості».

В результаті аналізу оди «Похвала бідності» приходимо до висновку, що сутність людини не в славі і багатстві, бо «був убогий Христос», а в його вченні, яке й досі служить орієнтиром для нас, бо сутність людини в «серці щирому і радісному», в «серці чистому і праведному».

Зеров як справжній поет, шукаючи натхнення на пожовклих старовинних сторінках, скроплював їх живою водою свого творчого «я». Будучи перекладачем творів Сковороди, шукаючи в них відповіді на питання, в чому сутність людини, сенс її життя на землі, він не зневірився в тогочасній дійсності, тому що йому «пощастило знайти у жорстокому ніжне, в гіркому солодке, в лютості милость, у отруті їжу, в шалі смак, у смерті життя, безчесті славу».

Практичне спрямування роботи в тому, що вона допоможе сучасній молоді в складному світі зробити вибір життєвого шляху, вияснити для себе свої життєві позиції – заради чого вона і як живе: що на першому плані - матеріальне чи духовне.



ОСТАННІ МИТТЄВОСТІ ЖИТТЯ.
Дейнека Катерина, учениця 10 класу Новомерчицького НВК,

вихованка гуртка «Історичне краєзнавство» Валківського районного центру

туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Н. П., вчитель історії
Як показав довгий пошук, проведений у післявоєнні роки, майже третину фашистських літаків у перший день війни радянські авіатори знищили таранними ударами в повітрі.

П’ятнадцятий з поки що відомих таранів був зроблений у небі над польовим аеродромом села Лисятич Стрийського району льотчиком 62-го штурмового авіаційного полку лейтенантом Іваном Ковтуном, він збив ворожий літак і сам загинув у тому бою.

У своє безсмертя славний радянський сокіл зробив крок через вісім годин після віроломного нападу гітлерівської Німеччини на нашу Батьківщину. Йому тоді йшов двадцять шостий рік, і в пам’яті тих, хто знав його, він залишився назавжди молодим. Ті, кого немає серед живих, не старіють. А сини Ковтуна вже посивіли.

Він був звичайним хлопцем з села Новий Мерчик Валківського району Харківської області. Син селянина, він любив землю. І так само, як його батько, потомственний землероб, готувався вирощувати хліб. З дитячих років працював на колгоспному полі, допомагаючи дорослим. Пізніше вступив у сільськогосподарський технікум.

А ще Іван любив небо. Після лекцій у технікумі ходив у аероклуб. У той самий, в якому свого часу вчилася льотній майстерності Валентина Гризодубова. Потім за путівкою комсомолу Ковтун пішов у льотне училище, щоб навічно з’єднати своє життя з професією відважних соколів. Далеко не всі хлопчики, яким марились захмарні далі, стали льотчиками. Мрія Вані здійснилася.

Червень 1941 року. Тепле сонячне літо. Люди мирно працювали, у школі був випускний вечір. І тут, у світанковій червневій імлі, з’явилися косяки „юнкерів” і засвистіли перші бомби.

Полк підняли по тривозі о пів на п’яту ранку. А через двадцять хвилин на польовий аеродром полетіли авіабомби. Разом з іншими льотчиками лейтенант Ковтун кинувся до літаків. Спочатку всі подумали, що то учбова штурмовка. І тут крізь густі крони дубів, лип, каштанів виразно побачили двомоторні літаки з хрестами на крилах. По обрису впізнали німецькі пікіруючі бомбардувальники Ю-88. Зрозуміли - почалася війна. І в душі дали урочисту клятву: битися з ворогом до останньої краплі крові, поки в грудях битиметься серце. Іван не боявся смерті. А це не так просто, коли ти молодий, дужий, здоровий, коли у тебе дружина і двоє маленьких діточок, які чекають батька, та ще й сини.

Дружно й злагоджено діяли наші авіатори, швидко стягували з літаків маскувальні сітки, розчохляли мотори, дозаправляли машини пальним, поповнювали боєкомплектами. Але в повітря піднялися не всі „чайки”, багато літаків було пошкоджено осколками ворожих бомб, снарядами й кулями. Німецькі літаки швидко зникли в напрямку Львова.

Всі хто був на аеродромі: і льотчики, і технічний персонал, відразу ж почали усувати пошкодження в машинах. Надійшла команда: при появі ворожої авіації кожному злітати самостійно і атакувати противника.

Коли через три години на аеродром знову налетіли „юнкерси”, в повітря вмить піднялись усі справні „чайки”. Німці, напевно, не розраховували на те, що їм чинитимуть серйозний опір: бомбардувальники йшли без надійного прикриття винищувачів. Першим злетів виконуючий обов’язки командира полку Ложечников. Перед тим як відірватися від землі, він скомандував:



  • Вперед, за мною, крилаті соколи. Від бою не ухилятися. Робити всім, як я.

Яка ж була в цьому найвища справедливість: особистим прикладом надихнути, запалити, повести всіх за собою, ризикуючи самому бути знищеному першому. Майстерно керуючи, „чайки” стрімко атакували німців і відразу ж розладнали їх бойовий порядок.

Кілька „юнкерсів”, відокремившись від строю, знову пішли на аеродром. До одного з них пристроїлась „чайка” командира полку. Коли це помітив фашист, було вже пізно: Ложечников впритул розстріляв ворога. Обидва мотори бомбардувальника майже одночасно пустили чорні шлейфи. Від крила літака відділились два рухомих клубочки, за якими розцвіли куполи парашутистів. „Юнкерс” почав стрімко падати і врізався в землю, здійнявши вогняну хмару. Радісний вигук вирвався з грудей Івана. Він усе бачив і був у захоплені, начебто сам збив фашиста. „Тепер я знаю, як треба бити гадів,” – прошепотів лейтенант.

Третій наліт на аеродром німці здійснили ще через чотири години. З групою льотчиків, які вилетіли на бойове завдання, Ковтун з ходу врізався у саму гущу ворогів. Усе повторилося спочатку: бомбардувальники розсипалися, й Іван довго не зміг знайти ціль. Він пристроївся до одного літака, обстріляв його з далекої дистанції, але наздогнати не зумів. Звернувши вбік, приготувався до атаки „юнкерса”, який пішов за своїм напарником, а той теж різко пішов на зниження після перших кулеметних черг.

Раптово згори наче звалився ще один ворожий літак. Не встиг Іван опам’ятатися, як по всьому флюзеляжу „юнкерса” з близької дистанції довгою чергою полоснув старший лейтенант Озаренко.

-Молодець, Анатолій, - начебто його міг почути друг, на весь голос закричав Ковтун, спостерігаючи за тим, як „юнкерс” буквально розвалився у повітрі.

І тут же у Івана боляче стиснулося серце. Не помітив Озаренко, як до нього підібрався другий фашист. Підбита „чайка” командира ланки заштопорила і каменем упала на аеродром.

Жагучий біль і гнів охопив Ковтуна. Він прибавив газу, підвернув просто під черево „юнкерса”, впевнено натиснув на гашетку. Але що це: мовчить його перевірена в бою зброя. Коли ж він встиг розстріляти боєприпаси ? „Втече собака”, - закусивши губу й змахуючи росинку поту з чола, з жахом подумав Іван і взяв ручку управління на себе. Він точно розрахував сили, не розгубився, зустрівшись з непередбаченим і незвіданим, але до чого був завжди готовий. „Іду на таран”, - повідомив відважний льотчик.

Попереду миготів хвіст літака з чорною павучою свастикою. Вона збільшувалась на очах. З своєї кабіни Ковтун побачив фашиста, зустрівся з його переляканими очима і рвонув сектор газу до упору. Відразу ж наздогнав ворога і, не думаючи, рішуче знищив могутнім ударом гвинта своєї слухняної машини.

Зринулася, затряслася смертельно поранена „чайка”, накренилася на крило. Перед очима Івана все кружляло й пливло в безкрай. Коли літак ударився об землю, стрілки наручного годинника льотчика застигли на цифрі дванадцять. І не його вина, що в його сім’ї немає жодної медалі. Він просто не встиг принести їх додому…

Маловідомі сторінки війни розкрилися через багато років. На тому місці, де перестало битися серце патріота і замовк полум’яний мотор червонозоряної „чайки” , піднявсь обеліск. У парку села Лисятич, наче в почесній варті, як вірні стражі, стоять могутні дерева – безмовні свідки подвигу.

Жителі села пам’ятають про подвиг льотчика-комуніста. За післявоєнні роки село виросло, відновилось, побудували і відкрили свої двері багато різних підприємств, бібліотека, школа, музей Івана Ковтуна. А на площі в 1986 році відкрито пам’ятник виконаний скульптором І.М.Самотосом, що увіковічив подвиг мого земляка – Івана Ковтуна.

І ось до Валківської райдержадміністрації письмово звернулася Академія проблем безпеки, оборони і правопорядку Російської Федерації з проханням посприяти в розшуку рідних І.Г.Ковтуна, щоб передати їм орден Святого князя Олександра Невського, яким нашого земляка нагороджено посмертно з нагоди 60-річчя Перемоги. За дорученням райдержадміністрації наша школа підготувала необхідні матеріали. В березні 2007 року орден одержала дружина молодшого брата загиблого - Ніна Андріївна Ковтун.

Ось так, хоч і через багато років, героїзм відважного льотчика не забуто і гідно відзначено.

Вже ніхто й ніколи не дізнається, з якими почуттями і думками в останні миттєвості життя 26-річний лейтенант спрямував свою машину на ворожий літак. Можливо, були вони про збитого в цьому бою на його очах друга чи про дружину і синів – півторарічного і новонародженого, які виростуть не знаючи батька. Але точно не думав льотчик ні про нагороди, ні про те, що залишить після себе. А залишив він подвиг, спільний із сотнями тисяч бійців, які здобули для нас, нинішніх, мир ціною власного життя.


ВПЛИВ ТВАРИН НА СВІТОГЛЯД НАСЕЛЕННЯ МОГО КРАЮ
Дмитрієва Олеся, учениця 10 класу Тавільжанської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Білоус Л.М., вчитель історії вищої категорії
Актуальність обраної теми полягає в становленні народно-традиційної культури України, яке тривало довгі століття. Щоб по справжньому пізнати свій народ необхідно вивчати не лише мову, звичаї, обряди, але й тваринний світ, який безпосередньо впливав на життя, побут та світогляд народу. В останні роки значно зросло зацікавлення умовами проживання та світоглядом населення нашого краю. Причини цього слід шукати в новому підході до вивчення минулого свого народу.

Традиційною тягловою силою в українців були воли. При заселенні Слобідського краю вони відігравали велику роль, бо ними перевозили вантажі, обробляли землю і тому переселенці намагалися їх тримати в великій кількості. Привчати волів до роботи починали в трирічному віці. Спочатку молодого вола водили на довгій мотузці («воловоді»). Потім навчання продовжувалося вже у парі, притому один з волів обов’язково мав значний досвід запрягу. Навчати двох молодих волів було складно, оскільки це вимагало великих зусиль і значного часу. Під час навчання волові – «третяку» в парі зі старим спочатку обтискували протягом трьох-чотирьох днів (по одній-дві години) шию ярмом. Потім до ярма кріпили дишель або прив’язували масивний дрюк, каток чи інший вантаж. Для того, щоб управляти волами використовували слова «цоб» – це означало поверни направо та «цабе» – поверни наліво, а щоб зрушити з місця промовляли «цоб-цабе» при цьому легенько похльостували волів лозинкою. Упряж для цих тварин відрізнялась від кінської і називалася «ярмо» .

Воли дуже сильні і витривалі тварини. Вони були здатні не лише орати землю, але й долати великі відстані. Тому саме їх використовували чумаки. Свідчення про це збереглося в піснях. Не кожна селянська сім'я могла дозволити собі утримувати волів. Вони були символом достатку і багатства.

Бик – це символ творення, парубок, віл – чоловік, телиця – дівчина, корова – жінка, земля. Серед населення і до сьогодні можна почути: «Яка господиня, така у неї і корова» Це означає що коли господарка доглядає за корівкою, то і корівка чепурненька, дає багато молока, а якщо господарка неохайна, то і корова в неї занехаяна. Така символіка переповнює пісні та приказки.

Кінь. На Слобожанщині незалежно від виду запрягу – парного чи однокінного – застосовувався своєрідний тип упряжі. В комплект місцевої кінської збруї входили: шлея (рідше хомут), вузда, нашийник, віжки, посторонки і барок («орчик»). Транспортні засоби перетягалися кіньми за допомогою посторонків і барків, а дишель виконував тільки гальмівну і скеровуючу функції .

В усі часи в Україні була широко розповсюджена верхова їзда на конях як один із засобів пересування. Кінь у найдавніших пам’ятках більшої ролі не грає, але стає частим і улюбленим козацької доби. Але з давнього часу кінь, особливо вороний чи баский, став символом швидкості тому в давнину були відомі й крилаті коні, що позастоювалися дотепер у наших народних творах, особливо у казках.

В українських піснях (соціально-побутових, козацьких, баладах та інших) майже завжди фігурує не кінь взагалі, а кінь певної масті – ”вороний”, ”буланий”, ”рябий”, ”сивий”, за кожною з яких також прихована певна негативна семантика.

На території Слобожанщини коні відігравали велику роль. Цей край заселявся з метою створення оборонної лінії захисту від нападів татар. Основу переселенців складали козаки, для яких коні були основним засобом пересування. Коня називали вірним другом, нерозлучним товаришем, милим братом козака. Заможні козаки мали по 700 і більше голів коней

Розводити коней було прибульною справою. У багатьох поміщиків були кінські заводи, для них вельми корисні

Таким чином, до тварини, які використовувались для пересування на території Слобожанщини відносяться воли та коні.

Козел – ця тварина завжди мала обрядове значення і завжди брала участь у святкових забавах. Його водили на свята по хатах та звеселяли гостей.

Коза була символом урожаю.

Свиня вважалася нечистою твариною. На ній їздила всяка нечиста сила, навіть голова у чорта була свинячим рилом. У народній символіці свиня стала символом нерозбірливості, бруду. Говорять: «Грязний, як свиня», «Ти поводишся,як свиня», «Посади свиню за стіл – так вона й ноги на нього покладе».

Собака з сивої давнини стала символом вірності, бо завжди вірно служила своїм господарям. Коли собака виє, то це віщує щось погане.

Кіт займає особливе місце в житті людини. Він винищує мишей, бавить дітей, його муркіт заспокоює, кота першого пускали до нового будинку. Коли кіт заходив і спокійно лягав, то це означало придатність будівлі для життя, але коли кіт покидає свій дім, то це на нещастя.

Баран чи вівця стали символом невинності, особливо проти вовка.

Голуб – символ миру, любові, а лебеді завжди були символом вірності в коханні.

Лелеки – це ті птахи, що приносили дітей, а якщо вони обирали ваше подвір’я для поселення, то це означало мир і злагоду в ваш дім.

Бджоли – божі мушки. Вони були символом працьовитості.

Зозуля – символ суму та вдівства. Легенда говорить що вона вбила свого чоловіка зозула, за що Бог її і покарав. Не може вона собі пари знайти та гніздечка звити. Про матерів які покидають своїх дітей напризволяще, говорять: «Живе як зозуля! Всіх дітей по світу порозкидала!» Вона віщує весну, бо в неї вселяється весняне божество. І тому говорять: «Весна прийшла! Зозуля в лісі закувала.»Це віщий птах, тому що пророкує роки на життя. Тому коли люди навесні вперше чують зозулю, то звертаються до неї зі словами: « Скільки мені років ще жити?» Після цього рахують,бо скільки раз зозуля прокує – стільки людина й проживе, Кує ця птаха тільки навесні, від Благовіщення до Івана, а як викине ячмінь колос, вона ним «подавиться» і перестає кувати.

Горобці – це птахи які постійно скрізь літають, зерна збирають. Існує повір'я, що коли Христос помер на Хресті, то горобці літали, та все кричали: «Жив – жив!» Через цю брехню мусять по смітниках скакати – крихти збирати.

Півень – то птаха, яка допомагає людині боротися з нечистю. Коли півень проспіває, то заганяє тим нечисту силу по своїх місцях, і вона змушена наш світ покидати. Червоний півень завжди був символом пожежі. Жінка півня – курка, також у пошані, бо несе яйце, яке є символом життя. На Великдень писанки є окрасою столу. Та коли курка проспіває, як півень, то це буде щось погане.

Символом хитрості в народі є лисиця. Звідси поговірка: «Хитрий, як лис».

Отже, всі тварини, які проживають в нашому регіоні тісно пов’язані з життям народу. Вони є символами людського життя, стосунків, їх роблять учасниками свят, героями казок і легенд.


Г.С. СКОВОРОДА І МАСОНСТВО
Долгополова Карина, учениця 11-А класу Валківського ліцею

імені Олександра Масельського Валківської районної ради Харківської області

вихованка КЗ «Харківська обласна станція юних туристів» Харківської обласної ради

Керівник : Вовк В.Ф. , учитель географії


П’ятого вересня 2006 р. в Україні була уведена в обіг нова грошова купюра номіналом 500 гривень. Згідно раніше затвердженого рішення на її лицьовому боці був розміщений портрет видатного українського філософа і просвітителя Г.С. Сковороди.

Поява банкноти стала причиною пожвавлення давньої дискусії : чи був Григорій Савич Сковорода масоном ? Причиною цього став розміщений на зворотному боці банкноти знак - око в трикутнику. Більшість побачила у ньому традиційний масонський знак - «Всевидюще Око».

Слід зазначити, що прихильники гіпотези про Сковороду-масона надають численні докази на її підтвердження. Спробуємо проаналізувати їх.

Чи мав можливість Сковорода вступити до масонської організації ? Так, мав. Тут слід згадати про його мандрівку до Західної Європи у 1745 - 1750 роках. У той час там масонство набувало популярності і швидко поширювалось, поступово стаючи модним. Тому не виключено, що у період перебування Сковороди у Західній Європі він мав можливість прилучитись до масонства.

Були такі можливості у нього і пізніше. Так, у 1764 р. до Харкова, де у той час жив і працював Григорій Савич, прибув професор Московського університету Віганд - масон.

Дослідники звертають увагу на те, що серед найближчого оточення Сковороди було багато масонів, зокрема його учні : літератор і історик М. Антоновский,  ректор Московського університету А.Прокопович-Антоновский і, врешті, біограф, улюблений учень і найвірніший друг - М.Ковалинський.

Послідовники Сковороди входять до масонської організації «Паліцинська академія», яка діяла на Слобожанщині. Засновник Харківського університету В.Н. Каразін (масон) називав його своїм учителем. Слід відзначити, що на початку ХІХ ст. існувала масонська ложа «Сковорода».

Багато дослідників (першим - Валявко) указують на схожість філософських поглядів мандрівного філософа та масонів. Д.Чижевский указував, що наголос на філософії серця, обгрунтуванні принципу «пізнай себе», теорії нерівної рівності , які домінують у філософсько-етичній концепції Сковороди співзвучні з ідеями німецьких містиків, учення яких є теоретичною основою масонства.

Проте є і прямо протилежні точки зору. Відомий український історик Єфремов писав : «сам він (Сковорода) до масонства ставився якщо не зовсім негативно, то достатньо зневажливо». Професор М. Сумцов прямо вказував : “Не був Сковорода масоном, але значною мірою він виріс і виховувався у тій атмосфері, яка живила російське масонство».

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що не існує прямих доказів перебування Г.С. Сковороди у лавах масонів, проте також справедливим є те, що існуючої інформації замало, щоб довести протилежне.


ВСТАНОВЛЕННЯ ГЕОГРАФІЧНОГО ЦЕНТРУ ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ
Драгомерецька Анастасія, учениця 11 класу ЗОШ І-ІІІ

ступенів № 80 м. Запоріжжя Запорізької області

Керівник: Янущенко Д.В., керівник туристичних груп (експедицій),

краєзнавчий відділ КЗ «ЗОЦТКУМ» ЗОР


Актуальність теми дослідження полягає у тому, що на сьогодні в Запорізькій області відсутній точно визначений географічний центр області та нема точних розрахунків і координат, за якими можна було б його назвати, є тільки припущення, які не достатньо обґрунтовані фактами та методами розрахунку місця розташування центру. Також проблема полягає у відсутності єдиних координат крайніх точок Запорізької області, що ускладнює точність при визначені його центру. В той же час є багато прикладів в країнах світу, коли географічні центри не лише встановлені, а й являються важливими екскурсійними об’єктами, що має позитивний вплив як на патріотичне виховання населення, так і на економіку країни.

Мета: визначити точне місце знаходження географічного центру Запорізької області та популяризувати відвідування її туристичними.

Завдання дослідження:


  • Проаналізувати матеріали літературних джерел, стосовно визначення географічних центрів в інших країнах, їх вплив на загальний розвиток держав; проаналізувати можливі суперечки, які виникають при визначенні географічних центрів та їх причини.

  • Визначити точні географічні координати крайніх точок Запорізької області та проаналізувати матеріал стосовно них.

  • Знайти та проаналізувати різні методи та методики визначення географічних центрів.

  • За допомогою обчислень визначити точне місце розташування географічного центру Запорізької області.

  • Визначити близько розташовані до географічного центру Запорізької області історичні та природничі пам’ятки.

  • Створити тимчасовий пам'ятний знак та встановити його у визначеному місці, а майбутньому встановити на місці тимчасового знака пам’ятник, що буде вказувати на географічне розташування та географічну значимість цього об'єкту.

Мабуть, багато хто з нас мандрував Україною, бачив і синє Чорне море, і найвищу точку України – гору Говерлу, але краса природи є також за кордонами України. Багато хто з нас бував в інших країнах, і напевно, це країни Європи. Так, саме в Європі, тому що, як нам відомо, Україна знаходиться в самому центрі Європи.

Європа – це частина світу, що лежить у Північній півкулі. Європа разом з Азією утворює континент, що носить назву Євразія, який займає 8% від поверхні Землі. Крайні точки Європи це – північна – мис Нордкін, південна - мис Марроко, західна точка - мис Рока, східна – Полярний Урал. Якщо визначені крайні точки Європи тоді повинен бути і географічний центр Європи. І він є, але не один, у науковців є декілька версій щодо знаходження географічного центру, є п’ять найпоширеніших версій. Перша – це село Пурнушкяй в 25 км на північ від Вільнюса, Литва; друга – в селі Крагуле, близько Кремніци, центральна Словаччина; Суховоля, на північ від Білостока, північно-східна Польша; в 50 км на північний захід від Полоцька в Білорусії; та біля села Ділове недалеко від Рахова, на заході України.

На початку 1900-х років, після детального вивчення території географи Німецької Імперії визначили, що географічний центр Європи знаходиться в столиці Саксонії – в місті Дрезден.

А за рік до цього у Французькому національному інституту вчені вирахували, що центр знаходить неподалік від столиці Литви, міста Вільнюса, усього 25 км. на північ. На цьому місці у 2004 році був зведений пам’ятний монумент. Також цікавий факт, що це єдиний географічний центр Європи, який внесений до книги рекордів Гіннесса.



А вже у 2000 році білоруські вчені, опублікували свої результати досліджень, в яких говорилось, що географічний центр Європи знаходиться у Білорусії, недалеко від озера Шо, в 48 км від Полоцька. Для досягнення результатів вчені використовували програму, яка сприймає Європу як єдине ціле. В якій Біле та Балтійське море, Англію та Ірландію сприймали як об’єкти материкової зони. Російські вчені підтвердили припущення колег з Білорусії, про місцезнаходження центру Європи саме там. І вже 31 травня 2008 року на цьому місці був встановлений невеликий пам’ятний знак який вказує на те, що центр знаходиться у самому місті Полоцьку.

Але більш цікаве інше припущення, про те, що центр Європи знаходиться саме в Україні, в горах Рахівського району на Закарпатті (біля с. Ділове). Ще у 1880-х р. роках вчені з віденського Імператорського-Королівського військово-географічного інституту після ретельного вивчення визначили місце припустимого географічного центра Європи і у 1887 році був встановлений історичний знак. У 1977 біля старого знаку була побудована стела висотою 7,2 м. Але ця версія дуже сумнівна.

І річ ось у чому. Новину, що центр Європи знаходиться саме в Рахівському районі України спершу присвоювали французькому інженеру Гійому Левассеру де Боплану, а точніше, його цінній праці «Опис України» (1650 р). Саме після її публікації, серед рядків опису природи, козацтва, культури України, дослідники помітили натяк на те, що в Закарпатті знаходиться центр Європи. Та, як виявилося значно пізніше, в своїй праці про Україну Боплан, змальовуючи природу Закарпаття, порівняв її з природою Центральної Європи, та словосполучення «la nature de l'Europe Centrale» (фр. природа Центральної Європи) призвело до хибної думки, що говорилося про центр Європи. Так, похибка в перекладі з французької на українську, призвела до виникнення думки, що в Закарпатті знаходиться географічний центр Європи, наукових доказів чого нема і понині.

Але повернемося до України. Якщо є географічний центр Європи то повинен бути і географічний центр України, і він дійсно є. За крайніми точками науковці вирахували географічний центр нашої держави, але їхні погляди розійшлись. Існує два припущення про визначення точного географічного центру України. Ще у 1989 році доктор географічних наук А. Шевченко визначив географічний центр України. Після своїх розрахунків він оголосив координати центра – 48°21´´ пн. широти і 31°10´´ с. довготи. Географічний центр України виявився в Кіровоградській області, у смт Добровеличковці, точніше на її околиці. У 1991 році там було вирішено встановити гранітний пам’ятний знак, але вже у 2005 році після нових досліджень, вчені з НДІ геодезії і картографії повідомили, що визначили новий географічний центр України, який на їхню думку знаходиться за координатами 49,024975 ° пн. ш., 31,419096 ° с. д. Ці координати вказували на місце у Черкаській області, поруч з м. Шпола. В 2005 році за рішенням Державного комітету природних ресурсів України, саме це місце офіційно вважається центром України.



Що стосується Запорізької області, то географічний центр області за нашими даними до сьогодні точно встановлений не був. Крайніми географічними точками є: на півночі – с. Тернівка на березі дніпровського заливу Плоска і має координати ш. 48º8'38''П д.35º17'34"С., на півдні точка лежить на Феодосійської коси з координатами ш.46º15'14"П д. 35º16'36"С, на сході неподалік від с. Вишнювате ш. 47º27'36"П д. 34º11'58"В, на заході в 10 км від с. Великої Знам'янки з координатами ш.47º27'43"П. д.37º14'45"С. Аналізуючи приклади знаходження географічних центрів Європи, України, маючи в своєму розпорядженні крайні точки Запорізької області, ми можемо провести розрахунки, стосовно визначення географічного центру області.

Для цього ми можемо скористуватись деякими відомими методами встановлення географічного центу. Першим та найскладнішим ми обрали математичний метод за допомогою формули:




Де N(xn, yn), S (xs, ys), W(xw, yw), E (xe, ye) T( xt, yt).

Для того щоб почати розв’язувати формулу нам спочатку потрібно перевести координати крайніх точок у кілометри. Ця дія потребує знань, на рахунок співвідношення градусної міри та кілометражу у нашому регіоні:




Довжина

За широтою

За довготою



111,202 км

74,528 км

1'

1,853 км

1,242 км

1"

30,89 м

20,70 м


Тепер, знаючи ці дані, ми можемо перевести координати у кілометри:

Xn = 48º8'38''П = 5353,6км Xw = 47º27'43"П. = 5275,9км

yn = 35º17'34"С = 2630,3км yw = 37º14'45"С. = 2775,8км

Хs = 46º15'14"П = 5143,5км Xe = 47º27'36"П = 5277,5км

ys = 35º16'36"С = 2629,145км ye = 37º14'45"С. = 2548,8км

Для зручності зведемо числа в квадрат:

X2n= 28661814,6 км X2w = 27835120,81 км

X2s= 26455921,4 км X2E=27852006,25 км

Далі почнемо обчислювати першу частину формули:


Друга частина:



Тепер після отримання результатів у кілометрів нам потрібно перевести дані кілометрів у координати:

Хt=5247.728км = 47º19'09" – широта, Yt=2645.5245км= 35º49'07" – довгота.

Це і є найточніші координати Географічного центру Запорізької області.

Визначивши координати, ми можемо зробити висновки про місце знаходження географічного центра Запорізької області за допомогою GPS- навігатора та он-лайн карти. Але місце знаходження центу має не досить вдале місце розташування з точки зору можливості відвідування його туристами – посеред полів у 3 км від найближчого населеного пункту та віддалене від основних автомагістралей.

Тому ми використали ще один доволі цікавий та простий метод визначення центру. Суть якого полягає у проведенні рівних відрізків від кожної крайньої точки користуючись. Ми визначили, що середня довжина усіх ліній складає 113.5 км. За цією методикою географічний центр має такі координати ш.47º15'41", д. 35º39'35"

Як ми бачимо цей центр на декілька хвилин відрізняться від попереднього (тобто розходження біля 6 км), але в нього більш зручне місце розташування.

Проаналізувавши ці два результати, ми зробили висновок, що найбільш зручним місцем розташування символічного географічного центра може бути місце, яке знаходиться біля траси Запоріжжя – Бердянськ (у 3 км на північ від м. Токмак). Для того, щоб остаточно визначитись з місцем встановлення тимчасового знаку, ми здійснили виїзд на місцевість, де за нашими розрахунками розташовано «наш центр».

Саме таке місце ми побачили коли дісталися до місця зупинки автобусу. Поруч ми побачили пам'ятник загиблим у Великій Вітчизняній Війні. З пагорба відкривається вид на всю красу долини річки Чингул, групу курганів вдавлені. Дивлячись на GPS – навігатор, було зрозуміло, що ми знаходимось десь посеред тих двох географічний центрів. Було вирішено, що наш тимчасовий знак повинен розташовуватись десь неподалік від цього місця. Ми вирішили, що це місце чудово підходить для встановлення тимчасової географічного знаку. До того ж до знака дуже зручний під'їзд на автотранспорті.

Встановивши пам’ятний знак (координати нашого тимчасового пам’ятного знака: ш. 47º17'25" д.35º39'28"), ми з гордістю дивились на нашу роботу. Це тільки перші кроки у створенні пам’ятника географічного центру Запорізької області, ми сподіваємось, що у найближчому майбутньому на цьому місці буде вже стояти справжній пам’ятник, і він стане популярним географічним об’єктом нашої області.

Висновки


Закінчивши нашу пошуково-дослідницьку роботу, можемо зробити такі висновки:

  • ми визначили точні координати крайніх точок Запорізької області, за допомогою них визначили географічне місце розташування області на мапі України. Після детального дослідження та вивчення всіх методів визначення географічного центра, ми вибрали найзрозуміліші та найцікавіші методики.

  • за допомогою розрахунків, карт та комп’ютерних програм, порівняли отриманні результати та прийшли спільне рішення, на рахунок, доцільного встановлення тимчасового пам’ятного знака. На цьому місці нами був створений та встановлений пам’ятний знак, що зазначає розташування географічного центра Запорізької області.

Сподіваємось, що у майбутньому на цьому місці буде стояти великих кам’яний пам’ятник, що це місце бути популяризоване серед молоді, та цей географічний об’єкт бути включений у маршрути екскурсій по Запорізькій області.
Вмій малим ти вдовольниться, за великим не женися...
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка