Г. С. Сковороди



Сторінка23/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   44

фестиваль Г.С.Сковороды на слобожанщине (17.09.2013)
Лучанинова Елена, ученица 10 класса Харьковской гимназии №82 Харьковского городского совета, воспитанница кружка психологии КУ «Центр детского и юношеского творчества №4

Харьковского городского совета» Харьковской области

Руководитель: Ковригина Л.А., практический психолог КУ «Центр детского

и юношеского творчества №4 Харьковского городского совета»


Связь духовного наследия Г.С. Сковороды и духовности в современной культуре мы можем наблюдать при проведении фестивалей «Сад божественных писень», приуроченных к 300-летию со дня рождения великого философа. Культурная жизнь Слобожанщины, а именно, Харьковской области который раз, приобщая к наследию философа всех желающих чествовала Г.С. Сковороду.

Торжественное открытие фестиваля начинается с почтения памяти великого оракула в селе Сковородиновка (государственный музей его имени) и плавно перетекает на Грушевую поляну в село Бабаи.

Фестиваль «Сад божественных писень» буквально ворвался в жизнь современного общества и сразу получил поддержку всех слоев населения. Гостями фестиваля были и воспитанники ЦДЮТ №4 со своими родителями. География фестиваля оказалась очень многоликой. Это не только представители Харькова, Харьковской области и Украины, но и России, и Германии. Специальными гостями праздника стали народная артистка Украины Нина Матвиенко и общественный деятель Германии – бандурист Петр Приступов.

Самые младшие гости фестиваля, годовалые малыши, находились на руках своих родителей. Многочисленная молодежь удивила своим количеством присутствующих. А представители поздней взрослости охватили возрастной диапазон от 60 до 85 лет. Приятно, что сковородиновский фестиваль не имеет возрастных и национальных границ.

Зерна радости можно было найти на всех мастер-классах фестиваля и во всем происходящем вокруг. Песни, танцы, хороводы гармонично дополнялись горячим, душистым чаем и ароматным кулешом, которые на костре с любовью были приготовлены организаторами фестиваля. Происходящие деяния навеивали ощущение присутствия в « Городе счастья», где царит доброта и гармония, высокая культура и моральность, взаимопомощь и мудрость.

Представленные мастер – классы демонстрировали реализацию идей Г.С. Сковороды о познании себя и о сродном труде*, который приносит людям радость, делает их счастливыми.

Эти же идеи были представлены воспитанниками кружка психологии «Познай себя» ЦДЮТ №4 г.Харькова. Юные психологи поделились своим опытом распространения «сковородиновских идей».

Воплощение идей Г.С. Сковороды мы находим и в профориентационной деятельности психологов, которые помогают молодежи в поиске своего «сродного труда».

Финальная песня «Квитка-душа» в исполнении Н. Матвиенко, сопровождалась гармоничным танцем с тем же названием. Слезы радости и счастья сияли на лицах гостей и участников фестиваля. «Открывшиеся» сердца зазвучали в унисон. Казалось, что вся Вселенная откликнулась и радовалась вместе с нами на этом великолепном празднике Души!

ГЕНЕТИЧНА ПАМ’ЯТЬ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗАКАРБОВАНА НА ПОЛОТНАХ ВІРИ БАРИНОВОЇ - КУЛЕБИ
Ляшенко Станіслав, учень 9 класу, Супруненко Леся,учениця 8 класу

Хитцівської ЗОШ І-ІІ ступенів Гадяцького району

Полтавської області, члени пошукового загону «Дзвін»

Керівник: Зубко Л.В., вчитель історії


Гадяцька земля славиться іменами Лесі Українки, Михайла Драгоманова, Олени Пчілки, Панаса Мирного. Поряд з цими іменами можна з гордістю поставити ім’я художниці Віри Іванівни Баринової-Кулеби.

Вона наша землячка, гарна приятелька нашого керівника Людмили Василівни. Завдяки останній ми мали змогу познайомитися з художницею.

Творчість Заслуженого діяча мистецтв України, члена спілки художників України, професора, члена-кореспондента Академії Мистецтв України Віри Баринової-Кулеби маловідоме нашому загалу, бо творчість художниці ніхто не досліджував. Тому, сьогодні перед нами постало питання всебічного дослідження творчості нашої землячки, жительки села Красної Луки, сучасного його стану та рівня розвитку.

У червні місяці, під час спільної з Полтавським обласним центром туризму і краєзнавства учнівської молоді історико-краєзнавчої експедиції, ми зустрілися з художницею у її будинку у Красній Луці. Зустріч була дуже цікава, душевна, вона запам’ятається нам на все життя.

Ми поставили собі питання, чому український народ не зник, не розчинився в масі своїх сусідів і недругів? Що об'єднувало і тримало вкупі українців в особливо важкі моменти історії? Відповідь знайшлася проста – оригінальна і глибока культура, система знань і уявлень про себе і оточуючий світ, світогляд, який почав формуватися у глибині тисячоліть, задовго до приходу на цю землю християнства.

На основі залучення відповідного кола джерел та наукової літератури вперше узагальнено відомості про художню творчість Віри Баринової-Кулеби. До джерел відносимо полотна та їх репродукції, каталоги картин, архіви художниці і авторів роботи, особисте знайомство.

В.І. Баринова-Кулеба народилася в 1938 році в селі Римарівка Гадяцького району Полтавської області, точніше на мальовничому хуторі Кулебівщина. Потім сім’я переїхала в село Красна Лука, де пройшли її дитячі роки та роки юності. У дитинстві малювала все, що бачила: калину, ліс, сосни, хату під стріхою. Малювала вуглиною на стіні, і коли вперше розмалювала тильну сторону свіжо-вибіленої стіни хати, то дісталось їй від мами на горіхи. Пізніше мама навчила її вишивати та прясти. Проста селянська жінка читала маленькій Вірі Шевченкового „Кобзаря” прививаючи їй любов до всього українського. [2]

Далі були роки навчання в Харківському художньому училищі, Київському державному інституті образотворчого мистецтва. Її професорами були класики реалістичної академічної школи: О.Сіротенко, К.Трохименко, В.Костецький, В.Пузирков та інші.

Навчалася у творчих майстернях Академії мистецтв СРСР під керівництвом С.Григор’єва. Працює у галузі станкового живопису. Успадкувавши реалістичні традиції, виробила самобутню манеру мистецького самовираження, яскраво позначену культурно-психологічними рисами української ментальності. Наскрізною темою її творчості є селянське буття у різноманітних його проявах, твори пройняті ідеєю незнищенної генетичної пам’яті народу. У 1968 році розпочала педагогічну роботу викладачем на кафедрі живопису і композиції Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури, з 1994 – професор.

Поряд із роботою, пов’язаною з розписом картин, Віра Іванівна проводить велику громадську роботу. Вона є членом Союзу українок. На запрошення цієї організації вона неодноразово побувала зі своїми картинами за кордоном. Читала лекції з історії образотворчого мистецтва в навчальних закладах США, Китаю.

Значна кількість робіт Віри Іванівни присвячена духовності, красі та неповторності українських звичаїв та традицій. Ці звичаї свято берегла сім’я художниці. Для Віри Іванівни культ родини в житті є головним. Адже саме в сім’ї формується характер, основні моральні та матеріальні цінності. Світло родинного вогнища зігріває людину, веде її по життю, обминаючи пороги труднощів та перешкод.

Тема материнства є близькою для Віри Іванівни, образ матері асоціює в її полотнах з образом Матері Божої. З великою любов’ю Віра Іванівна розписувала разом зі своїми студентами іконостас Римарівської церкви Святої Покрови. Студенти під керівництвом свого професора продемонстрували глибоке знання законів іконопису, традицій рубльовської школи. [2]

Художниця дуже любила свою матір Ольгу, малювала її часто і в різні пори року. На стіні світлиці прямо над вхідними дверима висить портрет матері в літньому віці. Пооране зморшками обличчя, привітний усміх, що завжди зустрічав та підбадьорював в будь-який важкий час.

У своїй хаті, яку побудувала художниця зі своєю родиною в с.Красна Лука поруч із батьківською, вона намалювала ікони власною рукою. У кутку – Спаситель і Богородиця у відблисках свічки на лампадці, тут ми прослідковуємо елементи українського національного одягу, оздобленого рослинним орнаментом, які подібні до розпису скринь, настільних розписів та гончарних виробів.

Чарівною магією краси пісні, дівочих ворожінь, свічок на вінках, сповнена робота Віри Іванівни «На Івана Купала». У Красній Луці біля мосту через річку Грунь є широкі рівні луки, на яких у ніч із 6 на 7 липня всі односельчани та гості навколишніх сіл святкують апогей розквіту навколишньої природи – Івана Купала.

Тут можна почути купальські пісні, побачити прикрашення Марени, зустріти Водяника зі свитою чортенят. Із трепетом душі всі чекають вечора, заходу сонця, коли дівчата пустять на воду Груні свої вінки із запаленими свічками. Мабуть і картина „На Івана Купала” написана під враженням побаченого у Красній Луці.

Головним святом у християн є Великдень. Його чекають всі – і дорослі, і малі. До нього готуються заздалегідь. Кожна господиня намагається виконати всі роботи як можна швидше і краще. Щоб і в хаті було чисто, і на столі смачно.

Дві гарних дівчини на картині «Щаслива Паска» вітають одна одну: «Христос воскрес. Воістину воскрес». Щойно пройшов священик, освятив кошики із пасхальними хлібами, писанками, крашанками та запаленими свічками. Дівчата, відразу після привітання священика, здоровлять одна одну поцілунками та побажаннями.

Промені родинного тепла випромінює картина «Святе сімейство». Світлиця святково прикрашена. На стінах маленькі ікони в обрамленні довгих-довгих, ніби життєва дорога, рушників. Кольори вишивки –різних відтінків червоного. Цей колір життєстверджуючий, оптимістичний.

Мати та батько запалили свічечку в пасхальній тарілі, де пасочка обрамлена різнокольоровими крашанками. У центрі цієї родинної ідилії – дитяча колиска зі сповитим немовлям. Мати турботливо гойдає колиску, щоб не розбудити дитя. У народі говорять, що коли спить немовля, то до нього прилітають янголи. Сімейство святе. Освячене працею, світлом свічечки, сном дитини, іконами на стінах.

На жаль, у наших сучасних родинах дуже рідко зустрічається такий спосіб святкування Великодня. Здебільшого це святкування перетворюється в щедрі застілля, гулянки. При цьому втрачаються моральні духовні цінності, віддається перевага матеріальним.

Робота «Завтра неділя» є свідченням традиційного приготування до неділі. Піч у селянській хаті займала найбільшу частину, вона зігрівала, лікувала, готувала їжу. За це її шанували, тримали в чистоті. Завжди підбілений припічок, який кожної суботи підмальовували візерунками над челюстями та під припічком.

Господиня дбайливо тримає в руках глиняну мисочку та пензлик, якими розмальовує квіти на печі. Вона стомлена, адже позаду робота по господарству та прибирання хати. Але вершиною всіх старань буде дбайливо розмальована піч, тому так натхненно працює господиня над розписом комину.

Багато спільного в творчості нашої землячки є із всесвітньо відомою Катериною Білокур. Вона теж народжена в селі, на мальовничій Полтавщині в селі Богданівці (раніше Пирятинського району Полтавської області, тепер – Яготинського району Київської області) і теж у грудні, в день Св. Великомучениці Катерини. [4]

Крихта за крихтою українська нація мусить відновити і реконструювати своє історичне багатство, „щоб нащадки не сказали: їх на землі не було”. Треба низько вклонитися тим сподвижникам, які, не зважаючи на заборони, на нищення їхніх творів, на історичний геноцид українців, змогли донести своїм землякам велич української історії на полотні...” [І. Осташ]

Роботи художниці демонструвалися в багатьох музеях України, Росії, Америки. Є вони і в приватних колекціях в Україні, Росії, США, Канаді, Франції, Німеччині, Великобританії, Угорщині, Італії та Швейцарії. Деякі її картини були продані на аукціонах Крісті та Філіпс (1989 -1990 рр.).

Своєю творчістю вона намагається зупинити процес глобалізації, що притаманний сучасному світу, особливо його Західно-європейського регіону. У її творчості можна простежити апелювання до етичних моментів, що слугує ствердженням української нації, українського народу. Віра Баринова-Кулеба, перебуваючи далеко за межами Батьківщини, несе українське для світу. Її картини допомагають дати відповідь на запитання про те, як Україні зберегти свої цінності, як українцям стати українцями. Як українцям гордитися своїм походження. Як зміцнити єдність та наступність поколінь, як творити і співати українську пісню, малювати картину життя – на ці проблемні запитання дає відповідь творчість художниці – патріотки своєї Батьківщини.

Завдання творчості художниці – зберегти найбільше духовних цінностей в Україні, як найбільш важливих для самоідентифікації українського народу. Якщо ми зможемо зробити ці духовні надбання базовими, український спосіб життя існуватиме, він має право на життя.

Віра Іванівна Баринова-Кулеба, малюючи Україну, її історію, звичаї, беручи участь в численних міжнародних виставках, здійснює популяризацію українського сучасного образотворчого мистецтва. Ми висловлюємо впевненість, що з допомогою талановитої дочки нашого народу українське мистецтво зробить вагомий крок вперед, щоб повернути собі належне місце у світовому процесі.

ЛІТЕРАТУРА



  1. Антонович Є. А., Захарчук-Чугай Р. В., Станкевич М. Є. Декоративно-прикладне мистецтво. – Львів: «Світ», 1992. – 272 с.

  2. Баринова-Кулеба. В. І. Приватний архів. – 2005. – С.20; 26; 32.

  3. Історія Української культури. За редакцією І. Крип΄якевича. – К.: «Либідь», 2002. – С.132-133.

  4. Кагарлицький М., Білокур К. Талант від Бога. Жінки в історії України. – К., 2004. – 241 с.

  5. Мельник О. Україна від Трипілля до сьогодення. В образах сучасних художників. – К.: Софія А, 2004. – С.143-144; 152.

  6. Скуратівський В. Святвечір. – К.: «Перлина», 1994. – С.9-12.

  7. Баринова-Кулеба В.І. Пам'ять. // Українська Академія Мистецтв: Дослідницькі та науково-методичні праці. – 2004. – №11. – С.133; 192-193.

  8. Морозов А. Історична думка та націотворення в Україні. // Історія України. – К., 2004. – № 41. С.7-14.

  9. Vira Barinova-Kuleba. Thereflectionsofmysoul. – Printedin Franceby “Imprimerie Nouvelle Gonnet”. – 2005. – 17 р.

Туристські маршрути шляхами Г.С.Сковороди
Малікова Олена, учениця 11- Б класу Харківської спеціалізованої

школи І-ІІІ ступенів № 85 Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Антонюк Т.П., вчитель історії та правознавства
Мандрівне життя Григорія Савича, і зараз , сколихує душі людей.

Гнаний політичними ворогами, але вірний своїм переконанням, Сковорода з 1769 року уже без вагань обирає свій шлях у житті: стає народним учителем і співцем, мандрівним філософом.

Філософ був всюди бажаним гостем. Був гостем, а радше завсідником відомих слобожанських родин – Квіток, Каразіних, Захаржевських, Ковалинських, Тев’яшових, Земборських, перелітнім птахом інших знаних в Україні культурних гнізд.

Крокуємо стежками Григорія Савича Сковороди, а в голові народжуються дивовижні думки, гордість і в той же час сум. Чому сум? Бо мало хто з моїх однолітків чи людей, що живуть у моєму місті, здогадуються, що саме по цій землі ходив Сковорода. Він пройшов тисячі кілометрів, але знайшов утіху в тихій місцині Слобожанщини, куди у 1759 р. переселився.Сковорода одержав посаду вчителя поезії у Харківському колегіумі. Жив він тут дуже просто: одягався в селянський одяг, вставав до сходу сонця, не їв м'яса та риби і йшов за місто у садок, при цьому завжди був бадьорий та веселий. Сковорода однаково ставився до людей усіх станів, відвідував хворих, заспокоював сумних, розділяв останнє з убогими, був побожний.

З 1769 р., і почалася нова, найцінніша доба його життя, коли він узяв у руки палицю і пішов мандрувати, ставши мандрівним народним філософом до самої смерті (1794р.). Сковорода, як і Толстой, відійшов від звичайного життя задля того, щоб жити та навчати. Обрав собі суворе, злиденне життя, відцурався власності, майна, грошей і навіть своєї хати. Його життя по пустелях не нагадувало життя ченців, воно не було відірване від життя та людських інтересів, а навпаки було актуальною напруженою роботою розуму для відшукання нових філософських проблем та щастя людства.

В останні роки свого життя він мандрує по монастирях, знайомих поміщиках, відвідує ярмарки, де навчає простий народ. Старість не змінила його життя. Одні вважали його за розумного, інші - за юродивого, дивака, проте всі шукали його і всі були раді його розмові. Він все частіше ходив у степи, бо вважав, що на самоті можна складати трактати, збільшувати "Сад божественних пісень" або грати на флейті чи сопілці і пізнавати себе, Бога і Біблію.

9 листопада (за ст. ст. 29 жовтня) 1794 р. Г. С. Сковорода помер в своїй затишній кімнаті в будинку Ковалівських. Перед смертю він, за легендою, викопав сам собі могилу під віковим дубом, в тіні якого любив працювати і відпочивати. В дійсності могила знаходилася, за свідченням Ковалинського, значно вище, біля гаю і току (біля сучасної клумби-півмісяця).

1814 р. на вимогу марновірної хазяйки садиби (ймовірно, дружини П. І. Ковалівського) могила мислителя була перенесена за яр, за межі парку, до саду священика (біля родинної каплиці Ковалівських). Фактично над нею було вчинено обряд „знешкодження заложного мерця”, адже Григорій Савич перед смертю не сповідався, що було прийнято в його часи. Не дивлячись на неоднозначне ставлення власників саду і господарів маєтку до могили народного мудреця, прості селяни Пан-Іванівки завжди зберігали про нього шанобливу пам’ять.


ДУХОВНА КУЛЬТУРА МОГО КРАЮ
Мамедов Тимур Фізулі огли, учень 9 класу Харківської загальноосвітньої школи I-IIIступенів

№ 127 імені Г.К. Жукова Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Коростельова І. В., «старший вчитель», вчитель обслуговуючої праці
Коли у школі оголосили про конкурс «Пізнай себе, свій рід, свій нарід», я зацікавився та вирішив взяти участь, бо мене дуже цікавлять традиції та звичаї різних народів, що населяють нашу країну, Харківщину.

Протягом багатьох століть Україну населяють представники різних народів, та народностей. Навіть зі мною у дев’ятому класі вчаться діти декількох національностей і у кожного з них є своя історія, свій рід , та свій нарід.

Я розповім про звичаї та традиції, що пов’язані з весіллям у ромській родині. Адже вони невідомі широкому загалу людей, хоч століттями цей народ мешкає поруч з нами. Ознайомившись з сімейними традиціями родини мого однокласника Огли Кирила, я почав працювати над темою: «Сімейна обрядовість ромів міста Харкова, на прикладі ромів Новоселівського микрорайону».

Незабаром мій однокласник поїде на весілля, і я зацікавився, яких традицій та обрядів вони будуть дотримуватися під час цього свята.

Весілля для рома – це головна подія життя.

Спочатку у ромів проходить обряд заручин. Батьки хлопця обирають наречену для свого сина і ідуть питати її батьків згоди. У ромів все вирішують батьки. Вважається, що батькам видніше, як буде краще для їхніх дітей. Колись у давнину, наречені могли навіть взагалі не бачити один одного, а батьки домовлялися про їх одруження ще при народженні. Зараз все по - іншому. Молоді люди можуть бачитися на святах, весіллях ,спілкуватися у соціальних мережах Інтернету. Але батьки все одно повинні знати, з якої родини дівчина чи хлопець, щоб потім дати згоду на одруження.

У зазначений день до домівки нареченої їдуть батько хлопця, два свати з шанованих ромів, яких називають сватами, брати. З собою вони ведуть барана, на рогах якого пов’язані червоні стрічки (символ весілля), несуть коровай, вино, хустку, якою потім накривають коровай та дорогі вина.

У будинку нареченої на килим ставлять маленький столик, на який ставлять коровай, накритий хусткою, вина, закуски. Всі сідають на навпочіпки та ведуть розмову. Батьки хлопця просять віддати їм дівчину. Батько дівчини, як і колись велося, не дає зразу згоду, каже ще треба подумати, але це майже завжди означає згоду. Це дуже хвилюючий, та цікавий момент у обряді заручин.

Якщо батьки домовилися, звуть наречену, щоб спитати згоду. Наречена дає згоду, і хустка швидко зривається з короваю. За повір'ям, хто перший зірве хустку, той гарно женить дітей. Коровай розламують на маленькі шматочки. Шматочки короваю треба принести додому малим дітям. У родині Кирила та його родичів, ще не було випадку, щоб дівчина пішла наперекір батьківській волі.

Родичі хлопця, завжди намагаються перетворити заручини в справжнє свято, показуючи рідним нареченої, що вони мають свій статок, а також щоб їм не відмовили. Потім свати домовляються про викуп нареченої та день весілля.

Після заручин починають готуватися до весілля. Запрошуються родичі з різних місцевостей, замовляється ресторан, купуються костюми , подарунки для гостей, та інше. Родині хлопця треба купити сукню для нареченої.

У призначений день молодий чоловік їде за своєю нареченою з молодими хлопцями. До гостей виходе наречена одягнена в весільну сукню, на голові в неї фата з золотою короною. Батики нареченої благословляють дітей іконами. У дворі лунає музика, люди танцюють, розважаються. Потім один з молодих хлопців веде наречену до машини. Всі їдуть у місто фотографуватися. Після прогулянки їдуть до ресторану, де їх зустрічають феєрверками, пелюстками квітів. Коли наречені підходять до батьків, то ті тримають хліб та сіль. Молоді повинні відірвати по шматочку, посолити та з'їсти. Цей звичай раніше не був ромським. Така традиція була у слов'янських народів, які працювали на землі і вирощували хліб. Роми перейняли цю традицію, тому що їм сподобалося її тлумачення: «Щоб ви не стали противними один одному, як не стають хліб і сіль. Як не можуть люди відірватися від хліба,так щоб ви не могли відірватися один від одного.»

Офіційно у РАГСі шлюб роми не реєструють, можуть обвінчатися, якщо це православна сім'я, але тільки після церемонії ромського весілля.

У ресторані гості сидять за столами так: чоловіки окремо від жінок. Молоді сидять за окремим столом разом, але не розмовляють. «Гірко» їм не кричать, за руки вони не тримаються, разом не танцюють. Це вважається непристойним. На весіллі всі веселяться, танцюють, співають, розмовляють, бажають молодим щастя. Пізно увечері гості розходяться. Молода їде до нареченого.

На другий день весілля наречена одягає червону сукню або червону квітку, що свідчить про її цнотливість. Нареченій заплітають коси, укладають їх догори, пов'язують хустку, а зверху надягають корону. З цього моменту вона завжди перед чоловіками ходить у хустці та з заплетеними косами.

Проходить другий день весілля у тому ж ресторані. У цей день молодим дарують подарунки. Хрещені ходять по залі з золотою корзиною та збирають подарунки для молодих.

Також є звичай купувати келих горілки, щоб випити за щастя молодих. Інколи келих коштує де – кілька сотень гривен.

Весілля може продовжуватися декілька днів. Інколи весілля може тривати тиждень, все залежить від заможності родини та родичів.

Кирилу чотирнадцять років, і батьки вже приглядаються до дівчат, щоб обрати йому наречену. У школі навчається і Смаілов Маркос, йому вже виповнилося шістнадцять років, і він заручений. Його батьки домовилися про одруження сина у Росії. Дівчина старша за Маркоса, але рішення батьків не обговорюється. Маркос збирається до неї їхати після закінчення школи.

Життя ромів дуже відрізняється від життя українського народу. Їх звичаї цікаві, інколи незрозумілі. Представники ромської народності з великою повагою ставляться до порад старших поколінь роду, з пошаною несуть крізь роки традиції своєї народності. І ми з повагою повинні відноситися до цього народу.


ЗАТЕРЯНЫЙ МИР (Заповедный Джангуль)
Мамутова Динара, учащаяся 9 класса Межводненской ОШ I-III ступеней

Черноморской райгосадминистрации Автономной Республики Крым,

член краеведческого кружка Крымского республиканского внешкольного учебного заведения «Центр туризма и краеведения учащейся молодежи» (КРЦТКУМ)

Руководитель: Дружникова Л. А., руководитель кружка, учитель истории


Самая западная точка Крыма — мыс Прибойный (32’ 29’ в. д.) До 1953 года он носил название Кара-Мрун, т. е Черный нос. Расположен на западе Тарханкутского полуострова и замыкает с севера Караджинскую бухту. Мыс Прибойный тупой, скалистый, сложен известняком. У северного основания мыса Прибойного расположен государственный заказник — Джангульское оползневое побережье общей площадью более 10 га.

Почти на пять километров вдоль высокого берега протянулись образованные оползнями ступени, а над ними белые и светло-серые столбы, пирамиды. Это известное Джангульское оползневое побережье. Джангуль (тюрк.): (джан — душа, гель— лужа, озеро) — Озеро Души.

Здесь можно увидеть:

— великолепные причудливые изваяния из известняков,

— линию откола горных пород: результат самого большого оползня Тарханкута.

Образование этого уникального оползневого участка предопределено самой природой. Здесь известняки Тарханкута подстилаются глинами (водоупорные породы). По многочисленным трещинам дождевые и талые воды без труда проникают вглубь. Дойдя до глин, вода их размягчает, и глины становятся скользкими. А так как прибрежные участки наклонены к морю, огромные массы известняковых горных пород под действием собственного веса как бы «соскальзывают» вниз. Морские волны также ослабляют устойчивость горных пород.

Природа потрудилась здесь на славу, создав на побережье и в море загадочную «Долину привидений»: причудливое нагромождение известняковых скал, в которых путешественник с богатым воображением увидит башни, пирамиды, каменные изваяния гигантских животных и миниатюрных гномиков. Волны прибоя продолжают свою работу — шлифуют, оттачивают скульптуры, создают, размывая глыбы, новые.

Джангульское побережье отличается от окружающей местности не только великолепием каменных изваяний, своеобразием моря, но и яркой сочной зеленью на фоне выжженной знойным солнцем степи. Благодаря тому, что к поверхности близко подходят грунтовые воды, здесь сохранилась оригинальная растительность. Рядом с травянистыми видами растений (чабрец, типчак, асфоделина с серебристожелтыми цветами, ковыль, спаржа, ежа сборная, катран коктебельский, просвирняк, вайда), встречаются кустарники (терн, боярышник, шиповник, ежевика, барбарис, жасмин) и деревья (дикие груша и яблоня).

Можно здесь увидеть и лесные растения: ароник, фиалку, ажурный папоротник. Отвесные стены берега сплошь покрыты плющом крымским.

Среди диких Джангульских скал еще водятся лисы, степные гадюки, жуки-скарабеи. Весной и осенью в приморской степи и на скалах во время перелета можно встретить множество пернатых (более 90 видов).

Джангуль с каждым годом привлекает все больше любителей «дикого отдыха». Однако удобных мест для стоянок здесь немного, не очень удобны и спуски к морю. Но не посетить это великолепное по красоте побережье, обойти его стороной, просто невозможно. Неудобство подъездных путей, пыльные дороги — все это окупят сторицей полученные положительные эмоции. Великолепие Джангуля никого не оставит равнодушным.

С 1968 года этот природный участок объявлен заповедным.

При содействии Программы поддержки биразнообразия BSP в ноябре 1997 года в Гурзуфе состоялся рабочий семинар под названием «Оценка необходимости сохранения биоразнообразия Крыма», на котором посредством открытого демократического процесса были выработаны территориальные и тематические приоритеты сохранения биоразнообразия. Джангуль был отнесен к приоритетом первой категории.

Исходя из значимости Джангуля для сохранения биоразнообразия в Крыму, решено создать заповедник. Долго это было только на бумаге и вот наконец на территории Оленевского сельского совета был создан заповедник, который только начинает свою работу.

Члены краеведческого кружка КРЦТКУМ (руководитель Дружникова Л.А) регулярно посещают Джангуль с целью наблюдения за экологическим состоянием, а также интересно наблюдать за тем как изменяется под влиянием ветра, воды и оползней внешний вид уникального природного памятника. Последний раз группа посетила памятник 6 сентября 2013 года. Во время экспедиции был произведен осмотр побережья и уборка мусора (его оказалось не так много), собран гербарий, сделаны фотографии. Причем удалось сфотографировать хохлатого баклана, который водится здесь.

По результатам экспедиции 2013 года пополнены фонды «зала Природы» Межводненского школьного музея. Члены кружка выпустили стенгазету и выступили на классных часах.


1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка