Г. С. Сковороди



Сторінка35/44
Дата конвертації21.02.2016
Розмір8.8 Mb.
1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   44

ГЛОБАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ СУЧАСНОСТІ
Савельєв Максим, вихованець гуртка «Пішохідний туризм» Черкаського

обласного центру туризму, краєзнавства і екскурсій учнівської молоді



Керівник: Кріт С. Ю., керівник гуртка
Людина завжди прагне до кращого і це природньо. Завдяки розвитку суспільства відбулася швидка зміна техніки і технології, в результаті чого ми отримали блага, про які наші предки могли тільки мріяти. Але одночасно в своєму розвитку людство дійшло до того рівня, що здатне покласти край існуванню не лише цивілізації, але і всьому життю на Землі.

Глобальні проблеми – ряд найбільш актуальних проблем, пов’язаних із явищами і процесами, які зачіпають життєві інтереси всього людства та вимагають для свого вирішення колективних зусиль всього світового співтовариства.

Сьогоднішня цивілізація породила немало згубних для людини протиріч, так як в її основі лежить споживацьке відношення до природи та її ресурсів. Таке відношення, що закріпилося і у відповідній системі цінностей, історично сформувалося в період промислової, а потім науково-технічної революції і своїми коренями йде в християнський світогляд, де людина, подібно Богу на Землі, творить, видозмінює світ за своїм бажанням, пристосовує до себе, не рахуючись з можливостями самої природи. В результаті наступає криза не лише екологічна, демографічна, але й духовна, коли попередні світоглядні установки приходять в суперечність з мінливою під впливом об’єктивних обставин практикою. Отже, основна причина виникнення глобальних проблем пов’язана з кризою людини та її духовності.

У другій половині XX ст. було відмічено, що людське суспільство має не тільки риси спадковості по відношенню до органічного світу, який породив його, але й глибокі принципово відмінні риси, які виділяють людство із всього біологічного світу. Плоди рук людських мають істотну відмінність від витворів природи. Людська творчість вириває із природи частки речовини і втискає їх в кайдани форми. Каміння перетворюються в піраміди, метал – в танки і верстати, вовна – в одяг. А ці предмети позбавлені саморозвитку, вони можуть тільки руйнуватися. Отже, людина займає проміжне становище між мертвою техносферою і живою природою.

Немає єдиних поглядів щодо вирішення найважливіших проблем людства. Ще донедавна частина вчених відстоювала позицію, що світ нібито досягнув апогею розвитку виробництва, споживання невідновлюваних ресурсів і в недалекому майбутньому його чекає крах. Чимало західних спеціалістів у галузі екології (Д. Форрестер, Д. Медоуз та ін.) вважають, що людство має вибирати між матеріальним прогресом і продовженням життя на Землі. Однак з другої половини 70-х років XX століття дедалі більше з’явилося публікацій, автори яких намагалися довести, що нестача джерел енергії, продовольства та інших ресурсів не абсолютна, а відносна, і людство може ці проблеми вирішити.

Немає покищо однозначних відповідей на питання, як досягти бажаних результатів у вирішенні глобальних проблем. Подолання глобальних криз пов’язують з формуванням і закріпленням в масовій свідомості нової етики, з розвитком культури, її гуманізацією. В цей же час очевидно, що зміна віками усталених уявлень про світ, усунення застарілих стереотипів мислення і утвердження нових гуманістичних принципів у свідомості, ще не є вирішенням загальнолюдських проблем. І хоч це і необхідний, але лише перший крок на шляху їх подолання, і пов’язаний він з формуванням такого світогляду, який відповідав би постійним змінам ситуації і адекватно відображав би реалії сучасної епохи. В основу такого оновленого світогляду повинен бути покладений новий гуманізм, орієнтований на вироблення планетарної свідомості.

У виникненні планетарної свідомості є своя логіка: так як наявність важливих соціальних проблем знаходить своє відображення в суспільній свідомості, так і система глобальних проблем сучасності з необхідністю породжує свідомість загальнопланетарну.

Президент і засновник Римського клубу А. Печчеі в своїй книзі «Людські якості» пише так: «Справжня проблема людського виду на даній стадії людської еволюції полягає в тому, що він виявився нездатним в культурному відношенні йти в ногу з часом і повністю пристосуватися до тих змін, які він сам вніс в цей світ. Оскільки проблема, що знаходиться всередині, а не поза людською істотою, то і її вирішення повинно виходити, перш за все і головним чином, з середини її самої». В зв’язку з цим основне завдання людства Печчеі формулює як «удосконалення своєї якості», тобто людської культури і, перш за все, таких її складових як почуття глобальності, любов до справедливості і нетерпимість до насилля.

Сьогодні вчені багатьох країн вважають, що людство зможе подолати глобальні проблеми, але лише при умові, якщо буде здійснений перехід до іншої цивілізації, побудований на інших цінностях. Вони повинні базуватися не на антропоцентризмі (де по відношенню до природи людина і її потреби, поставлена в пріоритетне положення), а на біосфероцентризмі, який акцентує увагу на унікальності феномену життя і необхідності підтримки біосфери в рівновазі. В людини немає іншого шляху як змінити своє бачення світу, виробити нову систему цінностей, орієнтири суспільного розвитку, спираючись на принципи гуманізму природи і суспільства.

Підсумовуючи, можна сказати, що людство, як самоорганізована жива маса, значною мірою методом проб і помилок, часом занадто великою ціною і з змінним успіхом, але все-таки шукає вихід з кризових ситуацій, бореться за своє існування, прагне до кращого майбутнього. При цьому глобальні проблеми не залишають людству ніякого вибору, як, долаючи розбіжності і суперечності, йти до своєї єдності, зберігаючи самобутність культур, вікових традицій окремих націй і народів.
ТИ ЗНАЄШ, ЩО ТИ ЛЮДИНА …
Сагалаєва Ірина, учениця 9 класу Зіньківщинської ЗОШ І – ІІІ ступенів

Зачепилівської районної ради Харківської області

Керівник: Микитенко М. М., вчитель історії та правознавства
Недаремно до своєї роботи я вибрала саме слова із цього вірша. Існує легенда, що Бог взяв шматок землі, з якого створив тіло людини, а потім вдихнув у нього розумну душу. Ми – люди. Істоти, які створені Богом. Ми маємо тіло і душу, а також наділені розумом. Та не завжди ми ним користуємося, інколи ми більше нагадуємо тварин, без розуму і душі.

Завдяки своїй праці ми існуємо, а завдяки душі – розвиваємося духовно, залишаємося людьми. Та все ж хто ми? Сотні вчених, професорів, філософів працювали над вирішенням цього питання. Але, я вважаю, що скільки б вони не працювали, скільки б творів не написали – істини все одно не знайти. Чому? Питання риторичне, адже люди не клони, а особистості з своїм індивідуальним розвитком, не схожі один на одного. Виникає логічне запитання: чим? Всі ми маємо тіло, яке розвивається, стає більш досконалим, та це фізичні параметри, а що знаходиться в сурдині тілесної оболонки?

Душа. Чиста людська душа наповнює тіло. Ми відчуваємо душею біль, радість, смуток, гордість. Ми пишемо вірші і поеми для того, аби вразити душі людей, аби відкрити їм справжні почуття.

Я живу, я дихаю, я кохаю… Ці прості цінності стали для нас буденними і нецікавими. Люди прагнуть до іншого. Створити, наприклад, собі кумира, ідола, аби доторкнутися до нього чи хоча б наблизитися. Люди віддають за нього своє життя. Дивно, за чиюсь ідею ми готові пожертвувати головним, що у нас є – своїм життям. Люди забувають, що «людина - це найвища цінність на землі». Суть цього проста – жити в мирі і злагоді з собою та іншими людьми.

Я вважаю, що ніхто в світі не дотримувався цієї істини. Люди постійно прагнули до чогось неземного й вічного, старіли і начебто знаходили сенс людського буття. Та втрачаєш цю думку, що мав хвилину тому. Думку про те, що начебто зрозумів, відчув душу людини, та вона знову постає перед тобою незвіданою пустинею, в якій ти втратиш чи знайдеш сенс свого життя.

Душа! Ось що спонукає людей жити, кохати, мріяти. Ми задумуємось над чимось вічним, не помічаючи такого рідного, простого й близького своєму серцю. Своїх батьків, братів, сетер, коханих. Родина – це наше минуле, теперішнє і майбутнє. Все, що нам потрібно – це рідні і близькі люди. Їх увага приносить нам радість а турбота – спокій.

З дитинства ми знаємо що найцінніше, що є в людини – це її здоров’я. Наше життя сповнене різними відчуттями: радість, смуток, кохання. Та кожна людина на планеті хоче бути щасливою. Але ніхто не знає, що це таке.

У XXI столітті люди більше уваги приділяють технічному розвитку, забувши про розвиток духовний. А про морально-етичні норми взагалі годі й говорити. Для людей стало звичним думати про те, що завтра одягнути, куди піти, де взяти гроші. Та як часто люди задумуються про почуття до інших, про навколишнє життя, про його сенс? В постійній біготні сучасності ми забуваємо про близьких та рідних, про друзів. Згадуємо лише тоді, коли нам щось потрібно. Часто ми забуваємо зробити подарунок, чи просто сказати приємні слова.

Але треба завжди пам’ятати, що ми люди! Головне в нашому житті - це ми самі. Ми – це наша сім’я, друзі, знайомі, рідні. Я б хотіла, аби всі люди були щасливі, тому що саме в цьому і є сенс людського життя.

Наше життя – це шлях, що іде від малих років і до старості. Для історії це мізер, але для кожної людини окремо – це великий нелегкий шлях. Я хочу побажати всім людям - цінити своє життя, не хвилюватися через побутові негаразди, все на світі скороминуче, вічне лише життя.


Сенс життя
Сало Михайло, вихованець гуртка «Юний ерудит» Зачепилівського РБДЮТ,

учень 11-А класу Зачепилівського ліцею

Зачепилівської районної державної адміністрації Харківської області

Керівник: Буланов Ю.І., методист Зачепилівського БДЮТ


Кожна людина хоча б один раз задумувалася над вічними питаннями: «Хто я?», «Звідки та навіщо прийшов?», «Яка мета мого існування?». Багато мислителів світу в усі часи задавали собі ці запитання, та жоден не зміг відповісти на них, навіть присвятивши пошуку все життя. Бо кожна людина особлива, вона відрізняється від іншої, не має ідентичних людей, всі різні, у кожного свої потреби, свої мрії. В усі часи люди хотіли «знайти себе», зрозуміти сутність буття.

Як казав О. Гончар: «саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у моральній чистоті полягає найвища духовність, що становить істинний сенс життя людей на планеті». Так, кожна людина по своєму розуміє «сенс життя», хтось розумом, а хтось почуттями, «серцем», як стверджують поети. Буває такий стан, коли кожною клітинкою тіла відчуваєш: живеш. Кожну хвилину гостро відчуваєш радість життя. Ось саме до такого почуття люди прагнуть весь життєвий шлях. І саме в ньому вони й бачать сенс життя, хоча пояснюють його по-різному. У кожного своє пояснення, вистраждане власним життям, переконанням, душевним станом. Пояснюють по-різному. Хтось – служінням Батьківщині, хтось - особистою матеріальною вигодою, престижем, успіхом, хтось – користю суспільству, служінням людям. Хтось бачить сенс життя в сімейному затишку, теплі та продовженні роду, а хтось – у релігії, у філософських ідеях, в екстримі, азарті, владі над іншими. Це все лише шляхи до омріяного відчуття життя. Наприклад, для мене, як для багатьох інших людей, життя наповнюється сенсом завдяки коханню. Кохання найпрекрасніше, що є в цьому світі, воно наповнює всіх людей щастям, теплом, невимовною радістю. Весь всесвіт наповнений ним, багато хто не помічає цього, та вважає цей світ сумним та похмурим. Але навкруги скільки всього чудового, світлого, того, що змушує серце битися швидше. Це і є сенсом життя, бо кохання - це те, що колись врятує наш світ від темряви, те що примирить мусульман та християн. Як зазначав Володимир Висоцький: «Я дихаю, і значить, я кохаю. Я кохаю, значить, я живу» [1, с. 9].

А от український філософ і педагог Г. Сковорода сенс людського життя вбачав у постійному пізнанні світу й самого себе, у невтомному прагненні здобувати знання й збагачуватися інтелектуально. У своїй знаменитій Пісні 10-й «Саду божественних пісень» (поезії «Всякому городу нрав і права…») він наголошує на тому, що кожен по-своєму визначає життєві цінності та ідеали, яких прагне, однак найголовніше, на його думку, для людини - це мудрість, заради якої вона й мусить жити:

А мні одна только в світі дума,

Как би умерти мні не без ума [3, с. 41].

Але знання, не передані людям, - є мертвими. Тому Григорій Савич Сковорода, «переповнений живим відчуттям істини» [4, с. 492], мандрує по містам і селам Слобідської та Лівобережної України, ділячись із кожним, хто побажає, своїми знаннями та досвідом духовного самопізнання. Саме у цьому він, можливо, і вбачав сенс свого життя. Усім своїм життям Г.С. Сковорода затверджував найвищі моральні принципи: волелюбність, твердість духу, почуття власної гідності, щирість, любов до добра й любов до ближнього.

На мою думку, люди живуть не заради життєвих цілей, а заради самого процесу життя, можливості відчувати кожний подих вітру, дотик сонячного променя, слухати шепіт трави на луках. Або бачити як промені сонця пробиваються крізь зелене густе листя дерев. Мати можливість говорити з іншими людьми, обмінюватися з ними думками.

Життя безперервне, швидко плинне, як бурхлива ріка, що вчить до прірви. І в цьому шаленому темпі найголовніше помітити всю красу того, що довкола, оцінити цінність цієї подорожі до прірви, і навіть в прірві зуміти побачити світло.


Використана література

1. Высоцкий В. Песни и стихи. Сборник. – К.: ПК «Слово» - «Сфера»,1993. – 384 с.

2. Гончар О.Т. Чим живемо: На шляхах до українського відродження. – К.: Український письменник, 1992. – 400 с.

3. Сковорода Г. Вірші. Пісні. Байки. Діалоги. Трактати. Притчі. Прозові переклади. Листи. – К.: Наукова думка, 1983. – 543 с.

4. Сучасний енциклопедичний словник. Україна від А до Я /Уклад. Кожушко О.М. – Х.: Ранок, 2009. – 624 с.

5. Український Сократ - Григорій Савич Сковорода. – Х.: Смальта, 1995. – 24 с.


СВІТОСПРИЙНЯТТЯ У ТВОРЧОСТІ МОЇХ ЗЕМЛЯКІВ – ПИСЬМЕННИКІВ САХНОВЩИНИ
Самігулліна Аліна, учениця 10-А класу Сахновщинської гімназії,

вихованка Сахновщинського будинку дитячої та юнацької творчості

Сахновщинської районної ради Харківської області

Керівник: Перкіна С. Ф., керівник гуртка «Історики-краєзнавці»


Українська література останніх десятиліть сформувалася під впливом творчості сучасних письменників, які були вихідцями з різних регіонів нашої країни.

Слобожанщина – край натхненних поетів різних часів. Вона завжди була центром розвитку української культури, з неї походило багато надзвичайно талановитих митців. Представники мого краю намагалися відтворити повну картину літератури від давнини до сучасності, змалювати красу Батьківщини та її прекрасних людей.

Поет Слобожанщини завжди є і буде відображенням дійсності власного народу, який прагне любові і миру в усій Україні. Не секрет, що слобожани ще від часів колонізації краю з особливою пошаною ставилися до слова, зокрема й до поезії.

Будь славен вовік, о муже обраний,

Вольності отче, герою Богдане!

Цей пієтет до свободи був характерний для слобідської поезії не тільки з огляду на старовинні лицарські ідеали, але ще й тому, що, як підкреслював 1705 року в книзі «Багатий сад» перший співець Слобожанщини Іван Орновський , «від свободи край цей Слобідським названо…».

Літературі як виду мистецтва притаманне багатовимірне, історичне осмислення дійсності, сприйняття і зображення її як процесу. Предметом її пізнання й відтворення є людина в життєвому процесі та все з нею пов`язане.

Для сучасної української літератури характерне зниження патріотичного та морального пафосу типового для соцреалізму. Але моє селище має поетів, які пишаються своїм походженням, прославляють рідну землю. З ним їх пов`язують прекрасні роки, про які вони згадують неодноразово у своїх творах.

Література сучасних поетів тісно взаємодіє з формуванням характеру молоді. Читаючи поезію, ми аналізуємо і співставляємо власне життя з життям героя, робимо висновки, встановлюємо власні пріоритети. Найкращий поет той, який завдяки своїй творчості може змінити життя читача, дати йому змогу відкрити для себе щось нове і йти правильним шляхом, не звертаючи на слизькі дороги злочину.

В цій статті я роблю спробу розкрити світосприйняття моїх земляків- письменників через їх творчість.

Одним із відомих письменників нашого краю є Верховень Володимир Миколайович (1958- ). Його перші публікації з’явилися в журналі «Прапор» 1977 року. Найбільш значні твори: збірки «Лелече колесо» (1990), «На цвинтарі слова» (1992), «…вдивляючись у тінь дороги…»(1994). Провідні теми творчості - історичне минуле та сучасне України, роль поета в суспільстві. У своїх віршах Володимир Михайлович описує цінність життя, власного дому, рідної мови. Відчувається, що у вірші він вкладав частинку своєї душі. Кожний рядок сповнений почуттями та переживаннями письменника.

Заслуженим артистом України є мій земляк Олексій Тимофійович Заворотній (1948-). У 1968 році він вступив до Харківського інституту мистецтв на акторський факультет. Після закінчення інституту працював артистом у Запорізькому обласному театрі. У 1973 році був запрошений до Львівського академічного театру ім. М.Заньковецької. Із 1984 року працює артистом Рівненського обласного музично-драматичного театру. Одночасно він є художнім керівником створеного ним народного театру «Ярило». Крім того він драматург, режисер, викладач. Пише вірші, інсценізації та п’єси. Є лауреатом багатьох конкурсів читців.

Ще одним яскравим представником талановитого письменництва Сахновщини є Михайло Яловий (1908-1933). Він брав активну участь у створенні журналу «Вапліте». Друкувався у збірці «Жовтень», журналах «Всесвіт», «Шляхи мистецтва». Автор збірки поезій «Верхи» (1923), комедії «Катина любов або Будівельна пропаганда»(1928), роману «Золоті лисенята» (1929). У збірках відображається стан душі письменника, його хвилювання чи велика радість. Всі свої думки Яловий уміло переносив на аркуш паперу, що не може не захоплювати читача його поезій. У травні 1933 року Яловий був заарештований і засуджений до вищої міри покарання - розстрілу. Реабілітований посмертно.

А от Чабанівський Михайло Іванович (1910-1973) є не тільки талановитим письменником, але і учасником Великої Вітчизняної війни. Нагороджений орденами Великої Вітчизняної війни 2-го ступеня. Чабанівський написав чимало збірок, оповідань та нарисів. Він належав до найактивніших українських літераторів, що виступали на захист рідної природи у своїх творах.

Поет-гуморист, сатирик, автор кількох наукових праць із медицини, таким є Гунько Віталій Тимофійович, псевдонім - Тимофій Гуна (1937-1994). Перші поетичні публікації з’явилися в обласній газеті «Радянська Волинь» (1956) та журналі «Вітчизняна»(1961). Автор збірок сатири та гумору «Гусак в гнізді»(1965), «Пострижений вовк» (1978), «Жирафин кругозір» (1982), «Ефекти та дефекти» (1987). Його творами захоплювалися не тільки українці, але й жителі Росії та Болгарії. Адже Тимофій Гуна вмів оригінально зобразити свого героя в різних ситуаціях. Гумор у творі завжди мав попит серед прихильників літератури, тому письменник скористався саме ним.

Одним із видатних сахновщинських поетів є Половинко Григорій Григорович (1946-). Це дивовижна людина, весела, добра та неймовірно талановита. Цього року Григорій Григорович відвідав Сахновщинську гімназію. Він прочитав нам свої вірші та розповів про своє життя. Я була вражена талантом цієї людини, адже він є не тільки прекрасним поетом, який пише про рідну землю на якій народився, а й гарно малює.

Наш край має таланти, якими повинна пишатися вся Україна. Мої земляки ніколи не зраджували своїй малій батьківщині і завжди пам’ятають про неї навіть тоді, коли знаходяться дуже далеко. Вони досягли великих висот у різних сферах та галузях культури. Кожен з них по своєму яскраво представив наш край у різних літературних жанрах.

Ми повинні знати тих, хто підніс українську літературу на новий рівень. Тих, хто збагатив її красу. Нам є з кого брати приклад, кого прославляти.


МИКОЛАЇВСЬКІ КАТАКОМБИ: ІСТОРІЯ ТА ЛЕГЕНДИ
Сасюк Іван, учень 7 класу Миколаївської гімназії №41

Миколаївської міської ради Миколаївської області, вихованець туристсько-краєзнавчого гуртка Миколаївського обласного Центру туризму, краєзнавства та екскурсій учнівської молоді

Керівники: Сасюк С.Г., керівник туристсько-краєзнавчого гуртка, Щербина Н.П.., вчитель історії
Окремі, особливо південні міста мають не тільки наземна, але й підземну історію відомо давно. Частіше всього ця історія втілена в різноманітних легендах, що час від часу виринають на поверхню і будоражать фантазію мешканців цих міст.

Розбудова міста, дослідження його історичного минулого породжують інтерес фахівців та ентузіастів, екстремалів-дігерів, істориків-науковців, інженерів-проектувальників, містобудівників до цього особливого явища в житті і історії нашого міста.

Ще у 20-х роках ХХ ст.. були зроблені дослідження підвалів з прилеглими до них територіями тунелів. Узагальнення результатів цих пошукових робіт знайшло відображення у книзі «Николаев - современое состояние и перспективы хозяйственного и культурного развития», яка була видана по матеріалам «Гіпрограда» Одеським обласним видавництвом в 1931 році.

В середині 50-х років ХХ ст. при розробці плану розбудови міста Миколаєва була організовані розвідувальні роботи по відкриттю тунелей и катакомб під м. Миколаєвом. Експедиція була організована штабом протиповітряної оборони. Результати даної розвідки були викладені у доповідь начальника штаба ПВО по Миколаївській області.

У 1954 році геодезист Матвєєв писав в своїй доповідній записці до міського управління архітектури про тунелі в бік Херсона. Він пройшов по них 2 кілометра, по коліно у воді, й повернувся назад, не ризикнувши йти далі.

У 1956 році військовим флотом була організована велика експедиція під управлінням інженера Олександра Васильовича Олексеева . Були досліджені підземні споруди. Складена карта. Але в архівах матеріали експедиції згодом загубились і в 1960 р. була знайдена тільки карта, яка і служить на сьогоднішній день єдиним серйозним дороговказом для дослідників.

Дослідження, що здійснювались ентузіастами, хоч і доповнювали відомості про підземний світ міста, але не приносили суттєвого успіху тому, що посеред тунелів часто зустрічаються завали, розбирати їх небезпечно бо катакомби проходять під житловими будинками. Подальша розвідка потребує спеціального обладнання, контролю за цією роботою з боку МНС та інших державних структур.

Тож на сьогоднішній день серйозних досліджень миколаївських катакомб ми не маємо.

Метою даної роботи є аналіз існуючих версій, легенд походження катакомб, узагальнення існуючих розрізнених матеріалів, що висвітлюють окремі кроки по їх дослідженню, сприяння інтересу до даної проблеми. Місто зростає, його розбудова має бути безпечною для його мешканців і водночас не наносити шкоди історичній спадщині.

Існує три основні версії походження миколаївських катакомб.

Перша, найбільш поширена, версія пов’язує появу всіх багатокілометрових тунелів, які проходять під містом, з будівництвом водопровода у першої половині XIX століття.

Відомо що водопровід був недобудований, тож його залишки можуть складати лишене частину від усій системи тунелів, зображених на карті Олександра Олексеева, створеній вже в середині ХХ століття.

Друга версія приписує будування катакомб туркам, оскільки в деяких з них були знайдені ятагани. Місто розбудовувалось на місті колишніх турецьких причорноморських оборонних укріплень. Тож наявність так званих «мін» - підземних сховищ боєприпасів, або іншого призначення не може бути виключений. Ці ж сховища використовувались, а можливо і добудовувались і російською армією під час російсько-турецьких воєн початку ХІХ ст..

Третя версія пов’язана з будівництвом самого міста Миколаєва. В одному з наказів про розбудову міста Г.Потьомкін особливо наголошував на необхідності будувати саме кам’яні будинки, забороняючи зводити дерев’яні, щоби запобігти пожежам. Більшість будинків дійсно зводилась з місцевого каменю - вапняку, який добували недалеко від забудованої території зі сторін обривів Бугського лиману. Каменоломні і утворили катакомби, які, унаслідок розширення міста опинились під його домами. На підтвердження цієї версії свідчить «Топографічний опис, який достався по мирному трактату від Оттоманської порти в володіння Російської імперії землям в 1774 році.», звіті інженер-підпоручника І. В. Соколова о кількості вільнонайманих та інших людей на будування літом 1789 р. вказується: «У Вітовці (сучасний Корабельний район) ломка каменя – 48 чоловік; на Усть-Інгулі (Миколаїв) ломка на сажень каменя – 48 чоловік», які показують реальні масштаби робіт в цьому напрямку. Є відомості і про наявність каменоломень в інших частинах міста (влада давала дозвіл на видобуток каменя й брали за це плату по 50 коп. за кожний кубічний сажень. Крім того, видавалася земля в оброчне утримання під каменоломні). Таким чином промислові масштаби видобутку каменю наприкінці ХVІІІ – на початку ХІХ ст.. (на це вказує і збірник «Россия. Полное географическое описание нашего отечества» Том IV. Виданий у 1910 р.) Все це дає можливість припустити, що і ця версія має право на існування.

1   ...   31   32   33   34   35   36   37   38   ...   44


База даних захищена авторським правом ©refs.in.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка