Г. С. Сковороди



Сторінка34/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   44

ВПЛИВ ГЛИБИННИХ КОРЕНІВ НА ФОРМУВАННЯ «ФІЛОСОФІЇ БУТТЯ» ПЕРШОГО ДОКТОРА ІСТОРИЧНИХ НАУК ПОЛТАВЩИНИ,

ПРОФЕСОРА А.С.ЧЕРЕВАНЯ
Рокита Антон, учень 9 класу Опішнянської спеціалізованої школи І-ІІІ ступенів

Зіньківської райдержадміністрації Полтавської області

Керівник: Рокита Г. Я., учитель математики
Кожна людина повинна пам’ятати історію свого роду, адже незалежно від статі та віку, часто постає питання про сенс життя, мету існування людини в цьому світі та його пізнання, про систему життєвих цінностей та шляхи становлення особистості. Філософія гідності як основна засада життя – визначальна прикмета вчення Григорія Сковороди. Глибинність, напруга, практична спрямованість, суперечливість – характерні риси його філософування [5, С. 250].

Сучасна українська філософія, національна самосвідомість потребують на належному рівні представлення різних аспектів життя і творчості окремих людей, що залишили свій слід в історії нашого народу. Актуальними є й виявлення особливостей істинної природи людини, картини буття, у якій відбувалося формування підвалин цієї особистості. Тема пізнання історії свого роду є актуальною ще й тому, що на теренах колишнього Радянського Союзу роль особистості нівелювалася, а до уваги бралися лише глобальні питання.

У своїй роботі я хочу розповісти про родовід першого доктора історичних наук Полтавщини, професора Антона Самійловича Череваня, який вклав свій розум і талант у розвиток історичної науки Полтавського краю, України, Росії.

Метою даного дослідження є доведення того, що історична слава та велич кожної держави складається з самовідданості окремих особистостей, які відіграють важливу роль в історії кожної країни.

У райському куточку Полтавщини селі Глинськ, що розкинулося на правому березі річки Ворскли, 4 серпня 1906 року в багатодітній родині селянина-середняка народився перший доктор історичних наук Полтавщини, професор Антон Самійлович Черевань. Вивчаючи джерела, де згадується про його життя та наукову діяльність, помітив відсутність інформації про батьків, братів та сестер, тому вирішив дослідити родовід сім’ї Череванів, до якого належу і я.

Найстаршим із роду Череванів, про кого я зміг дізнатися, був Роман Миколайович (помер від голоду в 1933, небагато не доживши до ста років). Його родина належала до вільних селян. Моя прабабуся, а його онука, Рокита (Черевань) Устинія Самійлівна згадувала: «В моїй пам’яті залишилися спогади батька, про прадіда Матвія. Пізніше той край села, де він проживав називали Матвіївщиною. Дідусь був дужим, бо зміг винести хрест на дзвіницю новозбудованого Храму». В його сім’ї дорослого віку досягли троє дітей, а саме: Самійло (1876 р. н.); Олена; Трохим. Самійло, будучи ще юнаком, при ремонті млина, отримав виразку шлунку (як говорять у народі – підірвався). Одружився на дівчині з Опішні Анастасії Шкурпелі, і Бог їм послав дев’ятеро дітей. Антон був четвертою дитиною в сім’ї, і першим сином. Всі діти вміли читати і писати. Антон навчався добре, але найрозумнішим у сім’ї був молодший брат Григорій.

Восени 1916 року Самійла Романовича призвали на першу світову війну. Навчання закінчилося. Це були важкі роки, хоча сім’я мала 3,5 десятин орної землі, півдесятини лісу, сінокіс, та найстаршому чоловікові було лише десять років. Після повернення батька з війни справи в сім’ї поліпшилися, але ненадовго, стан здоров’я погіршувався, бо до хвороби додалися наслідки важкого поранення, і влітку 1923 року він помер. Під час колективізації всім членам родини довелося вступити у члени колгоспу. Голодомор знищив матір, чотирьох братів і трьох сестер. В той час Антон Самійлович працював у Харкові. Чудом вижила моя прабабуся.

В сім’ї Трохима Романовича (молодшого брата Самійла) народилося одинадцять дітей, а вижило п’ять. Софія Трохимівна (двоюрідна сестра Антона Самійловича) проживає в місті Усть-Каменогорську (Казахстан), а Іван Трохимович (двоюрідний брат) – в Макіївці Донецької області.

У книзі Віктора Міщанина «Храми землі нашої» зазначено «…в 1923 р. були позбавлені виборчого права по Глинській сільраді: Черевань Трохим Романович, 31 рік, хлібороб, середняк, член церковної ради; Черевань Ганна Григорівна, 31 рік, дружина члена церковної ради; Черевань Роман Миколайович, 75 років, батько члена церковної ради; Черевань Олена Романівна, 38 років, сестра члена церковної ради» [3, С. 168 ].

Іван Трохимович Черевань (1937 р. н.) – згадує: «Спочатку мій дід жив на Матвіївщині, а згодом побудував дім при в’їзді в село, зі сторони Опішні. Я народився вже на Донеччині, де проживали мої батьки після розкуркулення, і не знав, що Антон та Устина вижили. Жаль, не судилося зустрітися».

Маслова Наталія Ананіївна, двоюрідна племінниця Антона Самійловича (проживає в місті Макіївка) говорить: «Ми дуже раді, що ви зателефонували, бо не знали про існування близьких родичів. Гірко, що так безжально розкидала нас доля по світу»

Сім’я Заліських, Дмитро Феодосійович, та Ганна Харитонівна говорять: «Там, в сторону с. Більськ розкинулися луки. Старожили й досі одну з них називають Романовою. А сюди ближче був його ліс, доглянутий, а нині все запущено, позаростало немає господаря».

Жителі с. Глинськ Ткаченко Григорій Кирилович та Марія Кас’янівна згадують: «Рід Череванів багатий. Самійло був совісний чоловік, тільки хворів дуже і рано помер. Якби не хвороба, то може сім’я і не вимерла б з голоду. А син – вибився в люди, тільки про сестру забув. Бідувала вона. У війну поранена була. Так з пулею в легенях і прожила. Чоловік її Андрій з війни не повернувся. Троє діток залишилось…». І тут хочеться сказати словами з вірша» Івана Яковича Нечитайла «Не плачте, мамо»

Як часто мати плакала колись,

Як гірко сльози ті її лились.

Та й як не плакати було,

Коли життя таке пішло,

Коли в пекельному труді

Зів'яли роки молоді.

А у придаток ще й війна –

Бодай би згинула вона!

Ковтнула чоловіка вмить, –

Сам знає Бог, де він лежить.

Їй полишила біль і сум

Та сиріт троє, мов на глум,

Бо хто лиш тільки не хотів,

Не відривав у тих ротів, –

Відомо ж всім, що до вдови

Ніхто не хилить голови…

Ще недавно на правому березі Ворскли розкидалося велике мальовниче село Глинськ, а зараз залишилося небагато хат місцевих жителів. Вже більше сорока років немає й будинку де народилася моя мама, бабуся, прабабуся, а також перший доктор історичних наук Полтавщини, професор Антон Самійлович Черевань, але ще й досі ростуть старі-престарі яблуні та груші прищеплені дбайливими руками Самійла Романовича. Я люблю бувати в цих тихих краях, і коли стою на колишньому подвір’ї трудолюбивої сім’ї Череванів, мені здається, що душі моїх рідних, померли від голоду в 33, витають тут. Сумні і нещасні. Душі, які шукають притулку на своїй маленькій батьківщині. Та, мабуть, ніколи його не знайдуть…

В своїй автобіографії Антон Самійлович писав: «народився в сім’ї селянина – бідняка», та найімовірніше, це було вимогою часу. Сім’я збідніла набагато пізніше в силу історичних умов (розкуркулення, колективізація, голодомор). Вони нищили, вигонили з обжитих місць, розкидали по світу працьовиті родини українців. Не минуло це лихо і родину Череванів, нащадки якої довгий час не знали про існування один одного.

Таким чином, дослідження глибинних коренів вітчизняної історії через процес пізнання життя та творчості конкретної яскравої особистості, відповідають «гуманізму філософування» Григорія Сковороди, який проголошує настанови турботливого ставлення до  історії та самого себе; вміння бути собою у жорсткій системі надскладного світу.

Досліджуючи родовід сім’ї Череванів я отримав велике задоволення і зрозумів, що процес наукового і творчого зростання та становлення особистості криється саме в глибинних коренях роду. Адже, місце, де народився та виріс, люди, які оточували, природа, яка надихала, – усе це дозволило сформуватися непересічній постаті Людини, Вчителя, Науковця, громадського діяча, першого доктора історичних наук Полтавщини, професора Антона Самійловича Череваня.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Капустян Г.Т. Науково-педагогічна і громадська діяльність Антона Самійловича Череваня в Росії // Чорноморський літопис. – 2010. – Випуск 2. – С. 112– 115.

  2. Книга скорботи Зіньківщини //керівник робочої групи Максименко С. М. Зіньків. – 2010. – 672 с.

  3. Міщанин Віктор. Храми землі нашої: Церква Преображення Господнього у Глинському. Книга 2. Історико-краєзнавче видання. – Миргород: «Миргород». – 2008. – 266 с.: іл..

  4. Матеріали сімейного архіву родини Рокити.

  5. Сковорода Г. Картина изображенного беса, называемого грусть,  тоска,  скука // Сковорода Г. Повне зібр. тв. –У 2-х т. – Т. 2. – К: Наукова  думка, 1973. – С.430-434.


СЕРЦЕ, ВІДДАНЕ ДІТЯМ
Романенко Катерина, учениця 11 класу Вільшанської ЗОШ І-ІІІ ступенів

Дворічанської районної ради Харківської області

Керівник: Лебединська К.О., вчитель української мови
9 травня 2010 року на кладовищі села Вільшана урочисто відкривали пам’ятник Демченку Сергію Яковичу. Ініціаторами та виконавцями такої важливої справи були випускники Вільшанської ЗОШ І-ІІІ ступенів 1966 року випуску. Ми школярі також були на мітингу, хоча ще не зовсім розуміли, хто ця людина. Але те, що це справжня особистість, високошанована людина, великий педагог стало ясно після перших слів виступаючих. Пильно вдивляючись в обличчя на мармуровій дошці, я пообіцяла собі, що обов’язково дізнаюся про цю людину більше!

У Вільшані майже не має людей серед дорослого населення, яких би спантеличило питання: «А хто такий Демченко Сергій Якович?». І ось із цікавих розповідей односельців починає вимальовуватись живий портрет цієї людини.

Демченко Сергій Якович народився 23 вересня 1922 року у Вільшані, в сім`ї сільських трудівників. Батько майбутнього педагога був столяром, мама все життя працювала на землі. Тут, у Вільшані, минули його дитячі та юнацькі роки.

Після закінчення Вільшанської школи Сергій вирішив стати вчителем. Він закінчив Куп`янський учительський інститут. Хотів продовжити навчання, щоб отримати повну вищу освіту, та на заваді стала війна. Сергій Якович добровольцем вирушив на фронт. У липні 1941 року він вже перебував у діючій армії. Освіченого юнака призначили командиром взводу протиповітряної оборони. Так він і пройшов усю війну, захищаючи небо Батьківщини. Після закінчення війни капітан Демченко повернувся додому, у рідну Вільшану. Із цього часу він присвячує своє життя навчанню і вихованню учнівської молоді. 1 вересня 1946 року він переступив поріг Вільшанської школи вчителем російської мови та літератури.

Саме у Вільшанській школі, де незмінно працював Сергій Якович, розкрився на повну силу його багатогранний талант вчителя. Незважаючи на післявоєнну скруту і великі проблеми з фінансуванням освіти, С.Я.Демченко постійно підвищує свій освітній рівень, багато займається самоосвітою. Він таки здобув омріяну вищу освіту успішно закінчивши Харківський педагогічний інститут. Весь вільний час талановитий педагог працював над створенням власної системи навчання, поступово вибудовуючи свій педагогічний стиль роботи з учнями. Через деякий час його призначили заступником директора з навчальної роботи, а потім, у 1950 році, директором школи.

Під керівництвом Сергія Яковича Вільшанська школа невпізнанно змінилася. Попри великий дефіцит будівельних матеріалів і післявоєнну скруту, у навчальному закладі була здійснена добудова 9 класних кімнат, приміщення їдальні, а найбільшу кімнату реконструйовано під спортивний зал. Таким чином, вже у 1960 році у Вільшані була повноцінна середня школа з повним комплектом необхідних для навчання приміщень. Крім того, були створені передумови для об`єднання чотирьох маленьких шкіл Вільшанської сільради в один повноцінний навчальний заклад, де були забезпечені належні умови для якісного навчально-виховного процесу.

Багато часу і зусиль доклав енергійний директор школи для створення колективу педагогів-однодумців. Під його керівництвом у школі була створена ефективна модель навчання і виховання учнів, розроблена система профорієнтаційної роботи і трудового навчання зі старшокласниками. А чого варта система естетичного виховання дітей засобами живопису і музики! Взагалі, навчально-виховний процес у школі був побудований таким чином, щоб кожен учень мав змогу розкрити свої природні здібності, пройти цікавий шлях до пізнання основ наук, сформуватися як особистість і працювати на благо суспільства. А педагоги виступали у ролі мудрих наставників, які допомагали дітям пізнавати світ прекрасного.

Чотири десятиліття Сергій Якович Демченко незмінно очолював колектив Вільшанської середньої школи. За цей час авторитет навчального закладу досяг найвищого рівня, школа по праву вважалася кращою в районі. За досвідом роботи до вільшанських педагогів часто приїздили колеги з різних куточків Харківщини. А випускники десятирічки з гордістю казали: «Я вчився у Вільшанській середній школі!». Це була найвища оцінка роботи вчительського колективу та її лідера.

За багаторічну трудову діяльність С.Я.Демченко був нагороджений у 1973 році орденом Трудового Червоного Прапора, а в 1981 році йому було присвоєно звання Заслужений учитель Української РСР. На жаль, посмертно…

Вільшанці, часто згадуючи Сергія Яковича, неодмінно говорять: «то директор від Бога». Такої позитивної характеристика для однієї людини, як на адресу С.Я.Демченка, я ще ніколи не чула і в такій кількості.

«С.Я.Демченко був душею і розумом Вільшанської школи, яка славилася на всю область за високі показники у справі навчання і виховання молоді…»

«Людина, що мала розум ясний і гострий, добру душу і чуйне серце, був талановитим викладачем і вихователем, ніколи не говорив на підвищених тонах, але кожне слово торкалося душі і серця його вихованців…»

«С.Я.Демченко мав великий арсенал педагогічних ідей, невтомно і послідовно втілював їх у життя. Велику популярність і визнання мала система профорієнтаційної освіти, створена Сергієм Яковичем. Учні старших класів вивчали в стінах школи механізаторську справу і по закінченні отримували права на користування трактором. За школою було закріплене поле у розмірі 50 гектарів, яке учні обробляли своїми силами…»

«Сам був естетом і велику увагу приділяв естетичному вихованню учнів. У школах району такого ще не було. У школі була створена картинна галерея, де проводилися уроки. Був чудовий підбір платівок класичної музики. Особливо директор любив твори П.І.Чайковського і часто на уроках літератури лунала ця прекрасна музика. Кожен учень легко розбирався у класичній музиці, міг легко розпізнати автора і твір…»

«Сергій Якович був народним учителем. Його любили і глибоко поважали батьки і учні. Слово директора було законом для всіх. При Вільшанській школі було створено «Школу для батьків», яка користувалася популярністю серед місцевого населення…»

«Був принциповий і вимогливий до себе і своїх колег, але уважний і чуйний до чужих проблем. Під його керівництвом хотілося працювати, соромно було щось не зробити, хоча Сергій Якович ніколи не примушував нічого робити. Ніколи не підвищував голосу, завжди говорив спокійно. Міг запитати, чи ви вже почали робити те чи інше. І цього вже було досить, щоб почати якусь справу…»

«Цінував хороших учителів, а коли говорив про них, в очах з`являлися теплі іскорки. Він був учитель-патріот, відданий на сто відсотків своїй професії. До школи приходив раніше за всіх, зустрічав учнів і вчителів, і виходив зі школи останнім…»

«Мав завжди бездоганний вигляд, цього ж вимагав і від своїх підлеглих..»

«Дуже любив російську літературу і добре її знав. Його можна було слухати годинами, багато знав напам`ять і надзвичайно красиво декламував. Особливо любив твори М.Горького, С.Єсеніна. Під час канікул організовував екскурсії літературними місцями. Так учні побували у Ясній Поляні Л.Толстого, на батьківщині І.Тургенєва, відвідали Пушкінські місця. І скрізь сам виступав у ролі екскурсовода…»

«Дуже любив природу. Фотографії, зроблені ним, передають красу Вільшани того періоду. Там є і ліс, і річка Вільшанка, і Оскіл. І нехай вони чорно-білі, але краса заворожує і стримує погляд. А ще любив квіти, і вся школа утопала в яскравих сальвіях і петуніях. А це говорить про красиву душу цієї людини…»

Розповідь про цю надзвичайну людину я хочу завершити віршем, присвяченим Сергію Яковичу, написаним його бувшою ученицею:

На цій землі він народився,

Життєві тернії пройшов.

Фашистську нечисть відігнавши,

Поклик життя свого знайшов.

Був порядним, чесним, пунктуальним,

Вимогливим і справедливим водночас,

Допитливим, всезнаючим і вірним.

На нього бути схожою я мріяла весь час.

В дітей вкладав він душу і терпіння,

Мандруючи разом в країну знань.

Навчив не рід, а цілі покоління

Й відправив у політ їх без вагань.

У спогадах світлих, в пам'ять про нього

Хай завжди лунають найкращі слова,

Бо сіяв він добре, світле і вічне,

І в наших серцях ця людина жива.

Хто був знайомим з ним, нехай згадає,

Коли його улюблена мелодія лунає,

Коли кружляють в небі білі журавлі.

Йому ж хай буде вічна пам'ять на землі!

На превеликий жаль мені не довелося особисто бути знайомою із Сергієм Яковичем, я народилася набагато пізніше після його смерті. Але, почувши про нього, хочеться схилити голову в пошані до цієї великої людини і сказати: «Я хотіла б як ти прожити, щоб не тліти, а завжди горіти».


Проблематичність людського буття
Россохацька Яна, учениця 11 класу КЗ «Харківська ЗОШ №175»

Харківської міської ради Харківської області

Керівник: Єфремочкіна З. І. вчитель історії та права
Проблематичність людського буття покликана вирішити філософія, яка допоможе осягнути істину власним розумом. Самостійні роздуми, погляди і переконання формуються внаслідок знайомств з поглядами відомих мислителів, які на протязі тисячоліть не втрачають актуальності. Чому філософія з року в рік набуває все більшої популярності?

Сьогодні ми стоїмо на порозі складної доби, що потребує гострої необхідності постійного пошуку і швидкого знаходження життєво важливих рішень у стресових ситуаціях. На допомогу приходить філософія, яка намагається дати відповідь на проблеми сучасності. Зв`язок людини і світу нерозривний. Не можна уявити одне без одного. Завдання філософії – допомогти людині ствердитися у світі й навчити її мислити пошуково, творчо, самостійно, в першу чергу «пізнати себе».

За словами Шопенгауера, філософія – це висока альпійська дорога, до якої веде лише стрімка стежина з гострим камінням і дошкульними колючками, вона єдина і стає тим безлюднішою, чим далі піднімається нею вгору. Подолавши цей бар`єр, людство досягне вершини блаженства.

Світ залежить тільки від людей. Г. В. Лейбниця, говорив: « Цей світ – кращий з можливих світів». Це є вірним! А якщо ні, то людство має змогу поліпшити його.

Жити у повній гармонії – є своєрідним заповітом філософії. Людське існування взагалі не повинно бути проблематичним.

Ознайомлення з більшістю філософських теорій й з життєвим досвідом – це допоможе вирішити проблеми духовного стану душі кожного і відносин одним з одним, усвідомити свої помилки і зробити все, аби їх позбутись.

Людина і світ нерозривно пов`язані між собою. Саме тому тільки гармонійне співіснування обох дає певні плоди. Нині, антропогенна діяльність йде всупереч «законам природи». Звідси, всі аномалії, що спостерігаються останнім часом, як захисна реакція Всесвіту на них. Все це ускладнює і без того нелегке буття. Людство іноді зловживає благами світу.

Ми сприймаємо деякі речі такими, якими бажаємо їх бачити. Приховуючи від себе правду, людство опиняється у глухому куті. Але, одного визнання проблем замало, бо вони потребують негайного вирішення. Досягання мети в житті брудними засобами, за рахунок доброзичливості і порядності інших є гарантією того, що всі ті блага виявляться тимчасовими. Та в скрутний момент така людина буде позбавлена будь-якої допомоги, що й буде для неї покаранням.

Миролюбна, освічена, геніальна людина страждає більше за інших тоді, коли вона «своя серед чужих, й чужа серед своїх». Та як тільки такий індивід опиниться серед однодумців – це стане найвищою винагородою для нього. Тобто, розуміння породжує взаємодопомогу. У корисливих людей вона провокує ненаситне бажання використати свій ресурс ще раз.

Необхідно, нарешті, зрозуміти те, що власні інтереси не повинні перешкоджати іншим. Часто люди розраховують на допомогу від когось, при цьому самі і не подумають щось для когось зробити.

Не всі навчилися відповідати за вчинки. Почуття безкарності породжує нові проблеми, які не будуть вирішені доти, поки людина сама не усвідомить хибність дій чи поки хтось силоміць не зупинить. Але чого це коштує?

Не слід чекати на диво. Ми самі повинні його створити. Необхідно проблеми інших людей сприймати як свої, шукати шляхи виходу з кризи разом. Але ж не слід нав`язувати комусь власні думки, бо внаслідок цього є повторення помилок. Досвід дає найкращі поради.

Розв`язання питання проблематичності людського буття, уникнення від негараздів і бід шляхом позбавлення себе чи когось життя не вирішує проблеми. Смерть не вихід зі скрутного становища. При написанні своєї роботи, я не одноразово переконувалась, що шановна, інтелігентна, миролюбна, порядна людина ніколи не прагне до смерті, і зустрічає її стійко, без нарікань.

Підсумовуючи вищезазначене, хотілося б відмітити, що один із шляхів подолання проблематичності людського буття – це досягнення щастя, а воно у свою чергу є насолодою життя, яка здобувається через діяльність людини. Кожен, якщо захоче, може зробити щасливим не тільки себе, а й інших. Склався такий стереотип, що безпроблемного буття не існує. Це неправда. Проблема – випробування для людства, яке необхідно подолати разом.

Ще один з шляхів до без проблемності буття вбачався в релігії.

Я аж ніяк не закликаю до сліпого слідування цим тезам. Усвідомити те, що подальше зволікання вирішення проблематичності людського буття неможливе, є головною метою кожної людини.

Щодо мене, то я намагатимусь своїми діями, вчинками і поведінкою подавати приклад суспільству.

Все ж таки, якщо проаналізувати історію і філософію людства, то виявиться, що людина вчиться на помилках у з часом досягає певних позитивних результатів. Але скільки треба часу, аби позбутися усіх проблем? Поки людина житиме так, без самоконтролю, доти проблеми залишатимуться!

Усі свої знання я буду намагатися використовувати з максимальною плодотворністю на благо суспільства, адже: «Якщо ви можете навчити людину добру і не робите цього, - ви втрачаєте брата. Якщо людина не бажає сприймати ваші повчання, а ви все-таки передаєте їх – ви втрачаєте слова. Мудра, освічена людина не втрачає ані братів, ані слів» (древня китайська мудрість).

Отже, життя – це випробування,через яке людство повинно пройти, аби досягти блаженства, а значить позбутися проблематичності буття. Здолавши цей бар`єр разом, ми засвідчимо переможний дух і силу народу у будь-яких проблемних питаннях.


МЛИНАРСТВО НА ПОЛТАВЩИНІ: ГІДРОЕКОЛОГІЧНИЙ АСПЕКТ
Русин Олександр, Носенко Владислав, вихованці гуртка «Юні екологи»

Полтавського обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді

Керівник: Копилець Є.В., керівник гуртків ПОЦТКУМ
Атрибутивною складовою традиційного господарювання на Полтавщині є млинарство. Про його значення красномовно говорить кількість водяних млинів у Полтавській губернії на початку позаминулого століття. На 1804 р. у різних повітах працювало від шістнадцяти до двохсот і більше млинів, а всього у губернії їх налічувалося 1740.

Як зауважив доктор історичних наук В. Масненко, млинарство разом із землеробством складає константу української етнічності, а його дослідження має потужний міждисциплінарний потенціал. Фахівець окреслив перспективні напрями етнологічних та історичних студій млинарства і поставив проблему змістового наповнення млинології як окремої наукової галузі, що вже тривалий час функціонує у європейському інтелектуальному просторі.

Зауважимо, що, крім культурологічного та історичного, млинарство цікаве і гідроекологічним аспектом – адже облаштування водяних млинів було втручанням у руслотвірні процеси, спричиняло зміни у режимі стоку на річках, осадонакопиченні, зростанні водної та заплавної рослинності тощо. Однак досі праць, присвячених впливу роботи млинів на навколишнє середовище, гостро бракує. Показово, що навіть відомий дослідник водних антропогенних ландшафтів, доктор географічних наук Г. Денисик у першому випуску «Українського Млинологічного журналу» 2011 р. опублікував (у співавторстві з О. Лавриком) статтю, де розкривається лише історія поширення водного млинарства на річках Поділля.

Ми намагаємося певною мірою заповнити цю прогалину, відшукуючи та систематизуючи доступні дані про гідроекологічний аспект млинарства на Полтавщині. Для цього використовуємо як літературу з етнографії та краєзнавчі публікації, так і праці географів, де описані зміни ландшафтів під впливом діяльності водяних млинів. Це, зокрема, праці доктора географічних наук Є. Колбовського.

Насамперед відзначимо, що потреба у водяних млинах за різноманітності руслових процесів на річках стимулювала появу різних варіантів облаштування водяних млинів. У більшості з них використовувалася загата (гребля). Професор Колбовський наводить приклади 9 можливих варіантів вибору місця для побудови гребель на річках, а були ж іще й численні сезонні, так звані «весняні» млини на тимчасових водотоках – вони використовували енергію весняних талих вод. Зокрема, про них згадується у документах першої чверті 18 століття, які описують господарювання в Полтавському полку (друга частина «Матерьялов для истории Полтавского полка», опублікованих В. Модзалевським у 1905 р.).

Крім того, етнографічні дослідження засвідчують існування і так званих «наплавних», або «ладейних» млинів, які були рухомими і базувалися на великих човнах. У другій частині «Записок о Полтавской губернии» М. Арандаренка, яка вийшла друком 1849 р., говориться про існування таких млинів на Дніпрі, Пслі та Сулі.

Але для гідроекологічних досліджень більший інтерес становлять саме стаціонарні водяні млини, яких була більшість і які справляли найпомітніший вплив на навколишні ландшафти. Для облаштування греблі мало підходили як дуже широкі, так і дуже вузькі річки. За Ю. Колбовським, оптимальними параметрами для побудови греблі були ширина річки від 20 до 50 м при падінні річки не менше 20 см на кілометр. Під ці параметри підпадають як середні, так і частина малих річок.

Побудована гребля нерідко повністю перегороджувала річку і перепиняла потік води. Але рівень води за загатою регулювався, оскільки частину греблі робили розбірною. Завдяки цьому навесні, у час весняної повені, можна було скинути надлишок води і заодно промити річище. Так боролися із замулюванням русла та заростанням його водною рослинністю. Регулювання млинами рівня води, часу затоплення заплави навесні та характеру відкладення наносів суттєво впливало на ландшафти. Додамо, що цей вплив поєднувався із сінокосінням та випасом. Таким чином формувалися долинні луки.

Для того, щоб забезпечити ефективність млинарства, необхідно було врегулювати режим водонакопичення між власниками млинів, які розміщувалися недалеко один від одного на одній річці (для прикладу, за даними топографічного опису Полтавської губернії, виконаного Ф. Каруновським, у містечку Кобеляках на 1809 р. було аж 17 млинів, більшість із яких – на Ворсклі). Не можна було і допустити шкоди сільськогосподарським угіддям та рибному промислу, а на більших річках іще й судноплавству. Отже, необхідно було реалізовувати певну систему гідротехнічних заходів.

Усе це переконує, що вивчення гідроекологічного аспекту млинарства на Полтавщині є цікавою і перспективною проблемою для подальших краєзнавчих досліджень. У процесі таких досліджень важливо використати потенціал не лише вивчення писемних джерел, насамперед спеціальної літератури, а й аналізу картографічних видань – перш за все давніх та сучасних крупномасштабних карт. Це дасть змогу як виявити місця розташування млинів, так і певною мірою оцінити вплив млинарства на русло річки та на ландшафт заплави. Ну і, звичайно, необхідно здійснити хоча б локальні польові дослідження, без яких висновки не можуть бути вичерпними та достовірними. Наразі вивчаємо можливості здійснення літньої експедиції до м. Кобеляк та його околиць, де, за свідченнями старожилів, останній млин на р. Ворсклі (Кучерів млин) працював аж до початку 1960-х рр.

1   ...   30   31   32   33   34   35   36   37   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка