Г. С. Сковороди



Сторінка16/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   44

Етапи становлення театру ім. Т. Г. Шевченка
Кісь Марина, учениця 11 – Б класу Харківської гімназії № 12

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Шморгун Т. Н.
Харківський державний академічний український драматичний театр ім. Т.Г. Шевченка – один з найстаріших театрів України. Перша назва «Березіль», заснований – 31 березня 1922 року, місто – Київ.. На початку 1926 року його перевели до тодішньої столиці м. Харкова. Перейменований у 1935 році на театр ім. Т.Г.Шевченка.

Період розвитку театру в СРСР

За часів СРСР театр розвивався, адже радянське керівництво використовувало його в своїх інтересах. Під керівництвом видатного режисера, педагога, театрального діяча Леся Курбаса «Березіль» був найкращим театром республіки. На сцені театру ставили вистави “Народний Малахій” (1928), “Мина Мазайло” (1929), “Маклена Граса” (1933), які набули широкого розголосу в Україні. В період сталінських репресій в 1933 році Леся Курбаса було усунуто з цієї посади і розстріляно. З 1935 театр ім Шевченка очолив Мар’ян Крушельницький. Він створив героїко-романтичний театр. Державними преміями були відзначені вистави “Ярослав Мудрий” І.Кочерги в його режисурі та “Генерал Ватутін” Л.Дмитерка у постановці Леся Дубовика. У 1947 році театр одержав звання академічного. Тоді ж колективу було присвоєно Орден В.І.Леніна. Театр під художнім керівництвом М. Крушельницького входив до п’ятірки найкращих театральних колективів колишнього СРСР.

Сучасне життя театру в період незалежності України

У 1990-ті роки шевченківці брали участь у міжнародних театральних фестивалях “Березіль-93” (Харків), “Золотий лев” (Львів), “Мистецьке березілля” (Київ).

    У 2002- 2005 рр. творчим лідером театру був Андрій Жолдак, сьогодні - заслужений артист України. З 2001-го до 2008 року шевченківці презентували вистави "Гамлет. Сни", "Місяць кохання", "Один день Івана Денисовича", "Гольдоні. Венеція" у його постановці на міжнародних театральних фестивалях у Києві, в Москві, у Санкт-Петербурзі, де одержали на фестивалі "Балтийський Дім" Першу міжнародну премію ЮНЕСКО (2004). Навесні 2013 р. художнє керівництво театру очолив народний артист України Володимир Маляр, видатний актор і театральний діяч, творчість якого поціновують не лише харківські театрали. Зараз шевченківці готуються гідно відзначити 200-річчя від дня народження Тараса Шевченка, ім'я якого театр носить від 1935 року.



МАГІЯ УКРАЇНСЬКОЇ СОРОЧКИ
Кіяшко Наталія, член НТУ «АКАДЕМІЯ» Розсошенської гімназії

Полтавської районної ради Полтавської області

Керівник: Тягнирядно Т. П., директор Розсошенської гімназії

Полтавської районної ради, вчитель математики


Україна, український народ, українська культура! Прекрасні і вагомі слова, які наповнюють наші серця почуттям гордості, самоповаги, гідності.

Від наших прабабусь нам у спадок дісталася не одна скриня вишитих мережаних сорочок. Вишукані, шляхетні, одна на одну не схожі, у кожної своя техніка оздоблення, кольорова гама й оберегова сила. Наші бабусі гордо носили вишиванки, мали їх для буднів і для свята, бо служила вона не лише одягом, за нею можна було визначити, з якого роду власниця, дізнатися про її характер [1]. Вишиванка оберігала і жінку, і чоловіка, і саме вона продовжувала рід від зурочення й хвороб, тому якщо згадати своїх прабабусь та дідусів, вони не знали, що таке лікарня, бо ніколи не хворіли.

Отже, актуальність нашої роботи зумовлена необхідністю вивчення традицій та мистецтва рідного краю з метою популяризації народних традицій та використання набутих знань в сучасних культурно освітніх умовах.

Вишиванка – це унікальний, оригінальний і неповторний вид мистецтва, корені якого сягають у глибину віків. Про те що вишивка була відома з незапам’ятних часів, свідчать навіть кам’яні «скіфські» баби, на яких добре видно схематичні зображення вишивки на уставках, подолі, манжетах рукавів [1,2].

В народі відносилися до вишиванок як до святині, їх ревно зберігали і передавали з покоління в покоління, з роду в рід як родинні реліквії. За традицією, матері вишивали сорочки та рушники своїм дітям, дівчата, готуючи придане, вишивали своїм нареченим сорочки на знак вірності і кохання.

Дослідниця народного одягу В. Білецька стверджує, що жіночі сорочки були довгими до п’ят, мали довжину від 120 до 150 см., а з кінця ХІХ століття вони стали трішки коротшими. Сорочка на кожен день відкривала голі литки, а у свята – гарні високі чоботи або шнуровані черевики [3]. На будень вишивали просто, скромно, на свято—складніше й багатше, найпишніше вишивали весільні і дівочі сорочки.

Виконання сорочки, її пошив, оздоблення було бездоганно акуратне. Тому часто на сорочках не можна відразу розпізнати лице і виворіт, вузлики відсутні і це символічно: життєвий шлях вишивальниці буде таким же гладеньким, як виворіт сорочки. До речі, наскільки старанна, працьовита дівчина чи жінка, можна було визначити по сорочці, варто лише глянути, наскільки визирає з-під плахти її долішній край. Одягаючи чисті сорочки, орачі виходили в поле робити святу справу – сіяти зерно, господині, ідучи до криниці по воду, теж одягали чисте вбрання, шануючи воду як джерело життя.

В народі існують повір’я, що коли молода наречена шиє молодому сорочку то перш ніж надіти, беруть її (сорочку) за комір, б’ють об одвірок і приказують: «Сорочка на тіло, а ліньки у двері», або «Щоб бути на виду чистому, повернись на захід сонця й утрись спиною сорочки». От яка захисна магічна сила сорочки в давній уяві українського народу! І чи не від того й досі побутує вислів «народитися в сорочці» – тобто бути щасливою і успішною людиною. [4]

Наші пращури приписували сорочці лікувальні, оберегові властивості, які посилювали енергетику, силу людини. Тож її з щирим серцем, з піснею вишивали для новонародженого дитяти, для весілля, для вагітності, першої борозни, а коли приходив час – і на смерть [5].

Сорочкам приписували також і чарівну силу, з ними пов’язували багато повір’їв, звичаїв, обрядів. За народними уявленнями не можна було носити чужі сорочки, оскільки від них могли передаватися іншій людині хвороби, лінощі, різні негативні риси характеру, енергетика. І сьогодні наші бабусі не дозволяють своїм онукам одягати на себе чужі речі, бо вони погано вплинуть на людину. А ще вважалося, що чужі сорочки могли наділяти людину здоров’ям, спритністю, хоробрістю та іншими чеснотами. Скільки протиріч! [3, 4]

Майстерністю шитої і вишитої сорочки характеризувалися здібності дівчини, її темперамент, вдача. Кількістю вишитих сорочок визначався посаг, який інколи доходив до 50, 80, а іноді 100 сорочок з тонкого вибіленого полотна. Навіщо так багато? - запитаєте ви. - Щоб вистачило на все життя. Кількість вишитих сорочок говорила про те, що дівчина роботяща, майстерна, нудьгувати їй ніколи. Саме тому свою першу сорочку дівчина починала вишивати у 12 років. Дівчата вишивали нитками, а ще гаптували сріблом, золотом, бісером, перлинами, коштовними каміннями, лелітками прикрашали одяг.

Існувало багато символічних прикмет щодо пошиття, носіння і навіть прання сорочки. Починати шити сорочку треба в четвер (чоловічий день), бо як почати в середу, то вона «не ладиться, і воші заводяться», - така прикмета, за словами В. Білецької, існувала в Харківській області. Перед тим як надіти білу сорочку на дитину після купання, її брали за комір, били об одвірок, промовляючи: «Сорочка на тіло, а лінь у двері» (Полтавська область) [3, 4].

За дослідженням В. Білецької, жіночі сорочки після прання треба вішати для сушіння пазухою наперед, а рукава повинні вільно звисати до низу. Якщо цих правил не дотримуватися, то будуть тяжкі пологи. Випрані дитячі сорочки не залишали на дворі на заході сонця, бо це погано позначалося на дитині. Ще й досі існує повір’я: якщо одягнеш сорочку навиворіт, то обов’язково хтось поб’є [7].

Кількість, якість, барвистість оздоб та орнаментів залежали від призначення сорочки. Святкові прикрашали пишно і багато, буденні – скромно, іноді фрагментарно. Були сорочки ритуальні, весільні та на смерть. Літні жінки носили мало вишиті сорочки неяскравих кольорів. На думку В. Білецької, існували «пісні» сорочки, які носили старі й молоді жінки: рукава таких сорочок були вишиті досить скромно[2,6].



Вишиванка для нас, українців, не просто річ, це символ здоров’я, краси, щасливої долі, родової пам’яті, національної гордості, порядності, чесності, любові, святковості; це ще і своєрідний оберіг.

Таким чином, жіноча сорочка – це не просто основне вбрання сільської жінки. Це її думка, духовний мікрокосмос, естетична аура, в семантиці якої відобразились уся багатотисячна культура, історія жіночої долі, ідеали краси, образ мислення жінки, її художні здібності, врешті-решт – це її мистецький шедевр, який вона власноруч створювала і з гордістю носила.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Булашев Г. Український народ у своїх легендах, релігійних поглядах та віруваннях. – К., 1992.

2. Гасюк О.О. Художнє вишивання .- К.: «Вища школа», 1984.

3. Кара-Васильєва Т.В. Полтавська народна вишивка. - К.: Наукова думка, 1983.

4. Кара-Васильєва Т.В. Полтавська вишивка,- К.: Образотворче мистецтво, 1979.-

5. Кара-Васильєва Т.В. Розвиток промислу художнього вишивання на Україні.-К.: Наукова думка,1980.

6. Стамеров К.К. Нариси з історії костюмів. К.: «Мистецтво»,1978.

7. Українці. Історико-етнографічна монографія.– К.: АН УРСР, 1960. – Т. 1. – Кн. 1.


Г. Сковорода і Слобожанщина
Ковальова Анастасія, учениця 11 класу Куп’янського НВК №7,

вихованка гуртка «Основи учнівського самоврядування»

Куп’янського центру дитячої та юнацької творчості

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник: Леонова С. В., керівник гуртка
У тисячолітній історії України Григорій Савич Сковорода (03.12.1722 – 09.11.1794) посідає особливе місце. Він був письменником XVIIІ століття, чиї байки, діалоги, трактати, притчі, листи завершують золоту добу українського бароко, а може, і барокову літературу всієї Європи. Окрім того, Сковорода – напрочуд глибокий філософ та богослов, педагог.

У 1759 році доля привела Сковороду на Слобожанщину: білгородський єпископ Йоасаф Миткевич запросив його на посаду викладача до Харківської колегії ( рік заснування 1726). Роком діяльності Сковороди в Харківському колегіумі – 1759 – розпочинається новий період у житті філософа, що до кінця його днів буде пов’язаний з Харковом і з Слобожанщиною. Цілих десять літ – щоправда, з чималими перервами – Сковорода навчав слобожанське юнацтво поетики, грецької мови, катехізу (викладає Закон Божий, догмати християнської віри).

У Харкові філософ привертав до себе своїми незвичними думками і саме його життя було незвичним: він одягався зі смаком, але дуже просто, спав не більше чотирьох годин на добу, завжди ходив пішки, мав «набожність без марновірства, ученість без гордощів, ґречність без лестощів».

У колегіумі існувало правило, за яким викладачі його могли бути або висвячені на священників, або вступати до чернецтва. Викладачам належало бути причетними до служителів церкви. Сковорода рішуче відмовляється від пропозиції єпископа І. Миткевича (влітку 1760 року). Після цього оселяться в селі Стариці на околиці Бєлгорода. Так минає цілий рік. Аби знов залучити Сковороду до викладання у 1761 році справу вирішив випадок. Протоїєрей отець Петро попросив Сковороду взяти участь у вихованні племінника Михайла Ковалінського, викладати йому грецьку мову. Від того часу розпочинається дружба Григорія Савича з Михайлом, учнем колегіуму, яка триває усе життя. М. Ковалінський - перший біограф Г. С. Сковороди. І на цей раз Сковорода викладає в колегіумі три роки 1761 – 1764 .

Після смерті Миткевича приходить єпископ Порфірій Крайський, який звільняє викладачів, яким не довіряє. Сковорода не чекаючи звільнення, залишає колегіум. Ковалінський згадує, що Сковорода одразу після розриву з колегіумом оселився на пасіці в Гужвинських лісах, коло Дергачів, ці ліси належали батькові його учня по колегіуму В. Земборському. На сей раз Сковорода остаточно кидає спроби вести педагогічну роботу в офіційних учбових закладах. Ковалінський пише: «Сковорода з воли духа залив Харків і оселився в самотині» (Г. Сковорода. Т2. С.514).

Він обирає собі шлях мандрівного філософа. Так чи так, але 1769 року Сковорода назавше облишить геть мирські клопоти. Сенсом його життя стає богомислення. Він рушив у мандри дорогами Слобідськогот краю. Його шлях пролягав через Бабаї, Валки, Великий Бурлук, Гусинку, Моначинівку, Ізюм, Острогозьк, Охтирку, Харків…

У 1770 році Сковорода приїздить до Києва. Живе три місяці у монастирі, у свого родича Іустина Звіраки, що був начальником Китаївської пустині. Раптом рух духа побуждає його поїхати з Києва в Харків. Він прибуває в місто Охтирку до архімандрита Венедикта. Тут отримує новину, що у Києві виявилась морова язва, що місто закрито.

У 1771- 1772рр. Сковорода знаходиться в селі Гусинка. Цей період життя філософа пов’язаний з нашим краєм, з Куп’янщиною. Я хотіла детальніше розповісти про це. В селі Гусинка знаходився маєток братів Сошальських. Братів було чотири: Олександр, Олексій, Георгій і Йосип. Георгій мав своє помістя в сусідньому селі Моначинівка. Тут на просторій площі в центрі слободи стояв великий на 17 кімнат будинок з дерев’яними колонами (Біля цього будинку Сковорода власноруч посадив дубову алею. Частина дерев дожила до наших днів і прикрашає подвір’я місцевої школи. Один дуб, що стоїть окремо, одержав меморіальне оформлення. Навколо стовбура вибудувана огорожа з афоризмами поета.)

На час знайомства з сім’єю Сошальських Олександра вже не було. Він загинув у сутичці з січовиками, які після розгрому імператрицею Катериною ІІ Запорозької Січі роздобували хліб розбійництво. Брати Олексій та Йосип Сошальські мешкали в Гусинці у двоповерховому будинку, що височів на березі ставка в оточенні насаджених лип. Олексій довго холостякував і вважався в усій окрузі диваком. Прибулого Сковороду брати зустріли радо і гостинно, відвели йому окрему кімнату.

Однак поселенець, особливо влітку, в ній знаходився рідко. Він або йшов до лісу, де ріс могутній старезний дуб, під яким обдумував свої філософські й поетичні твори, або проводив час на пасіці, яка знаходилась на галявині, розташованій на терасі порослого лісом схилу. Нижче тераси, в лісовій улоговині, струмувало холодною водою джерело. З нього любив вгамовувати спрагу Сковорода.(З роками криниця замулилася, джерело ледь пробивалося. Його розчистили, поставили новий зруб, територію навколо впорядкували, належно оформили як сковородинівське місце. Про це засвідчує меморіальна дошка з відповідним написом).

Проживання у братів Сошальських було для Сковороди плідним. Тут він закінчив укладання збірника «Басни Харьковские», написав ряд філософських творів. У Гусинці, за місцевою легендою, гонець від князя Потьомкіна, зустрівся зі Сковородою, щоб передати запрошення від імператриці Катерини ІІ. Філософ у той час пас овець і грав на сопілці.

На царську забаганку він дав таку відповідь: «Передайте матушке-царице: мне моя свирель и овца дороже царського двора».

На Куп’янщині з філософом трапилася якась загадкова пригода, про яку він у листі до М. Ковалінського (25 червня 1767р.) писав: «То я нечаяный выхор выхватил меня з Купянских степов, что кроме юпки да бурки кирейной ничего не взял». Що ж то за «вихор» був? Можливо, саме тут Сковорода зробив невдалу спробу одружитися, про яку існують перекази.

Живучи на Куп’янщині, Григорій Савич бував і в самому Куп’янську у поміщиків Диских. Влітку 1787 року він вручив Федору Івановичу Дискому свою притчу «Убогий Жаворонок».

1773-1774 роки. Сковорода живе в селі Бабаях, біля Харкова. Завершує збірку «Басни Харьковские» (збірка вперше надрукована в 1837 р. у Москві).

Живучи на Слобожанщині , Сковорода активно займається літературною діяльністю, складає і виконує музичні твори до власних віршів, а також відвідує гуртки в Острогозьку, Харкові, Липцях, де висловлює думки про шляхи пізнання істини.

В січні 1784 р. Сковорода живе в Ізюмі, працює над збіркою «Сад божественних песней», удосконалює створені раніше твори. 1785 р. продовжує мандрівне життя на Харківщині, перебуває головним чином в селах Гусинці, Моначинівці, Бабаях, завершує збірку «Сад божественних песней», автограф якої не зберігся.

!794 рік. Григорій Савич хворіє, почуває себе стомленим, але не змінює спосіб свого життя. Восени він в останнє відправився у далеку мандрівку у село Хотинове поблизу Орла до учня і друга М. Ковалінського, з яким не бачився 19 років. Передчуваючи, що жити залишилось мало, він повертається в Слобідський край. Оселився у двоюрідного брата М. Ковалінського в селі Пан-Іванівці (нині Сковородинівка у Вільшанах за 40 км. від Харкова). Прожив тут більше місяця, завжди на ногах, але говорив: «Дух бодр, но тело немощно» (Г.Сковорода. Т2. С.531).

9 листопада 1794 року Григорій Савич помер. Про останній день життя Сковороди збереглося в народі чимало легенд. Перед кончиною заповідав придати його погребінню на підвищеному місця біля гаю і зробити напис «Світ ловив мене, та не спіймав».

Сковорода мав щастя жити серед доброзичливих людей, громади Слобожанщини. Слобожанщина на той час була осередком вільного суспільства на теренах імперії, що мало вільну думку і свободу громадян. Сковорода подорожував краєм освічених людей, писати йому було для кого, обходячи церковних демагогів, чинуш і кар’єристів. Тож хто кого ловив і хто кого спіймав?


Г.С. Сковорода - батько української байки
Ковега Вікторія, учениця 8 класу

Баранівської ЗОШ І-ІІІ ступенів, вихованець гуртка «Етнографічне краєзнавство »

Валківського районного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій

учнівської молоді Валківської районної ради Харківської області,

Керівник : Пипа С.В., вчитель української мови та літератури,

керівник гуртка «Етнографічне краєзнавство»


Г.С.Сковорода – великий поет, філософ, просвітитель, гуманіст вважається однією з найяскравіших постатей в українській культурі. Його твори мають велике пізнавальне і виховне значення. Це мужній протестант – правдолюб, людина великої моральної краси і щедрого серця. Він ніколи не думав про почесті, багатство, славу, завжди зберігав людську гідність, умів належно відповісти тим, хто його ображав або кепкував з нього.

Видатний поет – мислитель Г.Сковорода був зачинателем української літературної байки. Залишивши на певний час роботу в Харківському колегіумі, усамітнившись у Бабаївському лісі, Сковорода «забавлявся» складанням байок. Письменник ставився до них дуже серйозно, бо вони давали йому можливість узагальнювати свої спостереження над життям, висловлювати в найбільш дохідливій формі свої погляди, виносити вирок негативним явищам тогочасної дійсності.

Згодом тут же в бабаївського священника Якова Правицького в 1774 році уклав збірку «Басні Харьковскія», яку присвятив колезькому реєстратору із міста Острозька Воронезького намісництва П.Панкову, напевне розуміючи, що ця освічена людина зуміє їх зберегти і поширити в рукописах серед шанувальників його слова.

Відомо, що збірка  «Байки Харківські» складається з 30 творів. Перші 15 байок письменник написав у період 1769—1774 років, живучи "в лежащих около Харькова лесах, полях, садах, селах, деревнях и пчельниках". Другу половину (теж 15 байок) він створив у селі Бабаях поблизу Харкова. Всю збірку він подарував своєму приятелеві Опанасу Ланкову, в супровідному листі до якого висловив, крім того, цікаві міркування про жанр байок і притч. Оригінал збірки, на жаль, не зберігся. З численних списків, які робилися різними людьми в останній чверті XVIII та в XIX ст., до нас дійшло тільки три.

Вперше надруковані «Байки Харківські"» були у 1837 році в Москві. Основну групу байок Сковорода присвятив прославленню суспільно корисної, «сродної» праці, відповідної природним покликанням здібностями людини.

Так, у байці "Бджола і Шершень" письменник підносить суспільне і моральне значення праці. Він називає Бджолу «глупою"» за те, що вона так пильно трудиться, а плоди її праці забирають люди. Бджола відповідає, що їм, бджолам, набагато приємніше саме збирати мед, ніж його споживати: «К сему мы рождены».

Серед його байок є кілька виразно сатиричних, спрямованих проти ненаситного й зажерливого панства, його гонитвою за славою й чинами. У байці «Олениця і Кабан» Г.Сковорода продовжує думку про те, що гідність людини визначається не зовнішніми, а внутрішніми якостями, формулює своє ставлення до стремлінь тогочасного панства. Він твердить, що не родом, не титулами, не чинами і не маєтностями визначається гідність людей, а їх ділами.

У ряді байок («Собака і Вовк», «Соловей, Жайворонок і Дрозд») Сковорода прославляє дружбу людей.

Кілька байок Г.Сковорода присвятив злободенній темі про справжню цінність людини. Такою є байка «Ворона і Чиж». Автор показав короткозорість і егоїзм Ворони, яка назвала Чижа жабою за те , що він зеленого кольору. Хоча Ворона своїм співом більше нагадує квакання жаби. У кінцевому афоризмі – мораль байки: про людину слід судити не за зовнішніми якостями , а «Сердце и нравы человеческие , кто он таков, свидетельствовать должны…»

З поміж усіх виділяється байка «Оселка та ніж», у силі якої Сковорода пише: «Народжуються і такі, що не хочуть одружуватися і військової служби, щоб інших вільніше навчати розумної чесності, без котрої будь – який суспільний стан недійсний». Можливо, це стосується самого автора. Він міг обійняти будь – яку посаду, гідну його знань і таланту, як йому пропонував Харківський губернатор Є.Щербін, проте мудрець не хотів «штатським саном» лякати дрібних чиновників, не хотів і військової служби. Призначення свого життя Григорій Савич убачав у невпинному спонуканні кожного до благочестивого життя.

Отже, у своїх байках Сковорода утверджував високоетичні істини, осуджував негативні явища у суспільному житті, висміював недоліки й людські вади. А ще байкар закликав до чесності й справедливості, розсудливості й працелюбності. Підносив дружбу, любов, розум та інші позитивні людські риси; він показує, що справжня цінність людини визначається не одягом, зовнішньою красою, багатством, походженням, титулами, чинами, посадами, тобто не зовнішніми, а внутрішніми якостями. Ці якості – розум, знання, працьовитість, чесність, справедливість, і проявляються вони в ділах кожної людини.

Життя Сковороди було взірцем не тільки для його сучасників. Багато чого можемо в нього повчитися й ми. Бо ж такі його риси, як сміливість думки, несхитність ідеалів, вірність інтересам простих людей, душевна щедрість, жадоба знань завжди спонукають людину до самовдосконалення.


ЛЮДИНА ЯК НАЙВИЩА ЦІННІСТЬ
Колісникова Катерина, вихованка гуртка «Основи учнівського

самоврядування» Куп’янського центру дитячої та юнацької творчості

Куп’янської міської ради Харківської області

Керівник гуртка: Леонова С.В., керівник гуртка


Кожна людина за своєю природою індивідуальна, своєрідна, неповторна. В кожного з нас є своє призначення, мета, завдання.

Іван Багряний в своєму романі "Сад Гетсиманський” пише такі слова: " Людина – це найвеличніша з усіх істот. Людина – це найпідліша з усіх істот. Людина – це найнещасніша з  усіх істот. Як тяжко з цих трьох рубрик вибрати першу для доведення прикладом. Та найдивнішим є те що всі ці три рубрики сходяться в одній людині.” Так, справді, з цим варто погодитися. Людина – найвеличніше творіння, завдяки своїм безмежним можливостям, своїй творчій натурі, розумовим якостям. Людина – найпідліша істота, тому що знає смак підступу, помсти, поразки. Людина – найбільш нещасна з усіх істот, тому що має багато, та не може отримати все.

Людина істота талановита, та часто губить свій талант через інші, непотрібні речі, відкладаючи його на потім. Людина – унікальна за своєю природою та не завжди може розкрити своє істинне "Я", відчути свою неповторність.  Людина геніальна, та часто недооцінює своїї можливості і залишається наодинці з своїми думками, задумами та істинами.

Я вважаю, що у людини є такі високі духовні якості: як віра, надія, любов: «Віра гори повертає», «Хто має надію, той мо­лодіє».

Любов до рідного краю, працелюбність, людяність, самопо­вага- основа моральності: «За рідний край - хоч помирай». Любов до Батьківщини, готовність її захищати, боротися проти соціального гноблення і несправедливості, єднання у боро­тьбі. Палка любов до Вітчизни, мужність у боротьбі за щастя свого народу, повага до інших народів - одна з головних запові­дей народної моралі: «Кожному мила своя країна». А ще потрібно любити в людині людину. Потрібно бути патріотом, а не націоналістом, бо між цим словами є різниця – у першому це любов до своєї країни, у другому – ненависть до всіх інших.

Любов до праці як основа критерій оцінки моральної гідності людини: «Труд людину кормить». Ледар - негідник, моральнапотвора, тягар для суспільства: «Ледар живе, аби землі важче». Справедливість, гуманне ставлення, миролюбність, гостин­ність, солідарність, вірність друзям, колективізм: «Два слова: мирі спокій коштують тисячі злитків золота», «Де єдність, там і життя», «Друг - твоє дзеркало», «Правду не сховаєш», «Дерево сильне корінням, а людина — друзями», «Яку дружбу заведеш,таке й життя поведеш», «Друга шукай, а знайдеш - тримай».

Добро, доброта, щирість, творення добра людям: «Добра людина й мухи не скривдить», «З добрим дружись, а лихих сте­режись», «Коли природа породила людину, вона породить і доб­роту», «Якщо ти зробив добро - мовчи, якщо тобі зробили добро- розкажи».

Правдивість і чесність - основа народного ідеалу моралі: «Хліб-сіль їж, а правду ріж», «Чесному всюди честь, хоч і під лавою».

Мудрість – це розум, поєднаний з добротою. А розум без доброти – лукавство. Лукавство ж поступово чахне і неодмінно рано чи пізно повертається проти самого хитруна. Мудрість відкрита і надійна, вона не обманює інших, приносить мудрецю добре ім’я і міцне щастя.

Ввічливість і скромність: «Скромність - вінець мужнос­ті» , «Найкращий одяг - скромність», «Три речі викликають любов: віра, щедрість і скромність», «Одне ввічливе слово зломить душу швидше, ніж десять ударів».

Дружба і товаришування. У народній уяві вони мали щонайрізноманітніші відтінки. Діалектику становлення това­риських стосунків народ образно виражає так: «Побачив раз -знайомий, побачив два - товариш, побачив три - друг», «Стаду потрібен пастух, а людині - товариш», «Вовк ягняті не товариш».

Вищою формою товаришування народ вважав дружбу. Що визначає дружбу? Спільність інтересів, переконань, прагнень, вза­ємні симпатії, готовність допомогти один одному, розділити не­вдачу, горе, радощі, поступитися заради друга своїм благополуч­чям: «Друг - дзеркало друга», «Шукай друга по собі», «Якщо твій друг поганий, то ти і сам поганий», «Якщо хочеш дізнатися про людину, подивись на її друзів».


Про фальшиву дружбу народ говорить: «У кишені пусто, друзів не густо», «Друзів у радості багато, а в біді - мало».

І ще необхідна вірність. Вірність тим великим принципам, якими має керуватися людина у великому і малому, вірність своїй бездоганній молодості, своїй батьківщині в широкому й вузькому розумінні цього поняття, вірність сім’ї, друзям, місту, країні, народу.

Як важливо, не зважаючи на всі насмішки долі та різноманітні життєві ситуації залишитися людиною з власними переконаннями і благородними, високими  намірами. Падаючи низько чи підносячи голову надто високо, не забувати про інших, кому зараз набагато важче, хто духовно вищий від нас: у будь-якій ситуації знаходити щось позитивне і не опускати руки від відчаю; бачити прекрасне у кожному промінчику, листочку, кожному дні нашого життя і бути щасливим від того, що ти людина, Людина з великої літери.

Усі люди різні: веселі і життєрадісні, підступні і спокійні, добрі і відкриті, горді і злі, індивідуальні … Вони такі, якими робить їх це суспільство, кожен з нас творить його по-своєму, творить себе  і тих, хто його оточує. Всі ми неповторні, яскраві особистості. Бути людиною насправді звучить гордо. Кожен з нас сам визначає місце і роль в цьому суспільстві своїми вчинками, поведінкою та навіть думками. Ми повинні бачити в кожній людині яскраву особистість і починати потрібно безперечно з себе. Неможливо змінити весь світ чи запобігти тому, що повинно статися, можливо змінити відношення інших до себе, викликаючи повагу і захоплення, бути гідною людиною і розуміти, що саме це твоя найвища цінність.

"Людина доти й людина, допоки не втратила здатність бачити крім потворностей життя і його красу. Той, хто бачить це, може не так мучитиме себе, гірко питаючись, хто я і навіщо, звідки і куди?...”( О. Гончар " Собор")

1   ...   12   13   14   15   16   17   18   19   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка