Г. С. Сковороди



Сторінка30/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   44

РОЛЬ ЧИТАЛЬНІ В ЖИТТІ МЕШКАНЦІВ СЕЛА БАРАНОВЕ
Пипа Дмитро, учень 10 класу Барнівської ЗОШ І – ІІІ ступенів

Валківської районної ради Харківської області

Керівник: Корецька Н.П., вчитель географії Барнівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Валківської районної ради Харківської області


Баранівська сільська бібліотека існує вже 113 років. З архівних матеріалів відомо, що це одна із перших читалень на Харківщині. Організував її син відомого поміщика Парамона Волика – Федір. Тоді їх було дуже мало. Назвали читальнею, бо одна людина читала вголос, а інші слухали.

Федір Волик народився в 1877 році у цьому ж селі Баранове. Тут бурхливо пройшли його дитячі та юнацькі роки. Хоч у Воликів землі було багато по всій Валківщині, але Федір був байдужий до сільського господарства. Вищу освіту отримав за кордоном. Коли повертався додому, то привіз для Баранівської земської школи небачені ще досі дорогі класні дошки. Дошки невідомо з чого були зроблені, але на вигляд вони були гладенькі, розкреслені в клітинку і лінійку.

Після перебування за кордоном, Федора Парамоновича дуже вразила неграмотність місцевого населення. За статистикою тільки 3 людини із ста могли читати по-складах друкований текст. Все це побачене привело молодого Федора до рішення створити в селі Баранове читальню (1900 рік). Цим він хотів хоч якось допомогти селянам. Перша книга читальні була подарована Федором. Це був товстий науково-популярний журнал «Божий мир» - світський журнал, що охоплював різні питання з техніки, економіки, сільського господарства. Продовження цього журналу вже при радянській владі було в журналі «Новый мир». Волик знайшов приміщення, найняв людей, які вміли читати вголос. Дуже серйозно він віднісся до цієї справи. Люди, які читали в читальні, отримували від Волика зарплату більшу ніж жнець в полі. Так він відносився до грамотних людей.

Федір Волик був освіченою, культурною людиною. Згодом одружився і проживав у Києві, де і помер у 1946 році, але залишив по собі пам ҆ ять – читальню, яка крізь роки і незгоди приймала відвідувачів.

1914 рік. Перша світова війна. З села пішло багато людей на фронт. Приходили від бійців листи, і неграмотні батьки, жінки несли ці листи до читальні, щоб прочитати новини про своїх рідних. В ці роки читальня працювала з великою напругою. Читати приходилося переважно увечері і читали під каганцями, так як світла ще не було. Багато різних книг читали, були і такі, які заборонялися, їх ховали. Книги коштували в той час дуже дорого, купити їх міг не кожен, бо книга коштувала до 10 карбованців, а праця косаря у полі – 60 копійок. Тому книги для читальні купував сам Волик. Книги були різні за ціною і якістю, багато різних журналів, газет, але людям було цікаво все читати.

Все змінилося в 20-ті роки, коли радянська влада розпочала боротьбу з неграмотністю. За законом всі повинні були вчитися писати і читати, а центрами навчання були школа і читальня.

У Велику вітчизняну війну бібліотека згоріла, але люди без бібліотеки вже не могли, тому формування нової бібліотеки розпочалося знову з тієї ж книги «Божий мир», яку вперше подарував читальні Федір Волик. Цей екземпляр вдалося зберегти вчителю школи Артеменко Олександру Карповичу. Коли розпочалася війна, на руках він мав дві бібліотечні книги і так як фронт наближався дуже швидко, він книги разом з документами сховав у дерев ҆ яну бочку і закопав у тернику, після війни діставши, передав їх у бібліотеку. Нову бібліотеку відновили в 1944 році в будинку Волика, а пізніше 1970 року перенесли до Баранівського будинку культури. В бібліотеці влаштовували літературні вечори, виставки народних майстрів. Там же працював гурток з вишивки та плетіння. Заклад став культурним осередком села.

Сучасний фонд баранівської бібліотеки складає 14 тисяч примірників і постійно поповнюється. Заклад живе цікавим життям та має багато відвідувачів.

Пройшло багато часу, бібліотека переживала не найкращі часи, незважаючи ні на що вона працює. Бо сільська бібліотека це - центр духовного спілкування, творчої інтелектуальної діяльності, цікавого дозвілля. Бібліотека на селі є яскравим вогником добра, людяності, мудрості, світочем знань духовності . Справа Федора Волика жива.
Горганські водоспади – як геотуристські об´єкти
Піонтковський Ігор, вихованець гуртка «Спортивний туризм»

ДЮКСОТ «Валтекс» м. Лубен, Полтавської області

Керівник: Полонський М. М., методист ДЮКСОТ «Валтекс»
В останні роки розвивається інноваційна форма пізнавального туризму – геотуризм. Геотуризм – новий напрямок прикладних геолого-геоморфологічних досліджень та різновид туристських занять, що ґрунтується на вивченні геологічних (геоморфологічних) об’єктів і процесів, а також на отриманні від контакту з ними естетичних вражень [1]. У геотуризмі пропонують виділяти такі похідні терміни: геотуристські об’єкти – геологічні (геоморфологічні) об’єкти, що є предметом зацікавленості туристів (каньйони, скелі, печери); геотуристські явища – явища, пов’язані з сучасними геолого-геоморфологічними процесами. Геотуристські об’єкти можна розділити за морфологією і генетичними особливостями, функціями та категорією заповідання на певні групи (рис. 1, додаток 1).

Цінні в науково-пізнавальному і естетичному плані геологічні об’єкти залежно від провідної функції можна трактувати як природоохоронні, освітні та геотуристські об’єкти. Причому вони можуть мати заповідний статус (наприклад пам’ятки природи) і одночасно відповідати певним критеріям туристського плану, серед них – мальовничість (натуральність), доступність і наявність умов для огляду, інформаційна та інфраструктурна забезпеченість. Очевидно, що не кожен природний геологічний (геоморфологічний) об’єкт (ПГО) може відповідати вимогам геотуристського об’єкту [2].

ПГО широко використовують у пізнавальному і туристичному аспектах на території геопарків – нової міжнародної категорії збереження геоспадщини, що має високі геотуристські можливості та забезпечує розвиток знань і уявлень людей про історію Землі [3]. Геопарки створюють на базі природоохоронних територій (резерватів, ландшафтних і національних парків) та охоронних історико-культурних місцевостей (парків культури, історичних центрів). Питання вивчення та популяризації природних геологічних (геоморфологічних) об’єктів, використання природних територій в туристських цілях актуальна для України. Розвиток геотуризму може бути одним з шляхів її розв’язання.

Влітку вихованці ДЮКСОТ «Валтекс» провели експедицію по Горганах з метою дослідження геотуристських об´єктів в межиріччі Бистриці Надвірнянської та Солотвинської, основними були вибрані водоспади.

Район відносно добре освоєний в туристському відношенні. На картах, видання Військового інституту географічного (1935 р., Варшава) позначено туристське маркування Польського Товариства Татранського – ПТТ. В останні роки відновлено або створено туристське маркування асоціацією «Карпатські стежки» на більшій частині маршруту.

Основний метод досліджень – експедиційний. Під час підготовчого (перед-польового камерального) виявили ступінь вивченості території, склали програму робіт. Були підготовані картографічні матеріали, вивчені і систематизовані літературні та інтернет-джерела, розроблено форми польової документації.

З отриманої інформації об’єкти на маршруті можна розділити на групи:

- геотуристські об’єкти:

а) скельні та скельно-печерні утворення: Блаженний камінь

б) реліктові форми: курумні утворення Горганів;

в) каньйоноподібні ділянки долин річок Лопушна, Бистриця Солотвинська, Манявка, водоспади: Салатручіль, Манявський, Бухтівецькі, витоки рік: Бистриця Солотвинська;

г) мальовничі відслонення гірських порід: урочище Пекло;

д) мінеральні води, як приклад – мінеральне джерело, урочище Рафайловець Бистрицького лісництва (сірководнева вода).

- антропогенні ландшафти: полонини Боярин, Рущина (Бистра), Погар, Комарники; післявирубкові комплекси на місці лісів; видобуток нафти на окраїні с. Битків.

- історичні: могила польських легіонерів в с. Бистриця; могили воїнів УПА в районі сіл Бистриця, Манява; полонина Малиновище, як місцезнаходження вишкільної школи та штабу Воєнної округи «Говерля» влітку 1944 р.; залишки фортифікаційних споруд І-ї світової війни на хребті Сивулі, полонині Боярин; стовпчики старого польсько-чеського кордону; залишки вузькоколійки та інші;

- культові споруди: церкви в селах Бистриця, Стара Гута, Манява та в Манявському скиті; капличка на полонині Малиновище;

- туристські: залишки польських туристських притулків на полонині Рущина, Погар, туристського маркування;

- екологічні: місця зростання червонокнижних, рідкісних, лікарських, красиво-квітнучих рослин та первоцвітів; дендропарк «Високогірний», біля с. Бистриця; лісовий заказник «Скит Манявський».

На підставі досліджень ми розробили туристсько-краєзнавчий маршрут, який доступний для школярів і студентів з середнім рівнем фізичної та технічної підготовки, цікавий з пізнавальної точки зору, дозволяє перевірити туристські навички, оздоровити учасників походу засобами туризму.

Має довжину 81,5 км, що відповідає пішохідному туристському походу третього ступеня складності. Початок маршруту – село Бистриця, Надвірнянського району Івано-Франківської області має зручний під’їзд: з м. Надвірна. Кінцева точка маршруту – с. Битків Надвірнянського р-ну Івано-Франківської області має відносно добре автобусне сполучення з райцентром.

Під час експедиції проведено дослідження і спостереження на маршруті і окремих об’єктах. Використовувались різні методи польових досліджень:

- картографічні: складено карти-схеми водоспадів та прилеглих територій;

- гідрологічні: проведено вимірювання висоти падіння води в ложі водоспадів;

- історико-географічні: зібрано інформацію про історичне минуле об’єктів, розміщених в районі походу;

- ландшафтні: визначені типи ландшафтів в районі краєзнавчих об’єктів на маршруті експедиції.

Район проведення експедиції має можливості для проведення різноманітних краєзнавчих досліджень, наприклад: геологічних, гідрологічних (дослідження річок, водоспадів, джерел); ботанічних та екологічних; ландшафтних; історичних – як район бойових дій І-ї Світової війни (1914-1915 рр.) та УПА (середина ХХ-го ст.); релігієзнавчих (вірування жителів регіону та культові споруди).
Список використаної літератури та інших джерел інформації

1. Ю. Зінько, О.Шевчук Природоохоронні геоморфологічні об’єкти у структурі геотуризму Західної України //Вісник Львівського університету . Сер. геогр. 2008. Вип. 35 с. 94 – 104.

2. Ю. Зінько Дослідження, охорона та використання геоморфологічної спадщини на великопросторових заповідних територіях Західної України //Вісник Львівського університету . Сер. геогр. 2006. Вип. 33 с. 99 – 111.

3. http://perso/wanadoo/fr/resgeol/etiteg/html - What`s a European Geopark?!

4. Рубан Д. Геоконсервация как метод сохранения геологического наследия России // Отечественная геология. 2006. №2 с. 78-81

5. Рубан Д. Уникальные центры геообразования – основа для создания национальных геопарков // Отечественная геология. 2010. №4. с. 67-75

6. В. Шушняк Особливості просторово-часової диференціації сучасних екзогенних геоморфологічних процесів в Українських Карпатах // Вісник Львівського університету . Сер. геогр. 2006. Вип. 33 с. 454 – 457.

7. Звіт про туристський похід І кат. складності: «с. Славське – Торунський пер. – оз. Синевир – г. Молода – с. Осмолода – хр. Матагів – г. Сивуля – хр. Таупширка – пер. Легіонів – г. Братківська – с. Бистриця», VІІ.2010, кер. Полонський М. (бібліотека ДЮКСОТ «Валтекс»).


КІШКА В УКРАЇНСЬКИХ НАРОДНИХ ПОВІРЯ’Х ТА ОБРЯДАХ
Подріз Валентина, учениця 11-Б класу

Харківської гімназії №12 Харківської міської ради

Керівник: Пристюк Н. П., вчитель історії
Актуальність роботи полягає в зростанні національної самосвідомості населення, підвищеному інтересі до витоків традиційної культури, етнічної історії диктує звернення до цієї проблеми. Народні вірування та уявлення вбирали в себе все розмаїття ідей, що панували в різні епохи, хоча їх не можна вважати своєрідним “музеєм”. Безперечним є той факт, що всі міфологічні й демонологічні уявлення, магічні обряди та ритуали не тільки пов'язані з фантастичною сферою - вони, як правило, відбивають і багатющий міжпоколінний досвід людей, а часом відтворюють їхні вікові прагнення. Тому це зобов'язує нас пильніше придивитись до даного феномена, що грав неабияку роль в становленні та розвитку духовності народу.

Метою роботи є детальне вивчення повір'їв, вірувань, забобонів про котів.

Науковою новизною роботи є виокремлення специфіки розвитку міфічних образів кішки у повір'ях, забобонах та віруваннях українського народу; у ній здійснена спроба визначити двояке трактування надприродних можливостей даної істоти в українському етносі.

Робота складається з чотирьох розділів.

В першому розділі розглядається місце котів в українській демонології, їхні магічні властивості.

В другому розділі розглядаються коти в народних повір’ях, образ кішки в слов’янських легендах, трактування прикмет в яких фігурують ці хвостаті, обрядова роль котів.

В третьому розділі аналізуються коти в народному фольклорі, образ котів в сновидіннях.

Четвертий розділ особливо цікавий, тому що створений шляхом опитування українців з приводу забобонів та приказок про котів. В ньому проводиться своєрідний аналіз образу кішки в повсякденному житті.


ФАЯНСОВА ПІСНЯ
Польова Мирослава, учениця 7 класу, вихованка гуртка історичного краєзнавства

РЦДЮТ Харківської районної ради, учениця Будянського ліцею Харківської районної ради

Керівник: Безрукова Т.М.,керівник гуртка історичного краєзнавства РЦДЮТ

Харківської районної ради, почесний краєзнавець України


Будянський фаянс був особливий, здатний задовольнити будь-які смаки. Колектив митців, який багато зробив для піднесення художнього рівня виробів заводу, сформувався протягом 1940-х – 1950-х років. За ініціативою директора заводу М. Гончарова у 1953 р. цех унікальних виробів був перетворений у заводську художню лабораторію. Очолив її головний художник С. Панасюк. Спочатку на завод прийшли художники О. Рибіна і М. Ніколаєв, згодом Р. Вакула, Г. Чернова, Ю. Піманкін, І. Сень, Г. Кломбицька, Б. П’яніда. У 1980-ті роки почали свій творчий шлях В. Родіонова, В. Сідак, Л. Антонова, Ю. П’яніда.

Ці митці впродовж багатьох років забезпечували високий рівень художньої продукції підприємства. Столові сервізи, різні комплекти посуду, набори для напоїв, тарілки, вази Будянського заводу користувалися незмінним успіхом, бо мали довершені художні форми, з великою майстерністю і смаком декоровані, – як правило – вишукано і соковито розписані солями. Будянський фаянс мав свої усталені художні прикмети і не піддавався впливам швидкоминучої моди. Навпаки, сам виступав „законодавцем мод” у своїй галузі. Пропоную інформацію про визначних митців заводу (про керамістів Г. Чернову і Л. Антонову писали вихованці гуртка у попередніх збірниках)

Вакула Раїса Савівна ( 1930-2013 рр.). Художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). Закінчила Миргородський керамічний технікум імені М.В. Гоголя (1951 р.), викладачі Григорій Павелко, Валентина Панащатенко. Член Харківського відділення національної спілки художників України (1964 р.). Працювала на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1951-1987), з 1968 р. – старший художник [4]. Учасник численних міжнародних художніх та промислових виставок-ярмарок з 1953 р., в т.ч. в Лейпцигу (Німеччина), Токіо (Японія), Дамаску (Сирія), Чикаго (США), Парижі, Марселі (Франція), Ріо-де-Жанейро (Бразилія) та ін. Роботи Р.С. Вакули зберігаються у Державному історичному музеї (Москва, Росія), Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Харківському, Полтавському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка та ін.

Кломбицька Галина Іванівна (народ. у 1933 р.). Художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). Закінчила скульптурне відділення Одеського художнього училища імені М.Б. Грекова (1955 р.), викладачі Михайло Жук, Ф. Чувакін, Д. Фрумін, Петро Каневський. Член Харківського відділення національної спілки художників України (1964 р.). Заслужений майстер народної творчості України (2003 р.). Працювала на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1955-1996), з 1958 р. – старший скульптор [5]. Учасник численних міжнародних художніх та промислових виставок-ярмарок з 1958 р. Її роботи демонструвалися в радянських павільйонах міжнародних виставок-ярмарок у Салоніках (Греція), Токіо (Японія), Дамаску (Сирія) та ін. Персональні виставки відбулися: у Харківському художньому музеї (1984, 2004 рр.), виставковій залі Спілки художників України (м. Київ, 1987), у Красноградському краєзнавчому музеї. Роботи Г.І. Кломбицької зберігаються в експозиціях у Державному історичному музеї (Москва, Росія), Державному музеї кераміки «Усадьба Кусково XVIII ст.» (Москва, Росія), Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Диканьському історико-краєзнавчому музеї, Харківському, Дніпропетровському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка та ін. Роботи Г.І. Кломбицької зберігаються у приватних колекціях у Канаді, Італії, Німеччині, Норвегії, Польщі та інших країн.

Мусієнко Пантелеймон Никифорович (1905 – 1980 рр.). Художник-кераміст. Закінчив Межигірський художньо-керамічний інститут (1930 р.). Працював художником і начальником живописного цеха Будянского фаянсового заводу «Серп і Молот» (1930-1934) [3, C. 41]. Автор сервізів і серій посуду, агітаційно-ужиткових розписів та інших робіт у фаянсі. У 1934 р. закінчив аспірантуру по відділенню мистецтвознавства у Харківському науково-дослідницькому інституті імені Д.І. Багалія. Напередодні війни працював на Київському фарфоровому заводі та в школі майстрів народної творчості в Лаврі. Під час війни працював на Уральському заводі № 749. Член Спілки художників СРСР. Кандидат мистецтвознавства, доцент Київського інституту театрального мистецтва імені І.К. Карпенко-Карого (викладач історії образотворчого мистецтва). Старший науковий співробітник Академії Будівництва та Архітектури УРСР, а пізніше Науково-дослідницького інституту теорії, історії та перспективних проблем радянської архітектури Державного Комітету Цивільного будівництва і архітектури при Держбуді УРСР.

Ніколаєв Микола Борисович (1925-2012 рр.). Художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). Закінчив Миргородський керамічний технікум (1950 р.). Викладачі Григорій Павелко, Валентина Панащатенко, Михайло Мірошниченко. Член Харківського відділення національної спілки художників України (1965 р.). Працював на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1950-1993), з 1967 р. – старший художник. Учасник численних міжнародних художніх та промислових виставок та ярмарок з середини 1950-х років у т.ч. у Монреалі (Канада), Загребі (Югославія), Познані (Польща), Дамаску (Сирія) та ін. Роботи М.Б. Ніколаєва зберігаються в Державному історичному музеї (Москва, Росія), Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Полтавському краєзнавчому музеї, Харківському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка та ін. Стеблівському літературно-меморіальному музеї І.С. Нечуя-Левицького та інших [11].

Піманкін Юрій Тимофійович (1929-2000 рр.). Інженер-технолог керамічної промисловості. Закінчив Ростовське художнє училище (1948 г.), Миргородський керамічний технікум імені М.В. Гоголя (1960 г.), Український заочний політехнічний інститут (1967 г.). Член Харківського відділення національної спілки художників України (1964 р.). Працював на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1954-1989) скульптором, старшим скульптором. Учасник численних міжнародних художніх та промислових виставок та ярмарок з середини 1950-х років у т.ч. у Монреалі, Торонто (Канада), Загребі (Югославія), Познані (Польща), Дамаску (Сирія) та ін. Роботи Ю.Т. Піманкіна зберігаються в Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Полтавському, Харківському, художніх музеях, Харківському історичному музеї [2, C.113-114].

Пянида Борис Петрович (нар. у 1935 р.). Художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). Закінчив Миргородський керамічний технікум імені М.В. Гоголя (1959 р.). Викладачі Л. Статкевич, О. Сухарский, Валентина Панащатенко [8, C.152]. Член Харківського відділення національної спілки художників України (1966 р.). Працював на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1959-1996 рр.), з 1972 р. – старший художник [9, C.189]. Автор товарного знаку Будянського фаянсового заводу «Серп і Молот» «Півник» (1968-1996 рр.). Заслужений художник України (1999 р.), лауреат стипендії ХОДА імені В.І. Васильківського (2010 р.). Учасник численних міжнародних художніх та промислових виставок та ярмарок з 1961 р. у т.ч. у Монреалі (Канада), Загребі (Югославія), Познані (Польща), Токіо (Японія), Парижі (Франція), Лейпцигу (Німеччина) та ін. Персональні виставки в Харківському художньому музеї (1986, 1994, 2000 рр.) [6]. Роботи Б.П. Пяніди зберігаються у Державному історичному музеї (Москва, Росія), Державному музеї кераміки «Усадьба Кусково XVIII ст.» (Москва, Росія), Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Диканьському історико-краєзнавчому музеї, Харківському, Запорізькому, Чернігівському, Полтавському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, музеї Миргородського державного керамічного технікуму імені М.В. Гоголя, Лозівському краєзнавчому музеї (Харківська область), Оренбурзькому музеї образотворчого мистецтва Росія. Роботи Бориса Петровича представлені у приватних колекціях України, Росії, США [10, C.87].

Рибіна-Конарева Олександра Василівна (нар. у 1927 р.) . Художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). Закінчила Одеське художнє училище імені М.Б. Грекова (1950 г.). Працювала на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1950-1988 рр.), з 1968 р. – старший художник. Учасниця різноманітних художніх і промислових виставок і ярмарок, в т.ч. в Токіо (Японія), Лейпцигу (Німеччина), Чикаго (США), Марселі (Франція), Улан-Баторі (Японія) та ін. Твори О.В. Рибіної-Конаревої зберігаються в Державному історичному музеї (Москва, Росія), Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка, Харківському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї [7].

Сень Іван Порфирійович (1928-1997 рр.) Художник декоративно-ужиткового мистецтва (кераміка). Закінчив Миргородський керамічний технікум імені М.В. Гоголя (1949 р.). Працював на Будянському фаянсовому заводі «Серп і Молот» (1949-1988 рр.), з 1985 р. – старший художник. Учасник різноманітних художніх і промислових виставок і ярмарок, в т.ч. в Токіо (Японія), Лейпцигу (Німеччина), Загребі (Югославія), Парижі (Франція) та ін. Твори І.П. Сеня зберігаються у Державному історичному музеї (Москва, Росія), Національному музеї українського народного декоративного мистецтва (Київ), Канівському Державному музеї-заповіднику Т.Г. Шевченка, Харківському, Сумському художніх музеях, Харківському історичному музеї, Львівському та Полтавському краєзнавчому музеї [1, C. 4].


Література

  1. Безрукова Ірина, Безрукова Т.М. Харків у творчості будянських керамістів // «Кроковеє коло». Восьмий дитячий фестиваль-конкурс традиційної народної культури. Програма 23-24 березня 2007. – Харків, 2007. – С. 4

  2. Безрукова Ірина, Безрукова Т.М. Щедра палітра будянських керамістів. До 120-річчя фаянсового підприємства у селищі Буди Харківського району // Перші кроки до науки: Тези науково-дослідницьких робіт учнів-членів Харківського територіального відділення МАН України (історико-географічний напрям, філософія, соціологія та право). – Х., 2008. – С. 113-114.

  3. Большаков Л.Н. Рисунок на фаянсе: Непридуманная повесть о будянском Петушке. – Х.: Прапор, 1986. – 220 с.; ил.

  4. Будянский фаянс: вчера, сегодня, завтра. Каталог выставки «115 лет истории». – Харьков, 2002 (составитель, автор текста В.В. Мызгина).

  5. Мизгіна В.В. Заслужений майстер народної творчості України Галина Кломбицька. Персональна виставка. – Х. – 2005

  6. Мизгіна В. Борис Пянида. Фаянс, графіка. Каталог виставки. – Харків. – 2000.

  7. Олійник Дарина, Безрукова Т. М. Будянська майстрина Олександра Рибіна (Конарева) // Кроковеє коло. Дев’ятий дитячий фестиваль-конкурс традиційної народної культури. Програма 15-16 березня 2008 р. – Харків, 2008.

  8. П’янида Борис Петрович. // Шевченківський словник. Том ІІ. – Київ. – 1977. – С. 152, 370

  9. П’янида Борис Петрович // Художники України. Словник. – К., Головна редакція Української радянської енциклопедії. – 1973. – С. 189

  10. Ханко В. Фаянс Бориса П’яниди //Народна творчість та етнографія. – 1986. - № 5. – С. 87

  11. Чеберко Катерина, Безрукова Т. М. Творчість будянського кераміста Миколи Ніколаєва // Кроковеє коло. Дев’ятий дитячий фестиваль-конкурс традиційної народної культури. Програма 15-16 березня 2008 р. – Харків, 2008
1   ...   26   27   28   29   30   31   32   33   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка