Г. С. Сковороди



Сторінка19/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   44

Природа як об'єкт знання і пізнання
Кочеткова Уляна, учениця 10 класу

Харківської ЗОШ І-ІІІ ступенів №2 Харківської міської ради Харківської області

Керівники: Сахно А.Б., керівник гуртків, методист КЗ «Харківська обласна станція юних туристів», Рудюк Н.О., вчитель історії та правознавства
Процес пізнання є про­цесом взаємодії людини, соціальних груп, колективів, су­спільства, людства в цілому (тобто суб'єкта пізнання) з тією частиною природи, яка вже охоплена людською діяльністю і пізнанням, тобто з об'єктом пізнання. Адже знання — це зв'язок між природою, людським духом і практичною діяльністю людини. Саме в цьому значенні природа є сукупним об'єктом людського пізнання. Виходячи з того, що природа зумовлює існування людини та суспільства, ви­являється внутрішня об'єктивна закономірність природних речей і явищ соціальної дійсності. Ми часто-густо вживаємо в повсякденному житті такі поняття, як природа держави, природа пізнання, природа світла, природа естетичного та багато інших. І природа в цьому розумінні є предметом пізнання людиною та наслідування нею. Людина може впли­вати на природу, змінюючи її відповідно до своїх потреб та інтересів, тільки пізнаючи її явища, зв'язки, процеси та за­кономірності. І чим краще людина знає закони природи, тим ефективнішою стає її перетворююча діяльність.

Ще в давнину почали накопичуватися знання про приро­ду. Безпосередньо пов'язана з природою міфологічна та ре­лігійна свідомість як духовно-практичне освоєння світу, тоб­то міфологічні уявлення, позанаукові знання (наприклад магія), релігійні догмати тощо. Під час практичної, передусім трудової діяльності (згадаймо мисливство, рибальство, зби­ральництво, землеробство тощо), почали поступово форму­ватися й уривчасті, фрагментарні знання про природу. З практичних потреб людства виникли, наприклад, геометрія, астрономія та інші знання.

 Як результат повсякденних спостережень, досвіду, який набувався під час цих спостережень, знання дбайливо збері­галися, накопичувалися й передавалися від покоління до покоління. Пізніше, з виникненням релігії, набуті знання зберігалися жерцями, які використовували їх як для орга­нізації різних робіт (землеробських, будівельних, іригацій­них та ін.), тобто із суспільною метою, так і для підтримки свого авторитету та могутності, отже, з особистою метою.

 Але лише філософія почала систематизувати знання, за­стосовувати їх для формування цілісної картини світу. Адже філософія як духовно-теоретичне освоєння світу пов'язана з осмисленням природи, взаємозв'язку природи і людини. Філософія власне виникає як натурфілософія (філософія природи), адже всі мислителі античності були водночас і при­рододослідниками. Сама філософія впродовж майже двох тисячоліть розвивалась як єдиний комплекс знань про приро­ду. За цей час мислителі висунули багато геніальних здогадів, хоча було в її історії і чимало фантастичних припущень.

 І лише з XVII ст. науки про природу починають виокрем­люватися з натурфілософії, утворюють самостійні напрями природознавства, тобто формується сучасна багатогалузева наука, систематизуються накопичені знання, бо лише знан­ня, зведені в систему, за І. Кантом, є наукою.

Назвемо деякі найважливіші наукові відкриття, що стали епохальними в розвитку світової науки: теорія М. Коперника; переворот у хімії, зроблений кисневою теорією А. Лавуазьє; докорінна зміна поглядів біології у другій половині XIX ст. у зв'язку з появою вчення Ч. Дарвіна; революція в природо­знавстві на рубежі XIX і XX ст., яка почалася з вивчення фізикою атома, та багато інших. Сьогодні наука проникає як "у ширину" — у мегасвіт, так і "вглиб" — у мікросвіт, про­довжуючи вивчати таємниці нашого макросвіту.

 Проте людина не лише вивчала природу, а й наслідувала їй. Ще античний мислитель Демокріт висловив думку, що культура є своєрідним продовженням природи, що навіть пра­ця є наслідуванням діяльності тварин, птахів та ін. Ми є учня­ми павука у ткацькому та кравецькому мистецтві, учнями ластівки в побудові житла й учнями співучих птахів, лебедя й солов'я, у співах, вважав Демокріт.

 Попри перебільшення ролі запозичень у природи в про­цесі діяльності, можна стверджувати, що у птахів людина перейняла таємницю польоту, у тварин, спостерігаючи за їхніми звичками, вчилась обережності, маскування, уміння будувати своє помешкання, влаштовувати засідки тощо. Людина з прадавніх часів почала розуміти, що саме природа є найбільшим майстром, тому, вивчаючи її, вона зробила ба­гато відкриттів і винаходів, які відтворювали майстерність природи.

У наш час створена навіть спеціальна галузь виробницт­ва — біотехнологія, в якій виробничі процеси відтворюють явища, характерні для живих організмів. Виникла нова пер­спективна наука — біоніка, метою якої є розв'язання техніч­них завдань шляхом дослідження й моделювання особливо­стей і властивостей живої природи (наприклад, локатора ле­тючих мишей, гідролокатора та особливостей будови тіла дельфінів тощо). Специфічною галуззю біоніки є нейробіоні-ка,основи якої стали передумовою розробок штучного інте­лекту.

 Протягом багатьох століть людина прагнула сконструю­вати істоту, подібну до неї самої, тобто робота. І сьогодні ми вже маємо роботів, які наближаються (а може, й перевершу­ють?) за своїми можливостями до людини не лише у сфері формалізованого мислення (рахування, гра в шахи, самопрограмування, мовні переклади), а й у сфері творчості, у літе­ратурі та мистецтві, а також у сфері емоційного життя лю­дини. Але всі ці успіхи поки що є досить скромними порівня­но з винахідливістю природи.

Не варто забувати й того, що природа є джерелом цілю­щих засобів. Люди здавна зналися на травах, уміли лікува­ти ними різні хвороби, передавали ці знання від покоління до покоління. Адже лікарські рослини дійсно мають вели­чезну силу, дозоване вживання їх є цілющим для організму (на відміну від хімічних, фармакологічних засобів). Багато з цих знань були втрачені, особливо це характерно для євро­пейської медицини. Останнім часом природні лікувальні за­соби набувають значного поширення у профілактичній і ліку­вальній медицині.

 Важливе значення має природа й для психічного здоро­в'я людини: давно вже відомо, що де б людина не жила, її все одно "тягне" в рідні місця, туди, де вона народилася і виросла, де минули її дитинство та юність. Існує навіть своє­рідна хвороба — ностальгія, тобто туга за Батьківщиною. Втрачаючи Батьківщину або ж розлучаючись із нею, люди­на починає переживати відсутність рідних пейзажів, лісів, озер чи гір, степу, з якими вона зріднилася.

Природа завжди була для людей не лише вчителем муд­рості, а й простоти та доброти. На думку багатьох видатних людей, яку поділяє, мабуть, кожен із нас, спілкування з при­родою робить нас добрішими й кращими. Адже саме спілку­вання з нею, навіть її просте сприйняття, дає нам радість, бо вона є невичерпним джерелом краси, не залишає байдужи­ми навіть найчерствіших людей. Сама краса сприймається як гармонія, стосовно живої природи вона є виразом біологіч­ної доцільності, "почуттям міри", як говорили ще в давнину.

 Тому багато видатних мислителів, письменників і поетів, художників, композиторів і зодчих втілювали і втілюють у своїх творах чарівну красу природи. Згадаймо твори видат­них українських митців, геніїв світової культури. Коли ж ми бачимо результати нашої "перетворюючої діяльності" чи так званого спілкування з природою, тобто фрагменти "дру­гої природи", спотвореної звалищами відходів, зі знищени­ми лісами, зеленими від водоростей водоймами тощо, — ми починаємо розуміти потворність людської діяльності.

 Досконалі рухи й форми, дивовижні барви, чудові зву­ки — таким є світ природи. І треба лише сприймати їх, відчу­вати, відкривати до них душу, адже природа формує наш ду­ховний світ, передусім світ емоцій, почуттів. Звідси — не­повторність мистецтва, естетичної свідомості — воно, на відміну від науки, є чуттєвим відображенням природи, образним її аналогом (хоча при цьому варто наголосити, що мова йде про справжнє мистецтво, а не про його різноманітні сурогати, досить популярні й "модні" сьогодні у всьому світі). Тут постає одвічна проблема співвідношення науки і ми­стецтва як засобів пізнання й відображення природи, як форм суспільної свідомості. Підкреслюючи активну роль людини-творця у створенні художніх творів, Й.-В. Гете протестував проти простого наслідування природи. Зв'язок з людиною, вираження природи через людину є головним у трактуванні мистецтва багатьма мислителями. Отже, лише в єдності на­уки і мистецтва, гармонії істини й краси — сутність сприй­няття, розуміння й відображення природи.
ЕКОЛОГІЯ, МОРАЛЬ, СУСПІЛЬСТВО
Кравченко Дарія, учениця 11 класу Вільшанської ЗОШ I-III ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К. О., вчитель української мови
Не кожне село має такі унікальні місця, яким у Вільшані є Виполоч. У мальовничому куточку прямо з-під землі б`ють ключі джерельної води. Влітку вода надзвичайно холодна і дарує свою прохолоду всьому, що її оточує. Взимку, навпаки, вода джерельна стає теплішою. Навесні вона утопає в п’янкому запасі акацій, які своїм старим корінням укріплюють береги, а влітку спів солов`я розливається навкруги, запрошуючи перехожого освіжитися студеною водою. Тут люблять відпочивати і дорослі, і діти. Вперше про джерело згадує поетеса Ганна Гайворонська, наша землячка, член Спілки письменників України, у своєму вірші «Родинне», розповідаючи історію кохання свої бабусі, що жила поблизу Виполочі. Але через 9 років у драматичній п’єсі «Булава» прозвучав крик про порятунок джерела:

Казали люди,

Як дощу нема

І землю обпікають суховії,

То час в джерельних отворах міліє.

Не диха джерело-

Не бачить око небесне,

Що відбувається на цій землі.

Бо мити золото і мити джерело –

Одне і теж

Життя не має меж.

Коли з ядра землі тече потік

Вогненний,

То це земне знамено.

То – кров Землі,

Її космічна сила.

Вона і живить цей люд безсилий,

Бо що таке людина без води?

Сухий листок,опалий з древа часу.

Водичку так любити треба і відчувати,

Немов дитину,

Сповиту у прозорі пелюшки,

На гойдалці небесної ріки.

В моїм селі Вільшана теж було

Прозоре джерело.

З-під кручі біле лебедя крило пливло.

Прозора крейдяна вода,

Мов молоко,

Жива й холодна.

І взимку кригою не бралась.

Таке було розумне джерело

В селі Вільшана,

Виполоччю звалось.

До нього прати з праником ходили

Ще наші бабусі й прабабці,

І я цілющу воду ту пила

Іще малою.

Заклякло джерело те під горою

Засипали сміттям смердючим,

Не тіпнулось,не кліпнуло-

Завмерло пташа мале

В кубельці джерела,

Мов зародок, у всесвіті-яйці.

Смердить тепер від того джерела.

Тікають люди із села.

І діти хворіють.

Життя святий огром заклято.

Воно гниє убитим джерелом.

Ось що воно.

Почати треба з Виполочі,

З рідного села. піти до джерела

Й очистити від бруду.

І знято гріх цей буде з односельців.

Як набат прозвучали слова поетеси Ганни Гайворонської. У драматичній п’єсі «Булава» вона піднімає питання порятунку людства і України. Головна героїня п’єси Галя намагається знайти Булаву, бо вважає, що тільки вона може врятувати народ. Галя йде до джерела, і що вона бачить:

Ось Виполоч,

І скільки бруду й непотребу лишають люди по собі.

О земле, нене!

Народжуєш, аби жило це плем’я людське.,

Вони ж, як божевільні в криницю сонця плюють.

Самі від того мруть.

Одного разу їй являється старезна сива Мудрість, яка дає пораду:

Всі двадцять п’ять земель чи областей,

Від сходу і до заходу повинна пішки ти пройти

По колу сонця…

І двадцять п’ять осліплених джерел,

Які є Божими очима ,

Очисти руками чистими,

Совістю своєю…

І кожного водою цілющою, святою,

З долонь ти напої.

З усіх джерел, оживлених тобою

У п’єсі прозвучав заклик до дії, до очищення душ, джерел, праматері землі. І головне, що цей заклик почули! І закипіла важка, але така потрібна робота.

Учні нашої школи звернулися до всіх жителів села Вільшана з проханням

допомогти відновити Виполоч, бо це вона виділила із свого середовища людину, допомогла стати мудрою, сильною. І ми, люди, повинні бути добрими, вдячними і розумними по відношенню до матінки-природи. Життя зародилось у воді. Без води воно неможливе. Водойми – це вода, необхідна для існування людини. Ми те, що ми їмо. Здоров’я людини прямо залежить від якості води, яку вона споживає. А від чого залежить якість води? Відповідь знають усі – від самої людини. Так у чому ж справа? Хто не бажає собі здоров’я і довголіття?

Рішення просте і кожному під силу. Оздоровивши наші блакитні багатства, протерши очі земні, ми самі станемо багатшими і здоровішими. Ми закликали жителів села Вільшана підтримати ініціативу ПСП «Вільшанське» почати роботу з благоустрою території джерела. Були вичищені джерела, вивезене сміття, частоколом укріплені береги, зроблені місточки – переходи з одного берега на другий, створена купіль. 19 січня 2013 року на березі Виполочі зібралися майже всі жителі села Вільшана. Після святкової служби джерело було освячене, а всі бажаючі мали можливість зануритись в джерельні води Виполочі, омити тіло і зцілити душу.

Головна героїня п’єси знайшла Булаву, вона довела, що лише силою великої віри, любові, праведності можливо змінити цей світ, зробити щасливою нашу неньку - Україну і людей, які на ній живуть. Ми отримали оновлене джерело, окропилися його цілющою водою, душа землі очистилась, а разом із нею і наша.

Я вважаю, що ми повинні цінувати і любити нашу природу, допомагати її відновлювати, а не нищити. Адже людина і природа це єдине ціле. І від того, як ми будемо відноситись до неї, так вона буде нам віддячувати. Тож ми повинні усвідомлювати, що своїми руками ми відновлюємо навколишню красу або сприяємо її знищенню.

«ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ В.І. ВЕРНАДСЬКОГО»
Кравченко Тетяна, учениця 11 класу

Білоцерківського колегіуму Білоцерківської міської ради Київської області

Керівник: Талашова Т.Г., вчитель історії та правознавства
Вернадському в історії світової і вітчизняної науки належить особливе місце тому, що він поєднав у собі талант мислителя з екстрасенсорними здібностями ясновидця,ґрунтовність природничо-наукового аналізу з філософською рефлексією Всесвіту.

Він був першим президентом Української Академії наук (1918-1945), директором Радієвого інституту АН СРСР, першої в світі біохімічної лабораторії, головою Комісії з вивчення продуктивних сил Росії. За філософським світоглядом він був позитивістом,відстоював принципи філософського плюралізму. Він захищав свободу наукових досліджень, вільний обмін науковою інформацією, співпрацю вчених усіх країн. Традицією наукової школи В.І. Вернадського є новаторство, її головною метою – пошук істини на благо людини і людства.

У 1897 році Вернадський захищає докторську дисертацію «Явища ковзання кристалічної речовини» і незабаром він стає професором Московського Університету. З 1906 по 1918 рік виходять у світ частини його фундаментальної праці. З цієї пори починається розквіт його творчості.

У 1917 у зв`язку з поганим здоров`ям, він виїжджає на Україну, де активно бере участь у створенні Української Академії Наук і обирається її президентом. Повернувшись в 1926 році на Батьківщину, він публікує свою знамениту монографію «Біосфера».

Праці Вернадського залишаються, і до цього дня активно вливаються у потік сучасної наукової думки.За В.Вернадським, існують кілька етапів виникнення і розвитку ноосфери.

З початку 20-х років філософські інтереси Вернадського піднімаються на якісно новий щабель, все частіше звертається до мислителів Сходу. Головним чином Індії та Китаю.

Філософія завжди заснована на розумі й тісно пов`язана з особистістю, при чому типи особистостей завжди відповідають різним типам філософії. Особистість невіддільна від філософського міркування, а розум не може дати тої міри, щоб охопити особистість. Філософія ніколи не вирішує загадки Світу, вона їх шукає. Наука виросла з філософії тисячоліття тому.

ХІХ століття і особливо ХХ століття докорінно змінили релігійну та філософську структуру всього людства і створили міцний ґрунт для єдиної вселенської науки, що охопила все людство, давши йому наукову єдність.

На думку Вернадського філософії можна і потрібно вчитися, але не можна за допомогою тільки вчення зробитися філософом, тому що основною рисою філософії є внутрішня, щира робота, роздуми спрямовані на реальність, нас у середовищі. Критерію ясного і визначеного для цього немає і бути не може.

Наука не від`ємна від філософії і не може розвиватися в її відсутність. Філософ приймає слово, яке визначає природне тіло, тільки як поняття і робить з нього всі висновки, які логічно випливають з такого аналізу. Вчений має бути в курсі філософської роботи, але не повинен забувати про її неповноту і недостатньої точності визначення природних тіл в області, що підлягає її віддання. Він завжди повинен вносити у висновки філософа поправки, враховуючи відміну реальних природних тіл, які ним вивчаються, від понять про них, з якими працює філософ.

Ця критична, вікова робота філософської думки справила величезний вплив на наукову думку, але вона по суті відтворює тільки невелику частину наукового знання.

За рекомендаціями В. Вернадського в 1915 році Президія Російської Академії Наук прийняла рішення про створення Комісії з природничих сил Росії (КЕПС).

Вчення В. Вернадського про біосферу та формування ним біосферного мислення було не тільки відповіддю на реальний виклик сучасності, а й новим підходом до осмислення об`єктивної необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою, створення «цивілізованого культурного людства».

Значну увагу В. Вернадський приділяв дослідженням різних філософських і методологічних проблем: логіки дослідної науки, співвідношення емпіричного та раціонального науковому пізнанні, етики наукової творчості, взаємозв`язку філософії і природознавства.

Вчений важливого значення надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання. Противник будь-якого насильства Вернадський виступав за розвиток демократії ,свобод і постійно наголошував, що неможна вести боротьбу в ім`я самої боротьби.

Вернадський українець за походженням, завжди усвідомлював свою належність до народу, підтримував постійні зв`язки з ними. Він також виступав за збереження української культури та народної самобутності.

Філософська думка Вернадського часто випереджала розвиток його наукової думки у галузі природознавства. Тому, якщо порівнювати ранні та пізні роботи вченого, можна помітити не лише різні відтінки, але іноді й відмінність у трактуванні тих чи інших філософських, соціальних та інших питань. Зв`язок природознавства і філософії в працях Володимира Івановича завжди був зв`язком глибоко творчим, призводив до нових філософських висновків і узагальнень.
ОСТАННЯ ХВИЛЯ ПРЕСЕЛЕННЯ. АКЦІЯ-51
Кравченко Юлія, учениця11 класу Павлівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Снігурівської районної ради Миколаївської області

гурток «Юні музеєзнавці» МОЦТКЕ УМ «Животоки»

Керівник: Ковтун Г. М., керівник гуртків МОЦТКЕ УМ,

вчитель української мови і літератури
Минуло 60 років від того дня, коли сотням сімей довелося покинути свої рідні домівки і помандрувати на далекий і незнайомий Південь. На долю цих людей випало багато переживань. Вони були примусово виселені з території сучасної Польщі протягом 1944-1951рр.

Понад півстоліття ці люди та їх нащадки чекають від держави «уваги». Але до цього часу ніхто так і не відреагував належним чином.

15 лютого 1951 року Москва і Варшава підписали договір про обмін ділянками державних територій. Таким чином, в межах УРСР опинився Кристинопіль (згодом перейменований на Червоноград) і поклади Львівсько-Волинського кам'яно-вугільного бассейну. Переселенню підлягали 32 тис.українців з території Нижньоустріцького району Дрогобицької області, яких передбачалося розселити в Одеській, Херсонській, Миколаївській і Сталінській областях УРСР, і 16 тис. поляків з теритотії Польщі предавала Польща. Так розчерк пера у Варшаві «подарував» тисячам людей раптову зміну місця мешкання, втрату господарства, роз'єднання родин.

Важливо зазначити, що під час примусового переселення 1951 року, близько споріднені особи (батьки і діти, брати і сестри дорослого віку) нерідко направлялися в населені пункти, розташовані за сотню і більше кілометрів один від одного, що унеможливило їхнє подальше безпосереднє спілкування. Кордон, який нині розділяє дві країни, став «кам'яною стіною» між багатьма родинами.

Широко поширеною є думка, що саме Радянський Союз і власне Й.Сталін були ініціаторами обміну в 1951році, а Польща лише виконувала волю СРСР- диктатора. Проте насправді ініціатором обміну була Польща. Про це свідчать листування між Москвою і Варшавою 1950 р., протоколи зустрічей, і з рештою, промова віце - голови ради міністрів Польської Республіки А.Завадського 25 травня 1951р.

До прихованих причин депортації без сумніву належать намагання компартійно-кадебіського режиму на ліквідацію соціальної бази українського підпілля. Справді, багато переселених та їх родичі мали прямий або частковий зв'язок з рухом опору .

«На початку 1951року, ще взимку прийшло розпорядження від совєтскої влади зробити точний перепис родин. Але в тім часі нихто не знов, для чого потрібний тутой перепис. Ми думали з мо, що знову будуть вивозити на Сибір» – згадує Бохонок Іван. Згодом прийшли агітатори, котрі демагогічними методами заманювали людей на Південь. Проте їхати ніхто не виявляв бажання.

Під час виселення насамперед ( цікавим є визначення « першого етапу», що свідчить про ототожнення свого становища зі становищем ув’язнених ), їхали групи з молодих людей без урахування їхнього бажання і сімейних обставин.

Виселені з Західної Бойківщини, понад 32 тисячі осіб з 48 сіл, потрапили не в кам'яниці мешканців Сокальщини і не в промислово розвинені райони, а в віддаленні степові села Півдня України. Як зазначає директор Державного архіву Одеської області Іван Ніточко, «переселяли в першу чергу до колгоспів, які були відстаючі».

Цей рік був дуже спекотним, дощів на Півдні майже не було. Та, як тільки почали прибувати машини з переселенцями один за одним пішли дощі. «Це нам переселенці дощ привезли. Бог над ними змилувався ,тай скропив ці землі»–стверджували місцеві жителі.

Вересень-жовтень 1951року. Ночі вже холодні, а жінки босоніж місять глину, щоб до зими помазати хати та перейти жити туди, бо наразі жили у місцевих на квартирі. Кожну суботу збиралися на толоку і допомагали один одному.

Багато і тяжко доводилося працювати. Жінки на фермі - свинарками, доярками, телятницями, а чоловіки - в кар'єрі били камінь. «Жоден з переселенців не потрапив на легку роботу – усі були каменярами в кар'єрах, доярками,свинарками» — засвідчує жителька села Павлівка Томко Ольга.

Коли ми запитали, що саме допомогло їм вижити в таких надзвичайно важких фізичних та психологічних умовах, майже всі відповідали: «Нам допомогла віра в Бога і надія на краще!».

Впродовж 20–50-х рр. XX ст. примусові виселення "соціально й політично небезпечних" осіб та народів стали складником репресивно-каральної системи СРСР. Таким чином, депортації гальмували небезпечний для радянської влади політичний та національно-культурний розвиток народів.

Тяжко переживаючи розлуку з батьківщиною, більшості виселених з часом все ж таки вдалося пристосуватися до умов українського півдня. Багато з опитаних запевняють, що якби можна було обирати місце мешкання самостійно, або якби вже після виселення ніхто не обмежував міграції і вони мали на руках документи, то їхні батьки і вони самі неодмінно поїхали б на захід України .

Подолавши всі труднощі та перешкоди, пройшовши всі дороги складного процесу, переселення і адаптації депортований народ продовжує жити.

Живе, процвітає, створює міцні сім'ї. До нашого часу співають українських пісень. Кожне Різдво, у кожну хату Вертеп несе першу зірку. Діти й онуки знають і пам'ятають історію своєї родини.

Міцні сім'ї подолали всі перешкоди, котрі ставали на їхньому шляху. Доказом цього, є золоте весілля Зінчак Степана Івановича та Зінчак Ольги Михайлівни з Павлівки, котре вони відсвяткували у 2001 році.

Слід зауважити, що майже всі переселенці стали гідними громадянами країни. Діти та онуки стають гарними вчителями, досвідченими аграріями, успішними підприємцями. Все завдяки наполегливій праці.

А працювати вони уміли, вміють й дітей навчили. Досконалої майстерності ці працьовиті люди досягли в багатьох сферах господарства.

Ремесла у селах депортованих процвітають й донині .Найбільш поширеними є вишивка та силянки. Роботи однієї з майстринь, Гринишак Марії, подорожують різними країнами світу ( США, Канада, Польща)

Результати проведеного дослідження дають змогу зробити ряд висновків:



  1. Геополітичні інтереси держав-членів антигітлерівської коаліції склались так, що уникнути депортації українців в 1951р. було нереально – в ній були зацікавлені всі сторони, за винятком самих українців.

  2. В ході депортації було повністю нівельовано принцип добровільності,

  3. Примусова депортація призвела до численних майнових втрат, а також тисяч людських жертв, що зробило значно важчою адаптацію людей на теренах УРСР.

  4. РНК УРСР не було створено дієвої програми розселення депортованих, внаслідок цього неминучою була самовільна міграція на захід.

  5. Під час переселення не було враховано думку та побажання народу.

  6. Переселення в своїй основі несло порушення всіх Міжнародних нормативно- правових норм захисту людини та її інтерсів.

Процес виселення етнічних українців з території Польщі – депортація.

Практичне значення науково-дослідницької роботи полягає у тому, що вона, на основі наукових фактів, допоможе сформувати громадську думку щодо невизначеного досі питання: «Депортація чи переселення».

Робота може бути використана у викладанні низки предметів – історія України, краєзнавства, етнографія.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка