Г. С. Сковороди



Сторінка18/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   44

ПОЖОВКЛИЙ ПАПІРЕЦЬ НА ЗГАДКУ ПРО МИНУЛЕ.
Корнієнко Ксенія, учениця11-Б класу Харківського ліцею № 161 «Імпульс»

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Бутенко О. С., вчитель географії,



керівник краєзнавчого гуртка «Барви Слобожанщини»
Місто Харків дуже дивне, і мандруючи по його затишним вуличкам не завжди знаходиш відповідність між їхньою назвою і їхньою історією. Ми часто не здогадуємось про те, що є земляками людей, відомих в усьому світі, це і вчені володарі Нобелівської премії, і митці, спів яких вражає людей багато десятиліть, і промисловці, винахідники, педагоги . Харків не просто місто мільйонер, це місто мільйону талантів. А що ж ми бачимо в топоніміці, тричи згадується Халтурін – терорист, ім’я якого давно зникло з карти Петербурга, вулиці Тимурівців і Корчагінців- абсолютно знеособлені назви. А от в місті Саратов, центральна вулиця названа начесть харків’янина Михайла Слонова. Хто це такий прочитаємо ми німе питання в байдужих очах його земляків? Зноситься будинок, в якому співав Шаляпін, в містіпанує зневага до власної історії, духовної спадщини. Десь подівся памятник Макаренко, надбання якого вивчають педагоги всього світу…

Одного разу розглядаючи непоказний папірець, «Флештокер» як назвали б його сьогоді, де біло вказано ім’яЛисіков, спало на думку дізнатись більше про людину, про яку нагадує маленький клаптик паперу, що невідомо як пережив сто років.

Особистість харьківського купця Лисікова Якова Миколайовичавразила, викликала питання, спонукала нас до пошуку . Історія зберігла дуже мало інформації щодо цієї надзвичайної людини і його дружини - «щирих і добрих» людей, що знаходили талановитих і обдарованих юнаків, і відкривали їм дорогу до визнання, залишалися зі своїми друзями і вихованцями в часи успіху і в час творчих невдач, надавали їм підтримку. Але у місті Харкові величний будинок на вулиці Сумській, як і раніше не відзначений меморіальною дошкою, попри те, яку роль він відіграв в музичній культурі початку 20 століття.

З якою метою Яків Миколайовича допомогав молодим талантам розвиватись? Навіщо він пробивав їм дорогу у світле й велике майбутнє? Використовував свої зв’язки та гроші для їхнього навчання, знайомствами з потрібними людьми. Чи був він настільки захоплений музикою, що допомагав невідомим людям? Чи вся його допомога була спрямована на дещо інше, на нікому невідому вигоду особисто для нього?

Відповідь проста, втративши єдиного сина, подружжя Лисікових всю свою нерозтрачену батьківську любов і турботу спрямували на молодих талановитих людей, створивши надзвичайну, теплу творчу атмосферу в якій розквітали таланти. Саме тут шукали і знаходили натхнення Рахманінов, Шаляпін, Слонов.Однаксам Яків Миколаєвич непомітно стоїть в тіні їхньої слави, і згадується лише в листах геніїв, згадується надзвичайно тепло, бо вони вважали його батьком власного таланту.

Лисіков Яків Миколайович разом з дружиною, Євдокією Нікіфорівною, часто запрошував до себе в гості талановитих молодих людей, вони дуже любили влітку бувати в його заміських володіннях Михайлу Слонову, Сергію Рахманінову, Федору Шаляпіну став добрим другом і ангелом охоронцем. Так, відомо, що в Харкові перші гастролі Шаляпіна були провальні, публіка не прийшла на концерт, та Лисіков своїм авторитетом переконав Харків’ян,влаштував ще один концерт, на якому були присутні найвпливовіші люди Харкова. Шаляпін мав великий успіх, і потім став справжньою зіркою дореволюційної Росії.

Яків Миколайович цінував талановитих людей. Саме тому він допоміг ще нікому не відомому, Михайлу Слонову. Яків Миколайович в найкоротший час, зміг влаштувати Михайла до церковного хору. Дав йому можливість здобути освіту. Під час навчання Слонов здружився Сергієм Рахманіновим та Федором Шаляпіним познайомив їх з Яковом Миколайовичем.

Сергій Рахманіновбув дуже схожим на сина родини Лисікових, Констянтина, який помер у 16 років, до того ж вразили його композиторські здібності, відчуття прекрасного та тонке відтвореня людських почуттів у музиці. І знов таки, Яків Миколайович, допомагає невідомому хлопцю стати всесвітньо відомим. Найбільш плідним періодом творчості Рахманінова вважають час, проведений ним в гостях на дачі в Лебедині.

Одного разу коли Сергій Рахманінов гостював на дачі, з ним сталася кумедна історія. З листа Рахманінова до його друга: « ... и я так увлекся этой темой, что во время очередного аккорда сбил черную клавишу ! Куда она отлетела, не могу понять – так и не нашел до сих пор. Пришлось переписывать всю работу на октаву ниже, но по-моему вышло даже интересней. Буду просить Якова Николаевича искать в Лебедине мастера для ремонта, если таковой в этой глуши имеется.». Через деякий час, Яків Миколайович знаходить втрачену клавішу у себе на подвір’ї, та передає її через Михайла Слонова до Сергія Рахманінова. Сергій беріг цей дивний талісман до кінця свого життя, вважаючи, що саме він допомагає йому творити геніальні музичні твори.

Страшно подумати, що було б, якби у житті цих юнаків не було Якова Миколайовича, ким би вони стали? Приємно читати в їхніх листах слова вдячності і любові до сімейства, яке запалило зірку їхнього таланту. В наш час, коли руйнуються пам’ятки матеріальної культури, що стояли століття і тисячоліття, з’єднуючи епохи, крихкою і беззахисною постає не матеріальна, духовна культура. Та дух міцніший за камінь, саме дух передається з покоління в покоління утворюючи спільноти людей – народи з їхньою культурою, мистецтвом, мораллю. То ж роль особистості в історії можна вимірювати її внеском в духовну скарбницю народу. І серед таких людей гідне місце займає Яків Лисіков, ім’я якого, і імена його вихованців мають бути на карті нашого міста, яке неодмінно подарує світові ще неодин мільйон талантів.
БІБЛІЙНІ СЮЖЕТИ У ПОЛОТНАХ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ
Король Аліна, учениця 11 класу, вихованка історико-краєзнавчого гуртка

«Стежинами рідного краю» Решетилівської гімназії імені І.Л.Олійника Полтавської області

Керівник: Ширшова Н.О., учитель історії


Відомо, що поезія і живопис тісно пов'язані між собою. Однак особливості кожного з цих видів мистецтва здавна цікавили теоретиків і шанувальників, виливалися в дискусії про те, який з них є вагомішим, сильнішим. Відомий художник Леонардо да Вінчі дійшов висновку, що “малярство – це німа поезія, а поезія – промовисте малярство”. Не випадково в історії світової культури поєднання в одній особі живописця і поета зустрічається часто. Очевидно, це доля щедро обдарованих творчих натур, яким тісно в межах одного виду мистецтва. До таких творчих натур відноситься і Т.Шевченко. [2]

Природа щедро наділила кріпацького сина не лише поетичним генієм, а й талантом художника, які ніколи не зраджували йому, навіть у години страждань і тяжкої неволі. Для Шевченка малярство стало потребою, вираженням його творчого духу. У Кобзареві поєднувалися і боролись водночас поет і художник.

Талант Т. Шевченка, його незвичайна любов до всього рiдного, до свого пригнобленого народу, до своєï культури, що перебувала тодi в московському ярмi, а також освiта, начитанiсть, праця над собою - все це ставить його в першi лави освiчених людей XIX столiття.

Поет i художник жили в душi Шевченка-митця завжди, бо писати й малювати вiн любив однаково. А його художня спадщина різноманітна і цікава, як i поетична. Шевченко отримав дві срібні медалi за своï картини ще в часи навчання в художній Академiï. Великий К. Брюллов вбачав у ньому талановитого митця. Життя Т. Шевченка, на жаль, менш сприяло розвитку його художнього таланту, бо не завжди були фарби та полотна для малювання. [3

Картини Т. Шевченка є в Харкiвському художньому музеï, Киïвському ме­морiальному музеï iменi Т. Шевченка, в Академiï мистецтв у Петербурзi, у музеï Т. Шевченка в Каневi. Полотна допомагають уявити життя поета, його уподо­бання.

Поетичних творів Шевченка до нас дійшло понад 240, а мистецьких – олійних картин, акварелей, сепій, офортів, малюнків – майже 1200. Сама ця кількість свідчить про його глибоку закоханість у малярство. Не випадково його твори виставлялися на академічних виставках, а за видатні успіхи у гравюрі – Шевченкові було присвоєно звання академіка.

Тарас Григорович Шевченко, як художник займає одне із самих почесних місць в українському образотворчому мистецтві. Він був одним із перших художників, які прокладали новий реалістичний напрям, основоположником критичного реалізму. Загальновідомо, що Тарас Григорович був одним із початківців та першим видатним майстром офорту у вітчизняному мистецтві. Сам він прекрасно володів всіма відомими тоді засобами графічного зображення.

Обдарований від природи, хлопчина рано відчув тягу до малювання. Ще змалку, крейда і вуглинка, були для нього неабиякою радістю. Все ними малює: стіни, лави, хату, двір. Якось прийшла сестра Катерина з панщини і не впізнала своєї господи: візерунками розмальовані стіни, долівка і навіть призьба. Хлопець любив зображувати птахів, звірів, людей.

Шевченко ніби був створений для того, щоб виразити словом і фарбами усю красу навколишнього світу. Тривалий час він жив поза межами України, та марив нею, згадував рідну Черкащину, Київщину.

Митець не компонував свої пейзажі, а змальовував краєвиди, які бачив перед собою. Саме тому в його робочих альбомах ми знайдемо багато начерків гілок дерева, бур'янів, хат, церков.

За тематикою пейзажні малюнки Шевченка 1843 – 1847 рр. можна поділити на дві групи: малюнки, на яких зображено сільські краєвиди і пейзажі та історичні і архітектурні пам'ятки. Малюнки здебільшого розповідають нам про убоге життя Шевченкової родини, всього покріпаченого українського села ("Удовина хата", "Селянське подвір'я", "На околиці", "Хата біля річки", "Хата над ставком"). Чарівна природа малюнків є контрастом до важких соціальних умов життя народу. Особливо улюблені пейзажні мотиви Шевченка – зображення мальовничих околиць та куточків сіл, містечок, берегів, тихих степових річок, ставків, урочищ ("Повінь", "Комора в Потоках", "Андруші", "Урочище Стінка", "Хутір на Україні", "У Вюнищі", "В Решетилівці"). Ці твори сповнені справжньої поезії, в них лагідна, мрійлива українська природа знайшла свого натхненного співця. [5].

Велике місце в Шевченковому доробку належить біблійній тематиці. Скільки потаємного змісту, філософських роздумів може прийти на думку, вдивляючись в сюжети картин "Свята родина", "Розп'яття", "Смерть Марії", "Апостол Петро". Роботи Шевченка на біблійну тематику завж­ди спрямовані на утвердження християнської ідеї в Україні.

1851 року Шевченко створив композицію "Апостол Петро". Тут апостола зображено на повний зріст на тлі похмурого неба, за його спиною — будівлі Рима, де його було схоплено. Він стоїть з піднятою догори головою і розведеними руками. Обличчя спо­кійне, сповнене гідності і навіть урочистості. І обличчя, і розведені руки, і вся постать апостола Петра ніби промовляють: "Прости, Господи, і прийми, я зробив усе, що міг".

На землі лежить хрест, молоток і цвяхи, за спиною чекають ка­ти. Апостол Петро читає останню молитву.

Шевченкові був близький образ апостола Петра своєю відданістю християнській вірі і готовністю іти за неї на смерть.

Апостол Петро здавна був шанований в Україні. 12 липня відзначається день цього святого. В Україні він символізує початок жнив. Апостола Петра вважають покровителем урожаю, сторожем поля. Про нього складено колядки, пісні, приказки і прислів'я:

Від Петра — красне літо.

На Петра жаркий день — на теплу осінь.

Дощ на Петра — весь сінокіс буде мокрий.

Соловей співає до Петра.

Кожен те знає, що святий Петро колоски підпалює.



Таким чином, ми ще і ще раз зримо відчуваємо велич і багатогранність таланту Шевченка, ще раз переконуємося, що завдяки великій праці він зумів передати у живописних творах свою палку любов до народу України, і тривогу за її долю. Слід відмітити багато спільного у живописних і поетичних творах автора, але й відзначити те, що ці види мистецтва відрізняє. Якщо поетичне слово, максимально насичене змістом і асоціативними зв'язками, будить уяву читача, який уже сам домальовує сцену, події, то у живописному полотні схоплено лише один якийсь момент, застиглу дію. Та глядач домислює, розширює видноколи полотна.

Доробок Шевченка - величезне досягнення всієї української художньої культури. Шевченко визначив напрями розвитку літератури й образотворчого мистецтва України на шляхах гуманізму, народності, боротьби за кращу долю людей. [1

Тарас Григорович відомий у світі в першу чергу як митець слова, однак це аж ніяк не забирає його слави, як художника. Він був справжнім творцем Української землі. Пам’ятаймо про це!
СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

  1. Шевченко у розповідях сучасників. Харків «Прапор» 2004

  2. Шевченко Т. Усі твори в одному томі. – К.: Ірпінь. – 2007

  3. П. Загайко Полтавські дороги Кобзаря. – Полтава. – 1999

  4. Губарець В.В., Падалка І.А. Світ, який не повинен загинути. Людина і довкілля: сучасний аспект. – К:. «Техніка». – 2009

  5. І.Д. Назаренко Суспільно-політичні, філософські, естетичні та атеїстичні погляди Т.Г.Шевченка. Державне видавництво художньої літератури. – К.: - 1964

  6. Нарис історії філософії на Україні. Наукова думка – 1996


СКОВОРОДА УЧИВ ТАК, ЯК ЖИВ, А ЖИВ ТАК, ЯК УЧИВ
Косенко Оксана, учениця 11 класу Бердянського НВК

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Котенко Л. С., вчитель історії та правознавства
Для чого живе людина? Який же слід повинна залишити вона на Землі?

Франсуа Маріак сказав: «Життя більшості людей – мертва дорога, що веде в нікуди». Але ж буває життя людини схоже на спалах, який світить багатьом-багатьом поколінням. Таким саме і було життя Г.С. Сковороди.

У різні часи інтерес до мислителя був різний. Його життєпис складали письменники, історики, філософи, а «осібно від них із розрізнених переказів і легенд творила привабливий образ багатюща поетична уява народу» [4, с.153 ].

Поет-академік Павло Тичина сказав про Григорія Сковороду як філософа, педагога й письменника: «Великий наш філософ щедру залишив нам спадщину по собі: обсягом широку, змістовністю глибоку і щодо світогляду свого – чисту та моральну… Потоки творчого мислення Сковороди такі були потужні, що вони спадаючи із верховин у долину, ламали на своїм путі усі колючки й бур’ян» [3, с.163].

Не один раз життя відкривало перед філософом заманливі перспективи… Він міг одержати державні посади чи здобути багатство під час перебування у придворній капелі. Та Сковорода відкидав цю можливість, щоб продовжити освіту.

Коли Харківський губернатор Щербинін пропонував: «Чесний чоловіче! Чому ти не візьмеш собі якогось певного стану?» У відповідь – сковородинівське: «Шановний пане! Світ подібний до театру. Я довго міркував про це і після великого випробування себе. побачив, що не можу представляти в театрі світу жодної особи вдало, крім низької, простої, безтурботної, самотньої. Я обрав собі цю роль – і задоволений» [5, с.257].

У свої двадцять років Сковорода зміг зрозуміти, що є скарби значно цінніші за посади та маєтки – це скарби духу, перед якими принади придворного світу виглядають суєтою суєт. Мабуть, уже тоді пробудилась в Сковороді та виняткова внутрішня сила, що допомогла йому все життя залишатися незалежним і жодного разу не зрадити самого себе, а наприкінці шляху виголосити пророчі слова: «Світ ловив мене, та не піймав» [4, с. 179].

Сковорода цікавиться насамперед етичною проблематикою. І саме з цих питань відповідь він знайшов у богослов’ї.

Звідки береться добро? Від бога. Якщо так, то повинен існувати критерій добра, незалежний від цього бога, бо інакше люди не можуть позитивно оцінювати його вчинки.

Може, джерело добра у природі? Тоді чому, як учить церква, людині треба долати власну натуру, щоб творити добро? Значить зло у природі? Людину глибокого розуму і мужнього духу, якою був Сковорода, привели ці роздуми до висновку, що «людина – центр світової битви добра зі злом». Цим стверджується прекрасна роль людини як найголовнішої святині у храмі буття , як єдиної в світі прометеївської сили, що здатна ,, подолати хаос темряви на шляху до сонячної гармонії щастя , добра і краси [7, с234]. На прикладі Епікура Сковорода формулює найоригінальніший постулат свого світорозуміння : до життя не можна підходити , як до чогось готового , повністю заданого зовнішніми обставинами. Його треба будувати на філософських засадах . Через філософію « треба досягти не просто істини буття, а буття в істині» [3,с.175 ]. Це і є, на мою думку, головним його поглядом, що відрізняє Сковороду від філософів того часу.

Ніби гортаючи чисті сторінки книги свого майбутнього життя, філософ вирішує заповнити їх інакше, ніж диктують зовнішні обставини. Колись він залишив Петербург, потім – академію, щоб жити в істині. «Якщо серце, - пише філософ, - може таємно говорити, можна йому таємно і сміятися» [5, 273]. І Сковорода сміється над світом соціального зла, що намагається зловити його, але не може схопити різнобічну постать філософа. Та не легкою була для Сковороди ця боротьба зі світом, позбавленим щастя. Через багато випробовувань пройшов він, часто радість «пізнаних смислів буде обертатись іронією, сарказмом, трагедією» [ 2, 713] Людина – це не тільки м’ясо і кістки - це цілий світ, безконечний, хоч і маленький, порівняно із всесвітом. І цей мікрокосм власною міркою міряє все: камінь і небо, воду і сонце. Сковорода був самітником у кращому розумінні цього слова. Безперечно - це було усамітнення од лихого і жорстокого світу ХVІІІ століття, від титулованих і пихатих, але не від принижених і пригноблених. Але я переконуюсь, що самотність Сковороди не була ущемленою, варто послухати його самого, як він навчає свого молодшого друга Ковалинського: «Ти уникаєш юрби? Додержуй міри і в цьому. Хіба не дурень той, хто уникає людей так, що зовсім ні з ким ніколи не говорить? Дивися, з ким ти говориш, з ким маєш справу…» [7, с.249].

Як мені припали до душі слова філософа: «На майбутнє ми надіємося, сучасним нехтуємо: ми прагнемо до того, чого не маємо, нехтуємо тим, що є, ніби те, що минає, може повернутись назад або напевно мусить здійснитись сподіване [7, с.249].

Ось саме в такі зоряні хвилини Сковорода написав вірш, який так багато говорить про його душевні муки:

«Час життя дорогоцінний,

Ми ж тебе не бережем!

Ми ж тебе, мов порох тлінний,

Розсипаєм навзаєм!» [ 6, с.211 ].

А ось ще такі рядки:

«Не братайся з тими, хто все зло ховає,

Жий у дружбі з добрим – добрий серце має,

Не вганяй за вітром, як ті вітрогони.

Хай в тобі панують розуму закони» [6, с.218].

Людина живе тільки тоді, коли розум наш, полюбивши правду, любить «одшукувати доріжки її, і «зустрівши око її, радується і веселиться її світом, котрий ніколи не заходить» [2, 715 ].

Сковорода був сином свого часу, та він не йшов на Голгофу, долаючи сотні верст по чужих країнах, знаходячи істину у боротьбі думок. Йому близькі скромність і невибагливість людини, яка в останній період життя звела свою і до того мізерну власність до кількох речей: флейта, книжка, костур, сакви – і мандрувала з ними дорогами Слобожанщини.

У мене постійно виникає питання: чому філософ не хотів широкого розповсюдження своїх творів? Боявся, що стане відомим його вільнодумство?

А ось і відповідь: Сковорода не надавав серйозного значення письмовим засобам пропаганди своїх ідей. Адже в цей час більшість народу була неписьменна. Що ж до письменних верств населення, то тут Сковорода побоювався невірного судження своєї символічної мови. Але він бажав, щоб його філософські і богословські погляди ширилися серед суспільства, бо справді казав людям нове слово, яке по-новому повинно будувати їх життя.

Читаючи його твори, я все більше переконуюсь, що Сковорода і живим словом, і своїми листами до друзів, і рукописними творами, а ще більше – своїм власним прикладом, вносив у життя людей свої думки, свою філософію.

Він учив так, як жив, а жив так, як учив. Твори філософа не могли тоді бути надруковані через цензурні перепони. Але, так як у нього багато друзів і шанувальників серед усіх станів тодішнього суспільства, то його твори досить широко розповсюджувалися в апокрифах (списках).

Він став сином не лише своєї доби, а й зумів зазирнути в майбутнє. Осмислити сенс буття. Коли міг втішатися любов’ю й пошаною скрізь, куди не приходив, душа його страждала від відчуття, що її піднімає подих вітру і жене вихор.

Філософ обрав собі роль незалежного, щоб бути мудрим і безтурботним, залишаючись «простим» і «низьким», щоб зберегти свободу, залишаючись сином свого народу.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ


  1. Грицай М.С., Микитась В.Л., Шолом Ф. Я. Давня українська література.-К.: Вища школа, 1978. – 367 с.

  2. Довідник з історії України (А-Я): Посібн. для серед. заганоосв. навч. закл./ За заг. ред І.Підкови, Р. Шуста. – 2-ге вид., доопр. і доповн. – К.: Генеза, 2001. - 1136 с.

  3. Драч І., Кримський С.Б., Попович М.В. – К.: «Молодь», 1984. -212 с.

  4. Новий довідник: Українська мова та література. Сковорода 1722- 1794 рр. – К.: ТОВ «Казка», 2005, - 605с.

  5. Сковорода Г. Літературні твори. – К.: Вид-во «Наукова думка», 1972. – 434 с.

  6. Сковорода Г.С. Розмова про істинне щастя/ - Пер. укр. мовою. В.О. Шевчука. – Х.: Прапор, 2002. – 271 с


СПАСО-ПРЕОБРАЖЕНСЬКА ЦЕРКВА МІСТА НІЖИНА

ЧЕРЕЗ ПРИЗМУ ІСТОРІЇ
Костюченко Ангеліна, учениця ІІ курсу історико-правознавчого класу Ніжинського міського ліцею Ніжинської міської ради при НДУ імені Миколи Гоголя Чернігівської області

Керівник: Клунко Р. Ю., керівник історико-краєзнавчого гуртка ОКПНЗ

«Чернігівська МАН учнівської молоді»
Чернігівщина. Придесення. Сіверський край… Чимало назв успадкувала наша мала батьківщина, і кожна з них відбиває її особливість і неповторність. Чернігівщина – це Полісся з голубими озерами і дрімучими борами, це замріяна Десна і безкраї заливні луки, яких більше ніде немає в Україні.

Чернігівщину називають землею храмів, духовних святинь православ'я. Християнська церква протягом більш ніж тисячі років формувала світогляд, характер українського народу. Майже 50 його поколінь жило в різних епохах - від княжих часів до радянської влади, і всі ці десять століть християнська релігія залишалась джерелом духовності нашого народу. Головним осередком, центром духовності була церква. Майже кожне село, не кажучи про міста, мало свій храм, святе місце для молитов, тут після народження хрестили людину, звідси проводжали її в останній шлях. І на сьогоднішній день Чернігівщина залишається невичерпним джерелом духовності, яке дарує силу і наснагу всім бажаючим.

Не одне тисячоліття й Ніжинську землю церкви оберігали від духовного злидарства. Як би ви не стали у центрі Ніжина, куди б не глянули – церква. Звичайний у всіх відношеннях районний центр, за кільністю православних церков на душу населення або з розрахунку на площу населеного пункту є унікальним – має 24 храми.

Пам’ятки церковної архітектури Ніжина доби козацького бароко (ХVІІ–ХVІІІ ст.) вражають своєю різноманітністю та вишуканістю форм. Спасо-Преображенська церква є однією з дорогоцінних духовних перлин нашого рідного міста. На жаль, він був спаплюжений за роки комуністично-атеїстичного режиму, перетворений на руїну та смітник. Цей храм все ж таки витримав натиск лихої долі і зберігся до нашого часу.

Перші відомості про ніжинську Спасо-Преображенську церкву відносяться до середини ХVІІ століття. У 1625 році польський король Сигізмунд ІІІ, приєднавши до своїх володінь Чернігово-Сіверські землі, будує на місці старого Ніжинського городища міцну дерев’яну фортецю. Так на лівому березі річки Остер виникають укріплений дерев’яними стінами “Замок” та обнесене високим земляним валом “Старе Місто”. Невдовзі оселі ніжинців та міські квартали з’явилися й на правому березі Остра: там виникає “Нове Місто”. Його населяли переважно місцеві козаки, які за часів національно-визвольного повстання, утворили “Новомескую” сотню Ніжинського полку. Саме тоді, в середині ХVІІ століття, і з’явилася в “Новому Місті” дерев’яна церква. Ці перекази підтверджуються і документальними джерелами. Так, тривалий час у церкві зберігалася книга “Огородок Пресвятої Богородиці” з повчальними духовними текстами, на яких містилася приписка від руки: “Року Божого 1673 отменил раб Божий Ларион Верхоглаз и надал на церков Божую Новомескую”. Отже, у той час храм, звичайно дерев’яний, вже існував і активно діяв.

У середині ХVІІІ століття парафіяни Спасо-Преображенського храму вирішили побудувати на місці старої дерев’яної нову муровану церкву. Її фундамент заклали поруч зі старою церковною будівлею. Та коли збудували новий храм, то на місці вівтаря попереднього спорудили невеличку дерев’яну капличку. 1782 року її на власні очі бачив та описав відомий дослідник О.Шафонський, автор «Черниговского наместничества топографического описания».

Впродовж 1853 - 1857 рр. із західного боку храму прибудували теплу церкву з високою Триярусною дзвіницею. Храм було розширено ще двома престолами. Тоді ж було змінено і зовнішній вигляд храму: стрункі барокові верхи замінили класичними напівсферичними. Усі ці роботи проводилися коштом відомого у Ніжині мецената і благодійника, купця 2-ої гільдії Михайла Степановича Біди.

У народі Спасо-Преображенську церкву прозвали «Тарасовою». 17 травня 1861 року на подвір'ї цього храму зупинилася похоронна процесія, що проводжала в останню дорогу Тараса Шевченка. Тут була відправлена велилюдна Панахида, за Кобзарем.

Жалобну процесію, що супроводжувала труну біля міської застави урочисто зустріли представники міської інтелегенції, ремісники з розгорнутими цеховими прапорами й хоругвами, студенти ніжинського ліцею, та гімназисти. Колісницю з труною провезли Московською вулицею та завезли за огорожу Спасо-Преображенської церкви. Після панахиди, яку відправили соборно ніжинські священники на чолі з протоіреєм Федором Бордоносом, студенти прикріпили до віка труни вінки й квіти. Церковна процесія супроводжувала труну з тілом Кобзаря через усе місто по Гоголівській та Київській (тепер вулиця Шевченка) вулицям до самої застави на Київському виїзді.

Підсумовуючи вище сказане, можна стверджувати, що Спасо-Преображенська церква є визначною памяткою архітектури нашого краю, має насичену історію. Але це, звичайно, загальновідомі відомості з історії церкви. Дуже багато інформації залишилося поза увагою. Безпосередньо, її можна знайти у Державному архіві Чернігівської області. На жаль, багато документів, які зберігалися у Ніжинському відділі, були перевезені до Чернігівського державного архіву. У Ніжині стосовно церков залишилися справи лише 1920-х років. Спираючись на них, ми намагалися дослідити історію Спасо-Преображенської церкви в 20-х роках ХХ століття.

1   ...   14   15   16   17   18   19   20   21   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка