Г. С. Сковороди



Сторінка25/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   44

Глобальні проблеми сучасності

Михайленко Яна, учениця 10 класу

Ставівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Кагарлицького району Київської області

Керівник: Шепелявенко Т. Г., вчитель історії та правознавства

Людство зіткнулося з проблемами, що набувають життєвого значення для долі людської цивілізації в цілому і називаються глобальними. До глобальних проблем належать такі, які зачіпають життєво важливі інтереси всіх народів і країн світу, які породжені загальними законами існування і розвитку людства.

Розвиток науки і техніки, створення ядерної зброї призвели до того, що нині людина стала спроможна покласти край власному існуванню.

Глобальні проблеми – це заряд страхітливої сили в умовах сучасної епохи, їх усунення і розв’язання – завдання першочергового значення.

На мою думку найголовнішою є проблеми війни і миру. Головним у сучасному світі є відвернення війни, припинення гонки озброєнь і роззброєння. Війна є альтернативою самого людського буття. Напевно людина дуже рідко задумується над причинами війн? Передусім вони коріняться в антагонізмі класів і держав, рас і націй, релігійних конфесій.

Ряд вчених суспільствознавців пояснюють причини воєн природженою властивістю людини до насильства, інстинктом руйнування, агресивністю щодо подібних собі.

Гонка озброєнь веде за собою величезні витрати інтелектуальних і фізичних сил людства, матеріальних і фінансових ресурсів, перешкоджає позитивному вирішенню найважливіших проблем людей, підвищенню їх рівня життя.

Хочу згадати українців, які загинули на полі бою за мирний час за межами України. Не так давно у нашій школі пройшов круглий стіл на тему «Загиблі на чужині». На ньому ми обговорювали воєнні конфлікти за межами України. Мій земляк Ступак Роман Афанасійович, 1942р.н., майор технічної служби, спеціаліст при заступникові командира змішаного артилерійського дивізіону збройних сил Мозайбіку був тяжко поранений і помер від ран 20 березня 1978 року, на руках у вдови залишилося двоє малолітніх дітей. До останнього часу участь наших співвітчизників в локальних війнах і воєнних конфліктах за рубежем несправедливо замовчувалися. Широкому загалу досі не відомі подвиги цих героїв мирного часу. Тіла згиблих не завжди відправляли на Батьківщину. Їх часто ховали на чужині. Час, як відомо, річ сувора. Він має здатність руйнувати не лише пам’ять про події минулого, але й матеріальні свідоцтва їхнього існування. В багатьох країнах могили не збереглися, їх подвиги забуті.

Я засуджую війну як нелюдське починання, що загрожує знищенням і спустошенням. Коли я замислююся про це, стає страшно. Війна - найтяжке випробування не тільки для людства, але й для всієї природи. А якщо зараз вибухне світова війна, то буде використана ядерна зброя!До чого ж це приведе? До загибелі всього живого на планеті, єдиній планеті, що володіє таким скарбом як життя! Хочеться вірити, що все-таки люди, як істоти розумні, зрештою, навчатися домовлятися між собою мирним шляхом, не створюючи погрози для власного життя й навколишнього середовища. «Мир, - писав великий гуманіст Сервантес, - це найвище благо, якого люди бажають у цьому світі».

Також дуже гостро у наш час постала екологічна проблема. Дуже посилився негативний вплив людини на атмосферу, гідросферу, рослинний та тваринний світ, на біосферу в цілому. Наша планета вже не витримує екологічних потрясінь: Чорнобиль, засухи в Африці, виснаження озонового прошарку атмосфери через масове поширення аерозолей, трагедії Аральського та Чорного морів, скорочення розмаїття фауни і флори, кислотні дощі над Європою, загроза виникнення «парникового ефекту», проблема промислових відходів… І цей перелік можна продовжувати. Біосфера вже не витримує надмірного навантаження внаслідок зростання масштабів господарської діяльності людства. За останні 500 років на планеті знищено дві третини лісів, площа пустель зросла на 15 відсотків; міліють річки і озера, що веде до необоротних змін у кліматі. Велику тривогу викликає знищення тропічних лісів, які є «легенями» нашої планети. На Україні, внаслідок меліорації земель вже зіпсовано 60 відсотків чорноземів.

В таких умовах бездумної експлуатації багатств природи, активної неконтрольованої діяльності людини, виникає питання про існування самого людства, оскільки існує реальна загроза його знищення. Люди поставили себе над природою, забувши, що вони є її частиною і підкоряються її законам.

Катастрофа в Чорнобилі призвела до радіаційного забруднення території України. 32 адміністративних районів Київщини, Чернігівщини, Житомирщини, Рівенщини, Волині були забрудненні. На превеликий жаль моє село також перебуває в 4 зоні забруднення.

На мою думку, для розв’язання складних екологічних проблем насамперед потрібен перехід до утвердження екологічної свідомості як на індивідуальному, так і на суспільному рівні. Природні ресурси і довкілля як загальнолюдську спадщину треба використовувати з дотриманням принципу рівних прав нинішнього і майбутніх поколінь на доброякісне природне життєве довкілля і достатню кількість і якість природних ресурсів.

Економічне життя в сучасному світі складне і суперечливе: це інфляція, безробіття, високий рівень зовнішніх боргів, голод, дитяча смертність. Чим тісніше національна економіка зв’язана із всесвітнім господарством, тим більші перспективи її розвитку. Лише інколи економіка відкритого типу з ефективним виробництвом і якісною продукцією забезпечить розширення і поглиблення зовнішньоекономічних зв’язків України. Дасть можливість наповнити наші магазини різноманітними імпортними товарами. Американський економіст Едмонт Берке (20ст.) говорив, що вік лицарства минув; настав вік софістів, економістів та обчислювальних машин. Економічна система демократичного громадянського суспільства має сприяти збільшенню обсягу товарів і послуг. Водночас має забезпечуватись права і свободи людини і громадянина, гарантувати людині захищеність від можливих невдач у підприємництві, втрати місця роботи. Шлях до розвиненої ринкової економіки важкий і динамічно мінливий процес. Він потребує вирішення широкого кола проблем: реформування власності, вдосконалення податкової системи, розвитку підприємництва і конкуренції, подолання інфляції. Ми бачимо, що ринкова економіка змінює і саму людину; ринок вимагає від людини повної віддачі в роботі, відповідальності за наслідки власних економічних рішень, забезпечуючи високі прибутки лише тим хто перемагає у конкурентній боротьбі. Ринок, що дає простір економічній свободі, водночас вимагає від кожної людини, кожної сім’ї самостійно дбати про себе. В кожному суспільстві є верстви населення, які не можуть самостійно забезпечувати власне існування і існування своєї сім’ї через різні причини: старість, багатодітність, каліцтво, хвороби. Тут повинна прийти на допомогу держава. Крім того, держава має опікуватися проблемами охорони довкілля, освіти, оборони, тощо, тобто тим, що називають суспільним продуктом і що, ясна річ, не становить економічного інтересу підприємців. Тому в сучасному світі фантастичним є уявлення про вільний ринок без жодного втручання держави.



ТУРИСТИЧНІ МОЖЛИВОСТІ ПРИРОДООХОРОННОЇ ТЕРИТОРІЇ КАЗАНКІВСЬКОГО РАЙОНУ МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ
Михлик Наталія, вихованка гуртка «Мій рідний край»

Казанківського Будинку дитячої та юнацької творчості

Казанківської районної ради Миколаївської області

Керівник: Матвєєвич В.Г., керівник гуртка «Мій рідний край» БДЮТ


Одним з ефективних заходів охорони довкілля є заповідання.

Природно-заповідний фонд становлять ділянки суші і водного простору, природні комплекси та об'єкти яких мають особливу природоохоронну, наукову, естетичну, рекреаційну та іншу цінність і виділені з метою збереження природної різноманітності ландшафтів, генофонду тваринного і рослинного світу, підтримання загального екологічного балансу та забезпечення фонового моніторингу навколишнього природного середовища. [1,4].

Розташований на півночі Миколаївської області, Казанківський район багатий дивними, навіть унікальними степовими об’єктами. Збереглися ділянки цілинного степу, на схилах ярів і балок можна побачити гранітні поклади. Справжньою окрасою рідного краю стали водойми – як правило, творіння рук людських. У цих місцях зберігаються і примножується чисельність корисних видів рослин, тварин і птахів. Вони, ці об’єкти, мають і соціальне значення як місце відпочинку людей. [2,7].

В далекому 1873 році на території нашого району були закладені перші на півдні полезахисні смуги шириною до 40 метрів під керівництвом відомого вченого Василя Васильовича Докучаєва. Десятки років Український науково-дослідницький інститут лісового господарства і агро меліорації проводив дослідження по взаємодії лісу і степу, впливу лісу на ґрунти, клімат, врожайність. [3] [4,32].

З 1972 року лісовий масив «Володимирівська дача» є ботанічним заказником місцевого значення. [2,11].

Але в далекому 1930 році у Володимирівському лісовому господарстві почала роботу лісомеліоративна станція. Було закладено унікальний на півдні України дендрарій. [4,95], [5,138].

Є у нашому лісі й історичні пам’ятки. Навесні 1924 року (у рік смерті В.І.Леніна) у Володимирівському лісі засіяли насінням гледичії десятигектарну ділянку [4,9].

Найбільша цінність Володимирівського урочища – «Степок». Це одинадцятигектарна ділянка цілинного степу, який ніколи не розорювався. Тут росте понад 300 видів трав’янистих рослин. [1,47], [2,10], [3], [4,95].

Конрад Едуардович Собеневський - відомий діяч, вчений в області степового захисного лісорозведення, лісоведення і лісоводства. Учасник «Особливої Експедиції по дослідженню та облік різноманітних способів і прийомів лісового та водного господарства в степах Росії», створеній у 1892 році при Лісовому Департаменті Міністерства Землеробства і Державного Майна під керівництвом професора В.В.Докучаєва. [4,93]

У 1990 році у Казанківському районі функціонувало 19 колгоспів та радгоспів. Спільними зусиллями, методом народної забудови на території

2,18 га Володимирівського лісництва було сплановано і організовано літній дитячий оздоровчий табір «Орлятко». [5,59].

Взагалі за час існування літнього дитячого оздоровчого табору «Орлятко» оздоровилося близько 5 000 дітей.


СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

  1. А.Яремко «Заповідні місця Миколаївщини». Комп’ютерны системи. Україна. 2002. 148с.

  2. Б.Абрамович. До 200-річчя Володимирівки. Миколаїв: Видавництво «Дизайн та Поліграфія». 2010.-324с.

  3. Вирізки з газети «Голос Казанківщини» розділ «Заповідні місця Казанківщини».

  4. Історія Казанківського краю. Історико-краєзнавчі нариси. Миколаїв: Видавництво «Дизайн та Поліграфія». 2010.- 248с.

  5. Матеріали районного історичного музею. Матеріали про історію Володимирівського лісництва.

  6. О.П. Попов «Лікарські рослини в народній медицині», видавництво «Здоров’я », Київ 1971

  7. Спогади старожилів с. Володимирівка та с. Лісне.


«Татуювання – історична традиція чи данина моді?»
Моргун Марина, учениця Чернігівського навчально – виховного комплексу

Лозівської районної ради Харківської області

Керівник: Королевич А. А., вчитель історії
В час XXI ст. стає особливо актуальним питання людства про видозмінність культури свого тіла.

Сьогодення людства, особливо молодь, вкрито безмежними мріями нанести на своє тіло те чи інше зображення, не замислюючись, що кожна краплина візерунку несе в собі історичну ідею.

Тому доцільним є розкриття питання деяких філософських аспектів: як виникнення татуювання, так і проведення паралелі в сучасність на прикладах інших народів. А також доведення до логічного висновку : татуювання – це історична традиція чи данина моді?

Ознайомившись з літературою про походження татуювання та проаналізувавши історію виникнення його від стародавніх народів світу ми бачимо, що історія зародження татуювання дійсно дуже давня, вона багатолика і інтернаціональна. Це вид мистецтва, який поряд з іншими, такими як живопис або поезія, безперервно змінювався і вдосконалювався протягом тисячоліть і безпрецедентно популярний донині.

Сучасне слово «Татуювання» («тatoo» в міжнародному варіанті) походить від полінезійського слова «тatau» – зображення (малюнок) на шкірі живої людини та процедура його нанесення, використовується як прикраса чи символічне зазначення певної інформації. Технічно татуювання полягає в ін'єкціях фарби в глибину шкіри чим досягається довготривалість ,“вічність” татуювань.

Вважається, що фактичні докази практики татуювання у світі були розповсюджені ще з IV ст. до н. е. у Єгипті. Опрацьовуючи поставлені задачі роботи, виявилося, що основними мотивами, якими керувалися люди татуюючи своє тіло були :



  • декоративний (як заміна одягу; бажання прикрасити себе, вказуючи на знатність і багатство);

  • інформативний (як ознака племені, людини – воїна; як герб почесних предків та родовий знак);

  • магічно – релігійний (як ознака тотему; оберіг від хвороб та шкідливих тварин; як ознака світла у вічній тьмі; як ознака трауру і т.д.).

Висвітлюючи відомості про тату у Святих письменах, спостерігаємо цілковиту заборону Біблією цього процесу. А закони Вавилонського царя Хаммурапі доводять, що нанесення татуювання було покаранням. У китайському Святому стародавньому письмі теж прослідковується покарання людини шляхом нанесення татуювання на обличчя. Старий Завіт знову говорить нам про табу щодо покриву тіла «письменами». Усі ці відомості демонструють нам про відверто негативне ставлення релігії до понівечення свого тіла шляхом нанесення татуювання.

Основна мета роботи, така як виявлення серед населення Лозівського району відношення та ступеня впливу татуювання на соціальну адаптацію, була досягнена шляхом проведення анкетування на дану тему серед учнів, їх батьків та вчителів. Ванкетуванні брали участь 100 респондентів, із них 60 жінок і 40 чоловіків. Для проведення анкетування було розроблено 11 запитань, що стосуються впливу татуювання на соціальну адоптацію населення Лозівського району.

Отже, проаналізувавши відповіді респондентів ми отримали наступні результати:


  • про наявність татуювання відповів майже кожний десятий. Кількість жінок , які віддали перевагу татуюванню у кілька разів переважала над кількістю чоловіків (відповідно 36% і 16%).

  • 60% учасників зупиняє зробити татуювання лише думка близьких / товаришів чи оточуючих і це приводить до висновку, що роль соціуму у цьому питанні переважає над власними потребами чи традиціями.

  • 49% учасників не зробили б татуювання ніколи, але 37% нанесли б лише заради модної тенденції, більше того 80% вважають, що це модно і красиво , і воноповинно бути на видному місці – 56%. Ці результати дають нам можливість допустити, що тату серед респондентів Лозівського району носить більш демонстраційний характер і не може заважати професійній діяльності (78%).

  • Чітко прослідковується, що пік бажаючих зробити татуювання збігається у молодіжну групу від 13 до 20 років, що доводить нам про несформовану життєву позицію і підкорювання думці оточуючих. У запитанні під № 11 червоною ниткою проходить філософська проблема : татуювання – це данина моді чи традиція? І результат ще раз довів правдивість вищесказаного. Лише 27 % респондентів вважають, що татуювання - це історична традиція, а 73 % – данина моді.

Таким чином, були з’ясовані та узагальнені думки респондентів і отримані результати, які наводять на думку про безвідповідальне ставлення до процесу татуювання в цілому. Татуювання, як здається, дає свободу, самовираження і т.д. Але насправді все трохи глибше. І перша мотивація, перший поштовх, який дає тату, плавно переходить на більш глибинні шари впливу, беручи безпосередню участь в житті людини.Отже, можна допустити, що татуювання у ХХIст. – це спосіб самовираження та данина моді, але не історично складена традиція. І лишається лише одна надіяна виправлення цієї ситуації – це більш широко інформувати жителів Лозіського району і нашої країни вцілому про такий магічний та цікавий своєю історією процес нанесення татуювання на тіло людини.
Мой земляк – Сковорода
Мутазакки Марьям, ученица 8-В класса Харьковской гимназии №12

Харьковского городского совета Харьковской области

Руководитель: Гнатченко Т. А., учитель русского языка
Зимой мы посетили село Сковородиновка, где завершил свой земной путь Григорий Саввич Сковорода .Это послужило толчком к тому, чтобы начать изучение памятных мест, связанных с биографией великого украинского философа.

Первым библиографом Сковороды был Михаил Ковалинский - любимый ученик Григория Саввича. В его книге есть слова, которые привлекли наше внимание: « Он любил Харьков». Многие годы память Сковороды бережно хранима в нашем городе, который он исходил, кажется, вдоль и поперек. В Харьков Сковорода приехал в 1759 году: белгородский епископ, в чье ведомство входила и Харьковская губерния, прослышав о талантливом ученом, пригласил его в Харьковский коллегиум читать курс поэзии. Именно в Харькове десять лет Сковорода преподавал в Коллегиуме, несколько лет жил в поселке Бабаи и скончался в Пан-Ивановке ( ныне Сковородиновке) в ноябре 1794 года.

Большой вклад в увековечение памяти знаменитого земляка внес известный скульптор Иван Кавалеридзе. По его проекту в Харькове был сооружен памятник Григорию Сковороде, установленный в новое время близ Покровского монастыря с видом на Успенский Собор. Григорий Саввич словно вышел с книгой из ворот Покровского монастыря, где преподавал в Коллегиуме в 1759-1769 годах, переведенном сюда из Белгорода. Мы обратили внимание на то, что Кавалеридзе создал и киевский памятник (1977) философу, на Контактовой площади – внешне чем-то родственный харьковскому. Григорий изображен шагающим к старому академическому корпусу Киево-Могилянской академии, словно пришёл доучиться. Самый известный и художественно яркий памятник странствующему философу и поэту Г. Сковороде установлен в парке города Лохвица на Полтавщине - также работы Кавалеридзе. Странник изображен с сумками и палкой во время передышки в пути. К сожалению, во время Великой Отечественной войны памятник был в значительной мере поврежден. К 250-летию со дня рождения великого земляника памятник в Лохвице был восстановлен в бронзе.

Есть еще одно интересное памятное место, называется «тропа Сковороды» у поселка Бабаи, первоначальное название Архангельское в честь храма Архангела Михаила. Здесь у бабаевского священника некоторое время жил Г. Сковорода, здесь он закончил писать свои знаменитые «Басни харьковские». Неподалеку в Бабаевском лесу расположен источник, названный в честь Сковороды.

В Сковородиновке нам рассказали легенду, согласно которой о могиле Сковороды забыли на долгие 100 лет. И нашлась она так же необычно, как и все связанное с именем философа. Местный крестьянин, проходя по парку, увидел яркое сияние. Словно зачарованный шел он у к нему сквозь заросли и дебри, пока не остановился возле плиты, на которой было написано: «Г.С. Сковорода. Мир ловил меня, но так и не поймал».

С 1945 года имя Григория Саввича Сковороды носит Харьковский государственный педагогический институт, а в 1991 году на территории института на средства администрации, преподавателей, сотрудников и студентов открыт памятник. Мы считаем этот факт ярким признанием таланта Сковороды- учителя, философа, поэта.

Мы с руководителем посетили интерактивную выставку в Харьковском литературном музее, где в интересной форме ознакомились с творчеством и философией Григория Саввича, нам стало легче понимать его басни, стихи. Кроме того, мы глубже познали характер этого человека.

Сочинения Г.С. Сковороды не издавались при его жизни, существовали в рукописях, которые иногда дописывались и переписывались самим автором, порождая различные версии одного и того же текста. Поэтому, хотя Г.С. Сковорода и составил список своих сочинений, его издатели сталкивались и сталкиваются с проблемой поиска, идентификации и расшифровки его текстов. Первые публикации отдельных сочинений, критические издания и собрания сочинений составляют основные вехи истории издания и формирования известного нам корпуса сочинений Г.С. Сковороды.

В 2013 году полное собрание сочинений Сковороды на русском языке переиздали впервые за сорок лет, благодаря поддержке Фонда братьев Павличенко. В рамках мероприятий, посвященных 1025-летию крещения Руси, в Киеве состоялась презентация 2-х томного полного собрания сочинений Сковороды в переводе на современный русский язык при поддержке фонда «Русский фонд» - исполнительный директор Петр Скороспелов. Тираж – 2000 экземпляров. Издание благословил Митрополит Киевский и всея Украины Владимир.

Личность Григория Сковороды загадочна и интересна. В последние годы стал проявляться интерес к философу не только на Украине, но и в Европе. Число посвященных Сковороде трудов уже давно перевалило за 5 тысяч! В этих трудах очень много поздних наблюдений, толкований и суждений. Г.С. Сковорода тревожит ум своей глубиной и непостижимостью. Сковорода учил, что «святость жизни только в делах».

Посещение памятных мест, связанных с именем Сковороды вызвало у меня желание изучить его творческое наследие. Теперь часть своего времени посвящаю чтению произведений Сковороды.

Список литературы



  1. Борисова Т. «Литературно-мемориальный музей Г. С. Сковороды» Харьков 1979г с.30

  2. Ковалинский М. «Жизнь Григория Сковороды», собр. сочинений, Киев 1973г. с. 576

  3. Ниженец А. «Г. С. Сковорода» издательство «Прапор», Харьков 1969г с. 63

  4. Сковорода Г. «Сад пісень» избранные сочинения Киев «Веселка»1980 с. 190

  5. Ушаков Л. «Ногами по землі, серцем на небесах» статья в газете «Харків'яни» №47 от 28 ноября до 4 декабря 2002г

  6. Ушаков Л. «Григорий Сковорода» Харьков «Фолио», 2009г с.


ЗБЕРЕЖЕННЯ ТА ПРИМНОЖЕННЯ ТРАДИЦІЙ МИСТЕЦТВА

РЕШЕТИЛІВСЬКОЇ ВИШИВКИ
Надточій Діана, учениця 7-В класу, вихованка гуртка «Дивоцвіт»

Решетилівської гімназії імені І.Л.Олійника Полтавської області

Керівник: Золотарьова О.О., учитель трудового навчання
Дослідження історії вишивки в наш час є досить актуальним, адже вишивання було і є одним з найбільш поширених видів народного мистецтва на Україні. Ніщо не може зрівнятись з красою майстерно виконаних народних вишивок, які роблять кожну річ своєрідною і неповторною. Але не всяке вишивання може бути еталоном прекрасного. Воно повинно обов'язково мати своє ім'я і свою адресу. Майже кожна область, кожний район, а часто навіть і окремі села на Україні, кохаючись у прекрасних вишивках, із покоління в покоління, від матері до дочки, віддавали перевагу тим або іншим орнаментам, технікам вишивання, вчили серцем відчувати навколишню красу й відтворювати її в узорах. Працюючи над пошуковою роботою, ми познайомилися і зустрілися з людьми, які вміють за допомогою голки і нитки створювати ексклюзивні речі. Справжні дива нині творять майстри – вишивальниці - Вакуленко Надія Петрівна, Кісь Алла Володимирівна, Іпатій Ніна Іванівна, Таранець Катерина Кирилівна, Голуб Олена Євгеніївна.Відомо, що вітчизняні артисти, радіомовці, політики, телеведучі такі, як Ніна Матвієнко, Микола Свидюк, Микола Стратілат, Емма Бобчук замовляли вишиванки створені технікою «білим по білому» у решетилівських майстринь.Такі роботи були неперевершені. Майстрині працювали над вишивками, використовуючи найскладніші техніки: «лиштву», «вирізування», «зерновий вивід», «солов'їні вічка», верхоплут, мережки [3, С. 379]. Дивовижна винахідливість і талант виявилися у вмінні майстринь поєднувати різні техніки вишивки (до10-15 технік одночасно).Завдяки художній інтуіції вишивальниць, їхньому віртуозному володінню всіма секретами улюблених технік на тканині, звичайними нитками створювалось справжнє чудо. Вишивальниці малювали ниткою по тканині тіобрази, які привертали їх увагу. Дбайливо зберігаючи і розвиваючи кращі мистецькі традиції минулого, народні майстри створили глибоко своєрідний національний стиль вишивання.При досліджені та зборі вишивальних матеріалів особливу увагу звернули на тканину з якої були виготовлені речі та колористичні особливості місцевих вишивок.

З давніх-давен, у нашій місцевості, жінки для роботи використовували домоткане полотно на якому за допомогою лише голки та нитки народжували неперевершені узори вишивок.Щоб виготовити полотно вдома, на провесні сіяли коноплі і льон, а під кінець літа вибирали, висмикуючи кожну стеблину руками. Спочатку вимочували насіння, а стебла замочували і розкладали на траві. Їх мили дощі і сушило сонце. Щоб нитки льону були тонкими, подекуди рвали його ще зеленим. Розкладали на вранішні роси в ті дні, коли місяць був повним, щоб льон добре визрів.

Взимку, у вільний від польових робіт та господарських справ час, дівчата і жінки тіпали стебла на спеціальних пристроях-терницях. Перші стебла льону на терниці клали дівчата з розпущеним волоссям, щоб волокно було «як волосся у дівчини, густим та довгим».

Потім розчісували пучки («микали мички») волокон на дерев'яному гребні, а з пучків чистого волокна - пряли на прядках нитки різної товщини. Напрявши ниток, довгими зимовими вечорами на ручних ткацьких верстатах -кроснах ткали полотно. З конопляного, грубішого полотна шили переважно буденний одяг, а з лляного, тонкого - святковий.Дівчата мали самі-до 15-16 років - справити собі весільний посаг, тобто наткати полотна, рушників і ряден у скриню, нашити сорочок. А готували сорочки на все життя: на будень і свята, на весілля і навіть на смерть. Оздоблювали одяг і домашні речі вишитими та тканими узорами, розмір яких і кольори підкреслювали призначення виробів.

Серед багатобарвних українських вишивок решетилівські посідають особливе місце. Ніжна колірна гама, різноманітні деталізовані орнаментальні мотиви - все це створює відчуття святковості, витонченості. Головний художній ефект — не в багатстві кольорів та їх поєднанні, а у вишуканому співвідношенні, м'якості відтінків пастельних тонів (за винятком червоного в рушниках): блакитного, вохристого, зеленуватого, відтінків сірого і білого. Решетилівщина славиться вишуканими вишивками «біллю»[4, С. 87].При вишиванні «біллю» - білим по білому - утворюється малюнок зі світлотіньовим моделюванням. Надзвичайно гарними є вишиті в такому стилі сорочки. Рукави в них покриті - ніби памороззю - мереживом дрібних візерунків - ромбиків, прямокутників, укладених у прямі, ламані, зигзагоподібні меандричні динамічні лінії і смуги[1, С. 379]. На плечовій частині мотиви укладені здебільшого у стрічки. Орнаментувалися рукава, комір, пазуха, манжети, поділ на видному місці. Орнаменти не тільки прикрашали окремі його частини, а й оберігали від злої сили, служили оберегом. Майстрині чітко продумували систему взаємозв'язку площин вишивки, поєднання ажурних швів і вільних частин білого тла, що підкреслює декоративність вишивки. Ці фактори просліджуються в композиції сорочок місцевих майстринь - Ассаул Параски Никифорівни та Обувас Марії Сергіївни.

Наш земляк, письменник Олексій Дмитренко, в одному із своїх нарисів писав про сорочку так: «Решетилівська сорочка!..Сирове чи біле фарбоване полотно. Довгий чистий рукав, у - низу вишитий. Вишивка на сантиметрів два -косинчики, кубики всякі. «Лиштва», «хрестик».Ажурна мережка в дірочках. Справжній іній...»[3, С. 119].Майстрині ніколи сліпо не копіювали узор, який сподобався. Кожна жінка вишиваючи, давала простір своїй фантазії, доповнювала той чи інший візерунок новими мотивами та орнаментами. Для решетилівської вишивки характерні рослинний, рослинно-геометризований та геометризований орнаменти. В основі геометричного орнаменту лежать найпростіші за своїми обрисами фігури: ромб, квадрат, косий та прямий хрест, трикутник і т.ін. Такі орнаменти, здебільшого, виконуються лічильними швами: штапівкою, лиштвою, простими мережками. Улюбленим мотивом решетилівських вишивальниць є «ламане дерево», «гілка». Композиції геометричного орнаменту мають безперервний ритм руху, тому важко найти його початок. Це ланцюг, у якому одні елементи є водночас частинами інших. Велике значення у об'єднанні композиції відіграє лінія. Вона створює спокійний ритм. Лінії можуть бути прямими, ламаними, зигзагоподібними.

Особливої уваги вимагають вишиті нашими майстринями рушники. Довжелезні полотнища виконані червоними нитками із різноманітним поєднанням рослинних орнаментів у «дерево життя». Цей мотив застосовується для символізації квітучого роду: від пращурів -основи, до молодого покоління - квіток на верхівках. Для вишивання решетилівських рушників майстрині використовували червоний колір. Він дуже насичений. Один і той самий колір нитки завдяки техніці виконання перевтілюється то в яскраво-червоний, то в рожевий. Поєднання червоної вишивки з білим полем полотна надає рушникам святковості і урочистості, а різноманітні дрібні сітчасті заповнення надають йому вишуканості і неповторності. Майстрині завжди прагнули в орнаментуванні рушників передати пишність, красу природи, її цвітіння. Тому вишивальниці розміщували величезну кількість квіток і мало листків, які по відношенню до квітів пропорційно невеличкі. Найбільш поширені квіти - рожі, ромашки, волошки, соняшники; ягоди - вишні, грона винограду, горобини, а особливо калини.Незмінним атрибутом орнаменту рушників були птахи. Невеликі птахи зображуються парами з обох боків. Парні птахи - уособлювали символ кохання, чим і пояснюється їх розташування на рушниках, які відігравали значну роль у весільних обрядах. Велику увагу народні майстрині приділяли закінченню роботи, особливо обробці країв виробів. Охайно оброблені краї, оздоблені рубцями різної ширини, торочками з ниток та петельок, китиць.

Народне вишивання - живе декоративно-ужиткове мистецтво, яке постійно розвивається. Це величезне багатство, створене протягом віків тисячами безіменних і славних на весь світ талановитих народних майстринь. Завдання нашого покоління - не розгубити його, а передати це живе іскристе диво наступним поколінням. Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє мистецтво народних промислів нашого краю. У Решетилівській гімназії та в художньому ліцею навчають любити прекрасне. Саме тут, талановиті викладачі продовжують впроваджувати традиції народної художньої творчості минулих поколінь, поєднуючи їх із сучасністю. Спільною творчою працею вчителів, народних майстрів і художників українська народна вишивка розвивається, не зважаючи на економічнінегаразди нашого часу.

Працюючи над дослідженнями ми прагнули внести посильний вклад у справу вивчення, відродження, збереження та популяризації народної вишивки.

Завжди треба пам'ятати, що без минулого і нашого сьогодення не буде майбутнього!


Список джерел та літератури.

1. Дмитренко О. Хвіст ящірки: Вибрані твори / Олексій Дмитренко. – К.: «Молодь», 1991. – с.119

2. Решетилівщина: історія і сучасність: Краєзнавчий нарис / упоряд. Ігор Козюра, Валерій Козюра; ред. І. Циган. – Полтава: ВАТ «Видавництво «Полтава», 2002. – с.29

3. Українське народознавство[текст] / заг.ред. С.П.Павлюка, Г.Й. Горинь, Р.Ф. Кирчіва.- Львів: Видавничий центр «Фенікс», 1994.-с.37

4. Титаренко В.П. Методика викладання декоративно-прикладної творчості – Полтава, 2004.- с.87.

1   ...   21   22   23   24   25   26   27   28   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка