Г. С. Сковороди



Сторінка24/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   44

Незгасимий вогник родоводу
Манасарян Євгенія, учениця 11-го класу, вихованка гуртка

“Етнографічне краєзнавство” Нововасилівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Єланецької районної ради Миколаївської області

Керівник: Зганяйко Н.О., вчитель іноземної мови, керівник гуртка




  • 3 давніх-давен прийшло до нас повір’я про те, що життя всіх людей на Землі – минулих і сучасних поколінь – утворює велетенське Дерево Роду. Немає такого народу чи роду, який би не мав на Дереві Роду своєї гілки чи гілочки. Свій маленький листочок на ньому має кожен із нас.

  • Кожен людський рід подібний до струмочка, який біжить, намагаючись досягти великої повноводної ріки, що зветься вселенським життям. З гордістю я можу сказати, що представники роду, до якого належу я, подібно до живильного струмочка, впевнено йдуть по життю, опираючись на досвід своїх предків.

  • Для того, щоб краще зрозуміти себе, побудувати своє майбутнє кожній нормальній людині необхідно знати, хто вона, звідки і для чого прийшла на цю землю.

  • Кожна людина - велика скарбниця, в якій зберігається все те, що було притаманне представникам її роду протягом багатьох віків...

  • Мій родовід багаточисельний і має коріння різних націй. Найбільш поширені прізвища мого роду – це прізвища Манасарянів, Зганяйків, Форостянів, Луговських, Сагунів.

  • Мене завжди найбільш хвилювала історія мого роду по батьковій лінії. Адже моє прізвище Манасарян - не українське, а вірменське. Воно навіть являється пам’яткою вірменської культури…

  • Чимало гірких віх історії позначилися на родовідних деревах сімей як нашої України, так і різних націй. Страшний геноцид спіткав і моїх вірменських предків…

  • Геноцид вірменського народу 1915 року…

  • Складна доля мого прадіда Манасаряна Армаїса Ілліча…

  • Сучасні носії прізвища Манасарян – неординарні особистості, талановиті, творчі натури…

  • В результаті своїх пошуків мені пощастило знайти двох троюрідних братів мого діда Володимира Манасаряна…

  • Арно Манасарян, троюрідний брат мого діда Володимира, проживає в Росії, відомий у своєму краї співак та режисер-постановник.

  • Левон Манасарян проживає в самій Вірменії. Продовжив справу свого прадіда – став лікарем.

  • Трагічне місце вірменського народу в історії всього людства…

  • Я все своє життя буду шанувати пам'ять моїх предків і виховувати на їх прикладі своїх майбутніх дітей…

  • Впевнена, якщо би кожен шанував свій рід,

Не було би стільки горя на землі і бід.

І тому бажаю щиро кожному із вас,

Щоби вогник родоводу у душі не згас.
ГРИГОРІЙ СКОВОРОДА ПРО ПРИРОДОВІДПОВІДНІСТЬ

ВИХОВАННЯ ТА НАВЧАННЯ
Мателега Леонід, учень 11 класу Мечниківського НВК

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Строєва А. В., вчитель української мови та літератури
Провідна риса педагогічної діяльності Григорія Сковороди заключається в природовідповідності виховання та навчання.

Вчитель повинен розвивати природні здібності дитини: «Не мешай только ей, а если можешь, отвращай препятствие будто дорогу ей очищай», «Отец родил мне крыла, а я сам научился летать. Он вродил мне сердце, я же самовольно навыкаю».

Учитель і учень – садівник і яблуння, і завдання педагога полягає в тому, щоб учня розпізнати і зростити, як садівник рослину.

Працьовитість – важлива засада педагогічної системи бо, «хто труда не перейде, той і до добра не прийде», та «цінуй людину не по одягу не по грошах, а по плодах».

В процесі навчання треба враховувати не тільки нахили і здібності дітей, але й вікові індивідуальні особливості, бо «обучатися к чему не рождён есть рожденый нещастия путь».

Вчити людину треба того, до чого у неї природні здібності, що для неї передбачила «блаженная натура»: «Сокола досить швидко навчити літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце і мати від того задоволення, але не сову».

Виховання залежить від природних нахилів дітей: «От природы, яко матери, легесенько сияет наука собою. Сія есть всенародная и истинная учительница».

Природні здібності дитини найповніше розвиваються тоді, коли вона самостійно усвідомлює особисту адекватність, «як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти», розвивати свідому ініціативу, творче мислення, любов до знань, старанність і ретельність, «ищите и обрящете», «дерзай и розмагай», прагнення «самовільно и доброхотно» вчитися.

Розвиток природних здібностей, потреба знання науки є виховання постійної роботи над собою: «Как практика без сродности есть бездальная, так сродность трудолюбием утверждается», «Наука и привычка есть то же. Она не в знании живет, но в делании».

Ефективність розумового розвитку учнів залежить від розуму, глибоких знань та майстерності педагога, бо вчителю «надлежит быть вездесущим в народе», «долго самому учит».

У вихованні треба зважати не на соціальне становище дітей, а на їх природу, інтереси, обдарування, бо «воспитаніє истекает от природы», яка є «самый лучшій учитель».

Філософія виховання – це особисте виховання, яке реалізує принцип унікальності кожної конкретної людини, як найвищої цінності, розуміння особистості, що само виховується у свободі; місце і роль «виховного примушування» як цілеспрямованого управління процесом виховання; внутрішні моральні мотиви, як самостимулювання для самоздійснення особистості.

Значення праці як першої життєвої потреби для людини «вовеки не уловит» птаха, а ловить заради забавки, «що є врачевство и оживотворение сердцу».

«Сродность» − це не тільки природна здібність, а й людський інтерес, міра людської зацікавленості у практичній справі, у суспільному результаті.


Спостереження за станом популяції підсніжника звичайного

в околицях с. Туриця
Мешко Тамара, учениця 8 класу Турицької загальноосвітньої

школи І-ІІ ступенів Перечинського району Закарпатської області

Керівник: Данканич О. В., вчитель біології

Сьогодення вимагає від нас бути відкритими і зацікавленими людьми. Все, що відбувається довкола, стосується нас безпосередньо, виявляє наші людські якості: зрештою, зміна мислення від обмежених власних інтересів людства до проблем глобального довкілля мусить привести нас до думки, що наша пасивність — ще один крок до подальшого погіршення стану природного середовища і до винищення багатьох форм життя.

Флора вищих рослин Європи нараховує близько 12 тисяч видів, і з них більше 2 тисяч віднесені до рідкісних і вимираючих — майже кожна п'ята потребує охорони. До таких видів належить і підсніжник звичайний - Galanthus nivalis L.

Ці перші квіти - весняні усмішки рідної землі - користуються величезним попитом, їх безжалісно виривають. У зв'язку з цим вже в багатьох місцевостях, де колись підсніжників було багато, вони зникли.

Актуальність теми. Збереження рідкісних та зникаючих видів рослин та їх раціональне використання є на сьогодні однією з найважливіших проблем охорони оточуючого середовища. До найбільш рідкісних видів рослин, які потребують охорони, відносяться всі види роду Galanthus L. (Amaryllidaceae). Зникають первинні місцезростання цих видів, різко скорочуються їх ареали. Підсніжники становлять інтерес також як декоративні та лікарські рослини, які заслуговують широкого впровадження в культуру.

Отже, об’єктом нашого дослідження є Підсніжник звичайний.



Предметом дослідження є біологічні й екологічні особливості популяцій даного виду.

Метою нашої роботи було вивчення географічного поширення даного виду, його біологічних та екологічних особливостей, стану природних та інтродукційних популяцій, визначення перспектив їх охорони та раціонального використання.

Незважаючи на багаторічне вивчення, види роду Galanthus в Україні вивчені не достатньо. В літературі існують лише окремі дані по морфології, фітоценології, стану популяцій видів підсніжників. Неповно вивчений життєвий цикл видів, онтоморфогенез деяких видів не досліджувався зовсім. Необхідним також є дослідження інтродукційних популяцій, їх сучасного стану та динаміки. Це обумовило необхідність всебічного вивчення біології цих видів, детального дослідження їх популяцій та визначення успішності інтродукції в Україні.

Для досягнення цієї мети були поставлені такі завдання:


  • опрацювати наукову літературу стосовно даних про вид Galanthus nivalis L.

  • вивчити літературні дані стосовно особливостей розвитку Підсніжника звичайного

  • вивчити стан та структуру ценопопуляції в досліджуваній місцевості

  • встановити причини скорочення чисельності видів, розробити систему заходів їх охорони.

Підсніжники з’являються раніше інших весняних первоцвітів, винятком є хіба Чемерник червонуватий, який зацвітає ще взимку. Цікавим фактом про підсніжники є те, що усі вони містять токсичні речовини – алкалоїди: нарведин – у цибулинах, та галантамін – в усіх частинах рослини.

Підсніжник звичайний (Galanthus nivalis L.) належить до рослин з гірсько-європейським поширенням. Сучасний ареал виду охоплює майже всю Європу і простягається із заходу на схід від Піренеїв аж до Дніпра, а з півночі на південь від Центральної Польщі до Південної Франції. На Закарпатті зустрічається в значній кількості у всіх флористичних районах на висот від 130 до 1500 м над рівнем моря.

Матеріалом для написання роботи служили відомості про рослинний покрив букових деревостанів, наведені в наукових публікаціях, а також власні дані, отримані у процесі польових досліджень на модельних ділянках вказаного урочища. Польові обстеження проводилися навесні 2011 року шляхом дослідження даного виду (Підсніжник звичайний) на 5 обраних ділянках.

Польові обстеження проводилися навесні 2010 року шляхом дослідження даного виду (Підсніжник звичайний) на 5 обраних ділянках:



  • Ділянка №1 розташована в асоціації Fagetum hederosum

  • Ділянка №2 розташована в асоціації Fageto-Carpinetum aegopodiosum

  • Ділянка №3 розташована в асоціації Carpinetum hederosum

  • Ділянка №4 розташована в асоціації Fageto-Tilietumaegopodiosum

  • Ділянка №5 розташована на узбіччі дороги в чагарниках (Sambucus nigra L.)

Одним з важливих демографічних показників є щільність особин, яка в процесі розвитку ценопопуляції значно змінюється, але в певних межах, які визначаються гомеостатичними механізмами, що діють в угрупованні. Тому динаміка щільності є важливим показником, який дає можливість зясувати процеси регуляції чисельності та функції ценопопуляції в угрупованні. Максимальна загальна щільність була виявлена на ділянці №4 – 96 ос./ м2. Мінімальна щільність особин була виявлена на ділянці №5, біля дороги.

Чутливим показником змін умов середовища є зміни розмірів особин. Тому були проведені дослідження основних морфологічних параметрів генеративних особин. Найбільші розміри генеративних особин були виявлені в бучині плющевій (ділянка №1), а саме,параметри вегетативної сфери –висота пагона та довжина листка, тоді як найбільші розміри репродуктивної сфери – довжина квітконоса та приквіткового листка - у генеративних особин з ценопопуляції на узбіччі дороги . Високі значення параметрів вегетативної сфери мали й особини з ценопопуляцій у грабняку (ділянка № 3). Найменші розміри пагона й параметрів листків мали особини із липняку букового (ділянка №4).

Практичним значенням одержаних результатів є те, що проведені дослідження стану природних популяцій виду Galanthus nivalis L. можуть бути науковою основою моніторінгу популяцій цих видів.

Щодо практичних шляхів охорони первоцвітів, які посильні та реальні для кожної зацікавленої людини, можна виділити кілька:



  • заборонити зривання квітів на букети для продажу;

  • заборонити викопування цибулин підсніжника білосніжного;

  • заборонити витоптування цибулин чи квітконосних пагонів під час відпочинку;

  • заборонити розпалювання вогнища в данному місці;

  • проводити роз'яснювальну роботу по охороні рідкісних видів і забороні їх винищення;

  • розповсюджувати серед населення буклети «Перші провісники весни» і повідомляти про розміри штрафу за кожну зірвану рослину.

  • створювати "мікрозаказники" в місцях масового зростання рідкісних рослин.


ВЕСІЛЛЯ НА СЛОБОЖАНЩИНІ
Микитенко Ольга, учениця 9 класу Зіньківщинської

ЗОШ І – ІІІ ступенів Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Микитенко М. М., вчитель історії та правознавства,
Відомий український поет В.Симоненко, звертаючись до сучасника, закликав:

В океані рідного народу

Відкривай духовні острови.

Такими духовними островами в житті українців завжди були народні традиції та звичаї. Вони вироблялися протягом багатьох століть і є складовою частиною не лише історії нашого народу, а й сьогодення. Значною мірою народні традиції та звичаї визначають витоки української нації, ті риси духовного і матеріального життя, якими ми вирізняємося з поміж інших народів.

Життя людини у будь-якому суспільстві залежить від певного загальноприйнятого, традиційно встановленого порядку. Такий уклад формується протягом всього історичного розвитку народу і пов'язаний або з річним календарем, або зі стадіями розвитку людини та її сім’ї.

Якщо ми хочемо зрозуміти світ і себе в ньому, ми повинні знати, як його розуміли до нас…

Кожен українець має бути обізнаний з історією свого народу, мусить знати, як жили наші діди і прадіди, за що вони боролися і як будували собі ліпшу долю.

Українці, як одна з найдавніших націй у світі, мають багаті і своєрідні традиції та звичаї. Завдяки їм вони відомі у світі як працьовиті, помірковані, щирі, гостинні й дотепні люди, з багатою мистецькою фантазією та витонченим смаком, великим потягом до знань, шанобливим ставленням до свого родоводу та близьких і зневажливим – до безбатченків, тобто тих, хто забуває звичаї свого народу.

Нині, як і багато століть тому, народні традиції та звичаї є одним із головних чинників відродження українського народу, його національної свідомості та людської гідності, адже в цих життєдайних джерелах – душа народу. Кожен з нас є спадкоємцем великої скарбниці народної культури, продовжувачем її традиції та звичаїв.

Хто з нас хоч раз у житті не побував на пишному бенкеті під назвою весілля, хто з дівчат із завмиранням серця не споглядав за красунею-нареченою у білому вбранні, з мимовільною посмішкою не проводжав поглядом яскраво вбраний весільний кортеж, що гордовито мчить вулицями міста? А той, хто був на сільському весіллі, зможе годинами із захватом розповідати вам про чисельні веселі дійства й обряди, що їх мав змогу спостерігати.

Утворенню сім’ї українці завжди надавали великого значення.

Відповідно до цього й формувалася весільна обрядовість, що являє собою справжню урочисту драму, яка супроводжується музикою, співами, танцями, іграми, жартами, набуваючи характеру народного свята. Це одне з тих явищ національної культури, що найбільшою мірою зберегло архаїчний колорит світоглядних уявлень, етичних норм, народної моралі та звичаєвого права, що формувалися протягом багатьох століть.

Саме поняття «весілля», як вважають учені (К.Кавелін, М.Сумцов, Я.Головацький), походить від язичеського свята в честь бога сонця Дажбога. Сонце, що уособлює для людей світло, тепло, народження всього живого на землі, в уявленні давніх слов’ян було богом. Вони відзначали кожну фазу сонцестояння, кожну пору року відповідними обрядами. Найбільш урочистими були обряди, пов’язані з весняними сонцестояннями, коли збільшувалась тривалість дня, що асоціювалося із народженням сонця.

Свята давніх слов’ян на честь бога сонця, сповнені веселощів, танців, хороводів, драматичних сцен, називалися «въселія». Саме в дні великих торжеств, які знаменували собою перемогу Дажбога над Чорнобогом, що підтверджувалося збільшенням тривалості дня, наближенням літнього сонцестояння, оживленням і розквітом природи, люди одружувалися.

Сватання – перша зустріч представників молодого з молодою та її батьками для досягнення згоди на шлюб. Але так було не завжди. Колись, дуже давно, шлюб не був аж надто урочистим, і гучна весільна обрядовість зводилася до того, що хлопець просто викрадав дівчину, яку хотів мати за дружину. Така форма шлюбу була характерна для всіх давніх слов’ян. На нашій землі вона була поширена в IV – VII століттях.

На початку XX століття «запити» із розвідування перетворилися на ввічливе попередження про те, що невдовзі прийдуть свати. А уже в сучасний час розвідувань взагалі не проводять. Майже все вирішують самі молодята, чи побиратися, чи ні. Знайомство молодих людей, а потім і зустрічання відбуваються, інколи, без дозволу батьків. Батьки в сучасному суспільстві надали самостійність своїм дітям у виборі супутника на все життя, вони можуть лише дати пораду, а чи прислухаються діти, то вже інша справа. «Запити» минулого замінили на просте знайомство молодих із батьками як нареченої так і нареченого. Хлопець, чи дівчина заздалегідь попереджають своїх батьків про те, що прийдуть в гості із своїм обранцем, а потім уже в неквапливій бесіді за святковим столом відбувається знайомство.

Але наступний етап у підготовці до весілля не змінився і до цього дня. Це звичайно саме сватання. Хочеться наголосити на тому, що не дивлячись на що світ змінився, все ж сватання і в місті і в селі проходить, можливо без дотримання всіх тонкощів цього обряду. А зараз молодь навіть настоює на тому, щоб сватання відбувалося з дотриманням всіх тонкощів.

Зайшовши до хати з хлібом і привітавшись, старости починають традиційну розмову про мисливців, що натрапили на слід куниці – красної дівиці, або про купця і про товар; у західних областях частіше заводили річ про купівлю телички чи ягнички, на Полтавщині – питали про швачку чи прачку. Тобто, все залежало від вміння сватів та їхнього красномовства.

На сватанні головними атрибутами, знаками згоди та її закріплення були: піднесення хустки, перев’язування молодого та сватів рушниками, обмін хлібом, розламування хліба, частування сватів за столом; знаками відмови – піднесення гарбуза, повернення хліба тощо.

Молоді пари просять у Бога, щоб у день весілля та вінчання він послав їм багато сонця та короткочасного, але рясного дощу. Мовляв, тоді пара буде щасливою до кінця життя. І це природно: вода і сонце – це ті стихії, що забезпечують цикл життя на Землі. Саме тому вважається, що вони є доброю прикметою для молодят. Адже саме дощ і сонце дають нам врожай, а отже, й добробут.

Хочеться сказати, що сучасна молодь перестає визнавати весілля, як невід’ємний атрибут сім’ї. Дуже часто молоді люди живуть декілька років разом і лише потім вирішують оформити своє проживання як шлюб. Мені здається, що від такого безпечного відношення до шлюбу та сім’ї втрачаються ті цінності сумісного проживання, які накопичувалися протягом багатьох століть існування весільних звичаїв нашого роду.

Після вінчання молоді їхали до хати молодої, де їх зустрічали і благословляли батьки. Подружжя тричі кланялося батькам, а вони підносили їм хліб-сіль. Спочатку батько нареченої, а потім мати благословляли їх.

Далі уже відбувалося масове гуляння всіх тих, хто був запрошений на весілля. В давнину завершальний післявесільний обряд – калачини – завершальний акорд весілля, що супроводжується співами й танцями. Через місяць після весілля молодий купує калачі та напої, запрошує весільних батьків і гостей, щоб «запити» своє господарство. За звичаєм молоді висловлюють подяку своїм батькам, батьки в свою чергу чимось обдаровують молоде подружжя.

Усе частіше на сучасних весіллях народна обрядовість відходить на останній план, мають місце індивідуальні весільні сценарії. Це в основному гучне застілля з незначним використанням усталених весільних атрибутів: вінків, рушників, квіток, короваю тощо. Щодо хліба, то ним і тепер освячуються всі найважливіші обрядові дії: запрошення на весілля, виряджання наречених до шлюбу та їх зустріч, обдарування гостей тощо.

Хто забуває минуле, той не вартий майбутнього - справедливість цього вислову перевірена часом. Непросто зрозуміти те, до чого не був причетний, що сам не бачив і не відчував. Але неможливо пробачити сучасному українцеві небажання осягнути цей багатющий шар народної культури. Прикро, коли народ забуває свої народні традиції, народні звичаї, моральні засади.

Ніхто з нас особисто ніколи не замислювався, що означає бути українцем? Це сприймається як даність: людина народжується, зростає, формується; спочатку усвідомлює себе живою істотою, потім членом родини, потім – колективу. І в якийсь момент, через ті чи інші обставини, усвідомлює свою приналежність до певного етносу – народу. І від того, як вона поставиться до цього факту, залежить її майбутнє: можна байдуже це сприйняти та одразу забути, поставивши над усе якісь щодення турботи та проблеми; можна бідкатися про те, як тобі не пощастило з Батьківщиною, податися десь-інде, полюючи за кращою долею; а можна зробити душевне зусилля, зупинитись, зацікавитися та пережити те, що переживав цей народ, до якого доля закинула і тебе і зрозуміти через його обряди та звичаї саму душу українського народу.


СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Борисенко В.К. Весільні звичаї та обряди на Україні. – К.: 1988. – 430с.

2. Ковець Іван. Українці. Свята. Традиції. Звичаї. – Харків: Фоліо, 2008. – 316с.

3. Потебня А.А. О мифическом значении некоторых обрядов и поверий. – М., 1965. – 289с.

4. Скляренко В.М. , Шуклінова А.С., Сядро В.В. Українські традиції та звичаї. – Донецьк: Альфа-Прес, 2004. – 304с.

5. Українське народознавство: Навч. посібник / за редакцією С.П. Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва. – Львів: Фенікс 1994. – 608с.

6. Шкода М.Н. Люба моя Україна. Свята, традиції, звичаї обряди, прикмети та повір’я українського народу. – Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», 2008. – 544с.: іл.
НАРОДНІ ПРОМИСЛА І РЕМЕСЛА
Миргород Софія, вихованка гуртка «Історичне краєзнавство», учениця

11 класу Соколівського НВК ім. О. Яроша Зміївської районної ради Харківської області

Керівник: Хименко Л. П., керівник гуртка «Історичне краєзнавство»,

учитель історії


З давніх часів одним з головних занять слобожан було хліборобство, а для обробітку ґрунту на Слобожанщині і Полтавщині, як і скрізь на Україні, користувалися ралом і плугом, яких виготовляли майстри.

Харківські лимарі та чинбарі торгували на всіх слобідських ринках. А кожухи й шапки користувалися великим попитом не лише в Україні, а й у Великоросії і навіть за кордоном. Процвітало в Харкові коцарство (коц – ворсовий прострижений однобічний килим). Килимарство було поширене на Слобожанщині.

Рибальство. Серед продуктів харчування слобожан риба завжди замала значне місце. Вони займалися рибальством усюди, де існували водойми, в яких водилася риба. У давні часи рибний промисел ставив майже єдине джерело існування. У свіжому, солоному, копченому і в’яленому вигляді рибу возили на ярмарки, ринки. В’ялена риба була в запасі на зиму у заможніх і середніх селян.

Мисливство. Протягом багатьох століть слобожани займаються мисливством. Знаходячись в оточені лісів, як листяних, так і борів, вони в основному полювали на зайців, лисиць, кіз, а також на водоплавну дичину, головним чином на гусей та качок. Для полювання на ту чи іншу звірину чи пташку користувалися різноманітними пастками, сильцями, сітками, петлями та вогнепальною зброєю. Вовки завдавали великої шкоди селянському господарству, тому способи відзначалися різноманітністю та винахідливістю.

Бджільництво. Оскільки Слобожанщина знаходиться серед лісів, то тут була хороша база для розвитку бджільництва. В стародавні часи воно мало характер лісного промислу. Мед натуральний і в переробленому вигляді відігравав велику роль у харчування та лікуванні людей. Наприклад, віск використовували для виготовленні свічок (до речі, він ішов навіть на експорт), а в майже в кожному селі була церква. Бортництвом займалися в основному чоловіки. В умовах одомашнення бортники робили вулики спочатку дуплянки, колоди, а вже пізніше перейшли на рамкові вулики. Використовуючи рамковий вулик, пасічники добувають мед, не руйнуючи вощини (сотів), а отже самого бджолиного гнізда.

Разом з еволюцією вуликів розвивались і вдосконалювались різноманітні знаряддя, способи приручення бджіл й догляду за ними. Народжувалися і відповідні традиції та звичаї у пасічницькому побуті, виробилося своєрідне звичаєве право, яке досить суворо регламентувалося.

Обробка вовни і волокна. Невід’ємною частиною домашніх занять кожної селянської сім’ї в давні часи була обробка рослинного волокна (конопель) та вовни. Обробка ця проводилася з метою виготовлення з них тканин для одягу та інших потреб.

Деревообробні промисли і ремесла. Одним із найбільш стародавніх є ремесла й промисли, пов’язані з обробкою дерева та будівництвом дерев’яних споруд. Виготовляли дерев’яний кухонний посуд, хатнє начиння, транспортні засоби, знаряддя праці та багато іншого.

О
Традиційні вироби з дерева
собливе місце належить бондарству. Значне місце посідали різноманітні за призначенням та місткістю й формами бочки з двома денцями 50-60 відерні діжі для транспортування води; 20-30 – відерні для пива, вина і квасу, для соління грибів, риби, овочів і фруктів; 5-10-літрові відра для носіння води. Бондарський промисел вимагав від ремісника високої майстерності і необхідних навичок.

Значного розвитку досягло стельмаство – виготовленні саней та різноманітних возів, а також деталей до них.

Теслярі в основному займалися будівництвом житла і господарських будівель та церков, яке подекуди обходилося без жодного цвяха.

Серед деревообробних промислів значне місце займало столярство.

Гончарство. Протягом багатьох століть гончарство посідало одне з провідних місць серед селянських промислів. Воно увібрало в себе технічні навички і художні традиції, що існували ще з часів неоліту.

Найбільші центри гончарного промислу були зосереджені в лісостеповій зоні, особливо на Лівобережжі. Таким центром була і Слобожанщина.

Гутництво. Виготовлення скла – гутництво – відоме в Україні ще з часів Київської Русі. За багато століть воно досягло високого розвитку в технічному і художньому рівнях.

Гутники найчастіше працювали сімейними колективами, рідко користуючись найманою працею, і робили це головним чином узимку після завершення польових робіт. Досить поширеною була оренда гутниками певної частки поміщицької землі разом із лісом, озером, млином тощо. Плата за оренду встановлювалася натурою (скловиробами) або грошима.

Обробка металів. Виробництво заліза та його обробка методом гарячої ковки були відомі на землях сучасної України ще задовго до нашої ери.

Безпосередньо до виробництва заліза примикає ковальська справа. Ковалі були осілі та мандрівні. Останнім селяни несли своє вугілля і платню, здебільшого натурою. Вже в Х – ХІІ ст. ковальська майстерність досягла такого високого рівня, що деякі способи обробки заліза і технології виготовлення знаряддя праці та предметів побутового призначення без суттєвих змін дійшли до нашого часу.

Обробка шкіри та рогу. Вичинка шкіри і виготовлення з неї побутових виробів – одне з найдавніших занять українців. Досить високого розвитку досягла техніка і технологія обробки шкур тварин ще в давньоруський період, чому сприяли розвинуте тваринництво, значна кількість тварини в лісах, а також кліматичні умови, що вимагали теплого сезонного одягу.

Вичинкою шкур для одягу займалися кушніри. Лимарі виготовляли із сириці складові частини кінської збруї – сідла, шлеї, вуздечка тощо.

Ріг у його природній формі використовували у гончарному ремеслі для орнаментування посуду (ріжок), у мисливстві – для зберігання пороху. Виготовляли ж із рогу ручки для ножів, гребінці тощо.

Лісові та інші промисли. Багаті лісові ресурси Слобожанщини сприяли розвиткові допоміжних занять, пов’язаних з їх інтенсивним використанням. До традиційних лісових промислів належать збиральництво (збирання ягід, грибів, горіхів, жолудів, лікарських рослин), заготівля сировини (лика, берести, лози, дубової та лозової кори), лісозаготівля та лісосплав.

Одним із найдавніших допоміжних занять було також вуглярство. Деревне вугілля широко використовувалось як паливо для плавлення у домницях заліза, у ковальстві та ливарстві.

Не менш давнім видом допоміжних занять було і виготовлення поташу, котрий широко використовувався для відбілювання полотна, виробництва паперу, скла, фаянсу та порцеляни.

Також давніми промислами були викурювання смоли і вигонка дьогтю.

В Україні були відомі й багато інших промислів: виробляли цеглу, варили мило, соляний промисел. Доставка солі з Криму чумаками теж була важливим промислом.

З другої половини ХІХ ст. народні промисли і ремесла почали занепадати, не витримуючи в багатьох випадках конкуренції з промисловими підприємствами. Деякі промисли почали відроджуватися у недавні часи.

Українське республіканське товариство охорони пам’яток історії і культури з секціями етнографії та мистецтвознавства, музеї - скансени, особливо Музей народної архітектури і побуту України, Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Т.Рильського АН України, Інститут народознавства АН України та ряд інших установ намагаються всіляко сприяти народним умільцям у проведенні виставок їхніх виробів, подають практичну допомогу у відроджені ремесел і промислів, вивчають і пропагують їх.


1   ...   20   21   22   23   24   25   26   27   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка