Г. С. Сковороди



Сторінка27/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   44

У РОДИНІ НАША СИЛА
Осика Ірина, учениця 9 класу Токарівської ЗОШ І-ІІ ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Ковальова З. Є., вчитель української мови та літератури
Немає теплішого вогнища за родинне. Батьки, діти, онуки, бабусі, дідусі – найрідніші між собою люди. Родина – це велика сила. Як писав відомий історик та етнограф І. Огієнко, «найперше виховання – то в сім’ї тільки так, належно виховуючи дитину в родині й навчаючи її від малечку своєї віри, своїх звичаїв і своєї мови, можна виховати українську дитину, щоб вона стала правдивим сином чи донькою українського народу… Національна прикраса оселі має велике й основне значення у вихованні всієї родини. Мусимо завжди дбати, щоб дім наш оздобою завжди виглядав по-українському. Українські вишивки нехай прикрашають усе… Вони овівають душу родини теплом і спокоєм. Пам’ятаймо, що кожен, хто пристає до чужого, своїм там ніколи не стане і щасливим у чужому не буде».

Прикладом такого сімейного виховання в дусі любові до всього українського є сім’я Лесі Українки, як і багато звичайних українських сімей. На жаль, сьогодні виховання в наших сім’ях далеке від українського. Ясна річ, час іде, багато що змінюється, змінюються погляди, уподобання. Але що станеться з деревом, коли його вирвати з корінням? Засохне. Так і людина без свого коріння засохне. Г. Сковорода писав: «Пізнай себе, і ти пізнаєш весь світ». І це пізнання треба починати з пізнання свого роду.

У мене велика родина, яку я дуже люблю. Важко навіть усіх перелічити, бо сім’ї з маминого і батькового боку були багатодітні. Але зате легко можна сказати про сімейні традиції, звичаї, заняття, бо вони передаються з покоління в покоління. Я займаюся зараз рукоділлям: вишиваю кольоровими стрічками, бісером, хрестиком. Захоплення це передалося мені від моїх батьків. Моя прапрабабуся Гайворонська Прасков`я Єгорівна вишивала хрестиком на домотканому полотні, як і всі тоді в Токарівці, де я зараз живу. Вишивала рушники, сорочки та скатертини. А прабабуся Рибалко (Гайворонська) Наталія Омелянівна (1924р.н.) теж вишивала рушники, скатертини, килими, картини та народний одяг. Бабуся Плужник (Рибалко) Ольга Іванівна (1959р.н.) вишивала наволочки на подушки та рушники. Моя мама теж вишиває. І я вмію та дуже полюбляю вишивати. З покоління в покоління, з роду в рід уміння наших предків дійшло й до нас.

Пам`ятаю, як бабуся показала мені старовинну сорочку яку вишила ще її бабуся. Я дивилася – і не вірилося мені, що це зробили руки простої селянки під слабким вогником свічки після важкого трудового дня! Вишиті рукава рясніли казковими рослинами, які нагадували квіти рідних просторів, а навкруг шиї, наче усмішки, зібралися дрібненькі складочки. Не менш красивою є чоловіча сорочка-вишиванка, оздоблена мальовничими візерунками на комірі, на грудях та на рукавах, на зап’ясті. У вишивці відобразились всі особливості слобожанського орнаменту. Це передусім квіти, гілки хмелю, винограду, букет, що символізував дерево життя, калина, а також півні та голуби. Цікаво, що прабабусини і сорочки зараз знаходяться у шкільному музеї, як і рушник. Коли туди заходжу, то відразу згадую її.

Українська вишивка. У кожній родині зберігаються речі, вишиті дбайливими руками найрідніших людей. Вишивати люди почали дуже давно. На самотканому полотні з`явилися незвичайні квіти та орнаменти. Господині вкладали частку своєї душі у вишиванку. Кожна дівчина, дбаючи про свій посяг, вишивала рушники, скатертини, сорочки. І оживали на полотні різні узори, які відбивали все їхнє життя: і радісне, і сумне.

За останні роки вишиванка ожила знову, набула популярності. Якась невідома сила тягне українців до свого національного одягу, до своїх давніх традицій. Усе частіше можна побачити одягнених у вишиванку односельчан, вишиті речі у сучасних оселях.

Український рушник – це не просто вишитий шматок полотна. У народі раніше говорили: «Хата без рушників – як родина без дітей». Рушник пройшов крізь віки і нині символізує чистоту почуттів, глибину безмежної любові до всіх, щедрість, гостинність. І в наші часи український народ не розлучається з рушником – традиційним елементом оселі і святковим символом. Вишитий рушник прийшов з тієї ж сивої давнини, що й народна пісня.

Я живу в маленькому селі Токарівка. У нас живе дуже багато людей, які займаються рукоділлям. Ні за які часи вони не покидали цього давнього ремесла. Так само як і плетіння з лози. Мій прадідусь теж плів кошики, в’язав віники, мітли. Тепер бабусин брат цим займається.

У нас є школа, дитячий садок, медичний пункт, будинок культури. Але дитячий садок працює лише влітку, тому що мало дітей, у школі теж небагато дітей. Бо багато хто виїжджає із села в пошуках роботи. Робиться страшно, коли подумаєш, що школу можуть закрити. Бо саме вона є сьогодні осередком культури на селі і оберегом рідної мови, пісні, звичаїв, традицій. А як відомо, на цей час у містах багато людей зрікається рідної мови, більшість з них забуває про своє коріння. Хоч слід сказати, вишивання набуває популярності і в містах.

У нас у селі люблять вишивати і молоді. Особливо цьому сприяє бажання наших мам та гурток «Прикладні мистецтва» у школі, де вчимось. Це дуже цікаво – сягнути в таїнство народної творчості. Мої роботи були на багатьох виставках. Під час свят ми прикрашаємо свою шкільну оселю, клуб найкращими вишиванками наших майстринь (а вони у нас з різних регіонів України), дитячими роботами. На уроках праці і гуртку технічної творчості нас учать і лозоплетінню. Живуть у нашому селі і народні пісні, різні обряди, традиції. Не забути їх допомагають шкільні свята, особливо українські вечорниці. А тепер і в сільському клубі розпочалась робота по відродженню української народної творчості.

Я хочу, щоб і мої діти вміли вишивати,співати народні пісні,знали історію краю, говорили рідною мовою,а головне – не забували свій рід, хто вони і звідки.
«Заповідними стежками «Зачарованого краю»
Осійська Олександра, учениця 8-Б класу Іршавської ЗОШ І-ІІІ ступенів № 1

Іршавської районної ради Закарпатської області

Керівник: Осійський Олександр Денисович, заступник директора Іршавської

районної станції юних туристів


Вихованці гуртка «Географи-краєзнавці» Іршавської райСЮТур надзвичайно полюбляють пізнавати свій рідний край. Так склалося, що ми живемо поблизу цікавих природних об’єктів, які зараз віднесені до НПП «Зачарований край». Це і унікальні скельні утвори – найоригінальніший скельний масив України з об’єднуючою назвою Смерековий камінь, букові праліси, найвищий згаслий вулкан Українських Карпат – г.Бужора, гірське оліготрофне болото Чорні Багна, місця гніздування гірського орла, місця поширення струмкової форелі тощо.

Готуючись до походів, керівник гуртка Осійський Олександр Дийнешович навчив нас, гуртківців створювали туристичні пішохідні маршрути до пам’яток природи за допомогою комп’ютерної техніки та інтернету. Учні за допомогою програми Google Earth вільно подорожують у будь-які куточки Землі та особливо цікаво пізнавати теоретично, а потім практично свій рідний край. Відвідавши та пізнавши в природі ці чудові місця ми запропонували опис деяких пішохідних туристичних маршрутів учням інших гурткових колективів, а потім, коли ці маршрути отримали популярність в молоді Іршавщини ініціативна група нашого гуртка створила цілу систему пішохідних туристичних маршрутів по НПП «Зачарований край».

Національний природний парк «Зачарований край» займає площу 6101га, був створений за указом президента 21 травня 2009р.на території Іршавського району, Закарпатської області на базі однойменного регіонального ландшафтного парку, що був сформований з колишнього геологічного заказника «Зачарована долина» та гідрологічного заказника «Чорні багна».

На сучасному етапі дану природоохоронну територію планують розширити за рахунок приєднання частини Річанського лісництва з зоологічним та іхтіологічним заказниками, що розміщені на пд-зх схилах масиву Полонина Боржава. Це спонукало нас продовжити створювати пішохідні туристичні маршрути до вершин Боржавських полонин. Туристичні пішохідні маршрути, як вже було згадано вище, ми створювали за допомогою програми «Планета Земля» на сайті Google. Вона дозволяє нам бачити поверхню Землі на космічних знімках різного масштабу де можна розрізнити більшість об’єктів на поверхні Землі. Ця програма дозволяє на знімках вимірювати віддалі, азимути, визначати географічні координати точок та їх абсолютну висоту. Це дозволяє створювати точну схему маршруту з точним відображенням азимутів та віддалей.

Використання інформації про маршрут, складений таким чином полегшує туристам орієнтуватись в поході та технічно правильно(розраховувати сили) долати його. Маршрути складалися двома шляхами від камерального до польового і від польового до камерального. Від камерального до польового полягає в створенні маршрутів за допомогою керівника гуртка в програмі Планета Земля та проходженні маршрута на місцевості за складеною картосхемою. Таким способом був складений маршрут с. Осій – г.Бужора. Від польового до камерального полягає в проходженні маршруту на місцевості та пізнішим створенням опису маршруту. Так було створено маршрут с. Лисичево – г.Кук.

В роботі дано короткий опис довідкових відомостей туристичних можливостей та географічну характеристику Іршавщини, а головним розділом виступає опис системи пішохідних туристичних маршрутів.

Дану тему по цій території розробляли і раніше. Туристичний клуб «Бужора» з м.Іршава у 1980-х роках промаркував маршрут з с.Ільниця до гори Бужора, але інформація застаріла, а маркіровка знищена часом та людською діяльністю. Дізнавшись про перемогу даної роботи під час ІХ Всеукраїнського зльоту юних туристів-краєзнавців Іршавська районна рада у вересні 2013 року провела розширену нараду «Про створення системи пішохідних туристичних маршрутів Іршавщини, їх маркування та видання рекламних листівок про них». Першу листівку з маршрутом «Гамора –г.Кук» представлено 14 – 15 вересня 2013 року в м. Ужгород на ХІІ Міжнародній виставці-ярмарку „Тур’євроцентр – Закарпаття 2013” і туристичному фестивалі „Євро Карпати – 2013”.
Культура особистості
Остапенко Вікторія, вихованка гуртка «Юний стрілок»

Зачепилівського районного Будинку дитячої та юнацької творчості

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Падалка В. Л., керівник гуртка «Юний стрілок»

Зачепилівського БДЮТ
Культура особистості — ще один суттєвий аспект ро­зуміння культури. Цим поняттям часто позначають рівень вихованості та освіченості людини, рівень оволодіння тією чи іншою сферою знання або діяльності. У даному випадку поняття культури фіксує якості людини, її вихованість, освіченість, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до діяльності. Про культурну людину у сфері виробництва говорять як про відповідального, підготовленого і дисциплінованого фахівця, у побутовій сфе­рі — як про доброго сім'янина і господаря, у сфері науки — як про талановитого вченого та науковця, в мистецтві — як про обдаро­ваного художника, музиканта, композитора, поета, письменника тощо. [1, С.591]

Культура особистості як цілісне утворення визначається глибиною, широтою та мірою освоєння й засвоєння нею за­гальнолюдських надбань матеріальної і духовної культури, перетворенням їх на свій внутрішній духовний світ та вмін­ням застосовувати в процесі життєдіяльності і спілкування з іншими людьми.

 Особистість є і творінням культури, і її творцем. Освою­ючи світ культури, людина творить себе як особистість і стає здатною збагачувати цей світ культури. Через освоєння культури формуються духовний світ людини і її основні сутності сили: воля, почуття, розум, віра, духовні орієнтації та світогляд.

 XX ст. показало, що переважна більшість видатних мис­лителів та філослфів наголошує на тому, що духовність і сутнісні сили людини неможливо безпосередньо вивести лише з практи­ки, тим більше з трудової діяльності людини. Вони ствер­джують, що сутнісні людської сили формуються в результаті як освоєння усієї культури, так і розвитку різноманітних форм і способів людської діяльності. [2, С. 400]

 Першим і найважливішим щодо цього є засвоєння мови, оскільки культура дається людині в мові і через мову, а отже, саме оволодіння мовою і є необхідною передумовою форму­вання сутнісних сил особистості.

 Важливим елементом сутнісних сил людини є воля. Лю­дина історично формувалась як людина тією мірою, якою вона через трудову діяльність навчалася долати свої інстин­кти, підкоряючи свою діяльність суспільним установкам і нормам.

Воля виховується в праці і водночас є її необхідною передумовою, бо праця передбачає, з одного боку, створення і використання знарядь праці, а з іншого — наявність мети діяльності. Проте ми нагадаємо, що сила волі — це сила людського духу, що визначає міру її свободи. Наприклад, слово "воля" в українській мові має два значення: воля як здатність, як "сила волі" і воля як вільність, свобода. Українська мова, поєднавши в одному слові ці значення, відбила глибокий зв'я­зок між волею як силою волі і волею як свободою. Людина без сили волі є рабом примхливої гри своїх бажань, її творчі здібності приречені на згасання, деградацію. [3, С. 576]

 Щоб стати творцем, людина за будь-яких соціальних умов має пройти школу праці, оволодіти майстерністю, засвоїти історично вироблені «стандарти» людської діяльності. Фор­мування волі неможливе без самопримусу, без дисципліни праці, без здатності діяти «через не хочу».

 Але волю не можна розглядати ізольовано від інших сут­нісних сил людини, бо сама по собі вона може бути і доброю, і злою волею. Служитиме вона ідеалам людяності чи силам зла — залежить від розвинутості почуттів людини, від їхнього змісту, спрямованості, ціннісної орієнтації, оскіль­ки насамперед на них ґрунтується духовне та культурне життя людини.

 Сфера людських почуттів дуже багатогранна — це почут­тя моральні, релігійні, громадські, естетичні, патріотичні, родинні тощо. Вона має важливе значення для розвитку твор­чих здібностей особистості, оскільки на засадах почуттів формується здатність сприймати уявне як дійсне, ідеал як життя, минуле і майбутнє як сучасне, теперішнє. А також обирати і формувати, творити ці ідеали і цінності. Першим кроком до формування цих здатностей є дитячі ігри як істо­рично вироблена форма залучення дітей до діяльності дорос­лих, до її моральних відносин в уяві. Будь-яка гра є пер­вісною майже для всіх сфер культурної діяльності. Гра є на­самперед і головним чином вільною діяльністю. Вона вини­кає на основі духовних можливостей людини, реалізує їх, розвиває, підносить до вищих сягань людського духу. Гра формує здатність в уяві ставити себе в моральні відноси­ни, вживатися в образи та способи діяльності інших людей, засвоювати кращі загальнолюдські моральні якості: спів­чуття, любов, людяність. [4, С. 268]

Ці ж культуротворні та виховні функції, що формують людських дух, в історичному плані виконує міф, а в індиві­дуальному — казка, в якій моральні категорії добра і зла, справедливості і несправедливості відтворені в системі каз­кових образів. Казка — це не просто розвага, а історично вироблена форма виховання моральних почуттів людини. Якщо ди­тина не навчиться перейматися горем у випадку перемоги зла і радіти з приводу торжества добра, у неї не сформується совість, людяність. Казки формують казковий світ дитин­ства, де уявне, створене фантазією і виражене символічною казковою мовою, засвоюється і переживається як дійсне, де боротьба сил добра і зла, правди і кривди, любові і ненависті сприймається «несправдешньо», тобто не по справжньому. Казка формує начала мо­ральності, те, що зветься совістю, людяністю та сумлінням. [5, С. 288]

Важливу роль у формуванні духовності в цілому і почуттів зокрема відіграє художня культура, в процесі опанування якої, починаючи з колискових пісень та казок і закінчуючи вищими надбаннями поезії, музики, живопису, людина далі розвиває творчу уяву, моральні якості, здатність жити духов­ним життям. Через засвоєння художньої культури особистість входить у світ інших людей, живе їхнім життям, переживає молодість і старість, минуле і майбутнє, включає у свій духов­ний світ життя всього людства, стає емоційно багатою, здатною глибоко, сильно і тонко почувати та переживати.

Важливу роль у формуванні і розвитку внутрішньої культури особистос­ті поряд із художньою культурою відіграють також науково-гуманітарні, зокрема історичні знання. Вони сприяють станов­ленню та розвитку патріотичних і національних почуттів, істо­ричної та національної свідомості й самосвідомості особистості. Як важливий культурний засіб їхнього формування історичні знання, починаючи від легенд та дум і закінчуючи історич­ною наукою, допомагають людині усвідомити свою при­четність до свого народу, до своєї нації, до людства в цілому. [6, С. 406]

Ще однією важливою сутнісною силою особистості є ро­зум, який формується на основі інтелекту, але не зводиться лише до нього.

Розум — це не просто інтелект чи мислення, а інтелект, що спрямовується почуттями, волею, світоглядни­ми принципами та переконаннями людини, її ціннісними установками та орієнтаціями.

Розумна людина — це не просто та людина, що багато знає та вміє логічно мислити. Розум за своїм змістом та значен­ням, застосуванням подібний до мудрості. У розумі концен­трується весь пізнавальний і практично-культурний досвід людини. У зв'язку з цим розрізняють розум і розсудок.

Формування розсудливого мислення є початковим і не­обхідним етапом розвитку людського інтелекту і розуму. Кожна особистість, щоб стати творцем, має спочатку засвої­ти ті «стандарти мислення», які історично виробило людство впродовж довгих років існування. Розум — це здатність, яка формується на основі всієї куль­тури, передусім світогляду. [7, С. 390]

 Поряд із відповідними світоглядними знаннями, принци­пами, установками, ідеалами культура особистості ґрунтуєть­ся на низці духовних феноменів, що входять до всіх історич­них форм культури. Це насамперед віра і пов'язані з нею фор­ми сприйняття майбутнього: мрія, надія, сподівання тощо. Це і широкий спектр людських уподобань, предметів духов­них почуттів, значна частина яких має атрибут святості, як наприклад, Вітчизна, рідний край, Батьківщина, нація, Бог. Предмети ду­ховних почуттів виражаються переважно в символічній формі. Символічна форма духовних почуттів вимагає і символічної форми освоєння та шанування цих предметів, яка втілюється в ритуалі, обряді, урочистих символічних діяннях, поклонін­нях і схилянні. У такі способи формуються і задовольняють­ся вищі духовні почуття людей. Без цих почуттів людська душа мертва, людина стає бездуховною, невіруючою, а отже, безкультур­ною, у неї, як кажуть, «немає нічого святого за душею». У відповідній символіці виражаються також предмети націо­нальних почуттів — національні святині.

 Отже, культура особистості — це ціннісні надбання людини, створені в процесі соціалізації. Нагадаємо,що соціалізація — це діяльність людини та її результати в системі творення су­спільних відносин.

 Культуротворчий цивілізований процес завжди має ціле­спрямований характер. Найбільш повно сутність цього процесу відображає співвідношення: культура — гуманізм — прогрес.


Список використаних джерел та література

  1. Ерасов В.С. Социальная культурология. Учебник для студентов высших учебных заведений. 2- ое изд. испр. и доп. - М.: АспектПресс, 1996. – 591 с.

  2. Культурология /под ред. А.А.Радугина. - М.: Центр, 1996. - 400 с.

  3. Культурология. Учебная помощь для высших учебных заведений. - Ростов-на-Дону: Феникс, 1998. 576с.

  4. Петров М.К. Самосознание и научное творчество. - Ростов-на-Дону: изд-у РГУ, 1992. – 268 с.

  5. Рождественский Ю.В. Введення в культуроведение. - М.: ЧеРо, 1996. – 288с.

  6. Скворцова Е.М. Теория и история культуры: Учебник для вузов. - М.: ЮНИТИ, 1999. - 406 с.

  7. Теорія та історія світової і вітчизняної культури. Курс лекцій. - Київ: Либідь, 1993. - 390 с.


ТУРИСТСЬКІ МАРШРУТИ ШЛЯХАМИ Г. СКОВОРОДИ
Острянська Антоніна, Васько Оксана, учениці 9 класу Кулажинської ЗОШ І-ІІІ ступенів,

учасники пошукової групи «Джерело» Гребінківської районної ради Полтавської області

Керівник: Безугла М. Ю., вчитель української мови та літератури
Г. С. Сковорода - видатний філософ та просвітитель ХVІІІ століття, найвизначніша постать доби українського бароко. Він відкрив світові українську культуру, її багатство, довершеність, самобутність. У філософських трактатах та художніх творах він представив своє оригінальне бачення світу, місце людини в ньому, її вміння реалізувати себе, свої здібності і цим самим досягти найвищого щастя на землі.

Незважаючи на те, що його творчість на сьогоднішній день, здавалося б, глибоко досліджена, феномен Сковороди залишається загадкою. Це людина-легенда, що з’явилась на межі давнього та нового періоду українського письменства і залишила нам у спадок невичерпне джерело геніальних думок, яке не міліє і сьогодні, і з якого черпають наснагу десятки поколінь.

Тож давайте сьогодні, через віки і століття, пройдемо шляхами філософа-мандрівника, організуємо віртуальну подорож своєю і чужинською землею, де ступала нога мислителя. А розпочався цей нелегкий тернистий шлях у Чорнухах Лубенського полку на Полтавщині у родині малоземельного козака Сави. І є одна цікава обставина, що змусила нас здійснити цю подорож. Саме у нашому селі, у Кулажинцях, в той час розбудовував свій маєток Лубенський полковник Андрій Маркович, який відзначився великими здирствами, нахабно перебираючи до рук чужі грунти та хутори. Та живуть вічно у серцях людей ті, «хто серцем чистий і душею», як сказав Г. Сковорода. Інші пішли у забуття.

Отож, розпочинається наш маршрут із Чорнух. Тут майбутній філософ милувався чудовою природою рідного краю, вбирав у себе думи та пісні і вчився шанувати труд і трудівника. Та це тривало недовго. У дванадцять років він вирушив пізнавати світ. Його перша дорога пролягла до Київської академії, що давала тоді найкращу освіту в Україні і виховувала великих патріотів рідної землі.

Через сім років Г. Сковороду як одного з найкращих і найталановитіших студентів запрошують до Петербурга солістом придворного хору цариці Єлизавети.

Та довго залишатись на чужині він не міг. У 1944 році Єлизавета разом з придворним хором побувала в Києві. Г. Сковорода вирішив не повертатись до Петербурга. Він продовжив навчання в академії, яку закінчити йому все-таки не судилось.

Через рік він вирушає в Будапешт у складі комісії, очолюваної генерал-майором Ф. Вишневським, що займалась постачанням угорського токайського вина царській сім’ї. Та не вино цікавило майбутнього мислителя. Користуючись прихильністю генерал-майора, він мандрує Європою. Слухає лекції знаменитих німецьких та інших професорів, цікавиться філософією як наукою, збагачує свої знання з інших наук, вивчає мови, спілкується із вченими європейськими мужами, навіть вступає з ними в суперечки. Побував він у цей час у Відні, Будапешті, Братиславі, слухав лекції в одному з найстаріших університетів Європи у німецькому місті Галле.

Далі шляхи його пролягли знову до Києва, а незабаром до Переяславського колегіуму, куди його запрошують викладати піїтику. Але непохитний і безкомпромісний у своїх поглядах молодий вчитель дуже швидко втратив місце викладача.

Продовжуємо нашу подорож. І зупиняємось разом з Г. Сковородою, який уже написав свої перші поезії та наукові трактати, у селі Коврай, де він навчає сина поміщика С. Томари. Учень обожнює свого вчителя, а його батьки не розуміють його методики та не поділяють його поглядів. Тому через рік він мандрує до Москви, де гостює у друга О. Сохи-Каноровського, а потім кілька місяців живе у Троїцько-Софіївській лаврі під Москвою, намісник якої запрошує Г. Сковороду залишитись викладачем монастирського училища. Але той уже затужив за батьківщиною. Він повертається у Переяслав, де його знаходить С. Томара і слізно просить продовжити навчання сина, бо інших вчителів він не визнає. Тут Г. Сковорода затримується ще на кілька років. Та учень підростає. А незвідані дороги манять філософа у нові краї.

У 1758 році він мандрує на Слобожанщину. Відвідує свого друга у Білгороді, де отримує запрошення до Харківського колегіуму викладати поетику. Через переслідування та інтриги через рік він залишає Харків і живе у селі Стариця. Його запрошують знову, він повертається, але інтриги та переслідування продовжуються, бо непокірний викладач навчає студентів за своєю методикою. Він не витримує і в 1764 році вирушає до Києва. Повернувшись, усамітнюється у гужвінському лісі під Харковом і багато працює, у 1766 - 1767 роках створює філософські діалоги «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Асхань».

Через рік він ще раз стане викладачем Харківського колегіуму. Але не надовго. Із 1769 року Григорій Сковорода – мандрівний філософ. Двадцять п’ять років подорожує селами Слобідської України. Зустрічається з людьми, скрізь є бажаним гостем, багато пише. У 1770 році він востаннє відвідав Київ, три місяці прожив у Китаєвій пустині – мальовничій місцевості Києва, де був православний монастир. Потім перебрався до охтирського Троїцького монастиря, одного з найбільших у ті часи, що був розташований на мальовничій горі над Ворсклою.

На схилі життя мислителя його маршрут пролягає селами Слобожанщини, де він живе по кілька років, подорожує у Приазов’я, але швидко повертається:

Бабаї (1774 р.) – Таганрог (1781 р.) – Бабаї (1782 р.) – Гусинка (1785 р) – Маначиновка (1787 р.) – Великий Бурлук (1789 р.) – Іванівка (нині Сковородинівка, 1790 р.) – Гусинка (1792 р.) – Іванівка (1794р.) – Хотево (1794р.) – Іванівка (1794 р.).

Відомо, що в 1994 році Г. Сковорода, відчуваючи, що йому незабаром доведеться залишити цей світ, пішов на Орловщину до свого улюбленого учня Михайла Ковалинського, залишив і заповів йому всі свої рукописи і дуже швидко повернувся в Іванівку, природа якої нагадувала рідні Чорнухи. Тут він знайшов свій спочинок.

«Світ ловив мене, та не спіймав», – викарбувано на надмогильному камені філософа-мандрівника, який найбільше цінував свободу та працю за покликанням. Відданість своїм ідеям та принципам він не зрадив жодного разу. А ще він писав, що людина народжена для щастя, та часто не знає, як його досягнути. Г. С. Сковорода знав. Він знайшов себе, прожив цікаве життя, залишив нащадкам великий скарб – свої твори. А ми сьогодні, намагаючись пізнати себе, свою країну, поринути у незбагненні глибини людського духу, пройдемо шляхами великого мислителя, творця і людинолюбця та доторкнемось до його безсмертних світлих ідей. Ось цей маршрут:

Чорнухи – Київ – Петербург – Будапешт – Варшава – Братислава – Відень – Берлін –Галле – Москва – Переяслав – Коврай – Охтирка – Харків – Бабаї – Великий Бурлук – Гусинка – Мачиновка – Білгород – Хотево – Таганрог – Сковородинівка.

Задумаємось над тим, чому видатний філософ і митець, маючи можливість залишитись у найкращих містах Європи або Росії, здобути великих статків, залишився на рідній землі, із своїм народом навічно.

Туристам, які бажають пройти шляхами Г. С. Сковороди, пропонуємо фрагменти карти України та Європи з містами та селами, у яких залишились сліди мислителя, вчителя та творця.


1   ...   23   24   25   26   27   28   29   30   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка