Г. С. Сковороди



Сторінка17/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   44

Роль особистості в історії на прикладі Тараса Григоровича Шевченка
Комишанченко Владислав, учень 8 класу Люботинської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 5

Люботинської міської ради Харківської області, вихованець гуртка «Юні археологи»

Керівник: Чурілов Є.В., вчитель історії, керівник гуртка «Юні археологи»
Історія як реальність людини та її виявлень виглядає різнорідним, складним і парадоксальним процесом. Філософія історії покликана дати людині загальні орієнтації в історії, допомогти їй оцінити можливості та умови свого соціально-історичного життєвого самоутвердження.

Як особливий напрям філософських досліджень філософія історії виникла у XVIII — XIX ст. Але її проблематика пронизує собою усі основні етапи розвитку історії філософії.

Серед найважливіших проблем філософії історії на першому плані є: визначення особливої якості соціально-історичного процесу, його спрямованості, характеру здійснення, вирішення питання про скінченність або нескінченність історії.

Переконливим варіантом розв'язання проблеми суб'єкта історії постає окреслення його як людської особи, що концентрує у собі унікальні якості індивіда та характеристики соціальних відносин. Через віднесення до особи як самодіяльної активної одиниці історичного процесу вихідних умов та чинників людської діяльності можна окреслити зміст найболючіших питань у дослідженні історії.

Людину та історію не можна відірвати одне від одного, але їх протиставлення не є надуманим. В певні часи та за певних обставин люди повинні жертвувати собою задля збереження певних історичних надбань або задля того, щоби історія мала продовження. Тобто, бувають ситуації, коли історія виявляє себе вищою за окрему людину та її долю. Інколи питання стоїть інакше: або людині буде належати те, що здобуте історією, або історія буде деградувати разом із деградуванням людини. Таке взаємне дистанціювання людини та історії засвідчує, що в межах їх зв'язку вони несуть на собі різне змістове та смислове навантаження.

Людина постає реальним та єдино можливим чинником історії, бо саме вона продукує певні дії та зумовлює існування тих чи інших сфер суспільного життя та історичної діяльності. В цьому плані історія постає як розгортання внутрішніх можливостей людини. Все, що відбувається в історії, насичене людськими прагненнями, інтересами, зусиллями, стражданнями та ін. З іншого боку, історія спеціалізує людину, і остання постає завжди як людина певної епохи, певного історичного типу суспільства; навіть у фаховому відношенні людина історично зумовлена.

Отже, історія постає як конкретна дійсність людини, і в цьому плані вона людину обмежує, вводить в конкретні форми життєдіяльності та в конкретний простір своїх можливих реалізацій. А якщо історія обмежує людину, то це значить, що вона не вживає всіх її можливостей, а тому постає у своїй конкретності чимсь вужчим від людини, перспективно націленою на можливу повноту людини.

Конкретна єдність суб'єктивних та об'єктивних чинників та факторів людської соціальної діяльності, взята із урахуванням її історичних здобутків та тенденцій, постає перед нами як історична доля (або як самовладність історії).

Тому, наприклад, ті ж самі вчинки та дії людей в різні історичні часи можуть мати зовсім відмінні наслідки. Звичайно, ми не повинні при цьому забувати того, що історична діяльність має своїм джерелом людину та космос у їх взаємодії, а тому не можна відривати історію ні від природи, ні від людини. Але так само ми не повинні їх ототожнювати; фактично, історія—це сфера людського самовипробовування. Осмислюючи її, людина, скоріше за все, повинна погодитись із тезою І. Г. Фіхте про те, що діяння є наше призначення. Історія вимагає дій і відгукується на них. Але із розглянутої проблеми співвідношення людини та історії варто зробити ще один висновок:

Історія має дійову (процесуальну) та консервативну сторони, і лише обидві вони можуть забезпечити нормальний хід історичного процесу та історичного самовиявлення людини.

При тому з'являється сенс говорити про такі тенденції історії:


  • тенденція до збільшення ролі свідомого (розумного) початку у здійсненні історичного процесу;

  • тенденція до зростання інформаційної насиченості поля людського дійового самовиявлення;

  • тенденція до урізноманітнення форм людського історичного активізму та збільшення ролі індивідуальної ініціативи в історичному процесуванні.

Всі наші розвідки в галузі філософії історії виправдані, врешті, основною темою - темою місця людини в історії. І ця тема виглядає досить суперечливою.

Поширення ідей національного відродження було процесом тяжким і повільним. На середину XIX ст. воно не просунулося далі виникнення невеликих груп української інтелігенції, котрі самі визначали для себе суттєві складові української культурної самобутності. Щоб вийти за межі культурницького етапу, належало подолати численні перешкоди. За винятком інтелігенції, в аграрному, традиціоналістському, провінційному суспільстві України не було соціальних верств, чутливих до нових ідей. Крім того, твердження про те, що українці — це окремий народ, мова й культура якого варті того, щоб їх плекали, часто викликало гострий скепсис і зневагу серед самих українців. Важко було протистояти впливові польської та російської культур. І все ж, підбадьорені прикладом західних народів і впевнені в тому, що їхня діяльність відповідає потребам ідеалізованого народу, «будителі нації» не здавалися.

У цей період активну роль в українському національно-культурному відродженні відіграє Київ з його університетом (відкритий у 1834 р.), в якому концентрувались представники української інтелігенції всіх регіонів. Саме з Києвом пов'язані перші кроки суспільно-політичної діяльності Тараса Шевченка.

Тарасу Шевченку належить виняткова роль у формуванні української національної ідеології . Його поетична мова , що базувався на місцевому селянському говірці з додаванням елементів церковнослов'янської мови , мови козацьких літописів і освічених самим Шевченко нових слів , відрізнявся природністю і милозвучністю . Надавши українській мові статус літературного , Шевченко заклав міцне підгрунтя нової української літератури. Його полум'яна поезія не обмежувалася , як у інших українських романтиків , оплакуванням героїчного минулого , а будила національні почуття і давала бачення майбутнього: якщо Україна в минулому користувалася правами самостійної держави , то це могло служити достатньою підставою для здобуття політичної незалежності в майбутньому. Шевченко принципово заперечував міф про золотий вік української історії. Для нього історія була безперервною : якщо трагічним було справжнє , то не менш трагічно і минуле України . "Я ридаю , як згадаю справи незабутні дідів наших . Тяжкі справи" , Гострий біль за минуле рідного краю переповнювала поезію Шевченка . Поет був переконаний , що корінь зла - у втраті національної гідності. Ось чому він висміював . Самовдоволені гімни українському минулому і гірко дорікав своїх земляків.

Вершиною творів Т. Шевченка про національно -визвольну боротьбу стала його поема - містерія " Великий льох " (1845 р.). Занепад незалежності України автор пов'язував з трьома найбільш виразними історичними подіями : Переяславською угодою 1654 р., Полтавською битвою в 1709 р. і руйнуванням Запорізької Січі в 1775 р. Шевченко пропонував (і знайшов відгук у революційно налаштованої молоді) вдаватися до рішучих практичних дій - до насильницького повалення самодержавно- кріпосницького ладу Російської імперії. До того закликали і його поетичні твори політичної тематики : "Сон" , "Кавказ" , " І мертвим і живим " та ін Їх не раз зачитували на засіданнях Кирило- Мефодіївського братства , постійно використовували в агітаційній роботі . До всіх національно і соціально пригнобленим звернений і знаменитий " Запов1т " Шевченко (1845 р.).

Основну провину за поневолення України Шевченко покладав на Росію і російських імператорів. Ще ніколи українські інтелектуали не піднімали так сильно свої голоси протесту проти російського поневолення. Шевченко не приховував ненависті до російських царям - поневолювачам України Петру 1 і Катерині II . З надзвичайним сарказмом викривав український поет і національну політику своїх вінценосних сучасників. Маніфестом на захист всіх пригноблених народів була поема "Кавказ".

Великою заслугою Шевченка було те , що в своїй творчості він поєднав два окремі напрями козацької традиції - простонародну і старшинську . Ненависть Шевченка до соціальної несправедливості та вболівання за волю і гідність простої людини виводилися з його селянського походження , але своїм інтелектуальним зростанням він був зобов'язаний впливу українського дворянства. Кожен шар українського суспільства знаходив у його поезії відображення своїх інтересів.

Т. Шевченка наполегливо відстоював необхідність поширення освіти в народних масах. Своїх колег по Кирило- Мефодіївському братству він закликав домагатися того , щоб " завести на Україні добрі сільські школи" , сам брався за складання шкільних підручників.

Ретельно вивчаючи народні звичаї і традиції , уважно прислухаючись до народних сказань , читаючи багато книжок з вітчизняної та всесвітньої історії , Шевченко переймався гордістю за свою приналежність до українського народу.
ТРАДИЦІЙНА ЛЯЛЬКА НА СЛОБОЖАНЩИНІ: ВІД ОБРЯДУ ДО ІГРАШКИ
Коновалов Іван, вихованець народного художнього фольклорно-етнографічного

колективу «Вербиченька» Нововодолазького БДЮТ, учень 9 класу

Нововодолазької гімназії Нововодолазької районної ради Харківської області

Керівники: Коваль Т. П., Коваль О. В., Заслужений працівник культури України, відмінник освіти України


Лялька в обрядовості. Іграшки для дитини виступають найпершим і найміцнішим елементом органічного засвоєння локальних та загальнонаціональних традицій, звичаїв, обрядів. Особлива роль в цьому належить народній ляльці, яку в усі часи вважали оберегом дитини.

Ще до недавнього часу серед українського населення була поширена віра в те, що лялька віщує благополуччя, добробут у сім’ї, сприяє прибутку в родині, вона виступає магічним засобом народження дітей. Погоджуючись з думкою етнографа початку ХХ ст. Харузіни В., вітчизняний вчений-дослідник українського іграшкарства О. Найден наголошує, що «навіть коли лялька робиться для дитячої гри, вона забезпечує жінці можливість мати дітей. Лялька у своєму місцевому традиційному втіленні становить частину загальної фольклорно-національної культури, залишається носієм інформативно-генетичних багатств, які є основою національного світопізнання і світорозуміння».

Граючись ляльками, діти відтворювали родинні та календарно-обрядові ритуали, у яких вони самі брали участь, або були свідками, зображували родинні стосунки. Ляльки народжувались, їх хрестили, стригли, водили до церкви, їх годували, сповивали, укладали спати, співали колискових, забавляли, ляльки одружувались, народжували тощо, - тобто ставали учасниками життєвого процесу родини.

Перш ніж покласти немовля у колиску, спочатку туди клали ляльку. Ляльку виготовляли під час хвороби дитини, а після її одужання ляльку закопували в землю, щоб хвороба пішла назавжди. До нашого часу ще живуть у пам’яті селян обряди, у яких ляльки виступали обов’язковими атрибутами. У Святвечір господар заносив у хату дідуха і ставив його на покуті; на Масляну це була колодка (Колодій), яка народжувалася, умирала (лялька в масляному обряді побутує нині як образ зими),; ляльки робили на Зелені свята, на Купала, на обжинки.

На завершення обряду ляльок топили або спалювали. Вони сприймалися нашими предками як умираючі і воскресаючі божества, «в образах яких утілене одне з найдавніших космологічних уявлень людей щодо природи, всесвіту та свого місця в ньому» [О. Найден]. Дослідник світогляду українського народу Іван Нечуй-Левицький зазначав: «Давнім українцям… хотілося прихилити до себе ласку небесних сил, щоб мати густо кіп на полі, багато роїв у пасіці, багато телят, ягнят, лошат, щоб мороз не поморозив жита, пшениці і всякої пашниці, щоб у садку родило дерево, а в дворі плодилася птиця».

Інформанти старшого віку розповідали про традиційні ляльки Маринку та Івана, які були необхідними атрибутами свята Івана Купала і несли в собі архаїчні ознаки світоглядних вірувань наших предків. Найчастіше купальські ляльки робили з трави. О. Найден вказує на збереження обрядових функцій ляльок з трави: «Вони семантично «прив’язані» до переходу весни в літо, коли соки рослини набувають найбільшої сили, усе в природі інтенсивно зростає й розвивається».

«На Івана Купала наряжали Маринку і Івана – кукли такі робили. Ростом вони, як невеличкі дєвочка чи хлопчик. Вінок надіваєм на Маринку, лєнти вішаєм. Як нарядимо, ідемо вулицею до річки, співаєм:

А Маринка молода, як зелена лобода.

Ідемо тебе купать і Івана дожидать.

Прийшли до річки, кидаємо в річку Маринку, а за нею й Івана. А тоді плачемо за ними» (Мироненко У.П., с. Капітолівка Ізюмський р-н, Харківська обл.). Традиція «топити» купальських ляльок або спалювати їх у вогнищі була досить поширеною у слобідських селах.

На прикладі лялькової атрибутики в обряді Івана Купала спостерігаються риси жіночого зображення архаїчного божества родючості. Пройшовши крізь віки, така лялька була учасницею купальського обряду в середині ХХ ст. у с. Климентове Охтирського району на Сумщині: «Раньше ж було жито. Нажнем серпом, куль зв’яжем, як сніп. Колос нахиляється і в’яжуть цвітну хустку наперед під підбородок. Получається, як ліцо. А зверху на хустку – віночок. Одівали полотняну сорочку, спідницю і керсетку. Зав’язали пояс. Намисто робили з ревеню. Дуже красіва була лялька! А вже рано утром приносили її до річки. Перший вінок з неї знімали, бросали на воду, казали: «Скажи, куди я заміж піду». А потом уже всі дівчата бросали вінки» (Нешлюбенко Г.І., с. Климентове, Охтирський р-н, Сумська обл.).

Як бачимо, у зафіксованих нами обрядових функціях народної ляльки побутували архаїчні традиції, пов’язані з родючістю, врожаєм, пожертвою, охороною від злих сил, вмиранням-воскресанням тощо. Поступово обряди втрачали свою лялькову атрибутику.

Різновиди слобожанської автентичної ляльки. Традиція робити ляльки була поширеною в усіх селах Слобожанщини. Матеріал брали самий різноманітний: клаптики тканини, траву, сіно, кукурудзу, реп’яхи, нитки і т. ін. «Із чого завгодно» виходила улюблена іграшка. «Коли дитина робить сама ляльку, а потім бавиться нею, то стає подібною до Бога, котрий сотворив усе суще, у тому числі і людину. Сам процес її виготовлення в мініатюрі ніби повторює створення маленької людини» [Ю.Мельничук].

Ляльки з клаптиків тканини (ганчір’яні) робили у кожному селі, вони не мали просторових обмежень, так як матеріал для їхнього виготовлення був завжди під рукою: шматки старого одягу, або залишки від пошиття нового. Такі ляльки були прості у виготовленні як дорослою жінкою, так і самими дітьми. Голку при виготовленні ляльки не застосовували, а використовували методи намотування та прив’язування тканини. Такі ляльки називали вузлові. Традицію виготовлення вузлових ляльок зафіксовано нами у селах Харківщини та Сумщини. «Ляльки робили, хто ж їх не робив! Платок той, шо з голови, зняли, туди трави напхаємо, закрутили – голова вже й получилася. А кінці із платка – руки. А тоді на палець надінеш і хай махає! Ото була така лялька» (Семисало Н.О., с. Старе Мажарове, Зачепилівський р-н, Харківська обл.).

Дуже давня колискова пісня, яка побутувала на Харківщині ще у ХІХ ст., записана юними дослідниками «Вербиченьки» на початку ХХІ ст. у селах Борівського, Ізюмського районів:

…Одна була хустинонька

Та й ту дівки вкрали,

На кукли порвали,

Кукол наробили,

Кота подражнили… (Мироненко У.П., с. Капітолівка Ізюмський р-н, Харківська обл.).

Ляльки-немовлята також були традиційними, їх робили майже в усіх слобідських селах. «Ізмостять голову із тряпочок отакичко, тоді закутають, замотають у тряпку, зав’яжуть, як повивачем, і носять» (Дмитренко М.І., с. Просяне, Нововодолазький р.н., Харківська обл.).

Цікавим, на нашу думку, є той факт, що респонденти більш старшого віку говорили, що обличчя вузловим лялькам не розмальовували. За визначенням вітчизняного етнографа О. Найдена «ляльки ці позбавлені рук, ніг і, здебільшого, рис обличчя, але декоративно виразні, по-святковому веселі, випромінюють таємничо-язичницьку принадливість». «Таким лялькам лице не малювали, просто кругленька головка напнута тряпочкою» (Семисало Н.О., с. Старе Мажарове, Зачепилівський р-н, Харківська обл.). «Відсутність обличчя у ляльки, вірогідно, віддзеркалює залишки анімістичних уявлень, зокрема, віру в її не одухотвореність, отже неможливість вчинити зло» [Л. Герус]. Давню традицію іконографічних рис у вузлових ляльок (позначення обличчя хрестом) в обстежених населених пунктах Слобожанщини нами не зафіксовано.

У ході експедицій по Слобожанщині отримано свідчення про виготовлення ляльок з природного матеріалу: трави, сіна, кукурудзи, лика, реп’яхів, дерева і т. ін. «Які красавіци! Ото ж замотаєш тряпками і «лю-лю-лю» співали» (Гнилицька Р.Г., с. Богородичне, Слов’янський р.н., Донецька обл.). Не лише зовнішня краса, а й внутрішня, тобто духовна краса автентичної ляльки, зробленої власними руками, красномовно виражається у словах респондента: «Які красавіци!».

Традиція пришивати до тулуба голову, руки, ноги, а також малювати лялькам обличчя чи вишивати його нитками з’явилася у другій половині минулого століття. «Як піду до подруги, а в неї ляльок! Понашиває і в кучерях, і в косах із кожуха наріже і поназаплітає. Намалює личко: і очі, й брови. Іскруте із матерії і туловіще, і головку, і ручки, і ножки. Таких понамальовує дівчат красивих!» (Біда О.М., с. Боромля, Тростянецький р-н, Сумська обл.).

Отже, народна лялька, виготовлена з різноманітного матеріалу, широко побутувала на Слобожанщині ще у 1950-х – 80-х роках ХХ ст. Наприкінці минулого століття процес створення автентичної ляльки як іграшки загальмувався і утратив масовий характер. Нині народна лялька перебуває у стані відродження та «відновлення». Залучення дітей та молоді до відродження народної іграшки у час науково-технічного прогресу та глобалізаційних процесів є особливо важливим.
ПЛАВАЄ НЕЩАСЛИВО ТОЙ, ХТО НЕ ВМІЄ ДОСЯГТИ ГАВАНІ
Копитько Лілія, учениця 11 класу Бердянського НВК

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Котенко Л С., вчитель історії та правознавства
Скiльки iснує свiт, стiльки й людство шукає щастя. «Сенс премудростi полягає в тому, щоб урозуміти, в чому полягає щастя,» - говорить Г.Сковорода у «Розмові п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті». [ 7, с.212 ]

В чому секрет щастя для Сковороди? «У спокої думок, у радуванні серця, оживленні душі. Ось надра щастя»,- стверджує філософ. [ 6, с.34]

Незабаром я закінчую школу. Переді мною уже зараз стоять питання: ким бути, який шлях обрати в житті? Як вірно визначити майбутню професію, і при цьому бути щасливою?

А відповідь я знаходжу саме у творах Григорія Сковороди, який говорив, що людина повинна перш за все пізнати саму себе. Тільки тоді вона спроможна зробити правильний вибір в житті і отримати шанс на щастя: «Так само, як свою матір можна знайти вдома, так і щастя людина знаходить усередині себе». [ 3, с289 ] І ми, дослуховуючись до голосів наших сердець, отримаємо відповіді на всі питання.

Звичайно ж, щастя в роботі людина пізнає тоді, коли обрала вона її за своєю мрією, а не за ради виживання. Але є одна спільна умова щасливого життя – доброзичливе ставлення людей одне до одного, взаєморозуміння, взаємоповага, людська гідність.

Г.С. Сковорода говорив, що щастя мусимо засновувати « не на тлінному, а на вічному, значить, не на багатстві, не на здоровлі», [3, с.173] не на чинах, а на тім, що вічно існує, і тільки тоді його можуть здобути усі і навіть без особливої трудності, бо недарма казав філософ Епікур , що «натура зробила потрібне усім нетрудним, а трудне - непотрібним, зайвим». [ 7, с. 223]. Щастя треба шукати всередині нас самих. Розгледівши себе самого, ми знайдемо душевний спокій і сердешну радість. Здобудемо їх мудрістю та добром – перша розкаже нам, в чім щастя, а друге допоможе знайти його» [3, с.173]

Людина, як твердить Сковорода, не тремтячий раб, а «коваль свого щастя», «шумливий і бурхливий дух». [3, с.174] Сам залізної, монолітної натури, він готовий був платити життям за ідею і вважав, що шлях до щастя – наслідування блаженній натурі: «Бажаєш бути щасливим?.. Для цього не треба їздити за моря, колінкувати перед сильними світу сього, щастя завжди і всюди з тобою. Його тільки треба пізнати» [3, с.235]

Більш усього Сковорода любив жити серед селян, «любив він мандрувати з однієї слободи в другу, з одного села в інше, з хутора в хутір, і всюди він був своїм чоловіком». [5, с.183] Він віддавав усе, що мав: не золото і срібло, котрого у нього не було, а добру пораду. Саме в такому житті він бачив своє щастя - відчуття цілковитого задоволення, безмежної радості.

Для мене щастя – це коли поруч мене батьки, яким я завдячую життям, мої друзі, це стежина до рідної домівки.

Людина повинна займатися тим, до чого має хист і здібності, до чого відчуває прагнення та натхнення. Саме таку важливу ідею я прослідковую у творах Г. Сковороди: «Дехто, потоптавши природу, вибирає для себе ремесло наймодніше і найприбутковіше, але цим вони лише ошукують себе… Багатством живиться лише тіло, а душу звеселяє споріднена праця» ». [7, с.209]

Отже, Григорій Сковорода доводив, що людина не може бути щасливою, якщо діє всупереч своїй природі.

Спостерігаючи події у суспільстві та побуті, видатний філософ пояснював причини проблем, що його оточували. Він бачив талановитих селян, що могли б стати видатними художниками, письменниками, але були змушені працювати фізично. І працювали вони не на свою родину, а на панську. Зустрічав мислитель бездарних чиновників, що займали високі посади, керували цілими країнами, містами, не маючи до того ні здібностей, ні освіти, не мали бажання приносити людям користь. Їх основа життя – жадоба грошей та влади.

Отже, я повинна, в першу чергу, пізнати себе, почути своє серце, щоб зрозуміти його: чого воно бажає. А бажає воно того, що й твердить мислитель: відчути себе потрібною людям, обрати свій вірний шлях, щоб принести користь, а не навпаки – нашкодити. Звичайно, на шляху до мрії буде багато труднощів. Але їх не потрібно боятися.

Цікавий афоризм є у Григорія Савича з цього приводу: «Уподібнюйся до пальми: чим міцніше стискає скеля, тим швидше й прекрасніше здіймається вона до гори». [8, с.192] Потрібно сміливо йти вперед, тоді можна досягнути усього того, чого прагнеш в житті. Звичайно, у мене зараз зовсім мало життєвого досвіду. Тим більше мені цінні поради мудрого філософа.

Я знову і знову перечитую листи Сковороди до Михайла Ковалинського і черпаю з них джерело життєвої мудрості. Філософ звертається до свого друга: « Людина в твоєму юному віці недосвідчена, легко піддається обману і впливові аморальності… Я сам маю досвід і тим більше непокоюся… Ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – рух душі, а життя – це рух». [7, с.264]

В нашому житті багато людей переживають важкі життєві моменти. І прикро те, що вони зустрічають чиюсь байдужість: « Моя хата скраю». Саме байдужість знищує суспільство, бо не дає можливості йому духовно розвиватися.

Філософ вбачав своє щастя в друзях, в їх любові «Для мене нема нічого дорожчого чи солодшого, ніж душа, яка мене любить, хоч би бракувало всього іншого.. Любов викликається любов’ю». [4, с.321] Григорій Савич стверджує, що людина ні на мить не повинна припиняти навчання, розвиватися, удосконалюватись. В листі до Михайла він пише: « Пам’ятай, що ніщо не минає так швидко, як юність . Хай завжди живе в твоїй душі і такий вислів: «Загублений той час, який ти не використав на навчання». [7, с.265] А чи не це є запорукою щастя ? Так лист за листом розкриває Сковорода багатющі поклади своєї душі, так з усіх дзеркал дружби й любові виникає усміхнене і сповнене щастя обличчя учителя – друга. Якщо взагалі існує людське щастя, воно не повинно ховатися десь за горами, чи в « царстві розуму», чи в «царстві божому» ». [5, с.301] Воно має бути, за словами філософа, досяжне кожному в будь-який момент історії, треба тільки захотіти і вміти його знайти. Отже , й істина не ховається у якійсь невідомій книжці чи голові якогось мудреця. Йдеться про науку – людську долю, мудрість життя.

Осмислюючи, в чому суть щастя ,Сковорода в своїх творах розповідає народні притчі, байки, легенди і в цей спосіб близько стає до народного розуміння таких понять, як « премудрість», «добродійність», «доброчесність», «щастя». Його ідея найвищих якостей – людина з високою гідністю, яка не плазує перед тими, хто хоче поставити її на коліна. Така людина буде завжди дбати «про тіло і душу» і буде щасливою. Трудність дороги до щастя, стверджує Сковорода, не в тому, що «ніхто не хоче шукати, кожен своїм шляхом іде й іншого тягне» - в сім трудність». [5, с.304]

Скільки цінного для себе я знайшла в творах Г.С. Сковороди: він не поважає тих, хто шукав світло правди і розуму десь - інде, відвертаючись від рідного народу. А ще філософ був сам патріот, прищеплював і виховував у народу священне почуття любові до своєї батьківщини. Чи не в цьому щастя: любити Батьківщину, рідний край? Я не помилюсь, коли скажу що дитинство – це найщасливіша пора, овіяна спогадами. Сковорода запам’ятав пахощі прив’ялої трави, розсипаної по підлозі, стежку в дворі, порослу споришем, тік, город і вигін, мальви й кручені паничі під вікнами, теплу куряву вулиці. Він залишив цей куточок щастя в шістнадцять років і поринув у доросле життя. От і я скоро залишу щасливий, оповитий спогадами, наповнений любов’ю батьків, куточок дитинства. Я дійсно тут почуваюсь щасливою.

«Не все отрута , що неприємне на смак», - цей афоризм мислителя вчить нас не шукати тільки задоволень, а розуміти, що корисне - не завжди приємне». [4, с.164] Існують, звісно, і духовні сторони: робота над собою, над власними вадами. Саме це сприяє вдосконаленню, духовному зміцненню та «одужанню» від власних вад та комплексів. А девізом свого життя я взяла слова мудрого філософа: «Плаває нещасливо той, хто не вміє досягати гавані». [7, с.239]


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. заганоосв. навч. закл./ За заг. ред І.Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. - 1136 с.

  2. Драч І., Кримський С.Б., Попович М.В. – К.: «Молодь», 1984. – 212 с.

  3. Новий довідник: Українська мова та література. Сковорода 1722- 1794 рр. – К.: ТОВ «Казка», 2005. - 605 с.

  4. Отчий край. Під ред. Чередниченко. – К.: Вид-во ЦК ЛКСМУ «Молодь», 1985. – 316 с.

  5. Сковорода Г. Літературні твори. – К.: Вид-во «Наукова думка», 1972. – 434 с.

  6. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя/ - Пер. укр. мовою. В.О. Шевчука. – Х.: Прапор, 2002. – 271 с.

  7. Шевчук В.Г. Сковорода. Історико-літературний збірник. – 365 с.

1   ...   13   14   15   16   17   18   19   20   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка